Казки про принцесу

У найпівнічнішому куточку світу, де зима панувала триста днів на рік, стояв Крижаний замок. Його вежі сяяли на сонці, наче діаманти, а вікна переливалися всіма відтінками блакиті. У цьому замку жила принцеса Кристаліна, яка володіла дивовижним даром — вона могла творити льодові скульптури однією лише дотиком.Щовечора, коли місяць підіймався над замерзлими горами, Кристаліна підіймалася на найвищу вежу замку. Там, у своїй майстерні просто неба, вона створювала чарівні фігурки: крихітних зайчиків, граційних лебедів, мудрих сов та веселих лисичок. А коли перша зірка спалахувала на небосхилі, принцеса підшіптувала давнє заклинання, і всі її творіння оживали.Маленькі льодові створіння стрибали, літали та танцювали навколо принцеси, наповнюючи ніч дзвінким сміхом. Вони розповідали їй історії, співали пісні та грали в ігри до самого ранку. Але з перших променів сонця магія спадала, і скульптури знову ставали нерухомими фігурками з льоду.Так минали роки. Кристаліна не відчувала самотності, адже щоночі її оточували друзі, хоча й знала, що вони ніколи не залишаться з нею назавжди.Одного зимового вечора, коли північне сяйво розфарбовувало небо зеленими та фіолетовими вогниками, принцеса створила особливу скульптуру — маленького крижаного лицаря з мечем та щитом. Щось у цій фігурці було інакшим, ніж у всіх інших. Можливо, це був особливий відблиск місячного світла в крижаних гранях, або спосіб, яким принцеса виліпила його обличчя з особливою ніжністю.Коли Кристаліна промовила заклинання, всі скульптури ожили, як завжди. Але лицар не побіг грати з іншими. Він підійшов до принцеси та схилився в глибокому поклоні.— Принцесо Кристаліно, — промовив він голосом, що дзвенів, наче льодові дзвіночки, — я пам’ятаю. Я пам’ятаю все.Принцеса здивовано озирнулась. Жодна з її скульптур ніколи не говорила так серйозно.— Що ти пам’ятаєш, маленький лицарю? — запитала вона.— Я пам’ятаю, ким був колись. Сотні років тому я служив у цьому замку справжнім лицарем. Моє ім’я — сер Морозяр. І я знаю таємницю, яку приховує Крижаний замок. Кристаліна присіла, щоб бути на одному рівні з маленькою фігуркою.— Яку таємницю? — прошепотіла вона.— Твій дар, принцесо, — це не просто вміння творити скульптури. Твоя родина — нащадки Снігової Королеви, першої правительки цих земель. Вона створила Крижаний замок як скарбницю для найціннішого скарбу королівства — Серця Вічної Зими. Це джерело твоєї магії, але воно також прокляте.— Прокляте? — Кристаліна відчула, як холод, не той приємний зимовий холод, а якийсь тривожний, пробіг по спині.Сер Морозяр кивнув.— Колись Снігова Королева була доброю правителькою. Але коли її серце розбилося від втрати коханого, вона сховала своє горе в Серці Вічної Зими. Відтоді кожен, хто володіє даром вашої родини, приречений на самотність. Ти помічала, що ніхто не може довго залишатися в замку? Що всі твої друзі зникають з першим світлом?Принцеса повільно кивнула. Так, вона це помічала. Навіть її батьки, хоча й любили її, завжди знаходили причини їздити в інші королівства, залишаючи її наодинці.— Але чому ти залишився? Чому ти пам’ятаєш? — запитала Кристаліна.— Бо мого предка було прокляте разом зі Сніговою Королевою. Він був тим самим коханим, якого вона втратила. Демон ревнощів перетворив його на лід, і з того часу частина його душі блукає в цьому замку. Коли ти створила мене сьогодні, під північним сяйвом, у ніч повного місяця, його спогади прокинулися в мені. — Маленький лицар подивився на принцесу своїми крижаними очима, в яких майнула іскорка надії. — Але є спосіб зняти прокляття.— Який? — Серце Кристаліни завмерло від надії.— Треба знайти Серце Вічної Зими в найглибших катакомбах замку і розтопити лід навколо нього теплом щирої любові та прощення. Тільки тоді горе Снігової Королеви буде звільнене, і прокляття самотності спаде з твоєї родини.Принцеса встала, рішуче стиснувши кулаки.— Тоді ми підемо туди. Зараз же!— Але шлях буде небезпечним, — попередив сер Морозяр. — Снігова Королева створила багато випробувань, щоб захистити своє горе. Вона боялася, що хтось спробує його вкрасти або знищити.Кристаліна озирнулась на інших своїх маленьких друзів, які весело гралися на вежі.— Візьмемо їх з собою?Лицар похитав головою.— Вони не пам’ятають нічого після оживлення. Але ти можеш покликати їх, якщо буде потрібна допомога. Твоя магія сильніша, ніж ти думаєш.Принцеса взяла маленького лицаря на долоню, і вони спустилися з вежі. Крижаний замок мовчав і здавався порожнім. Їхні кроки — її людські та його крихітні — відлунювали в коридорах. Вони пройшли через тронну залу, де крижані люстри висіли, наче замерзлі сльози. Потім через бібліотеку, де книги були покриті тонким шаром інеєм. Нарешті вони дісталися до потайних дверей, на яких була зображена Снігова Королева в дні її слави.— Сюди, — вказав сер Морозяр.Двері відчинилися з тихим скрипом, відкриваючи спіральні сходи, що вели вниз, у саме серце замку. Кристаліна запалила крижану свічку — її полум’я було блакитним і холодним, але світило яскраво.Вони спускалися все глибше й глибше. Стіни навколо ставали дедалі старішими, покритими дивними символами та малюнками. Раптом коридор розширився, і вони опинилися в першій залі випробувань.Посеред зали стояв величезний крижаний дракон. Його очі спалахнули червоним світлом, коли він побачив відвідувачів.— Хто насмілився порушити спокій Серця Вічної Зими? — прогримів дракон голосом, від якого здригнулися стіни.— Я, принцеса Кристаліна, нащадок Снігової Королеви. Прийшла звільнити своїх предків від прокляття, — відповіла принцеса, намагаючись говорити впевнено, хоча серце калатало від страху.— Тоді доведи, що ти гідна! — Дракон розкрив пащу, і з неї вирвався потік крижаних осколків, гострих, як леза.Кристаліна інстинктивно підняла руки, і її магія відгукнулася. Осколки зупинилися в повітрі і почали кружляти навколо неї, створюючи захисний вихор. Принцеса зосередилася і перетворила осколки на сотні маленьких крижаних метеликів, що полетіли до дракона і сіли на нього, заспокоюючи його лють.Дракон заморгав, здивований, а потім його суворий вираз пом’якшав.— Ти володієш не лише силою, а й добротою. Можеш пройти.Вони пройшли через залу дракона і потрапили до наступної кімнати. Тут все було покрито дзеркалами — підлога, стелі, стіни. У кожному дзеркалі Кристаліна бачила своє відображення, але всі вони були різними. Одна вона виглядала сумною і старою, інша — холодною та жорстокою, ще одна — налякана і самотня. — Це дзеркала страхів, — пояснив сер Морозяр. — Вони показують те, чим ти можеш стати, якщо піддасися прокляттю.Кристаліна дивилася на всі ці відображення і раптом зрозуміла щось важливе.— Але це не я, — промовила вона голосно. — Я вибираю, ким бути. Прокляття не визначає мене.Як тільки ці слова зірвалися з її губ, дзеркала тріснули і розсипалися на тисячі крихітних іскорок світла.Нарешті вони дійшли до останніх дверей. Вони були величезними, прикрашеними зображенням серця, пронизаного крижаними списами.— За цими дверима — Серце Вічної Зими, — прошепотів лицар.Кристаліна доторкнулася до дверей, і вони повільно відчинилися. Всередині була невелика кругла кімната. У центрі на крижаному п’єдесталі лежало щось, що спочатку здалося принцесі величезним блакитним алмазом. Але, підійшовши ближче, вона зрозуміла — це справді було серце. Серце з льоду, всередині якого ніби застигла буря — темні хмари, блискавки, сльози.— Це горе Снігової Королеви, — сказала Кристаліна тихо. — Я бачу його. Бачу її біль.— Що ти відчуваєш, дивлячись на нього? — запитав сер Морозяр.Принцеса замислилася. Вона чекала відчути гнів за прокляття, за роки самотності. Але натомість відчула лише сум.— Мені шкода її, — прошепотіла Кристаліна. — Вона так любила, і так втратила. Вона не хотіла нікому завдавати болю. Вона просто не знала, як впоратися зі своїм власним болем.Принцеса простягнула руки до Серця Вічної Зими. Воно було холодним, таким холодним, що її пальці заніміли. Але вона не відсмикнула руки. Натомість закрила очі і подумала про все, що пережила. Про самотні ночі, коли єдиними друзями були тимчасові крижані створіння. Про батьків, які любили її, але не могли залишатися поруч. Про мрію про справжню дружбу та любов.А потім вона подумала про Снігову Королеву. Про те, як та, мабуть, сиділа в цій самій кімнаті, стискаючи своє власне серце, перетворюючи його на лід, щоб більше ніколи не відчувати такого болю.— Я прощаю тебе, прабабусю, — промовила Кристаліна крізь сльози. — Прощаю за самотність, за прокляття. Розумію, що ти робила це не зі зла. І я обіцяю, що буду пам’ятати про твою любов, а не про твій біль.З її рук потекло тепло. Не гаряче, а м’яке, ніжне тепло прощення та розуміння. Серце Вічної Зими почало танути. Повільно, краплина за краплиною. Буря всередині заспокоїлася. Темні хмари розвіялися. І раптом із серця вирвалося сяйво — чисте, тепле, наповнене любов’ю.Кімната наповнилася світлом. Кристаліна відчула, як щось змінюється в повітрі, як спадає важкий тягар, про існування якого вона навіть не здогадувалася.Коли світло згасло, Серця Вічної Зими більше не було. На його місці лежав простий крижаний кулон у формі сніжинки — красивий, але не страшний.— Прокляття зняте, — прошепотів сер Морозяр, і в його голосі було диво. — Я відчуваю… Я відчуваю, що можу залишитися. Що магія, яка тримає мене, більше не тане з першим світлом.Кристаліна підняла лицаря і обережно обійняла його.— Ти залишишся? Назавжди?— Якщо ти дозволиш, принцесо.— Звісно! — засміялася вона крізь сльози. — Але, будь ласка, називай мене просто Кристаліною.Вони піднялися назад, у замок. Світанок вже з’являвся на горизонті. Кристаліна поспішила на вежу, де все ще грали інші льодові скульптури. Вона чекала, що вони застигнуть з першим променем сонця, як завжди.Але цього разу не сталося. Сонце зійшло, залило вежу золотим світлом, і маленькі створіння продовжували грати, сміятися і танцювати.— Ми не зникаємо! — пискнув крихітний зайчик.— Ми справжні! — заспівала лебідка.Кристаліна засміялася, і це був найщасливіший сміх у її житті. Вона побігла розбудити батьків, щоб розповісти їм про все, що сталося. І вперше за багато років вони вислухали її історію до кінця, не відчуваючи непереборного бажання поїхати кудись геть.З того дня Крижаний замок змінився. Прокляття самотності спало. Люди знову почали приїжджати до північного королівства. У замку з’явилися слуги, друзі, гості. Кристаліна продовжувала творити свої льодові скульптури, але тепер вони не були заміною справжнім друзям — вони були додатком до них.Сер Морозяр став її найближчим радником і другом. Хоча він залишався маленьким, його мудрість та хоробрість були величезними. Він розповідав історії про давні часи, про Снігову Королеву в дні її слави, коли вона була доброю правителькою, що приносила зиму як час спокою та оновлення, а не покарання.А крижаний кулон, що залишився від Серця Вічної Зими, Кристаліна носила на шиї як нагадування. Нагадування про те, що навіть найглибше горе можна зцілити прощенням, що найсильніша магія — це не лід чи холод, а тепло розуміння та любові. І коли роки потому Кристаліна стала королевою, вона правила мудро і добре. Її королівство процвітало, а в Крижаному замку завжди палало тепло гостинності. Люди приїжджали здалеку, щоб побачити дивовижні льодові скульптури, які тепер прикрашали кожен куточок замку і садів. Але найбільше їх вражало не мистецтво, а сама королева — добра, співчутлива, оточена друзями та любов’ю.А щовечора, коли місяць підіймався над замерзлими горами, Кристаліна все ще підіймалась на свою вежу. Не тому, що була самотньою, а тому, що любила створювати. І її маленькі друзі — і старі, і нові — збиралися навколо неї, щоб слухати історії, співати пісні та дивитися, як вона творить красу з льоду та любові.

Жила собі бідна вдова, самотою у маленькій хатині. Перед хатинкою був садок, у якому росли два кущі троянд: один цвів білими, другий — червоними квітами. І мала вона двох дітей, схожих на ті трояндові кущі: одну дівчинку звали Білосніжка, а другу — Розочка.Діти були такі побожні й добрі, такі працьовиті й невтомні, яких рідко стрінеш у світі. Білосніжка була тихіша й лагідніша за Розочку. Розочка ж полюбляла бігати луками й полями, шукати квіти та ловити метеликів, а Білосніжка частіше сиділа вдома біля матері, допомагала по господарству або читала їй уголос, коли випадала вільна хвилина. Сестри так сильно любили одна одну, що, виходячи разом з дому, завжди трималися за руки. І коли Білосніжка казала: — Ми ніколи не розлучимося, Розочка відповідала: — Доки житимемо — ніколи. А мати додавала: — Що матиме одна — тим поділиться з другою.Часто дівчатка самі блукали лісом і збирали червоні ягоди, та жодна тварина їм не шкодила. Навпаки — звірі довірливо підходили до них: зайчик їв капустяний листок з рук, козуля паслася поруч, олень весело пробігав повз, а птахи сиділи на гілках і співали, що знали. Жодна пригода їх не спіткала.Коли траплялося, що вони затримувалися в лісі й ніч заставала їх там, сестри лягали поруч на м’який мох і спали до світанку. Мати знала про це й не тривожилася. Одного разу, коли ранкова зоря розбудила їх після ночівлі в лісі, вони побачили біля себе прекрасну дитину у сяйливій білій одежі. Вона підвелася, лагідно подивилася на них, нічого не сказала й зникла в гущавині. Озирнувшись, дівчатка помітили, що спали зовсім поряд із глибокою прірвою й напевно впали б у неї, якби в темряві зробили ще кілька кроків. Мати сказала їм, що то був ангел, який оберігає добрих дітей.Білосніжка й Розочка так старанно доглядали материнську хатину, що було радісно на неї дивитися. Влітку Розочка дбала про господарство і щоранку, ще до пробудження матері, ставила біля її ліжка букет квітів — у ньому завжди була і біла, і червона троянда. Взимку Білосніжка розпалювала вогонь і підвішувала на гак мідний казан, який сяяв, мов золото, такий був чистий.Увечері, коли падав сніг, мати казала: — Іди, Білосніжко, засунь засув. Потім вони сідали біля вогнища, мати одягала окуляри й читала з великої книги. Дівчатка слухали, пряли, а поруч на підлозі лежало ягнятко, позаду на жердині сидів білий голуб, заховавши голівку під крило. Одного вечора, коли всі так мирно сиділи разом, у двері хтось постукав, ніби просився до хати. — Швидше, Розочко, відчини, — мовила мати, — це, мабуть, мандрівник шукає притулку.Розочка відсунула засув — та це був не чоловік, а великий чорний ведмідь, який просунув у двері свою волохату голову. Розочка скрикнула й відскочила, ягнятко блеяло, голуб злетів, а Білосніжка сховалася за матір.Але ведмідь заговорив людським голосом: — Не бійтеся, я не зроблю вам лиха. Я замерз і хочу лише трохи зігрітися.— Бідолашний ведмедю, — сказала мати, — лягай біля вогню, тільки пильнуй, щоб не підпалити хутро.Вона покликала дівчаток, і поступово всі заспокоїлися. Ведмідь попросив вибити з його шерсті сніг, і сестри старанно вичистили його мітлою. Він розтягнувся біля вогню й задоволено бурмотів. Невдовзі всі подружилися й почали жартувати з незграбним гостем: тягнули його за хутро, ставали йому на спину, перекочували з боку в бік. Ведмідь терпів усе, лише зрідка бурчав:— Помилуйте мене, діти малі: Білосніжка й Розочка, Ще жениха вб’єте, бачте-но!Так він приходив щовечора аж до весни…Коли настала весна й усе навколо зазеленіло, ведмідь одного ранку мовив до Білосніжки: — Тепер я мушу піти й не зможу повертатися все літо.— Куди ж ти йдеш, любий ведмедю? — запитала вона.— У ліс, — відповів він, — стерегти свої скарби від лихих гномів. Узимку, коли земля скута морозом, вони не можуть вибратися назовні, але тепер, коли сонце її зігріло, вони вилазять, нишпорять і крадуть. А що раз потрапить до їхніх печер, те вже рідко знову побачить світ.Білосніжка дуже засмутилася. Коли вона відчиняла двері, ведмідь виходив так поспіхом, що зачепився за гак, і шматок його шкури відірвався. Дівчинці здалося, ніби під нею щось заблищало золотом, але вона не була певна. Ведмідь швидко зник між деревами.Невдовзі мати послала дівчаток до лісу назбирати хмизу. Там вони побачили повалене дерево, а біля стовбура щось дивно смикалося. Підійшовши ближче, вони розгледіли гнома з зів’ялим обличчям і довжелезною білою бородою. Кінчик бороди застряг у розщепі дерева, і гном смикався, немов пес на прив’язі.— Чого ви стоїте? — закричав він. — Невже не можете допомогти?Коли Розочка запитала, що сталося, гном почав лаятися й нарікати, що хотів наколоти дрібних дров, але дерево зімкнулося й затисло його бороду. Дівчатка намагалися визволити її, та марно.— Я побіжу по людей, — сказала Розочка.— Безумні дурепи! — заверещав гном. — Вас і так удвох забагато!— Не сердься, — мовила Білосніжка, — я знайду вихід.Вона дістала ножиці й обережно відрізала кінчик бороди. Гном, визволившись, схопив мішок із золотом, пробурмотів прокльони й пішов, навіть не подякувавши.Згодом сестри знову зустріли гнома — цього разу біля струмка, де його борода заплуталася в волосіні, а велика риба тягнула його до води. Дівчатка врятували його, але знову мусили обрізати частину бороди. Гном обсипав їх образами й зник із мішком перлів.Третього разу вони побачили, як орел схопив того самого гнома й хотів понести. Сестри вчепилися за нього й вирвали з пазурів птаха. Гном і цього разу лише накричав на них і зник зі своїми коштовностями.Одного вечора, повертаючись із міста, дівчатка застали гнома на галявині — він висипав дорогоцінні камені й милувався ними. Та раптом із лісу почувся гучний гуркіт — це наближався чорний ведмідь. Гном у жаху почав благати про милосердя й навіть пропонував віддати всі свої скарби, а замість себе — віддати ведмедеві дівчаток.Та ведмідь не зважив на його слова, вдарив лапою — і злий гном загинув.Дівчатка хотіли втекти, але ведмідь гукнув: — Білосніжко, Розочко, не бійтеся!І тут ведмежа шкура спала, а перед ними постав прекрасний юнак у золотому вбранні. — Я син короля, — мовив він. — Злий гном украв мої скарби й обернув мене на ведмедя. Лише його смерть могла зняти чари. Білосніжка стала його дружиною, а Розочка — дружиною його брата. Вони поділили між собою великі скарби гнома. Стара мати ще довгі роки жила щасливо з дітьми, а два трояндові кущі стояли перед її вікном і щороку цвіли — один білими, другий червоними трояндами.