Про подолання страхів

Жив-був маленький хлопчик на ім’я Зубчик. Він був дуже добрий і веселий, але мав одну велику таємницю — Зубчик страшенно боявся ходити до зубного лікаря. Кожного разу, коли він чув слово “лікар”, його серце починало битися швидше, а животик крутило від хвилювання.— Чому ти так переживаєш, Зубчику? — запитувала його мама, побачивши, як він ховається під ковдрою, почувши, що настав час йти до лікаря.— Я боюся! Там буде щось боляче і страшне, — відповідав він, злякано ховаючи голову.Мама посміхнулася і сказала: — Зубчику, зубний лікар — це не той, хто робить боляче. Це друг, який допомагає зубкам бути здоровими та сильними, щоб ти міг їсти смачні яблука і солодкі пиріжки без жодних турбот.Але Зубчик все одно не міг подолати свій страх. І ось одного дня, коли прийшов час йти до лікаря, маленький Зубчик вирушив у свою подорож до клініки разом зі своєю мамою.Вони зайшли до лікарні, і Зубчик побачив чудову кімнату, де було багато яскравих кольорів, веселі картинки на стінах і м’які іграшки на полицях. Лікар був усміхнений і добрий, він привітав Зубчика.— Привіт, Зубчику! Я лікар Тедді, і сьогодні ми перевіримо, як твої зубки почуваються. Не бійся, це зовсім не боляче. Я лише погляну, чи все добре.Зубчик сидів на великому зручному кріслі і почав дихати глибше, намагаючись заспокоїтися. Лікар акуратно подивився на його зубки і сказав: — Вау, Зубчику, твої зубки в чудовому стані! Ти дуже добре їх доглядаєш. Тепер я зроблю тобі маленьку чистку, і це буде зовсім не боляче! Зубчик дивився, як лікар обережно працює з маленькими інструментами, і раптом зрозумів, що все це не страшно. Він відчув, як зубки стали ще чистішими і міцнішими.Коли лікар завершив роботу, Зубчик відчув радість та полегшення. Він подивився на маму і сказав: — Це було не так страшно, як я думав! Я молодець!Лікар Тедді посміхнувся і похвалив його: — Ти був справжнім героєм, Зубчику! Тепер твої зубки будуть здоровими, і ти зможеш їсти всі свої улюблені ласощі без жодних турбот.З того часу Зубчик більше не боявся зубного лікаря. Він розумів, що лікарі — це друзі, які допомагають йому бути здоровим, а страх можна подолати, якщо дати собі шанс і трохи заспокоїтися. Мораль: Не бійтеся нового досвіду, бо часто те, що здається страшним, насправді виявляється зовсім не таким страшним, як ми думали.

У далекому-далекому лісі жив маленький їжачок на ім’я Колючко. Він був дуже добрим і розумним, але мав одну таємницю – боявся темряви. Щоночі, коли сонце ховалося за обрієм, а небо вкривалося зорями, Колючко ховався у своїй нірці та боявся навіть виглянути назовні.– А раптом у темряві живуть страшні чудовиська? – хвилювався він.Його друзі – зайченя, білочка й сова – веселилися під нічним небом, гралися у хованки, ловили світлячків, а їжачок сидів у своїй схованці й тільки слухав їхній сміх.Одного разу стара мудра Совушка підлетіла до нього й лагідно спитала:– Чому ти боїшся ночі, Колючко?– Бо я не бачу, що ховається в темряві, – зітхнув їжачок.– А ти спробуй подивитися на ніч по-іншому, – сказала Совушка. – Піди за мною!Їжачок довго вагався, але набрався сміливості та вийшов зі своєї схованки. Совушка привела його до великої галявини, і він підняв голову… Яке ж диво відкрилося перед ним! Весь небосхил сяяв тисячами зірок, а між ними тихо прокладала свій шлях Срібна Луна. Від цього світла темрява вже не здавалася такою страшною – вона була м’якою, як мамина колискова.– Дивись, – сказала Совушка, – темрява не страшна. У ній живе світло, просто треба вміти його побачити!Їжачок усміхнувся. Він уперше відчув, що ніч може бути прекрасною. З того часу він більше не боявся темряви й навіть почав виходити на нічні прогулянки разом із друзями.А коли йому ставало трохи лячно, він згадував зоряне небо й слова Совушки: «Темрява не страшна, якщо знайти в ній світло».

У густому лісі, серед високих дерев і запашних квітів, жило маленьке зайченя на ім’я Стриб. Він був веселим і допитливим, але мав одну велику таємницю – дуже боявся залишатися сам.Коли мама-зайчиха йшла шукати їжу, а друзі-зайченята гралися далеко, Стриб ховався у своїй нірці та тулився до теплого листочка, ніби він міг захистити його від усього на світі.Одного дня мудрий Їжак побачив його сумним і запитав:— Чому ти не граєшся з друзями, Стрибе?— Я боюся бути сам, – тихо відповіло зайченя.Їжак усміхнувся й сказав:— Ти ніколи не буваєш по-справжньому сам. Дивись, он вітерець обіймає тебе, сонце гріє своїми променями, а твоє серденько стукає, нагадуючи, що ти сильний і хоробрий. Тієї ночі, коли мама знову пішла, а Стриб залишився в нірці, він заплющив очі та прислухався. Він почув, як співають цвіркуни, як лагідний вітер шепоче листям, як тихенько стукає його власне серденько.«Я не самотній, у мене є цілий світ навколо», – подумав він. І вперше заснув без страху.З того часу Стриб більше не боявся. Він знав: навіть коли здається, що ти сам – навколо завжди є друзі, природа і твоє власне хоробре серце.Мораль казки: Ми ніколи не буваємо по-справжньому самі. Варто лише прислухатися до світу навколо – і ми відчуємо тепло, підтримку та силу всередині себе.

На небі, серед хмар, жила маленька хмаринка, на ім’я Хмарочка. Вона була дуже сором’язлива і обожнювала своє затишне місце в небі. Щодня вона спостерігала, як інші хмаринки мандрують по світу, і думала: “А як би це було страшно — покинути мою маленьку хатинку серед небес!” Їй не хотілося залишати рідне місце, адже зміни здавались лячним.Одного разу, коли Хмарочка стояла і дивилася на горизонти, до неї підлетів Вітерець — веселий і рухливий вітерець, який ніколи не боявся змін.— Привіт, Хмарочко! — сказав Вітерець, співаючи. — Чому ти така сумна?— Я боюся залишати своє місце в небі, — відповіла Хмарочка. — Тут так затишно, а на іншому кінці світу може бути страшно.Вітерець посміхнувся і запитав:— А ти хочеш побачити, як можна насолоджуватися новими місцями? Це не так страшно, як здається!Хмарочка вагалась, але погодилася. Вітерець обережно підняв її вгору і поніс до місця, яке вона ніколи не бачила — до чудового саду на землі, де квіти розцвітали в яскравих кольорах, а дерева рухали своїми гілками в ритмі вітру. — Ось! — вигукнув Вітерець. — Це тільки початок. Тут, на землі, стільки цікавого, що чекає тебе!Хмарочка обережно спустилась на землю, дивлячись на незвичні квіти і дерева. Вона відчула, як весело і цікаво бути частиною цього нового світу.— Виявляється, змінюватися не так страшно! — сказала вона, радісно піднімаючи свої маленькі обриси в небо.З того дня Хмарочка більше не боялась мандрувати. Куди б вона не летіла, Вітерець завжди був поруч і показував їй нові, цікаві місця. А Хмарочка навчилася, що зміни можуть бути чудовими, якщо поглядати на них як на нові можливості.ВисновокЦя казка вчить дітей, як важливо бути відкритим до нових змін і переживань, як розширювати горизонти і не боятися того, що є незнайомим.

У маленькому містечку, де ночі були такі темні й спокійні, жив хлопчик – Олексій. Він дуже любив день, коли можна було грати на вулиці, бігати по зелених лугах і досліджувати нові місця. Але ось коли наставав вечір і сонце заходило, Олексій відчував страх.“Мої сни лякають мене”, — часто думав він, ховаючись під ковдрою. Кожної ночі йому сниться якийсь страшний монстр або велика тінь, що переслідує його в темряві. Він прокидався в холодному поті та не міг знову заснути.Одного разу, коли Олексій гуляв з татом лісом вдень, вони натрапили на стару, покриту мохом скриньку. Скринька виглядала дуже загадково, і була зламана лише частково. Коли тато відкрив її, всередині було м’яке світло, і вона виглядала так, наче могла сховати найглибші таємниці.— “Що це за диво?” — здивувався Олексій. Раптом він почув тихий голос. Це була добра Фея Снів.— “Це Скринька Снів, маленький друже. Вона допомагає усім, хто боїться ночі та страшних снів. Все, що тобі потрібно, це скласти в неї свої погані сни, і натомість ти отримаєш гарні.”Олексій здивувався, але вирішив спробувати. Того вечора, коли він знову лягав спати, він згадував свої страшні сни: про монстрів, темні лісові стежки та велику темряву. Він уявив, як кладе ці сни у скриньку, і закриває її.Ніч була незвичайною. Замість страшних образів Олексій побачив сон про яскраві зірки, що танцюють на небі, і про ліс, де всі звірята дружно співають пісні. Йому не було страшно, і він прокинувся з посмішкою на обличчі.З того часу, щоночі перед сном, Олексій уявляв, як він кладе всі свої погані сни в Скриньку Снів. І щоразу, коли він це робив, йому снилося щось чудове: м’які хмарки, які перетворюються в величезні карамельні дерева, або птахи, які розповідають веселі історії.А Фея Снів щоразу посміхалася йому у сні, нагадуючи, що він сам може керувати своїми снами, якщо навчиться не боятися. Олексій зрозумів, що темрява не є чимось страшним, якщо вміти змінювати своє уявлення про неї.І більше він не боявся нічних страхів, адже в нього була своя особлива скринька, в якій можна було сховати все, що приносить занепокоєння. Тепер кожна ніч була для нього часом для чарівних подорожей, а не страху.

Одного вечора в будинку Свинки Пеппи стало темно — мама Свинка вимкнула світло, бо настав час лягати спати.— Надобраніч, мої любі! — сказала мама, поцілувала Пеппу і Джорджа та вийшла з кімнати.Але щойно стало зовсім темно, Джордж зіщулився під ковдрою.— Пеппо… мені страшно, — тихенько прошепотів він.— Чого ти боїшся? — запитала Пеппа.— Темряви, — зітхнув Джордж.Пеппа задумалася. Вона сама колись боялася темряви, але тато Свин пояснив їй, що ніч зовсім не страшна.— Знаєш, Джорджику, темрява — це просто відсутність світла! Вона не може тебе образити. А ще вночі з’являються найкрасивіші речі! Ходімо, я тобі покажу.Пеппа взяла Джорджа за лапку та відчинила штору. У вікні сяяв великий місяць, а на небі блищали тисячі зірок.— Дивись, які вони гарні! Це наче чарівні ліхтарики, що освітлюють ніч!Очі Джорджа округлилися від захоплення.— А ще… якщо прислухаєшся, ти почуєш, як уночі співають цвіркуни, а вітерець лагідно колише дерева. Це все частина чарівного нічного світу!Джордж почав слухати та дивитися навколо. Він побачив, як місячне світло м’яко освітлює його улюблені іграшки, а його тінь весело рухається по стіні. — Ой, моя тінь танцює! — засміявся він.— Бачиш? Темрява — не страшна, вона просто інша! — усміхнулася Пеппа.Джордж кивнув. Тепер йому було цікаво, а не страшно.— Я більше не боюся! Ніч — це чарівно!Пеппа закуталася у ковдру, а Джордж затишно влаштувався поруч. Скоро він заснув, посміхаючись. А місяць і зірки пильнували його сон, як добрі друзі.

У густому, квітучому лісі жив маленький Зайчик. Він був швидкий, розумний і дуже добрий, але мав одну особливість — говорив так тихо, що його майже ніхто не чув.Коли Зайчик щось питав, друзі завжди перепитували:— Що ти сказав, Зайчику? — нахилялася до нього Лисичка. — Кажи голосніше, я не чую! — кричав згори Ворон. — Ой, мені здається, що він зовсім не розмовляє, — шепотіли між собою Білочки. Зайчик тільки ховався за довгими вушками і думав: «Якби я говорив голосно, всі б мене сміяли…» Чому Зайчик говорив тихо?Раніше, коли він пробував бути гучнішим, його мама казала:— Зайчику, не кричи, це нечемно!І він навчився шепотіти.А коли під час гри він казав, що хоче інші правила, друзі сміялися:— Що? Ти щось сказав? Ми не чули!І він перестав говорити.Так він навчився: мовчати — безпечніше. Один важливий деньОдного разу друзі гралися біля річки. Було весело, аж раптом сильний вітер звалив велике дерево! Воно впало так, що перегородило стежку, і друзі опинилися у пастці.— Що робити?! — злякалася Лисичка. — Треба кликати на допомогу! — вигукнув Їжачок.Але хто покличе? Лисичка боялася людей, Білочки не вміли говорити голосно, а Їжачок заплутався у кущах.Залишився тільки Зайчик.Він глянув на друзів, потім — на лісову стежку, що вела до людей.Якщо він не закричить, ніхто їх не врятує.Якщо він не скаже голосно, вони залишаться тут назавжди.У нього було два варіанти: залишатися тихим і чекати… або спробувати щось змінити.Зайчик набрав повітря, відчув, як тремтять лапки, але міцно їх притиснув до землі.— ДОПОМОЖІТЬ! — вигукнув він так голосно, що навіть листя на деревах затремтіло.Ехо понесло його голос далеко-далеко.За кілька хвилин прибіг Лісник. Він швидко побачив ситуацію, розчистив стежку, і друзі змогли вибратися.— Оце так голос! — усміхнувся Лісник. — Я не знала, що ти можеш так! — здивувалася Лисичка.Зайчик теж здивувався. Він зрозумів, що його голос не слабкий. Його голос може рятувати.І з того дня, коли йому треба було щось сказати, він більше не шепотів.Він знав: коли говориш упевнено, тебе чують. І це добре.

Жила-була дівчинка Марійка. Вона любила гуляти парком, слухати спів пташок і спостерігати, як вітер гойдає листя на деревах. Але Марійка часто почувалася самотньою. Їй здавалося, що ніхто не хоче з нею дружити, і від цього в її серці оселився тихий страх: а що, як вона назавжди залишиться одна?Одного дощового дня Марійка йшла додому, коли раптом побачила під старою липою яскраву парасольку — синю, з малюнками маленьких зірочок. Вона лежала просто на траві, ніби чекала на когось. Дівчинка підняла її, розкрила — і раптом почула тоненький голосок:— Привіт, Марійко! Я — Чарівна Парасолька. Бачу, тобі сумно. Може, я допоможу?Марійка здивувалася, але відповіла:— Привіт… Але як ти можеш мені допомогти? Я боюся, що ніхто не захоче зі мною дружити.Парасолька легенько засміялася:— Не бійся! Я вмію знаходити друзів. Просто тримай мене міцно і зроби маленький крок — підійди до когось. Я буду з тобою, і ти відчуєш себе сміливішою.Наступного дня Марійка взяла парасольку і пішла до парку. Там на лавці сиділа дівчинка з книжкою. Марійка зазвичай просто пройшла б повз, але цього разу парасолька тихенько шепнула:— Спитай, що вона читає. Це легко!Марійка набрала повітря в груди й сказала:— Привіт… А що ти читаєш?Дівчинка підняла очі й усміхнулася:— О, це казка про драконів! Хочеш, розкажу? Так почалася їхня розмова. Виявилося, що дівчинку звали Оленка, і вона теж любила казки. Вони гуляли разом, сміялися і навіть домовилися зустрітися ще раз. Марійка була щаслива, а парасолька тихенько сказала:— Бачиш? Треба було лише зробити крок.Через кілька днів Марійка з парасолькою пішла на майданчик, де діти грали в м’яча. Вона завжди боялася приєднатися, але парасолька підбадьорила:— Запропонуй пограти разом. Ти впораєшся!Марійка несміливо підійшла і сказала:— Можна з вами?Хлопчик із м’ячем кивнув:— Звісно! Давай грати!Того дня Марійка бігала, сміялася і вперше відчула, що вона не сама. Діти запросили її приходити ще, і страх самотності, який так довго жив у її серці, почав танути, як ранковий туман.З часом Марійка зрозуміла, що парасолька більше не розмовляє. Одного вечора вона запитала:— Чому ти мовчиш? Ти більше не чарівна?Парасолька відповіла востаннє:— Я допомогла тобі знайти друзів і повірити в себе. Тепер моя магія в тобі, Марійко. Ти знаєш, що справжні друзі завжди поруч — варто лише зробити крок назустріч.Відтоді Марійка більше не боялася самотності. Вона навчилася усміхатися людям, питати, ділитися — і щоразу знаходила тих, хто ставав її другом. А синю парасольку з зірочками вона зберігала вдома, як нагадування про те, що сміливість і доброта завжди відкривають двері до нових сердець.

У теплій зеленій долині, де росли високі папороті й гуділи джмелі, жив маленький трицератопс Тріксі. У нього були три міцні роги, якими він дуже пишався. Тріксі любив грітися на сонечку, жувати соковиті листочки й ганятися за метеликами. Але була одна річ, яку він страшенно боявся — дощ!— А що, як дощ змиє мої роги? — хвилювався Тріксі, дивлячись на небо. — Без них я буду не справжнім трицератопсом!Інші динозаврики сміялися:— Тріксі, дощ — це просто водичка! Вона не змиває роги!Та Тріксі їм не вірив. Щойно на небі з’являлася хмаринка, він ховав голову під кущ і тремтів.Одного дня небо затягнуло сірими хмарами, і вітер зашумів у папоротях. Раптом — крап! — упала перша крапля. За нею друга, третя, і почалася справжня злива! Тріксі запищав:— Ой-ой-ой! Мої роги в небезпеці!Він побіг щодуху й заховався в маленькій печері під скелею. Там було сухо, але темно. Тріксі сидів і слухав, як дощ гупає по землі. Його хвостик тремтів, а серце стукало: “Бум-бум-бум!”Раптом із глибини печери пролунав веселий голос:— Гей, хто тут ховається?Тріксі повернув голову й побачив птеродактиля — маленького, з крилами й блискучими очима. Це був Піко, який любив літати між хмарами.— Я Тріксі, — тихо сказав трицератопс. — Ховаюся від дощу. Він змиє мої роги!Піко засміявся, захитавши крилами:— Змиє роги? Та це ж нісенітниця! Дощ — мій найкращий друг! Ходи зі мною, покажу, як це весело!— Ні-ні-ні! — замотав головою Тріксі. — Я боюся!Але Піко був наполегливий. Він легенько штовхнув Тріксі крилом:— Давай хоч подивимося! Якщо не сподобається, повернешся в печеру.Тріксі зітхнув, але погодився. Він обережно висунув носа з печери. Краплі падали йому на мордочку — прохолодні й лоскотливі. Піко стрибнув у калюжу й закричав:— Дивись, як я вмію! Плюх! Вода розлетілася на всі боки, і Піко засміявся. Тріксі кліпнув очима.— А це… не страшно? — спитав він.— Зовсім ні! — відповів Піко. — Спробуй сам!Тріксі обережно ступив у калюжу. Плюх! Вода бризнула йому на роги, але вони залишилися на місці! Він стрибнув ще раз — плюх-плюх! — і раптом засміявся:— Ой, це ж весело!Піко закружляв над ним:— А я казав! Дощ — це гра, а не ворог!Дощ усе лив, але Тріксі вже не ховався. Він стрибав по калюжах, ганявся за краплями й навіть спробував гудіти рогами, як Піко крилами. Коли дощ закінчився й виглянуло сонце, Тріксі глянув на себе — роги блищали, мокрі й чисті.— Мої роги цілі! — радісно гукнув він. — І дощ — це так круто!Відтоді Тріксі більше не боявся дощу. Щойно небо затягували хмари, він біг до Піко й казав:— Ходи стрибати по калюжах, друже!І вони разом веселилися, а долина наповнювалася їхнім сміхом.