Казки про принцесу

Елла йшла через королівство Фрелл, де вітер шепотів казки, а квіти світилися в темряві, наче крихітні зірочки. Її чарівна книга тихо гуділа в мішечку, підказуючи дорогу. Але шлях був сповнений небезпек. Першу частину “Зачарованої Елли” знайдете тут Першою зупинкою став ліс, де жили огри — величезні, з зубами, як кинджали, і запахом старих шкарпеток. Вони схопили Еллу і загарчали:— Яка смачна вечеря! — сказав головний огр, облизуючи губи.Елла стиснула мамину стрічку і відповіла:— Ваші зуби такі блискучі! Ви, мабуть, можете розгризти камінь!Огри розпливлися в посмішках, їхні щоки почервоніли від гордості.— Ти нам подобаєшся, маленька! — прогарчав один із них. — Бери яблука і йди!Вони дали їй кошик соковитих яблук, і Елла помахала їм, поспішаючи далі.Наступною зупинкою було село ельфів. Їхні будиночки виглядали, як гриби з віконцями, а ліхтарики з пелюсток гойдалися на вітрі. Ельфи, маленькі, з зеленим волоссям, майстрували чарівні іграшки: пташок, що співали, і квіти, що танцювали. Елла зустріла ельфа Сларена, який сказав:— Ти смілива дівчинка, Елло! Візьми цей плащ — він зігріє тебе в холод і сховає від дощу. — Дякую, Сларене! Де мені шукати Люсінду? — запитала Елла.— Вона була на весіллі гігантів, — відповів ельф, усміхаючись.Елла подякувала і вирушила далі, її серце калатало від хвилювання. Вона йшла через поля з соняшниками, вищими за будинки, і через річку, де риби світилися, наче ліхтарики. Нарешті вона дісталася до ферми гігантів, де гуділа музика і гомоніло весілля. Гіганти танцювали так, що земля тремтіла, а їхній сміх звучав, як грім. Посеред величезного торта сиділа Люсінда, розкидаючи блискітки. Елла підбігла до неї і сказала:— Люсіндо, благаю, зніміть моє прокляття! Воно забирає мою свободу!Фея розсміялася:— Слухняність — це скарб! Ти просто не вмієш його цінувати! І зникла в хмарі блискіток. Елла сіла на траву, її очі наповнилися сльозами.— Я не здамся, — прошепотіла вона, стискаючи мамину стрічку.Повернувшись додому, Елла дізналася, що Дама Ольга відправила її до школи для юних леді, де вчили вишивати і кланятися. Хетті наказувала:— Елло, віддай мені свій сніданок! І виший мені хусточку! Елла терпіла, але таємно писала листи Чару. Одного разу він написав:— Елло, ти найсміливіша дівчина, яку я знаю. Одного дня я покажу тобі палацовий сад, де ростуть квіти, що співають.Елла усміхалася, читаючи його слова, і мріяла про свободу. Настав день великого балу в палаці. Елла хотіла піти, але Дама Ольга замкнула її в коморі.— Ти нікуди не підеш! — гаркнула вона.Але Менді, сяючи від чарів, відкрила двері та створила сукню з блакитного шовку, що блищала, наче зірки. На балу Елла танцювала з Чаром, який сказав:— Елло, ти особлива. Залишайся зі мною назавжди. Але Хетті, яка пробралася на бал, наказала:— Відштовхни Чара і тікай!Елла відчула, як магія тягне її, наче мотузки. Але вона зупинилася, згадала маму, Чара, свої пригоди.— Ні! Я вільна! — крикнула вона.Магія розлетілася, наче розбите скло. Елла обняла Чара, її серце співало від радості. Він усміхнувся:— Ти зробила це, Елло. Ти сильніша за будь-яку магію.Дама Ольга і сестри отримали урок: їх відправили працювати на ферму гігантів, де вони вчилися бути добрішими. Елла і Чар стали найкращими друзями, а згодом одружилися, бо їхні серця билися в унісон. Вони мандрували, допомагали ельфам, сміялися з гігантами і переконали Люсінду припинити свої дивні подарунки. Елла навчила всіх, що справжня магія — це хоробрість і любов до себе. І жили вони довго і щасливо в королівстві, де ніхто не змушував інших робити те, чого вони не хочуть.

Жила-була дівчина, дуже ледача й не хотіла прясти, хоч як мати її не вмовляла. Нарешті мати розсердилася, втратила терпіння і добре її відлупцювала, аж дівчина закричала на весь голос. Саме в ту мить повз проходила королева. Почувши плач, вона зупинилася, зайшла до хати й запитала матір, чому вона б’є дочку так, що чути навіть на вулиці.Жінці було соромно зізнатися у ледарстві дочки, тож вона сказала: — Не можу відтягнути її від прядіння: вона день і ніч за коловоротом, а я бідна й не можу дати їй стільки льону, скільки вона хоче. Тоді королева відповіла: — Я люблю звук прядки й завжди радію, коли чую її гудіння. Віддай мені свою дочку до замку — у мене льону вдосталь, хай пряде досхочу.Мати була щаслива від такої нагоди, й королева забрала дівчину з собою.У замку королева показала їй три кімнати, заповнені найкращим льоном під саму стелю. — Ось, пряди мені цей льон, — сказала вона, — і коли все буде готове, отримаєш за чоловіка мого старшого сина. Ти хоч і бідна, та я не зважаю на це — працьовитість стане тобі за посаг.Дівчина жахнулася, адже навіть за сто років щоденного прядіння від ранку до вечора вона б не впоралася. Залишившись сама, вона почала плакати й три дні просиділа без роботи. На третій день королева прийшла й, побачивши, що нічого не зроблено, здивувалася. Дівчина виправдалася тим, що не могла взятися за роботу через тугу за домом і матір’ю. Королева повірила, але, йдучи, сказала: — Завтра мусиш почати працювати.Коли дівчина знову залишилася сама, вона не знала, що й робити. У розпачі підійшла до вікна й побачила трьох жінок. У першої була широка пласка ступня, у другої — величезна нижня губа, що звисала на підборіддя, у третьої — надзвичайно широкий великий палець. Вони зупинилися під вікном і запитали, чого вона хоче.Дівчина розповіла про своє горе, а вони пообіцяли допомогти: — Але запроси нас на своє весілля, не соромся нас, назви своїми двоюрідними сестрами й посади поруч із собою за столом. Якщо пообіцяєш, ми швидко спрядемо весь льон.— Із радістю, — погодилася дівчина. — Тільки заходьте зараз і беріться до роботи.Вони увійшли, дівчина звільнила місце в першій кімнаті, і прядіння почалося. Перша витягувала нитку й рухала педаль коловорота, друга змочувала нитку, третя скручувала й постукувала пальцем по столу — і щоразу на підлогу падав гарний клубок пряжі. Дівчина ховала прядильниць від очей королеви й показувала лише готові гарні нитки, отримуючи безліч похвал.Коли перша кімната спорожніла, вони перейшли до другої, а потім до третьої. Нарешті роботу було завершено. Перед відходом жінки нагадали: — Не забудь свою обіцянку — і матимеш із цього користь.Дівчина повела королеву показати порожні кімнати та гори пряжі. Весілля було вирішено одразу. Наречений зрадів, що матиме таку майстровиту дружину, й щедро її вихваляв.— У мене є три кузини, — сказала дівчина, — і вони дуже мені допомогли. Я хочу запросити їх на весілля й посадити за наш стіл.Королева та наречений погодилися.На бенкеті з’явилися три дивні жінки, і наречена привітала їх: — Любі сестри, ласкаво просимо.— Ой, — здивувався наречений, — чому твої родички такі страшні? Він підійшов до першої й запитав: — Чому у вас така широка пласка ступня? — Від роботи педаллю, — відповіла та.Запитав другу: — Чому у вас така велика звисаюча губа? — Від зволожування нитки язиком.Запитав третю: — Чому у вас такий широкий великий палець? — Від скручування нитки.Тоді наречений сказав, що відтепер його вродлива дружина ніколи не торкнеться прядки. І так вона назавжди позбулася нудної роботи з льоном.

У далекому королівстві, де гори торкалися хмар, а ріки співали колискові, жила принцеса Аврора. Вона була прекрасна, як ранкова зоря, але красу свою цінувала понад усе інше. Щодня годинами стояла перед дзеркалами, милуючись своїм відображенням, і забувала про все навколо.Одного дня до замку прийшла стара жінка в темному плащі. Вона несла дивне дзеркало в оправі з чорного каменю, що мерехтів таємничим сяйвом. — Це не просте дзеркало, принцесо, — сказала незнайомка. — Воно показує не тіло, а душу. Хочеш побачити свою справжню красу?Аврора знизила плечима. Хіба могла вона бути ще прекраснішою? Вона впевнено підійшла до дзеркала і заглянула в нього.Але замість свого милого личка побачила щось жахливе — темну, скривлену постать з холодними очима та зневажливою посмішкою. Це було її відображення, але не таке, яким вона себе уявляла.— Це не я! — закричала принцеса. — Твоє дзеркало зіпсоване!Стара жінка похитала головою:— Дзеркало правди ніколи не бреше. Воно показує те, що приховано всередині. Але не засмучуйся, дитино. Пройди три випробування, і побачиш у ньому світло своєї душі.І зникла незнайомка, залишивши лише дзеркало та старовинний сувій з написом: “Коли серце стане чистим, дзеркало засяє правдою”.Перше випробування: ЖалістьНаступного дня Аврора почула плач за вікном. На подвір’ї сиділа служниця Марта, яка щойно розбила дорогоцінну вазу. Управитель готувався вигнати її з замку.Раніше принцеса і не помітила б такої дрібниці. Але згадавши про дзеркало, вона вийшла і сказала:— Це я розбила вазу, граючи м’ячем. Марта ні в чому не винна.Управитель здивовано поклонився, а Марта подякувала крізь сльози. Аврора відчула щось незнайоме — тепло в грудях, ніби там засвітилося маленьке сонечко. Коли ввечері вона підійшла до дзеркала правди, то побачила, що темна постать трохи посвітліла. В її очах з’явилася іскорка доброти.Друге випробування: ЩедрістьЧерез тиждень до замку прибула делегація з сусіднього королівства, де лютували посуха та голод. Вони просили допомоги.Король хотів відмовити — своїх скарбів і так було небагато. Але Аврора несподівано для себе сказала:— Батьку, віддамо половину наших запасів зерна та золота. Що нам користь від багатств, якщо люди страждають?Всі здивовано подивилися на принцесу. Вона й сама дивувалася своїм словам. Але коли побачила радість та вдячність послів, зрозуміла, що вчинила правильно. Того вечора дзеркало показало їй постать, яка майже повністю освітлилася. Тільки серце ще залишалося темним.Третє випробування: ЛюбовНайважче випробування чекало на принцесу в її власному серці. Вона звикла любити лише себе — свою красу, свій комфорт, свої бажання. Але справжня любов означала думати про інших.Аврора почала кожного дня відвідувати лікарню для бідних, яка була за межами замку. Вона читала хворим книжки, приносила їжу, просто сиділа поряд з тими, кому було самотньо. Спочатку це давалося їй важко — запахи, страждання, чужий біль лякали її. Але поступово принцеса відкрила для себе дивовижну річ: коли даруєш радість іншим, сам стаєш щасливішим. Коли бачиш посмішку на обличчі хворої дитини, власні проблеми здаються дрібними. Коли допомагаєш старенькій жінці, відчуваєш себе сильною та потрібною.ПеретворенняМісяць потому Аврора знову підійшла до дзеркала правди. І побачила диво — прекрасну світлу постать з добрими очима, лагідною посмішкою та серцем, що сяяло, наче зірка. Це справді була вона, але зовсім інша — не зовні, а всередині.— Тепер ти бачиш свою справжню красу, — почула вона знайомий голос.Стара жінка знову стояла поряд, але тепер Аврора впізнала в ній добру фею.— Зовнішня краса минає, принцесо, — сказала фея. — Але красу душі не зможуть забрати ні роки, ні хвороби, ні горе. Вона тільки яскравішає з часом, якщо її плекати. З того дня принцеса Аврора ніколи більше не проводила години перед звичайними дзеркалами. Натомість вона дбала про красу своєї душі — була милосердною, щедрою та люблячою. І всі в королівстві казали, що ніколи не бачили принцеси прекраснішої за неї.А дзеркало правди вона подарувала бібліотеці замку, щоб кожен, хто забажає, міг заглянути у власну душу та відкрити в собі справжню красу.

Давним-давно, в одному селі, жили три сестри. Багаті, гарні, з чорними бровами, білими личками та довгими косами. Стрункі, мов тополі, вони зачаровували всіх навкруги.Багато юнаків намагалися привернути їхню увагу, але дівчата були байдужі. Ніхто з них не здобув їхнього серця. І справа була не в гордості — просто сестри мовчали. Коли хлопці питали чи розмовляли з ними, дівчата вперто мовчали, і ніхто не міг зрозуміти, чому.Та одного разу до їхнього маєтку завітав незнайомець. Чарівний чоловік був одягнений у короткий сюртук, який у тих краях називали «половик» — це старовинний чоловічий жакет, що доходив до талії.Дівчата розкішно прибралися і сіли навпроти нього. Незнайомець лагідно дивився на них, розпитував, намагався розговорити. Але сестри мовчали. Тоді він вирішив піти на хитрість.Сів у крісло, розстебнув свій половик, черкнув сірник і, ніби запалюючи цигарку, підпалив одяг. З половика пішов дим, а чоловік вдавав, що не помічає цього. Дівчата лише розгублено переглядались між собою. Коли вогонь підібрався до краю половика, одна з них не витримала і сказала:— Каварер, каварер, погорік загорер!Друга, трохи незадоволено:— Ти б сиділа і мовчала, ніби діро не твоє.А третя лаконічно промовила:— А я морчу.Так незнайомцеві вдалося дізнатися причину їхнього мовчання: дівчата соромилися своєї вади мови. Але навіть вона не змогла затьмарити їхню красу та скромність. Згодом кожна з сестер вийшла заміж, і нарешті вони позбулися того безглуздого сорому, який тягарив їх стільки років.До сьогодні щасливо живуть сестри у своїх сім’ях, відкривши серця та голоси для світу.

Жила-була в далекому королівстві Ароматії принцеса, на ім’я Спайс. Не те щоб вона була схожа на тих класичних принцес з довгими сукнями та віялами — ой ні! Спайс мала волосся, що стирчало, як пар з киплячого казана, і руки, завжди в борошні чи соусі. Замість того щоб сидіти на троні й вишивати хрестиком, вона ховалася в королівській кухні, де варила супи, пекла пироги й експериментувала з перцем чилі, який змушував слуг танцювати від гостроти. “Я не хочу бути королевою, — шепотіла Спайс своєму найкращому другові, старому кухонному ножу, на ім’я Ріжик. — Я хочу бути шеф-кухарем! Готувати страви, від яких люди сміються, плачуть від щастя чи навіть закохуються за одним шматочком!”Але батьки її, король і королева, тільки зітхали: “Спайс, принцеси не чхають від мускатного горіха! Ти муситимеш одружитися з принцом і правити державою!” І ось одного сонячного ранку, коли Спайс, як завжди, уникала уроку етикету, вона натрапила на стару, запилену шафу в кутку кухні. Дверцята скрипнули, і звідти вивалилася товста книга з золотими літерами на обкладинці: “Чаклунські рецепти від бабусі Зірини”.“Ого, — здивувалася Спайс, обтираючи пил рукавом. — Це ж не звичайна кулінарна книга!” Вона розкрила її, і сторінки зашелестіли, ніби шепотіли секрети. Перший рецепт: “Літаючі яблучні пироги з корицею”. Спайс, не довго думаючи, зібрала інгредієнти — борошно, яблука, корицю — і почала мішати. Раптом тісто ожило! Воно закрутилося в кульки, запашні й золотисті, і… полетіло! Пироги гуділи над кухнею, як бджоли, і співали веселу пісеньку: “Ми — солодкі мрії, летимо до сердець!” Спайс розсміялася так голосно, що слуги прибігли подивитися. “Ваша Високість, це ж магія!” — вигукнула кухарка Марта. А Спайс уже гортала далі: суп, що співає арії про кохання, салат, що танцює вальс, і навіть печиво, яке розповідає жарти. Книга оживила кухню — овочі шепотіли секрети, спеції сипалися самі, а солодощі виростали в монстрів, але добрих, з кремовими посмішками.Та радість тривала недовго. У королівстві з’явився злий кухар-альхімік на ім’я Гіркус. Він був високий, як димар, з бородою, скрученою в спіраль, і очима, що блищали, як отруйні краплі. Гіркус мріяв стати головним кухарем королівства, але його страви були жахливими: супи, від яких люди кашляли димом, пироги, що вибухали як феєрверки, і соуси, що робили язики синіми на тиждень. “Я отрую королівське меню! — шипів він у своїй таємній лабораторії. — І тоді всі скажуть, що тільки я вмію готувати!” На великій королівській бенкеті, де мали обрати нареченого для Спайс, Гіркус підмішав до страв свою чаклунську отруту — “Сумний порошок”, від якого гості раптом почали плакати, сміятися крізь сльози й забувати, як смакує щастя. Король упав у відчай: “Хто отруїв нашу їжу? Бенкет зіпсований!” А принцеса Спайс, яка ховалася за столом з книгою, відчула знайомий запах — гіркий, як палена цибуля.“Це Гіркус! — прошепотіла вона. — Але я не дозволю йому зіпсувати все!” Тієї ж ночі Спайс зібрала свою армію союзників. З книги вилізли овочі-духи: морква-воїн з мечем з селери, капуста-щитоносець, що хрустіла як панцир, і цибуля-миротворець, яка змушувала ворогів плакати від сміху. А з печі виповзли солодощі-монстри: шоколадний дракон, що плювався розплавленим какао, маршмеллові привиди, що лоскотали ворогів, і печиво-тролями, які реготали: “Хрум-хрум, ми тебе з’їмо… від сміху!”“Друзі, — сказала Спайс, тримаючи книгу як щит. — Ми влаштуємо ‘Війну смаків’! Турнір страв, де переможе не той, хто найгостріший чи найсолодший, а той, хто нагодує серця. Гіркус думає, що магія — це отрута, але ми покажемо, що справжня магія — у радості!” Наступного дня королівський двір заповнився наметами з ароматом базиліку та ванілі. Гіркус, упевнений у перемозі, подав свою страву: “Гіркий торт помсти” — чорний, як ніч, і такий кислий, що дерева поруч в’яли. Гості скривилися: “Фу, це ж смак нудьги!”Потім настала черга Спайс. Вона розкрила книгу, і почалося диво! Спочатку вилетіли літаючі пироги — вони кружляли над головами, розсипаючи корицю, і співали: “Лети, серце, до мрії!” Гості сміялися й хапали їх у повітрі. Потім суп-арія заспівав про перше кохання, і сльози на очах гостей стали сяючими від щастя. Овочі-духи танцювали салат, що світився кольорами веселки, а солодощі-монстри влаштували феєрверк з карамелі — вибухи радості, від яких серця билися в ритмі.Гіркус лютував: “Мої отрути сильніші!” Він послав на арену своїх помічників — отруйні гриби-демонів і кислі лимони-тролів. Але морква-воїн рубала їх мечем, капуста ховала союзників у своїх листках, а шоколадний дракон розтопив ворогів у гарячому какао. “Ви — лише гіркота! — кричала Спайс. — А ми — смак життя!”Кульмінація настала, коли Гіркус кинув свій останній трюк: хмару “Сумного порошку”. Але Спайс, з допомогою книги, зварила “Еліксир радості” — суп з усіх спецій світу, де кожна ложка розповідала історію сміху. Хмара розтанула, перетворившись на дощ з цукрової пудри, і Гіркус, скуштувавши еліксир, раптом розплакався… від щастя. “Я… я просто хотів, щоб мене цінували, — пробурмотів він. — Мої страви ніхто не любив.” Спайс простягнула йому ложку: “Тоді готуй з серцем, а не з помстою. Магія — не в чарах, а в тому, щоб годувати душі.”Королівство Ароматія оговталося від отрути. Гості танцювали від смаку щастя, а король, скуштувавши пироги, оголосив: “Спайс, ти — наша королева кухні! Готуй для народу, а принца… ну, хай почекає.” А Гіркус став помічником Спайс, навчаючись смакувати радість.З того дня в Ароматії свята стали бенкетами, де кожна страва оживає, а урок простий: найкраща магія — у творенні радості для інших. Бо що може бути солодше за посмішку на обличчі друга?І жили вони смачно й щасливо. Кінець.

Жив собі цар. Одружився він із вродливою царівною — розумною, доброю, лагідною. Ще й не встиг натішитися своєю молодою дружиною, як змушений був вирушати у далекий край.Перед від’їздом сказав їй: — Не виходь з палацу, не розмовляй із чужими людьми й не слухай поганих порад.Царівна пообіцяла бути слухняною. Минуло кілька днів. Сумує царівна в самотині, аж тут приходить до неї жінка — на вигляд проста, щира.— Чого ти така сумна? — питає. — Ходім у сад, на свіже повітря.Спочатку царівна відмовлялася, а потім подумала: «Пройтися по саду — не біда». І погодилася.У саду било чисте джерельце, а день був спекотний. Жінка каже: — Скупаймося, освіжимось!Царівна вагалася, але все ж погодилась. Скинула сукню, стрибнула у воду — а жінка її долонею по спині лясь!— Пливи, — каже, — білою качечкою!І в ту ж мить царівна обернулася на білосніжну качку. А зла жінка вдягла її сукню й повернулася до палацу. Коли цар приїхав додому, вона вибігла назустріч, обняла його — і він, не підозрюючи лиха, подумав, що це його кохана дружина.А тим часом біла качечка звила гніздо біля річки, знесла яєчка й вивела трьох діточок — двох гарненьких і одного маленького калічку. Виросли дітки, стали бігати по бережку, гратися й ловити рибку.Якось вони вибігли до царського двору. Мати кричить їм з води: — Не ходіть, дітки, туди!Та не послухалися.Відьма побачила їх, одразу все зрозуміла. Усміхається солодко, кличе до себе, пригощає, напуває, спати кладе. А слугам наказує розпалити вогонь, повісити казани й нагострити ножі.Двоє братів заснули, а третій — калічка — не спить. Сховався під стільцем, усе чує.Надвечір відьма приходить і шепоче під дверима: — Чи ви спите, дітки?А калічка відповідає: — Спимо, не спимо, думу думаємо, що хочуть нас порізати. Вогонь кладуть, казани вішають, ножі гострять.Відьма пішла, але скоро знову прийшла — і все повторилося.Розлютилася вона, відчинила двері, побачила двох сплячих хлопців — обвела їх мертвою рукою, і вони померли. А калічку не помітила.На ранок біла качечка кличе своїх діток — нема. Відчула серцем біду. Полетіла до палацу — бачить, у світлиці лежать її двоє синів мертві. Обняла їх крилами, заплакала людським голосом.Цар почув і каже: — Жінко, качка людським голосом плаче!— Та це тобі примарилось, — відповідає відьма. — Прожени її з двору.Слуги гнали качечку, а вона все поверталася, плакала й приказувала: Кря-кря, мої діточки, Кря-кря, мої малесенькі. Згубила вас відьма лукава, Відняла в вас батька й матір, Потопила у річці чистій, Обернула в білу качечку, А сама живе — радіє. Цар задумався: «Щось тут не так…» — Впіймайте мені ту качечку! — наказав.Слуги ловили — не змогли. А цар сам вибіг на подвір’я, простяг руки — і качечка сама впала йому на долоні. Він сказав: — Стань, біла березо, позаду мене, а гарна дівчино — попереду!І в ту мить перед ним постала його справжня дружина — прекрасна царівна.Обійняв він її, зрадів, що знову разом.Послав цар сороку по живу воду. Коли та принесла, полили нею дітей — і хлопчики ожили. А найменшого калічку скупали з голови до п’ят — і став він здоровий, як дуб.З того часу цар ще дужче беріг свою родину, і жили вони в любові та злагоді.А відьму прив’язали до хвоста кобили й пустили полем. Де впала її нога — виріс рогач, де рука — граблі, де голова — кущ. Птахи м’ясо поклювали, вітри кістки розвіяли — і сліду від неї не лишилося.

У далекому, спокійному королівстві, де замки сяяли на сонці, а сади цвіли золотими трояндами, жила принцеса, яку звали Елішка. Вона була дочкою короля та королеви, з косичками, що переливалися, як річкова вода, і серцем, повним доброти. Елішка любила гуляти садами, годувати птахів і мріяти про пригоди. Королівство її було багатим, але люди там жили в страху: у віддаленій печері на Чорній горі мешкав дракон Драк. Кажуть, в його скарбниці срібло і золото, що блищало яскравіше за сонце. Багато сміливців — лицарі, купці, селяни — вирушали туди за багатством. Але ніхто не повертався живим. “Дракон жадібний і лютий!” — гомоніли в замку. “Він спалює всіх, хто торкнеться його скарбів!” — попереджали старші. Тож король заборонив навіть згадувати про гору.Одного сонячного ранку Елішка сиділа в тронній залі з батьками. Король, з сивою бородою, переглядав мапи скарбів, а королева вишивала квіти на гобелені. Елішка, граючись з лялькою, раптом запитала:— Тату, мамо, а чому всі тікають від Драка? Я чула від служниць, що в нього срібло і золото. Може, він просто не хоче, щоб його обкрадали? А якщо з ним поговорити по-доброму? Король похитав головою, його корона блиснула.— Дитино моя, дракон — то не людина. Він монстр! Багатьох наших послали туди за скарбами, і всі зникли. Не думай про таке, принцесо. Твоє місце — в замку, в безпеці.Королева обійняла дочку, але Елішка не заспокоїлася. Тієї ночі, дивлячись на зірки з вікна вежі, вона подумала: “Чому б не піти й не подружитися? Не за золотом, а за дружбою. Якщо він самотній, то я стану його подругою!” На світанку, переодягнувшись у просту сукенку, Елішка вислизнула з замку з кошиком яблук і шматком пирога. Не зі страхом, а з добрим серцем, що співало, як пташка. Дорога була крутою: через колючі хащі, де шепотіли вітри, і по кам’янистих стежках, де туман ховав небезпеки. Нарешті Елішка дійшла до печери. Вхід мерехтів від відблисків срібла всередині, і з глибин долинув важкий рев. Дівчинка ступила вперед і гукнула чистим голосом:— Драче! Я — Елішка, принцеса з долини. Принесла тобі пирога, а не меч! Не бійся, я прийшла не за твоїм золотом, а поговорити. Може, ти самотній, як я іноді в замку?З печери вирвався клуб диму, земля затремтіла, і виліз величезний дракон — синьо-зелений, з крилами, як нічне небо, і очима, повними сліз. Поруч блищали купи срібла й золота, але Драк не кинувся — лише сумно зітхнув, і іскри вилетіли з ніздрів.— Принцесо? — прогримів він голосом, як далекий грім, але з ноткою надії. — Всі приходять за моїм скарбом! Лицарі з мечами, купці з жадібними очима. Я захищаюся вогнем, бо інакше… вони заберуть усе, і я залишуся ні з чим. А ти… чому не боїшся? Чому не хочеш золота?Елішка не відступила. Вона сіла на купу м’якого моху і простягнула пирога.— Бо скарби — то не щастя, Драче. Я дочка короля, маю замок повний золота, але сумую за справжньою дружбою. Розкажи про себе. Чому ти ховаєшся? Може, разом придумаємо, як поділитися скарбами з усіма, без бійок?Драк опустив голову, його хвіст обмотався навколо лап. Він з’їв шматок пирога і вперше за довгий час всміхнувся — лусочки засяяли. — Я не жадібний, Елішко. Давно-давно я зібрав ці скарби, щоб мати друзів — дарувати монети за розмови, срібло за пісні. Але всі бачили лише блиск, а не мене. Я самотній, як зірка в імлі. Хочу друга, а не злодіїв. Ти… ти перша, хто не хапає.Елішка поклала руку на його теплу лапу.— То давай будемо друзями! Я розповім тобі про бали в замку, а ти — про політ над хмарами. І знаєш, мої батьки бояться тебе, бо думають, ти злий. Але я переконаю їх!Так почалася їхня дружба. Елішка приходила щодня, ховаючись від варти. Вона допомагала Драку сортувати скарби — не красти, а мріяти, як ними скористатися для добра: золото для бідних, срібло для прикрас. А Драк носив її на спині над горами, показував зірки вночі і ділився мудрістю: “Справжній скарб — у серці, не в скрині”. Одного разу, коли Елішка впала в потік, Драк витягнув її крилом і зігрів подихом.— Дякую, друже, — сміялася Елішка. — Ти кращий за будь-який лицар!— А ти — моя королева дружби, — відповідав Драк, і його очі сяяли тепліше за золото.Минали тижні, і Елішка вирішила: час діяти. Одного сонячного дня вона привела Драка до замку — не силоміць, а м’яко, тримаючи за кіготь. Ворота затремтіли, варта закричала, король і королева вибігли на балкон з мечами в руках. Народ ховався, шепочучи: “Кінець королівству!”— Тату, мамо! Не бійтеся! — закричала Елішка, стоячи перед Драком. — Це мій друг Драк. Він не злий — просто самотній. Всі йшли до нього за скарбами, а він захищався. Але подивіться: ось його золото для скарбниці, срібло для народу. Він хоче бути з нами, як член родини!Король, блідий, опустив меч.— Дитино, ти божевільна! Він убив стількох… Як я можу повірити?Драк схилив голову, його голос пролунав м’яко, як шелест листя:— Ваші величності, я не шукав крові. Я шукав дому. Ваша дочка показала мені серце. Дозвольте мені служити королівству — охороняти кордони, ділитися скарбами. Я буду вірним, як скеля.Королева, з сльозами, підійшла ближче, торкнулася лусочки. — Якщо Елішка вірить… то й ми. Дитино, ти врятувала нас усіх своєю добротою.Король кивнув, обіймаючи дочку.— Драче, вітай у родині. Ти — наш брат тепер, не монстр.З того дня королівство розквітло. Драк став частиною родини: спав у саду замку, ділив скарби з бідними, носив принцесу на прогулянки. Страх зник, як туман на сонці — люди сміялися з вогняними трюками Драка, танцювали на балах з ним. Елішка вчила всіх: “Скарби без дружби — то пил. А з добротою — вічне золото”.І жили вони щасливо, бо зрозуміли: справжня родина — не в крові чи сріблі, а в серцях, що подолали страх.

Жили собі батько Рік і мати Земля. І мали вони чотири дочки-красуні: Зиму, Весну, Літо й Осінь.Зима була білолиця, червонощока й сувора — не любила жартів. Весна — ніжна, лагідна, із зеленими очима, що сяяли, мов веселка після дощу. Осінь мала довгі золоті коси, а очі в неї були сумні — часто плакала. Літо ж було барвисте, веселе та тепле, мов полуденне сонце.Батьки вибрали кожній доньці особливе вбрання: Зимі — білосніжне, Весні — зелене, Літу — різнобарвне, Осені — золоте. Жили сестри дружно, разом працювали. Тільки ось коли надходила пора переодягатися — починали сваритися. Одягне Зима своє біле плаття — а Літо бурмоче:— І я хочу таке!Вдягне Осінь золоте вбрання — а Весна вже мріє про таке саме.Батьки довго терпіли ці суперечки, а потім сказали:— Гаразд, нехай кожна вдягне те, що їй до душі.Зраділи дочки! Літо вдягнуло біле, Весна — золоте, Зима — зелене, а Осінь вибрала яскраве, мов веселка.Та тільки веселощі були недовгими. У світі почалося щось неймовірне: сніг, дощ, спека, мороз і листопад — усе переплуталося. Врожай не встигав дозріти, пташенята — вирости, звірята — підготуватися до холодів.Тоді звірі, птахи й люди прийшли до дому Року та Землі й попросили:— Любі пори року, поверніть своє справжнє вбрання, бо так жити неможливо.Вислухали сестри, замислилися і зрозуміли: їхні сукні — не просто краса, а порядок життя на Землі. Відтоді вони носять те вбрання, яке дали батьки, і живуть у мирі та злагоді.

Колись дуже давно у Києві княжив мудрий правитель – князь Володимир. Та біля самого Києва оселився страшний змій, який вимагав щороку данину — молодого парубка або дівчину. Ніхто не міг відмовитися: давали всі. І от настала черга йти до змія князевій доньці. Що мав робити князь? Закони були однакові для всіх.Послав він свою красуню-доньку у данину. А вона була така вродлива, що й не переказати. Змій, побачивши її, одразу полюбив. Одного разу дівчина, вдаючи покірність, обережно запитала змія:— Змію, скажи… чи є на всьому білому світі такий чоловік, що міг би тебе подолати? — Є, — відповів він, — у Києві над самим Дніпром. Коли топить хату, дим аж до небес здіймається. А коли виходить до Дніпра мочити кожі (шкури тварин) (бо він Кожум’яка), не одну несе — одразу дванадцять! А коли вони водою наллються, я вчеплюсь у них — чи витягне? А він бере та й витягує, та ще й мене мало не висмикує на берег. От тільки його одного я й боюся.Князівна слухала уважно, кожне слово в пам’яті тримала. Вона стала думати, як би батькові звістку передати, бо під охороною змія нікого біля неї не було — тільки голуб, якого вона колись удома вигодовувала. Довго думала, а тоді написала листа.«Дорогий батьку, — писала вона. — У вас у Києві є чоловік, якого звали Кирило, прізвище Кожум’яка. Попросіть його, через старих та мудрих людей, щоб він побився зі змієм і визволив мене з неволі. Умилостивить його і словом, і дарунками, щоб не образився за щось випадкове та не відмовив!»Прив’язала вона листа голубові під крильце і випустила. Голуб піднявся високо і полетів просто до княжого двору. Молодші князі бігали на подвір’ї — вони першими й побачили пташину.— Таточку, поглянь! — кричать. — Голубок від сестрички прилетів!Князь зрадів, а потім похмурнів:— Боюсь, той нечистий уже згубив мою дитину…Та, взявши голуба, він побачив записку. Прочитав — і негайно покликав старшину:— Чи є в нас чоловік на ім’я Кирило Кожум’яка?— Є, — кажуть, — живе над самим Дніпром.— Як же з ним говорити, щоб не образити і на поміч схилити?Порадились і послали до нього найстарших. Прийшли ті до хати, заглянули — й злякались: сидить Кожум’яка спиною до дверей, мнеться у його руках дванадцять товстих кож, а біла борода аж ходором ходить. Тоді один тихенько: «Кахи!»Кожум’яка здригнувся — і всі дванадцять кож трісь-трісь! потріскали. Він обернувся, а старці йому в пояс кланяються:— Прислав нас до тебе князь із проханням…А Кирило й слухати не хоче — розсердився на них за зіпсовані кожі. Старці просили та благали, навіть навколішки стали, але дарма. Повернулися похилені й засмучені.Князь журився, журилась і старшина. Вирішили послати молодших — але й вони нічого не добились. Так видко образився Кирило на порвані кожі, що навіть словом не обізвався.Довго думав князь і послав до нього маленьких дітей. Ті стали перед Кирилом, просили, плакали. І серце Кожум’яки не витримало — й сам із ними розплакався.— Гаразд, — каже, — заради вас піду й битимусь зі змієм.Кирило прийшов до князя:— Дайте мені дванадцять возів конопель та дванадцять бочок смоли. Обмотався він коноплями, обсмолився смолою, узяв важезну булаву — більше десяти пудів — і вирушив до змія.Змій зустрічає:— Що, Кириле, прийшов битися чи миритися?— Та яке з тобою миритися! Битися будемо, нечистий ти іроду!І почався бій — земля гуде, гори стогнуть. Змій розженеться, ухопить зубами — шмат смоли відірве. Розженеться ще — кігтями коноплі видере. А Кирило булавою як ударить — так змія в землю вганяє. Змієві гаряче, він горить, біжить до Дніпра охолодитися, а Кирило знов обмотується коноплями та обсмолюється.Вискочить змій із води — і знову на Кирила. А той не відступає: булавою раз, другий — і аж іскри летять. Так розпалив Кожум’яка змія, наче коваль у горні розпікає залізо до червоного. Змій аж захлинається, земля під ним гуде. А навколо на пагорбах стоїть народ. Люди тремтять, за голови хапаються — чекають, чим скінчиться. І раптом змій — гуп! Так упав, що земля затряслася. Люди в долоні плеснули:— От так Кирило! От так Кожум’яка!Переміг Кирило змія, визволив князівну й повернув її батькові. Князь не знав, як дякувати героєві. А місце, де жив Кирило, з того часу стали називати Кожум’яками.