Казки про принцесу

Колись давно, коли бажання ще справджувалися, жив собі король, у якого були прекрасні дочки. Наймолодша була такою вродливою, що навіть сонце, яке бачило безліч див, завмирало від подиву, коли світило на її обличчя.Поруч із королівським замком розкинувся великий темний ліс, а в ньому, під старою липою, було глибоке джерело. У спекотні дні принцеса приходила до нього, сідала на край криниці та гралася своєю улюбленою золотою кулькою – підкидала її вгору і ловила.Але одного разу сталося лихо: кулька вислизнула з її рук, упала на землю і покотилася прямо у воду. Принцеса схилилася над криницею, та кулька зникла в темній глибині. Вона засмутилася і почала гірко плакати.— Чому ти так голосно ридаєш, принцесо? — пролунав несподівано тоненький голосок.Принцеса глянула вниз і побачила маленьке жабеня, яке визирнуло з води.— Ой, це ти, мале водяне створіннячко? — здивувалася вона. — Я плачу, бо моя золота кулька впала у воду.— Не сумуй, я можу її дістати, — сказало жабеня. — Але що ти мені за це даси?— Усе, що захочеш, любе жабеня, — відповіла принцеса. — Мої перли, коштовності, навіть золоту корону!— Не потрібні мені ні перли, ні корона, — сказало жабеня. — Але якщо ти любитимеш мене, приймеш у свої ігри, дозволиш сидіти поряд із тобою за столом, їсти з твого золотого посуду та спати на твоїй подушці – тоді я дістану тобі кульку.— О, так, так, я обіцяю! — швидко відповіла принцеса, хоча в думках посміялася: «Ну й дурненьке! Воно ж лиш жабеня, не може бути мені другом!» Жабеня миттєво пірнуло в глибину. За мить воно вигулькнуло з кулькою в роті та викинуло її на траву. Принцеса схопила свою іграшку й щодуху побігла до замку, навіть не глянувши на маленького рятівника.— Почекай! — квакнуло жабеня. — Візьми мене з собою!Але вона навіть не обернулася.Наступного дня, коли принцеса обідала разом із королем, раптом у коридорі почулися тихі кроки: пліп-плоп, пліп-плоп. Потім у двері постукали, і пролунав знайомий голосок: — Принцесо, найменша, Двері відчини мені. Не забула ти, що вчора Обіцяла біля криниці мені? Принцеса побіліла від страху і мовчки залишилася на місці. Король здивовано подивився на неї:— Дитя моє, що сталося? Чого ти боїшся?— Ой, тату, це противне жабеня, — скривилася принцеса. — Вчора воно дістало мені золоту кульку, і я пообіцяла йому дружбу, але ж я не думала, що воно прийде до палацу!Король суворо сказав:— Якщо ти дала слово, то повинна його дотримати. Відчини двері.Принцеса неохоче виконала наказ. Жабеня застрибало до столу і попросило:— Посади мене поруч із собою.Вона здригнулася, але король наполіг. Тоді жабеня сказало:— Підсунь свою золоту тарілочку ближче, давай їсти разом.Принцесі їжа більше не смакувала, але вона зробила, як просило жабеня. Після вечері воно сказало:— Я стомилося. Віднеси мене у свою кімнату, хочу спати.Принцеса розплакалася – їй було огидно навіть доторкнутися до маленької істоти, але король гнівно сказав:— Ти не маєш права зневажати того, хто допоміг тобі!Принцеса взяла жабеня двома пальцями, віднесла до кімнати й поклала в куток. Але воно підстрибнуло й прошепотіло:— Мені холодно… Підніми мене до себе в ліжко!— Ні! — вигукнула вона.— Якщо ти не зробиш цього, я скажу королю, — нагадало жабеня.Тоді принцеса в розпачі схопила його і з усієї сили кинула об підлогу:— Відчепись від мене, бридке створіння!Але щойно жабеня торкнулося землі, як у кімнаті засяяло світло – і перед принцесою постав гарний юнак з добрими очима.— Дякую тобі, принцесо! — усміхнувся він. — Я був зачарований злою чаклункою, і тільки ти могла мене врятувати.Наступного ранку до палацу під’їхала карета, запряжена вісьмома білими кіньми. Візник, вірний слуга принца, зустрів їх із радістю, бо довгі роки чекав на звільнення свого господаря.Коли вони рушили дорогою, з карети тричі почувся тріск.— Карета ламається! — вигукнув принц. — Ні, мій пане, не карета, Це серце моє скуте болем, Бо довго ти був жабеням, Сидів один у темній криниці. Ось так закінчилася ця казкова історія. А принцеса більше ніколи не давала обіцянок, яких не збиралася виконувати.

У королівстві Аренделл зима цього року настала раніше, ніж зазвичай. Снігопади стали сильнішими, річки вкрилися товстим шаром льоду, а сонце ховалося за холодними хмарами. Люди боялися виходити з будинків, бо мороз був таким лютим, що навіть вогонь у камінах горів слабше.Королева Ельза сиділа у своєму замку, дивлячись на засніжений світ крізь вікно. Її серце з кожним днем ставало все холоднішим. Вона не знала чому, але відчувала, що щось всередині неї змінюється. Вона більше не відчувала тепла, навіть коли її сестра Анна приносила їй гарячий шоколад і сміялася, розповідаючи веселі історії.— Анно, я… я не знаю, що зі мною, — зітхнула Ельза.— Ти просто втомилася, — обійняла її Анна. — Скоро все мине!Але не минало. Навпаки, кожного дня Ельза відчувала, що її сили ростуть, а разом із ними й холод, який вона несвідомо поширювала навколо.Одного дня у королівстві з’явилася таємнича незнайомка. Вона була одягнена в темно-синю мантію, а очі її світилися, наче кришталь.— Королева Ельза, — мовила вона, — ти володієш великою силою, але не використовуєш її повністю. Я можу допомогти тобі розкрити її справжній потенціал.Ельза, зачарована словами незнайомки, погодилася вислухати її. Вона провела її у свої покої, де незнайомка розповіла їй історію про Льодяних Королев, які колись правили світом і мали могутність, здатну підкорювати королівства.— Але щоб стати по-справжньому великою, — мовила незнайомка, — ти повинна позбутися всього, що тебе стримує.Ельза здригнулася.— Що ти маєш на увазі?— Почуттів. Любові. Спогадів, які роблять тебе слабкою, — жінка подала їй маленький, кришталевий уламок льоду. — Встав його у своє серце — і ти станеш могутньою, як ніколи. Анна, яка крадькома підслуховувала цю розмову, вбігла в кімнату.— Ельзо, ні! Це пастка!Але було пізно. Ельза доторкнулася до уламка, і її серце миттєво скував лід. Її очі стали холодними, а погляд — байдужим.Анна відчула, як по її щоках побігли сльози.— Сестро, прошу…Але Ельза більше не чула її. Вона підняла руки, і навколо здійнявся крижаний шторм.Подорож за серцемАнна не могла змиритися з тим, що її сестра стала холодною та безжальною. Вона вирушила на пошуки єдиного способу врятувати її — легендарного Вогняного Кристала, що міг розтопити навіть найхолодніше серце.Її шлях був нелегким. Вона перетнула засніжені гори, зустріла чарівних істот, що намагалися збити її з дороги, і навіть пройшла крізь магічний ліс, де дерева шепотіли таємниці.Нарешті, у печері Древніх Драконів вона знайшла Вогняний Кристал. Його сяйво було теплим і яскравим, наче сонце. Коли Анна повернулася до Аренделлу, її сестра вже збудувала крижаний трон, а люди королівства тремтіли від страху.— Ти більше не моя сестра, — холодно сказала Ельза.— Але я все ще твоя, — Анна підійшла ближче і, не вагаючись, поклала Вогняний Кристал їй у руки.Лід почав тріщати. Очі Ельзи знову наповнилися теплом. Вона тремтіла, ніби прокидаючись від страшного сну.— Анно… що я наробила?… Сестри обійнялися, а сніговий шторм стих. Сонце вперше за багато тижнів пробилося крізь хмари, розтоплюючи лід на вулицях міста.Королівство врятоване. І серце Ельзи знову стало теплим. Мораль казки: Ніяка сила не може зробити нас могутнішими, ніж любов. Вона єдина здатна розтопити навіть найхолодніше серце.

Колись давно жила королева, і в неї був син, такий незграбний і негарний, що довго ніхто не міг сказати, чи є він справжньою людиною. Королева сильно сумувала, дивлячись на нього.Проте на хрестини запросили чарівницю, яка сказала, що принц стане чудовою людиною, адже буде дуже розумним. Вона також додала, що наділяє його даром зробити такою ж розумною дівчину, яку він полюбить більше за все на світі.Ці слова трохи заспокоїли королеву.І справді, коли хлопчик заговорив, він одразу зачарував усіх, хто його чув — таким дотепним і розумним він був.Забув сказати, що хлопчик мав маленький чубчик, тому його назвали Ріке-Чубчиком. Ріке — це було його ім’я. Минуло сім чи вісім років, і у королеви сусіднього королівства з’явилося дві дочки.Перша була така гарна, як ясний день. Королева була так захоплена нею, що всі придворні боялися, аби ця велика радість не принесла їй шкоди.Але та сама чарівниця, яка була присутня під час народження Ріке-Чубчика, сказала королеві, що в маленької принцеси не буде розуму, і що вона буде такою ж пустою, як і вродлива.Це пророцтво сильно засмутило королеву.Але вона впала в ще більший відчай, коли побачила, що її друга дочка — потворна на вигляд.— Не турбуйтеся, королево, — сказала чарівниця, — ваша дочка буде такою розумною, що ніхто й не зверне уваги на її зовнішність.— Сподіваюсь на краще! — вигукнула королева. — Але чи не можна якось зробити старшу, таку гарну, хоч трохи розумнішою?— Що стосується розуму, то я тут нічого не можу змінити, — зізналася чарівниця. — Але краса — це зовсім інша справа. Тому я обдарую принцесу здатністю зробити красенем того, кого вона полюбить.Тим часом обидві принцеси росли, і разом із ними розвивалися їхні риси. Скрізь обговорювали лише красу старшої та розум меншої.Але й вади їхні теж ставали помітнішими з кожним роком.Менша ставала дедалі менш привабливою, а старша — все більш дурною. Коли її про щось запитували, вона або не відповідала, або говорила таку нісенітницю, що всі затуляли вуха. Крім того, вона була надзвичайно незграбною: не могла поставити чотири порцелянові фігурки на камін, щоб не розбити хоча б одну, або випити склянку води, не проливши половину на сукню.І тому, хоча краса дуже важлива для молодої дівчини, менша принцеса завжди подобалася людям більше, ніж її старша сестра.Коли в палаці збиралися гості, то спочатку всі йшли до красуні, щоб подивитися на неї і помилуватися її вродою, але незабаром повертали до меншої, щоб послухати її приємні розмови.Ніхто не дивувався, що не минуло й чверті години, як біля старшої сестри вже нікого не залишилося, і всі почали збиратися навколо меншої. Хоч як дурною була старша дочка, вона добре розуміла це і без жалю віддала б свою красу, аби хоча б наполовину стати такою ж розумною, як її сестра.А королева, незважаючи на всю свою мудрість і любов до дочки, не могла стриматися і час від часу дорікала їй за дурість, що змушувало бідолашну принцесу мало не вмирати від горя.Одного разу вона пішла в ліс, щоб виплакати своє горе, і там зустріла маленького чоловічка, надзвичайно потворного і непривабливого, але розкішно вбраного.Це був молодий принц Ріке-Чубчик.Він закохався в принцесу, побачивши її портрети, яких по всьому світу було безліч, і покинув королівство свого батька, щоб побачити красуню та поговорити з нею.Зрадівши, що зустрів принцесу наодинці, Ріке-Чубчик низько вклонився і звернувся до неї дуже шанобливо та ввічливо. Промовивши слова звичайних привітань, він ураз помітив, що дівчина дуже засмучена, і сказав:— Не можу зрозуміти, принцесо, чому така красуня має такий сумний і розпачливий вигляд. Я бачив багато красунь за своє життя, але вроди, подібної до вашої, ще не зустрічав.— Ви легко могли б ще щось вигадати, принце, — відповіла принцеса й замовкла, бо більше не могла нічого вигадати.— Врода, — продовжував Ріке-Чубчик, — це величезна перевага, яка важить більше за будь-що інше. І я не розумію, що може засмутити того, хто має таку красу.— Я б краще була потворною, як ви, але мала б розум, ніж бути такою красунею і такою дурною, як я. Мене дуже засмучує моя глупота, — відповіла принцеса.— Принцесо, — сказав Ріке-Чубчик, — я можу допомогти вам з вашим смутком!— Як ви це зробите? — спитала принцеса.— Мені під силу, — відповів Ріке-Чубчик, — зробити розумнішою за всіх на світі ту, кого я покохаю найбільше. А оскільки я кохаю вас, принцесо, більше за всіх, ви станете найрозумнішою людиною на світі, якщо погодитесь вийти за мене.Принцеса була така вражена, що не сказала у відповідь ні слова.— Бачу,— вів далі Ріке-Чубчик,— що моя пропозиція примушує вас замислитися, і не дивуюся з цього. Даю вам цілий рік на роздум. Тільки тоді я прийду по відповідь.Принцеса була така дурненька і водночас їй так хотілося стати розумною, що вона тут же заспокоїла себе думкою, ніби цей рік ніколи не закінчиться, і тому без вагання погодилась на пропозицію принца.І не встигла принцеса пообіцяти Ріке-Чубчику, що вийде за нього заміж через рік у цей самий день, як ураз відчула себе зовсім іншою.Звідкілясь узялася в неї здатність говорити про все з надзвичайною легкістю, витончено й просто.Вона одразу завела з Ріке-Чубчиком веселу й невимушену розмову, так спритно щебетала, що молодий принц з острахом подумав, чи не передав їй більше розуму, ніж залишив собі.Коли принцеса повернулася в палац, придворні не могли повірити в таку несподівану і незвичайну зміну. Бо раніше вона говорила лише грубощі, а тепер розмовляла з усіма мудро і надзвичайно дотепно.Всі були в захваті, і радість була така велика, що не можна було й описати. Лише її менша сестра трохи засмутилася, бо вже не могла хвалитися перед старшою своїм розумом, і тепер, в її присутності, вона здавалася всім особливо непривабливою.Король почав уважно слухати слова старшої дочки і навіть кілька разів збирав раду в її покоях.Чутка про таку неймовірну зміну швидко розлетілася по світу, і всі молоді принци з сусідніх королівств почали домагатися її уваги, а найсміливіші навіть пропонували свою руку.Але жоден з них не здавався принцесі досить розумним, тому вона відмовила кожному з них.Однак з’явився якось один принц, такий могутній, такий багатий, такий розумний і такий стрункий, що принцеса відчула до нього прихильність.Помітивши це, її батько сказав, що вона сама може вибирати собі жениха і що слово тільки за нею.Але ж усім відомо, що чим розумніша людина, тим важче їй наважитися на таку справу.Тому принцеса щиро подякувала батькові й попросила дати їй час подумати.Щоб вирішити, що їй робити, принцеса вирушила на прогулянку і випадково потрапила в той самий ліс, де колись зустріла Ріке-Чубчика.Раптом вона почула під ногами глухий шум, схожий на гомін великого натовпу людей, які бігали, снували й метушилися.Принцеса зупинилася, прислухалась уважніше і почула, як хтось сказав:— Неси сюди казанок!Другий відгукнувся:— Давай великий казан!Третій додав:— Підкинь дрова в вогонь!І раптом земля розкрилася, і принцеса побачила величезну кухню, повну кухарів і кухарчуків, які готували розкішний бенкет.З-під землі вискочив цілий натовп — десятків зо два, зо три смажильників. Вони розташувалися на лісовій галявині навколо великого кухонного столу — кожен з шинкувальною голкою в руці й лисячим хвостом за вухом — і весело співаючи, енергійно взялися до роботи.Дуже здивована таким видовищем, принцеса запитала, для кого вони готують усе це.— Для принца Ріке-Чубчика, — відповів їй найповажніший та найтовстіший з усіх кухарів. — Адже всі знають, що завтра він святкує своє весілля.І тут принцеса з жахом згадала, що завтра мине рік з того дня, як вона обіцяла Ріке-Чубчику вийти за нього заміж.Їй справді здалося, ніби вона падає з неба на землю.Вона забула про це, бо, коли давала обіцянку, була ще дурненькою, а після того, як принц наділив її розумом, усі її колишні дурощі зникли.Трохи заспокоївшись, принцеса пішла далі, але не встигла зробити й тридцяти кроків, як побачила перед собою Ріке-Чубчика, веселого, бравого, чудово одягненого — ніби вже на весілля.— Як бачите, принцесо, — сказав він, — я дотримав свого слова. Тому не маю жодних сумнівів, що ви прийшли сюди, аби виконати свою обіцянку і зробити мене найщасливішим із людей.— Признаюсь вам щиро, — відповіла принцеса, — я ще не вирішила остаточно.— Ви мене дивуєте, принцесо, — мовив Ріке-Чубчик.— Певно, що так. І якби я мала справу з людиною грубою та дурною, мені було б дуже важко. “Принцеса не повинна ламати своє слово,” — сказав би мені інший, — “а ви ж дали обіцянку вийти за мене заміж”. Але ви, принце, дуже мудрий і чемний, тож я сподіваюся, що ви мене уважно вислухаєте й зрозумієте. Ви чудово знаєте, що навіть коли я була дурненькою, то й тоді не могла наважитися вийти за вас заміж. І ви хочете, щоб тепер, ставши, завдяки вашій ласці, розумною, я погодилась на це? Якщо ви справді хочете одружитися зі мною, то зробили велику помилку, так необачно наділивши мене розумом.— Ви сказали, принцесо,— відповів Ріке-Чубчик,— що людина нерозумна могла б вам дорікати і примусила б вас погодитися на шлюб. Але чому ж ви хочете, щоб і я зробив не так само? Адже йдеться про щастя всього мого життя! Ніде правди діти — я негарний. Але все інше… Хіба ви не задоволені з мого роду, мого розуму, моєї вдачі, зрештою, з моїх манер? Та й хіба правильно, щоб розумні люди були в гіршому становищі, ніж дурні? Хіба ви можете це дозволити?— Так! — вигукнула принцеса.— Ваш рід, розум, вдача, манери мені й справді подобаються,— Отож,— підхопив Ріке-Чубчик,— коли вас лякає тільки моя потворність, то я неодмінно буду щасливий, бо ви можете зробити мене найприємнішою людиною.— Як це може статися? — здивовано спитала принцеса.— Так і станеться,— відповів Ріке-Чубчик,— коли тільки ви настільки палко покохаєте мене, щоб щиро побажати цього. А щоб ви не мали жодного сумніву, принцесо, то знайте: та чарівниця, яка в день мого народження обдарувала мене здатністю зробити розумною дівчину, котра мені сподобається більше за всіх, наділила й вас здатністю зробити красенем того, кого ви покохаєте і кому побажаєте цього від щирого серця.— Я від щирого серця бажаю,— сказала принцеса,— щоб ви стали найгарнішим молодим принцом у світі, і даю вам у дар таку саму красу, яка є в мене.Тільки-но принцеса вимовила ці слова, як Ріке-Чубчик з’явився перед нею зовсім іншим: він був такий гарний, такий стрункий і такий приємний юнак, що відтоді, як світ світить, ніхто не бачив кращого. Злі люди, правда, стверджують, що чари тут ні до чого і що причина такого казкового перетворення Ріке-Чубчика полягає лише в коханні.Вони кажуть, що коли принцеса подумала про вірність свого нареченого, про його скромність і всі інші високі якості душі та розуму, вона вже не помічала, що він був кривий і потворний.Але, як би там не було, принцеса пообіцяла вийти за нього заміж, аби тільки він отримав згоду від її батька.Король, знаючи, що його дочка дуже серйозно ставиться до Ріке-Чубчика, якого всі вважали дуже розумним принцом, з радістю погодився назвати його своїм зятем.Наступного дня відбулося весілля, саме так, як і бажав Ріке-Чубчик, а всі гості захоплювались смачними стравами, приготованими на кухні, що знаходилася під лісовою галявиною.

У далекому королівстві, де гори здіймалися аж до самих хмар, жив дракон Зорекрил. Його луска сяяла сріблом у променях місяця, а очі світилися, мов дві зірки. Він не був схожий на інших драконів — не нищив села, не викрадав принцес, а лише мріяв про вільне небо та пригоди. Та в тому ж королівстві жив жорстокий король Вельмір, який ненавидів драконів. Він вважав їх загрозою і наказав лицарям ловити та знищувати всіх, хто насмілювався літати над його землями. Дракони тікали, ховалися, а ті, хто намагався чинити опір, зникали без сліду.Одного разу Зорекрил почув плач із темної ущелини. Він спустився вниз і побачив дівчину, яка тремтіла від холоду. Це була принцеса Лея — дочка короля Вельміра. Вона загубилася в лісі під час прогулянки і не змогла знайти дорогу назад.— Ти дракон? — злякано спитала вона. — Так, але я не заподію тобі зла, — відповів Зорекрил. Він розкрив крила й піднявся в небо, несучи Лею до замку. Коли вони приземлилися біля воріт, солдати вже хотіли вбити дракона, та принцеса їх зупинила:— Він врятував мене! Він не ворог, а мій друг!Король Вельмір не міг повірити, що дракон допоміг його доньці. Його серце, закам’яніле від ненависті, почало танути. Він зрозумів, що не всі дракони є загрозою, і скасував свій наказ. Відтоді люди та дракони стали жити в мирі, а Зорекрил став першим драконом, якого королівство визнало своїм захисником.А коли наступала ніч, він злітав у височінь, де його срібні крила світилися серед зірок, нагадуючи всім про те, що справжня хоробрість — це не сила, а добре серце.

Колись був король, який мав трьох синів, і він любив їх усіх так ніжно, що кожен з них був для нього дорожчий за інших. Він любив їх усіх настільки сильно, що не міг вирішити, кому залишити своє королівство. Він довго думав і, зрештою, покликав свого мудрого старого радника і запитав його поради.“Ваше Величносте,” сказав радник, “ви любите всіх трьох принців однаково, тому моя порада — залишити королівство тому, хто любить вас найбільше.”“Але я не знаю, хто з них любить мене найбільше,” відповів король.“Тоді поставте їм три завдання. Той, хто найкраще їх виконає і найбільше постарається вас потішити — той і буде тим, хто найбільше вас любить.”Ця порада сподобалась королю, і він покликав своїх трьох синів, щоб повідомити їм, що вирішив зробити. “Я маю велике бажання, — сказав він, — щоб у мене був маленький песик, що буде мене розважати. Я дам вам рік часу, щоб знайти для мене найменшого і найгарнішого песика в світі. Той з вас, хто принесе мені такого песика, отримає одну третину мого королівства.”Як тільки сини почули це, вони з радістю вирушили на пошуки такого песика. Два старші брати були впевнені, що хтось із них обов’язково знайде його, бо вони не дуже оцінювали молодшого брата. Кожен з них поїхав у велике місто і звернувся до кращих розвідників собак там. Старший син купив маленького білого песика, не більшего за кошеня, дуже гарного та грайливого. Другий син купив червоного песика, настільки маленького, що він міг би поміститися в долоні. Кожен був задоволений своїм вибором і поїхав додому, більше не шукаючи.Король був дуже задоволений собаками, яких принесли сини, і вони попросили його негайно вирішити, хто з них заслуговує на королівство, але король не захотів цього робити. “Ні, ні,” сказав він, “ми повинні почекати, поки ваш брат не повернеться. Він навряд чи знайде ще одного такого красивого песика, але все ж буде правильно почекати, поки він повернеться, або поки не закінчиться рік.”Тим часом молодший принц їхав далі і далі, набагато більше, ніж його старші брати. Де б він не запитував про собак, йому приносили їх сотнями — великих і малих, товстих і тонких, чорних і білих, сірих, червоних і жовтих. Але жоден з них не був тим, що шукав принц.Нарешті, одного дня, він потрапив у глибокий ліс. Піднялася буря, принц промок до нитки і був весь у багнюці. Він побачив світло перед собою, що світили крізь дерева, і поїхав до нього. Він сподівався, що знайде там прихисток на ніч.Яке ж було його здивування, коли він наблизився, і побачив, що це світло виходить з величезного палацу, що стояв посеред глибокого лісу, далеко від будь-якого міста. Принц постукав у двері, і вони відразу відчинилися перед ним. Він зайшов і оглянувся, але не побачив нікого, хоча невидимі руки зачинили двері за ним. Невидима рука взяла його за руку, і він був проведений через кілька кімнат до красивої зали, яка, здавалось, була підготовлена для нього. Його мокрі й брудні речі зняли, і йому вдягнули білий і срібний костюм; але, незважаючи на все це, він так і не побачив нікого.Далі його повели в бенкетний зал, де було накрито розкішний стіл.Раптом, коли принц стояв і озирався, почувся звук труб, і двері напроти нього відчинилися, і в кімнату увійшла дивна процесія. Спочатку, йдучи прямо, йшла маленька й дуже гарна біла кішка. Вона була вбрана в чорне, на голові мала довгий чорний вуаль і корону з ебенового дерева. За нею йшли інші коти. Деякі з них були одягнуті як дами в очікуванні, інші як придворні, а деякі як трубачі. Біла кішка підійшла до принца і привітала його. “Я побачила тебе, коли ти їхав лісом,” сказала вона, “і цей бенкет був приготовлений для тебе. Прошу, принце, давай сядемо за стіл і поїмо.”Кішка сіла на чолі столу і жестом запросила принца сісти поруч з нею.Невидимі руки негайно подали їм найрідкісніші та найсмачніші страви. Кішка їла вишукано, і принц помітив, що вона їла лише деяких дивно приготованих птахів та вершки.Він сам був голодний і поїв все, що було подано, а поки він їв, Біла кішка розмовляла з ним настільки розумно та дотепно, що він був захоплений її розмовами.Після вечері Біла кішка залишила його, і невидимі руки повели його до розкішної кімнати, де він провів ніч.Наступного ранку, коли він прокинувся, він знайшов для себе полюваннявий костюм зеленого кольору, високі чоботи для їзди та капелюх з пером. Невидимі руки одягли його, а їжа була подана у сніданковій кімнаті, обшитій золотими вишивками.Після сніданку принц пішов шукати Білу кішку. Він знайшов її на подвір’ї. Вона та її слуги, а також кілька котів, вбраних у мисливські костюми, збиралися вирушити на полювання. Вона запросила принца приєднатися до них, і він радо погодився.До палацу підвели зграю мавп, які були осідлані і в оздоблених упряжках. Принц із захопленням спостерігав, як Біла кішка сіла на спину найбільшої та найкрасивішої мавпи. Інші коти також осідлали своїх мавп, але оскільки принц був занадто великий, щоб їхати на мавпі, для нього принесли великий дерев’яний кінь на колесах. Це здалося принцу таким абсурдним, що він був готовий відмовитися, але Біла кішка так ввічливо жестикулювала йому, що йому стало соромно відмовити. Він сів на спину дерев’яного коня, і відразу відчув, як він почав рухатися і ворушитися, наче живий. Вся мисливська група вирушила в дорогу. Біла кішка та принц їхали першими, і принц відчув, як дерев’яний кінь котиться так плавно і швидко, що це було неймовірно приємно. Цілий день вони полювали в лісі, а ввечері відбулася ще одна розкішна вечеря в палаці, цього разу з музикою та танцями. Танцювали шість великих чорних котів, одягнутих у розшиті блискітками вбрання, і їхні стрибки, сальто та танці були чудові. Принц ніколи не був так розважений у своєму житті.День за днем минав, і принц залишався в палаці Білої кішки, настільки щасливий, що зовсім забув про батька і королівство, яке сподівався отримати. Минув рік, і залишалося лише три дні, коли раптом принц згадав про своє завдання. Він був сповнений тривоги, бо тепер вже було запізно шукати маленьку собаку, і він боявся, що втратив шанс здобути королівство.Але Біла кішка побачила його сум. “Не бідуй, принце,” сказала вона. “Я знаю, яке завдання привело тебе сюди, і готова допомогти.” Потім вона дала йому жолудь. “Ось,” сказала вона, “візьми це, і в ньому ти знайдеш те, що шукаєш.”Принц подумав, що кішка його сміється, але вона наказала йому прикласти жолудь до вуха і слухати. Коли він це зробив, він почув із середини жолудя звук, що нагадував гавкання, тонке й маленьке, як писк миші.“Не відкривай його, поки не повернешся додому,” сказала Біла кішка. “Тоді, коли твій батько побачить, що всередині, він зрозуміє, що саме ти заслуговуєш на королівство.”Принц подякував кішці, осідлав свого коня, якого привели зі стайні, і вирушив додому. Наприкінці подорожі він купив у жебрака потворну собаку і забрав її з собою.Коли він увійшов до палацу, одразу пішов до кімнати, де сидів його батько на троні, а поруч з ним були двоє старших синів.Коли двоє принців побачили, як молодший брат входить у двір з потворною собакою, вони голосно розсміялися з нього. Вони були впевнені, що тепер королівство дістанеться їм.Король дуже обурився. Він грубо звернувся до молодшого сина: “Навіщо ти привів таку потворну собаку до мого двору?” запитав він. “Ти не поважаєш моїх побажань, якщо приносиш мені таку собаку?”Принц, однак, відповів м’яко: “Дорогий батьку, будь ласка, потерпи ще хвилину, і я можу запропонувати тобі щось, що тобі сподобається більше.”Тоді він витягнув жолудь і відкрив його. Усередині лежав маленький атласний підсушник, а на ньому лежала собачка настільки маленька і витончена, що король був вражений. Він ледве міг повірити своїм очам.“Справді, ти заслуговуєш отримати королівство негайно,” вигукнув він, “але я пообіцяв, що буде три випробування, перш ніж я передам королівство одному з вас.”Король тоді сказав принцам, що він хоче, щоб вони принесли йому шматок мусліна настільки тонкого і делікатного, що його можна було б протягнути через вушко голки. Той, хто найкраще впорається з цим завданням, отримає хоча б частину королівства.Три принци відразу вирушили в нову подорож. Старші брати звернулися до торговців у великих містах, як і раніше, а молодший принц поїхав прямо до замку Білої кішки.Кішка прийняла його привітно. “Я знаю, що від тебе вимагається,” сказала вона. “Не турбуйся з цього приводу. Залишайся тут зі мною, і коли настане потрібний час, ти отримаєш те, що необхідно.”Так принц залишився в палаці Білої кішки на рік, майже до останніх трьох днів, і час минав навіть веселіше, ніж раніше. Наприкінці цього періоду Біла кішка дала принцу волоський горіх. “Візьми це,” сказала вона, “і не відкривай, поки не повернешся додому. Всередині ти знайдеш те, що шукаєш.”Принц взяв горіх і поїхав. Коли він прибув до двору, його брати вже були там. Кожен приніс з собою шматок мусліна настільки тонкого, що його можна було протягнути через вушко голки для латання, але жоден не зміг протягнути його через вушко батистної голки.Тоді третій принц витягнув горіх і розколов його. Він очікував побачити шматок мусліна, але всередині знайшов лише ліщину. Він розколов ліщину, і всередині була вишнева кісточка. Він розколов вишневу кісточку, і всередині неї був зернятко пшениці. Принц почав побоюватися, що Біла кішка його обдурила, і що він може втратити королівство. А його брати голосно сміялися з нього і глузували.“Який трюк ти граєш з нами?” запитали вони. “Якщо в тебе є муслін, покажи нам його, а якщо ні, тоді визнай нашому батькові, що ти зазнав поразки.”Не відповідаючи, принц розколов зерно пшениці, і всередині нього було зернятко проса. Його серце схилилося вниз. Проте він розколов зернятко проса, і там був шматок мусліна, який обіцяла йому кішка. Він витягнув його, і це був довгий і довгий шматок, такий тонкий, як павутиння. Ніколи раніше не бачили такого тканинного виробу. Король подивився і здивувався, і захоплено розглядав. Муслін був настільки тонким, що його можна було протягнути не тільки через вушко голки для латання, а й через вушко батистної голки.“Це чудовий шматок тканини,” сказав король молодшому принцу. “Ти справді знову заслужив королівство, але є ще одне завдання, яке треба виконати, перш ніж я можу передати його комусь. Я хочу, щоб ти приніс мені найкрасивішу принцесу в світі. Той з вас, хто це зробить, отримає хоча б половину королівства.”Коли старші брати почули це, вони поспішили вирушити в подорож. Молодший брат уже приніс батькові найменшого і найгарнішого песика в світі, а також найкращий шматок мусліна, але з удачею один з них міг би все ж принести йому найкрасивішу принцесу. Вони вирушили в далекі королівства, де жили принцеси, відомі своєю красою; але молодший принц не поїхав нікуди, окрім палацу Білої кішки.Кішка прийняла його навіть більш привітно, ніж раніше. “Я знаю, що ти прийшов шукати,” сказала вона. “Це завдання не таке легке, як інші. Але не турбуйся. Я допоможу тобі, коли настане потрібний час.”Знову дні минали приємно в замку Білої кішки, і принц був цілком задоволений залишатися там. Він був так щасливий, що цілий рік, майже до останнього дня, пройшов, перш ніж він про це подумав. Потім одного ранку він прокинувся і згадав, що наступного дня йому потрібно бути в палаці короля з найкрасивішою принцесою в світі, якщо він хоче виграти королівство. “Ой, ой!” вигукнув він. “Королівство, мабуть, вже втрачено для мене. У мене немає часу шукати принцесу, і до того ж це три дні шляху назад до палацу. Поки я дійду, королівство, напевно, буде поділено між моїми братами.”“Чи не обіцяла я тобі допомогти?” запитала кішка. “Чому ти турбуєшся? Якщо ти зробиш саме те, що я тобі скажу, королівство буде твоїм; і не тільки це королівство, але й інші теж.”Кішка тоді сказала принцу вийняти меч і відрубати їй голову, але принц відмовився зробити таку справу. Він був охоплений жахом від однієї тільки думки про це.Біла кішка почала гірко плакати. “Що я не зробила для тебе?” вигукнула вона. “А ти не зробиш навіть цього одного для мене.”Вона плакала і голосно ридала так, що в кінці кінців принц не зміг більше відмовлятися. Він вийняв меч, щоб відрубати голову кішці, але в той самий момент закрив очі, щоб не бачити жорстокого вчинку.Коли він знову відкрив очі, то з подивом побачив не кішку, а прекрасну принцесу, яка стояла перед ним і посміхалася. Він ніколи раніше не бачив такої краси. “Принце,” сказала принцеса, “ти врятував мене від жорстокої долі. Коли я була дитиною, мене забрали феї, і я жила з ними як їхня дочка, поки не подорослішала. Потім я розсердила їх, оскільки відмовилася вийти заміж за дуже багатого і потворного карлика, який був їхнім другом. Вони перетворили мене і всіх моїх супутників на кішок, і ми були змушені жити в цих образах, поки якийсь молодий і добрий принц не відрубає мою голову. Ти зробив це, і тепер ми всі повернулися до своїх справжніх образів. Це показує, що феї мене пробачили і повернуть мені два королівства, які були моїм правом.”Принцеса, більше не кішка, наказала, щоб дерев’яного коня принесли до дверей. Вона та принц сіли на нього, і вони помчали так швидко, що вітер свистів у їхніх вухах. Три дні шляху вони подолали менше ніж за день, і коли принц увів принцесу до двору, всі повинні були визнати, що тепер він справді заслужив королівство. Його два брати теж привезли з собою прекрасних принцес, але жодна з них не могла зрівнятися з красою нареченої молодшого принца, бо саме вона обіцяла стати його нареченою.Як тільки була приготована бенкетна зала, вона і молодий принц одружилися.Оскільки принцеса вже мала два своїх королівства, вона попросила старого короля поділити його королівство між двома старшими синами. Це було зроблено, старші принци одружилися з красунями, яких привезли з собою, і всі вони жили в любові та щасті довго й щасливо.

Давним-давно в невеликому селі жив заможний купець із донькою Василісою. Дівчина була вродлива, як весняний ранок: очі сині, мов волошки, коса золота, довга до пояса, а душа така добра, що навіть пташки співали, коли вона проходила повз. Мати Василіси, ніжна й мудра жінка, любила доньку понад усе. Але тяжка хвороба забрала її, коли Василісі було лише вісім років. Перед смертю мати покликала дівчинку до себе, дістала з-під подушки маленьку ляльку, зшиту з полотна, з вишитими очима й крихітною усмішкою, і прошепотіла: — Бережи її, Василісо. Якщо стане сутужно, дай ляльці хліба чи каші й попроси поради. Вона тебе не покине.Василіса сховала ляльку в кишеню своєї сорочки й берегла її, як найдорожчий скарб. Життя з мачухоюЧерез рік батько одружився з вдовою, яка мала двох дочок — Анну й Дар’ю. Мачуха була висока, суха, з гострим носом і очима, що блищали, як у ворони. Її дочки успадкували материн характер: Анна любила скаржитися, а Дар’я весь час кривила губи й глузувала з усіх. Василісу вони одразу зненавиділи — за її красу, за те, що люди в селі хвалили її ввічливість і лагідність. Мачуха змушувала дівчину працювати без відпочинку: носити воду з криниці, рубати дрова, прясти пряжу до півночі. Та що б вони не робили, Василіса лишалася прекрасною. Уночі, коли всі спали, вона діставала ляльку, годувала її крихтами й шепотіла: — Допоможи мені, люба.Лялька моргала вишитими очима, брала маленькі голочки й нитки й за ніч закінчувала всю роботу. На ранок мачуха дивувалася, але замість похвали лише зліше гарчала: — Це ще що за диво? Ну, я тебе позбудуся!Дорога до Баби ЯгиОдного осіннього вечора, коли вітер гудів у димарі, а піч у хаті давно згасла, мачуха сказала: — Василісо, іди до Баби Яги по вогонь. У нас свічок немає, а без тепла ми пропадемо.Василіса знала, хто така Баба Яга — страшна відьма, що живе в глибині лісу й з’їдає необережних подорожніх. Але ослухатися не могла. Вона мовчки взяла кошик, поклала туди шматок хліба для ляльки, накинула теплу хустку й пішла. Ліс стрічав її темрявою: сови гукали, гілки тріщали під ногами, а вдалині вили вовки. Василіса тремтіла, але шепотіла собі: — Лялька зі мною, я не сама.Раптом перед нею промчали три вершники: один у білому на білому коні — то був День, другий у червоному на гнідому коні — то був Вечір, а третій у чорному на вороному — Ніч. Це слуги Баби Яги стріляли лісом, змінюючи час. Василіса йшла далі, аж поки не побачила хатинку на курячих ніжках. Навколо неї стояв паркан із людських черепів, а на них горіли вогники, мов очі. Василіса сказала тихо: — Хатинко, хатинко, стань до мене передом, до лісу задом. Хатинка заскрипіла, розвернулася, і з дверей вийшла Баба Яга. Вона була стара, як сам ліс: ніс гачкуватий, зуби залізні, а очі горіли, мов жарини. У руках вона тримала мітлу, якою ганяла вітер. — Чого прийшла, дівко? — прогарчала Яга. — По вогонь, бабусю, — відповіла Василіса, низько вклонившись. — По вогонь? Гаразд, але спочатку попрацюй. Не впораєшся — з’їм тебе з твоїми кісточками!Випробування Баби ЯгиБаба Яга завела Василісу в хату, де все було дивним: піч гуділа сама по собі, ложки танцювали на столі, а коти з зеленими очима стежили за кожним рухом. Яга дала завдання: — До ранку перебери гору зерна — пшеницю в один мішок, мак у другий. Прибери хату, щоб жодної порошинки не лишилося. І звари мені обід — борщ із буряка й кашу з грибами.Василіса сіла в кутку, дістала ляльку, нагодувала її хлібом і сказала: — Допоможи, будь ласка, бо я пропаду.Лялька кивнула, ожила й почала працювати: її крихітні ручки швидко перебирали зерно, мітла сама заметала підлогу, а горщики варили обід. На ранок усе було готове. Баба Яга прийшла, понюхала повітря, оглянула хату й насупилася: — Хто тобі допомагав, хитрунько? — Мамине благословення, бабусю, — відповіла Василіса, сховавши ляльку.Другого дня Яга дала ще складніше завдання: виткати за ніч килим із золотими квітами. Лялька знову допомогла, і килим вийшов таким гарним, що навіть Яга замилувалася. На третій день вона звеліла знайти в лісі чарівну папороть, що цвіте лише опівночі. Василіса з лялькою знайшла її, хоч ліс кишів зміями й тінями.Вогонь і поверненняНарешті Баба Яга зрозуміла, що не здолати дівчину. Вона фиркнула: — Забирай свій вогонь і геть із мого лісу!Вона дала Василісі череп із палаючими очима, що світився зеленим полум’ям. Василіса подякувала й пішла додому. Коли вона увійшла до хати, череп спалахнув яскравіше, і його вогонь раптом кинувся на мачуху, Анну й Дар’ю. Вони закричали й за мить згоріли, бо їхні злі серця не витримали чарівної сили. Василіса ж стояла ціла й неушкоджена.Царське щастяВасиліса оселилася в місті, де почала ткати полотно — тонке, як павутиння, і м’яке, як шовк. Її слава дійшла до царя. Одного дня він прийшов подивитися на майстриню. Побачивши Василісу — її ясні очі, золоту косу й ніжну усмішку, — цар закохався. Він узяв її за руку й сказав: — Будь моєю царицею, Василісо.Вони одружилися, влаштували бенкет на весь світ. Батько Василіси повернувся з подорожі й радів за дочку. А лялька лежала в скриньці біля її ліжка, нагадуючи про мамину любов і силу, що допомогла їй пройти всі випробування.

Жило колись у далекому королівстві принцеса на ім’я Несміяна. Була вона вродлива, як ранкова зоря: очі ясні, мов небо, коса руса, до пояса, а вбрання вишите золотом. Та ніхто ніколи не бачив її усмішки. Цілими днями сиділа вона у високій вежі, дивилася на сірі поля й зітхала. Король, її батько, обіцяв пів королівства тому, хто розвеселить доньку, але ні музики, ні танці, ні жарти придворних блазнів не допомагали. Навіть пташки біля її вікон замовкали, відчуваючи її сум.А за вікном уже наближалося 8 березня — день, коли весна мала остаточно прокинутися. У королівстві готувалися до свята: дівчата плели вінки з перших пролісків, пекли солодкі пироги, а хлопці майстрували подарунки. Та Несміяна лишалася байдужою. Зустріч із Весняною ФеєюОдного вечора, коли сонце ховалося за обрій, до вежі прилетіла маленька фея. Її крила переливалися, як пелюстки квітів, а в руках вона тримала гілочку з бруньками. — Чому ти сумуєш, Несміяно? — спитала фея лагідним голосом. — Бо світ сірий і холодний. Немає в ньому радості, — відповіла принцеса, навіть не глянувши на гостю. — Тоді ходімо зі мною. Я покажу тобі весну, — сказала фея й простягнула руку.Несміяна вагалася, але щось у голосі феї змусило її встати. Фея торкнулася гілочкою підлоги, і вежа зникла. Перед принцесою розкинувся ліс, ще голий, але з першими зеленими паростками.Три дари весниФея повела Несміяну стежкою й сказала: — Щоб знайти радість, прийми три дари весни. Перший — це сила дружби.Вони дійшли до села, де дівчата плели вінки. Одна з них, Марічка, дочка бідної ткалі, побачила Несміяну й побігла до неї. — Принцесо, приєднуйся до нас! — радісно гукнула вона, подаючи вінок із пролісків. Несміяна вперше за довгий час відчула тепло. Вона сіла поруч, і дівчата навчили її вплітати квіти. Їхній сміх був таким щирим, що куточки губ Несміяни ледь здригнулися.Фея всміхнулася й повела її далі: — Другий дар — це краса творчості.На галявині Несміяна побачила стареньку, яка малювала на полотні перші квіти. — Спробуй, принцесо, — сказала вона, даючи пензель. Несміяна торкнулася фарб і намалювала пролісок. Картина вийшла проста, але жива. Стара похвалила її, і в серці принцеси зажевріла маленька іскра.— Третій дар — це турбота, — сказала фея, ведучи Несміяну до струмка. Там хлопчик намагався врятувати пташеня, що впало з гнізда. Несміяна підійшла, обережно взяла пташку й повернула її до гнізда. Мати-птаха заспівала, а хлопчик усміхнувся: — Дякую, принцесо!Весняне святоКоли сонце зійшло 8 березня, Несміяна повернулася до палацу разом із феєю. У дворі вже зібралися люди: дівчата в вінках, музики з сопілками, столи з пирогами. Марічка підбігла до принцеси й подарувала їй новий вінок, стара принесла її картину, а хлопчик із пташеням помахав рукою. Фея торкнулася гілочкою землі, і навколо розквітли квіти — нарциси, тюльпани, конвалії.Несміяна глянула на все це, і раптом її губи розпливлися в усмішці — ясній, як весняний день. Король здивовано вигукнув: — Доню, ти всміхаєшся! — Бо я зрозуміла, що радість — це дружба, творчість і турбота, — відповіла Несміяна. Відтоді щороку 8 березня в королівстві влаштовували свято весни. А Несміяна більше не сумувала — вона плела вінки з подругами, малювала квіти й допомагала всім, хто потребував її тепла.

Жили собі дід та баба біля самого моря. Дітей у них не було, та й жили вони не вбогі: наловить дід риби, баба нажарить – і ситі, і ще залишається. Одного разу баба зітхнула:— От якби у нас були діточки, не пропадали б залишки – з’їли б усе до крихти.Пішли вони до знахарки, і та допомогла їм: незабаром у діда з бабою народилося двоє дітей. Але відтоді наче щось змінилося – риба перестала ловитися. Що дід спіймає, баба нажарить, дітей нагодують, самі поїдять – і більше нічого немає. Знову взялися скаржитися:— Як не було дітей – було вдосталь їжі, а тепер ледве виживаємо.І Бог забрав у них дітей. Та відтоді й риби в морі зовсім не стало.— Ой, господи, — жаліються, — як діти були, хоч біля них годувалися, а тепер і того нема.Одного дня пішов дід до моря, закинув сіті та витяг звідти… лише одного рака. Приніс його додому та каже:— Розпалюй вогонь, бабо, хоч рака спечемо. А рак раптом озвався:— Не пеки мене, діду, а йди до моря й занур руку по лікоть у тому місці, де мене впіймав…Пішов дід до моря, занурив руку у воду й витяг цілий мішок грошей. Зрадів, накупив усього, що було потрібно, та недовго гроші водилися — швидко їх і прожив. От як залишився знову ні з чим, згадав про рака.— Бабо, розкладай вогонь, будемо рака пекти, — каже.А рак, що весь цей час був захований у коморі, знову озвався:— Не пеки мене, діду, а йди до моря, стань у воду по коліна на тому самому місці.Послухався дід, знову пішов, зайшов у воду – й витягнув ще більший мішок грошей. Так він розбагатів, що не лише все необхідне купив, а ще й крамницями обзавівся.Одного разу рак і каже:— Діду, іди до царя та сватай за мене царівну.— Як же я буду сватати за тебе, коли ти рак? — здивувався дід.— Іди, сватай! — наполіг рак.Пішов дід до царя та й каже:— Віддайте вашу доньку за мого рака!Цар здивувався:— Як це — за рака?— А так-таки за простого рака, — відповів дід.Цар засміявся та й каже:— Ну, добре! Але нехай твій рак покаже, що він не простий. Хай з’являться в нього слуги, такі ж, як у мене, та палац розкішний, як у царя. А ще — нехай від його палацу до мого буде міст: одна дошка срібна, інша золота, один стовп золотий, інший срібний, один цвях срібний, інший золотий. А як їхатиме по тому мосту — щоб сади цвіли, а коли повертатиметься — щоб плоди вже достигли!— Ну, добре, — відповів дід і пішов назад до рака…Повернувся дід від царя та й розповів раку про всі умови.— Що ж, — каже рак, — це можна влаштувати.Наступного ранку дід прокинувся — і ледь не зомлів від здивування: стоїть перед ним не проста хата, а розкішний палац, ще кращий за царський! Вибіг на двір — карета чекає. Узяв він рака, сів у карету й поїхав до царя. А міст, як і велів цар, простягнувся від одного палацу до іншого: дошки — срібні та золоті, стовпи — теж, а по обидва боки цвітуть розкішні сади. Царю нічого не залишалося, як виконати обіцянку. Віддали царівну за рака, справили гучне весілля. Але після вінчання сталося дивне: удень рак ховався за піччю, а вночі обертався гарним молодцем.Царівна не витримала цієї таємниці, вирішила підглянути за чоловіком. Одного разу, коли він заснув, вона побачила, куди він ховає свою шкаралупу. Не довго думаючи, взяла її й спалила.Прокинувся вранці рак-молодець, шукає свою шкаралупу — а її немає!— Ох, біда! — мовив він. — Якщо ти не змогла дочекатися, поки мине мій строк, то тепер не скоро мене побачиш… Візьми оці залізні черевички: коли вони зітруться до дірок, можливо, я повернуся.Сказав — і зник.Жила царівна, жила… Минали роки. Вже й думати про нього перестала. Аж раптом помітила — її залізні черевички зовсім зносилися. І в ту ж мить перед нею з’явився її чоловік.З того часу вони жили довго й щасливо.

Давним-давно в королівстві, де вітер співав у кронах вікових дубів, а озера відбивали срібло місяця, жив принц Іван. Його очі горіли жагою пригод, але серце тужило за чимось більшим, ніж палацові бали чи полювання. Одного вечора, коли сутінки обійняли землю, він узяв лук і стріли й подався до лісу, щоб знайти відповідь на свою внутрішню тривогу.Раптом тишу розірвав звук — ніжний, сумний спів, що линув від далекого озера. Іван пішов на голос, і серце його забилося швидше, коли він побачив картину, від якої перехопило подих. На воді гойдалися білі лебеді, їхнє пір’я виблискувало в місячному світлі, а посеред них стояла дівчина. Її золоте волосся спадало хвилями до землі, очі сяяли, як зірки, але в них тремтіли сльози. “Хто ти?” — тихо спитав Іван, боячись зруйнувати цю мить. “Я Олена, — відповіла вона голосом, що дзвенів, як кришталь. — Принцеса цього краю, але тепер лише тінь себе. Злий чаклун Ворон зачарував мене й моїх сестер. Удень ми лебеді, а вночі — люди. Лише той, хто любитиме мене всім серцем, може зламати ці пута”. Її слова пронизали Івана, і він відчув, як у грудях розквітає тепло. “Я врятую тебе, Олено, — сказав він, — клянуся зірками над нами”.Наступного дня Іван не міг думати ні про що, крім її сумних очей. Він пішов до старої Марфи, мудрої бабусі, що знала всі таємниці лісу. Її зморшкувате обличчя освітила слабка усмішка, коли вона вислухала його. “Щоб перемогти Ворона, тобі потрібна квітка папороті, — сказала вона, — але вона цвіте лише в ніч на Івана Купала, і чаклун стереже її, як свій найбільший скарб. Будь готовий, хлопче, бо його сила темна й підступна”.Дні тяглися повільно, але Іван готувався: точив меч, молився до зірок, згадував Олену. Нарешті настала та ніч — повітря тремтіло від магії, а ліс шепотів заклинаннями. Іван ступив у хащі, де серед папоротей мерехтів маленький вогник — квітка, що обіцяла порятунок. Та щойно він простягнув руку, земля здригнулася, і з темряви виріс Ворон. Його плащ гойдався, як крила, очі палали червоним, а голос гримів: “Ти смієш кинути мені виклик, смертний? Вона моя назавжди!”Іван затремтів, але згадав Оленині сльози. “Я не боюся тебе!” — крикнув він і вихопив меч. Ворон розсміявся, обернувшись на величезного птаха з пазурами, гострими, як кинджали. Битва була лютою: меч дзвенів, крила гуділи, а ліс стогнав від їхньої боротьби. Нарешті Іван, зібравши всі сили, схопив квітку й кинувся до озера, відчуваючи, як Ворон дихає йому в спину.На березі він упав на коліна, виснажений, але не зламаний. Лебеді гойдалися на воді, і серед них була Олена — її біле пір’я тремтіло в передчутті. Іван підняв квітку до неба, і голос його затремтів від сліз: “Олено, я люблю тебе більше за життя! Хай чари розвіються силою мого серця!” У ту мить світло спалахнуло, наче сонце зійшло вночі. Ворон закричав від болю, його темрява розтанула, і він зник, залишивши по собі лише жменьку попелу.Олена скинула лебедине пір’я, і перед Іваном постала принцеса — прекрасна, як мрія. Її сестри, сміючись і плачучи від радості, обіймали одна одну, а озеро засяяло, наче всипане діамантами. Олена кинулася до Івана, її руки обвили його шию. “Ти повернув мені свободу, — прошепотіла вона, і сльози щастя котилися по її щоках. — Я знала, що ти прийдеш”.Вони повернулися до королівства разом, і народ зустрів їх дзвоном і квітами. Весілля було таким, що про нього співали пісні: небо палало зорями, а вітер ніс аромат трав. Олена стала королевою, але люди називали її Принцесою-лебедем, бо щовесни над озером кружляли лебеді, наче дякуючи за її врятовану душу. А Іван щоночі дякував зіркам за те, що знайшов свою любов — сильнішу за будь-які чари. Мораль казки “Принцеса-лебідь” полягає в тому, що справжнє кохання, відвага та віра в себе здатні подолати будь-які перешкоди, навіть найтемніші чари. Іван своєю сміливістю і щирою любов’ю до Олени перемагає злого чаклуна, показуючи, що добро завжди тріумфує над злом, а наполегливість і доброта приносять щастя. Радимо прочитати ще казки для дітей про принцес: Рапунцель – це чарівна казка про дівчину з довгим золотим волоссям, яку зла чаклунка зачинила у високій вежі. Кожного дня чаклунка приходила до неї, примовляючи: «Рапунцель, Рапунцель, спусти своє волосся!» Але одного разу принц почув ці слова й знайшов спосіб дістатися до дівчини. Попереду їх чекали випробування, магія й справжня любов. Чи зможе Рапунцель знайти свободу та щасливе життя? Спляча Красуня — чарівна і зворушлива історія про принцесу, що прокидається від довгого сну завдяки поцілунку справжнього кохання, знову оживає в нашій новій версії! Попелюшка — це історія про добру і сміливу дівчину, яка переживає важкі часи, але завдяки своїй доброті та рішучості знаходить своє щастя. Мрії збуваються, і навіть підлість не може перемогти чистоту серця. І хто знає — можливо, саме ви знайдете свій власний чарівний шлях до щастя!