Про подолання страхів

Якось заєць гуляв у полі, коли раптом помітив комаху з великими крильцями. Спочатку він не зрозумів, хто це, а потім прошепотів:— Ой, та це ж метелик!Перелякавшись, зайчик хутко сховався за дерево, а метелик – у кущі. Заєць подумав, що метелик хотів його налякати, адже він сам був великим боягузом. Та й метелик не мав друзів – у лісі його часто ображали й уникали.Проте сміливішим виявився саме метелик. Вилетівши з кущів, він плавно підлетів до зайчика і сів йому на вухо. Заєць здивувався, але не злякався, а лише запитав:— Ти мене не боїшся?— Ні, – відповів метелик. Вони заговорили. Обоє поділилися своїми переживаннями та раптом зрозуміли, що мають багато спільного. Вони навіть не помітили, як швидко потоваришували.Відтоді сірий заєць і барвистий метелик стали нерозлучними друзями, які завжди підтримували й допомагали один одному. Мораль цієї казки полягає в тому, що іноді ми боїмося того, чого насправді не варто боятися. Кожен має свої переживання і труднощі, але, поділившись ними, можна знайти справжніх друзів, які підтримають. Казка також вчить, що важливо не судити інших за зовнішністю або першими враженнями, адже справжня дружба може виникнути навіть між найбільш різними істотами.

Жив у густому лісі маленький вовчик Вухань. Він був спритний, цікавий, але дуже боявся одного – зробити помилку. Найбільше Вухань хвилювався, коли старші вовки говорили про полювання. “А що, якщо я не спіймаю здобич? А якщо всі сміятимуться?” – думав він і ховався за кущами, коли приходив час вчитися.Його старший брат, Вовк Вітрогон, був справжнім майстром полювання. Одного дня він помітив, як Вухань сумно сидить біля річки, і підійшов до нього.– Чому ти не з нами, малий? – запитав Вітрогон.– Я боюся, – зітхнув Вухань. – Якщо я спробую полювати і в мене не вийде, усі подумають, що я невдаха.Вітрогон усміхнувся і поклав лапу на плече брата.– Знаєш, коли я вчився полювати, я одного разу спіткнувся і гнався за своїм хвостом замість зайця! Усі сміялися, але я спробував ще раз. Помилки – це не кінець, а лише крок до майстерності.Вухань невпевнено глянув на брата.– А якщо я ніколи не навчуся?– Спробуймо разом, – запропонував Вітрогон. – Тільки обіцяй, що не здасися, навіть якщо щось піде не так.Наступного ранку вони вирушили до лісу. Вітрогон показав Вуханю, як тихо ступати і прислухатися до шелесту. Першого разу Вухань наступив на суху гілку – тріск розлякав кролика. Вовчик засмутився, але Вітрогон лише підморгнув:– Бачиш? Тепер ти знаєш, що гілки треба обходити. Спробуй ще!Другого разу Вухань спробував підкрастися до пташки, але занадто поспішно стрибнув і впав у кущі. Вітрогон засміявся, але не насміхався, а допоміг братові встати.– Ти вже ближче, ніж учора! – сказав він.Минали дні, і Вухань ставав дедалі сміливішим. Одного вечора він нарешті спіймав маленьку мишку. Це була не велика здобич, але вовчик радів, наче здолав самого лося. Він гордо ніс мишку до лігва, а Вітрогон ішов поруч і хвалив: – Бачиш, брате, кожна помилка вчила тебе. І ось – твій перший успіх!Відтоді Вухань більше не боявся пробувати. Він зрозумів, що помилки – це не страшно, а просто частина шляху до великої мети. І щоразу, коли в нього щось не виходило, він згадував слова брата: “Помилки – це лише крок до майстерності”. Мораль: Помилки – це частина навчання. Не бійся їх, бо кожен невдалий крок наближає тебе до успіху.

У маленькому селі, де хатки гуділи від сміху дітей, жила дівчинка Марічка. Вона була веселою, допитливою і дуже любила гуляти лісовими стежками, збираючи квіти та слухаючи спів пташок. Але іноді Марічка відчувала, що не все, що пропонують дорослі чи навіть друзі, їй до вподоби. Вона соромилася сказати “ні”, бо боялася образити когось.Одного сонячного дня, коли Марічка допомагала бабусі полоти грядки, до неї підлетіла маленька золотиста бджілка. Але це була не звичайна бджілка — вона мала крихітну корону і сяяла, наче маленьке сонечко.— Марічко, — гуділа бджілка, — я чарівна Бджола Довіри. Я бачу, що ти добра дівчинка, але іноді тобі важко сказати “ні”, коли щось не так. Я принесла тобі подарунок! Бджілка розкрила крильця, і на долоньці Марічки з’явилася маленька червона кнопка з написом “НІ”. Вона була легка, як пір’їнка, і світилася м’яким теплом.— Ця кнопка чарівна, — пояснила Бджола. — Коли ти відчуєш, що щось неправильно, натисни її, і вона додасть тобі сміливості сказати “ні”. Але пам’ятай: завжди розповідай про це комусь із дорослих, кому довіряєш — мамі, татові, бабусі чи вчительці.Марічка здивовано подивилася на кнопку. Вона подякувала Бджолі Довіри, і та зникла, залишивши по собі золотисту пилку.Наступного дня Марічка пішла гуляти до лісу. Там вона зустріла пана Ведмедя, який тримав кошик із цукерками. Ведмідь був великий, усміхнений, але щось у його голосі змусило Марічку насторожитися.— Марічко, ходімо зі мною в глиб лісу, я покажу тобі чарівну галявину і дам багато цукерок! — сказав Ведмідь, простягаючи лапу.Марічка відчула, як у животику щось стиснулося. Їй не хотілося йти, але вона боялася образити Ведмедя. Тоді вона згадала про кнопку. Стиснувши її в долоні, Марічка відчула, як тепло розливається по всьому тілу. Вона глибоко вдихнула і сказала:— Ні, пане Ведмедю, я не піду. Мені не можна ходити далеко без мами чи тата.Ведмідь здивовано кліпнув, але Марічка не чекала. Вона побігла додому і все розповіла бабусі. Бабуся обняла її і похвалила:— Молодець, Марічко! Ти правильно зробила, що відмовилася і прийшла до мене. Завжди довіряй своїм почуттям і розповідай нам, якщо щось здається неправильним.Через кілька днів Марічка гралася на майданчику з іншими дітьми. Один хлопчик, Іванко, запропонував пограти в гру, де треба було сховатися в темному сараї. Марічці не сподобалася ця ідея — сарай виглядав моторошним. Вона знову стиснула кнопку “НІ” і твердо сказала:— Ні, Іванку, я не хочу туди йти. Пограймо в щось інше!Іванко спочатку насупився, але потім погодився, і вони разом почали грати в хованки на галявині. Марічка відчула радість: вона не лише відстояла себе, а й придумала веселішу гру!З кожним днем Марічка ставала сміливішою. Вона навчилася казати “ні”, коли хтось просив зробити щось, що їй не подобалося, і завжди розповідала про це мамі чи бабусі. Чарівна кнопка світилася щоразу, коли Марічка її використовувала, наче підтримуючи її. А одного вечора Бджола Довіри знову прилетіла.— Ти молодець, Марічко! — сказала вона. — Ти навчилася слухати своє серце і захищати себе. Пам’ятай: твоє тіло належить тільки тобі, і ти маєш право сказати “ні”, якщо щось здається неправильним. А ще завжди ділися своїми переживаннями з тими, кому довіряєш. Марічка усміхнулася і міцно обняла кнопку. Вона знала, що тепер завжди зможе захистити себе, навіть без чарівної кнопки, адже сміливість і довіра до близьких — це її справжня магія.

Жила-була дівчинка Соломія. Вона була весела, любила малювати метеликів і ганятися за сонячними зайчиками. Але щовечора, коли наставала пора лягати спати, Соломія ховалася під ковдру. Вона боялася заснути, бо їй снилися темні ліси, гучні монстри чи холодні дощі. Мама гладила її по голівці й казала: «Не бійся, твоє ліжечко особливе». Але Соломія не вірила.Одного вечора, коли місяць сяяв у віконці, Соломія лягла у своє дерев’яне ліжечко з різьбленими зірочками на узголів’ї. Вона зітхнула, чекаючи чергового страшного сну. Та раптом ліжечко тихо заскрипіло, і м’який голос прошепотів:— Соломіє, я твоє Казкове ліжечко. Не бійся снів, я їх оберігаю!Соломія здивовано витріщила очі. — Ти вмієш говорити? — спитала вона.— О, я вмію більше! — засміялося ліжечко. — Я чарівне. Моя магія проганяє погані сни й наповнює твою голівку кольоровими мріями. Хочеш спробувати? Соломія кивнула, хоч і трохи боялася. Ліжечко засяяло ніжним золотавим світлом, а його різьблені зірочки закружляли, наче живі. Соломія заплющила очі, і…Подорож у країну снівВона опинилася на галявині, де росли цукеркові дерева, а по небу пливли пухнасті хмаринки, схожі на зайчиків. Назустріч їй вибіг маленький дракончик із блискучою зеленою лускою.— Привіт, Соломіє! Я Дрімо, твій провідник у снах! — весело сказав дракончик. — Твоє ліжечко відправило мене, щоб показати тобі найкращі мрії!— А де монстри? — обережно спитала Соломія.— Монстри? — засміявся Дрімо. — Твоє ліжечко їх прогнало! Воно вплело в твій сон лише радість. Ходімо, я покажу тобі чарівний водоспад!Вони побігли до водоспаду, який вигравав усіма кольорами веселки. Вода була теплою, і Соломія плескалася, сміючись. Потім вони стрибали по хмаринках, які гойдалися, наче батут. Дрімо навчив її малювати в повітрі — вона намалювала метелика, і той ожив, затріпотівши крильцями.— Чому раніше мені снилися страшні сни? — спитала Соломія.— Бо ти боялася, — відповів Дрімо. — Але твоє ліжечко завжди було чарівним. Воно чекає, поки ти йому довіришся. Що більше ти віриш у добрі сни, то яскравішими вони стають!Повернення до ліжечкаКоли Соломія прокинулася, сонце світило у вікно, а ліжечко тихо поскрипувало, наче посміхалося. Вона обійняла подушку й прошепотіла:— Дякую, моє Казкове ліжечко! Я більше не боюся спати.Відтоді щоночі Соломія лягала спати з усмішкою. Її сни були сповнені пригод: то вона літала на птеродактилі, то будувала замки з хмаринок, то гойдалася на зірках. А якщо страх намагався прокрастися в її сон, ліжечко тихо світилося, і погані сни тікали геть.Мораль казки Соломія навчилася, що страхи можна перемогти, якщо вірити в щось добре. Її Казкове ліжечко стало найкращим другом, який щоночі дарував їй чарівні мрії. І вона знала: поки ліжечко з нею, жоден монстр не завадить її снам бути кольоровими.

За містом, де шум машин змінюється на спів пташок, а будинки зникають за деревами, розкинувся чарівний Парк Тихого Вітру. Тут росли високі дерева з розлогими кронами, які тінями обіймали зелені луки. Під кожним деревом — маленький світ: квітки, що схиляють голівки до сонця, метелики, які ніби танцюють у повітрі, і камінці, що нагріваються в променях полудня. Це було особливе місце. Цього ранку як завжди яскраво світило сонечко, співали пташки. На дерев’яній лавці сидів похмурий хлопчик. Він був таким самотнім і сумним, здавалося, що ніщо не може його розвеселити. Але дівчинка, яка в цей час проходила повз, все ж вирішила спробувати.— Привіт! А чому ти такий сумний? Щось сталося? – озвався дзвінкий дитячий голос серед тиші і спокою парку. Перед хлопчиком стояла маленька кудлата дівчинка в яскравому платтячку. Її очі світилися і від цього обличчя ніби сяяло. Вона скакала з місця на місце, і весь час сміялася. Хлопчику навіть смішно стало від цієї картини.— Нічого, залиш мене в спокої, — озвався хлопчик.— Нікуди я не піду, — весело щебетало дівчисько. Поки не скажеш, чому ти такий сумний. — Ну що ж ти за причепа! — вже сердито відповів хлопчик, який не хотів, щоб його турбували.— Я – не Причепа. Я – Смішинка! – весело засміялася дівчинка.—  Я —  Стрес, — озвався хлопчик. І я завжди таким сумний.—  Зрозуміло, — відповіла дівчинка! А давай дружити!— Дружити? Навіщо? Тобі, здається, і одній не сумно.— Не сумно, — озвалася Смішинка. — Але вдвох завжди веселіше. А ходімо я тобі дещо покажу.— Не хочу!— Ходімо! Там дуже цікаво! Тобі сподобається, обіцяю! — Ну, не знаю, — сумнівався Стрес. — Мені і тут нормально.— Ходімо, покажу тобі моє улюблене місце.Стрес спершу пручався. Але дівчинка вже взяла його за руку — вона не тягла, а ніжно кликала в дорогу. Стрес підвівся і сумно пішов за Смішинкою, яка весело підстрибуючи побігла кудись вперед. Дівчинка бігла, озиралася, весело гукала:— Ну де ти, чого так довго?!— Іду-іду, — похмуро відповідав Стрес, який ледве переставляв ноги,  — ти дуже швидко йдеш, я вже втомився, почекай.Вони йшли лісовою стежкою, де дерева шепотіли щось лагідне, а з-під кущів визирали білочки. Дівчинка розповідала кумедні історії, а хлопчик — уперше за довгий час — почав вслухатися.Посеред парку височіла зелена гора. Вона була м’яка, мов ковдра, і на самій її вершині росло одне-єдине дерево. Його гілки тягнулися до неба, а на нижній гілці висіла дерев’яна гойдалка — така, на якій хочеться летіти високо-високо, аж до хмар.— Скажи, гарно тут, — запитала Смішинка.Стрес на хвильку навіть замилувався пейзажем, але вчасно оговтався і знову став сумним.— Ну, таке! — озвався він.— Підійти ближче, — попросила Смішинка.— Що? Треба піднятися на цю величезну гору?— Аякже! Ми заради цього сюди і прийшли! — озвалася дівчинка.— Щось я не дуже хочеться, — почав було говорити Стрес … Але Смішинка вже тягла його за руку на гору і не зважала на його спантеличений вигляд.—  Дивися, яке місце! — вигукнула Смішинка.Хлопчик подивився — і щось потепліло в грудях. Йому стало… цікаво. Це було нове почуття для нього.— Сідай, — лагідно сказала Смішинка. — Це не просто гойдалка. Це — Гойдалка радості, вона розганяє сум.Хлопчик сів. Невпевнено. Його ноги трохи тремтіли, а серце калатало. Гойдалка рушила. Спершу — повільно. Потім — усе вище. І ось вітер підхопив його, мов крила. Його волосся куйовдилось, а тіло стало немов пір’їнка, він затамовує подих від висоти і краси природи. Він, сам того не розуміючи, почав посміхатися, а потім зовсім розсміявся. І вже не таким похмурим він був. А звичайним хлопчиком, в якого сяють очі, якого переповнюють позитивні емоції. — Чудово! Правда? — запитала дівчинка.— Так, — тихо відповів хлопчик.Хлопчик зістрибнув з гойдалки. Його очі блищали. Вони вже не були очима Стресу. Це були очі живого, щасливого хлопчика, що відкрив нову частину себе.— Я вже не Стрес, — сказав він. — Я — просто Я.— І цього цілком досить, — підморгнула Смішинка.

У лісі настала весна. Дерева випустили перші листочки, з-під землі виглянули квіти, а повітря наповнилось запахом тепла і життя. З нори старого зайця лунали веселий гамір і сміх — у наймолодшого зайченяти був день народження!Цього дня батьки дозволили йому вперше піти самому далеко в ліс. Та було одне «але»: усі знали його як Боягуза — він боявся всього на світі і рідко коли висовував носа з нори.— Я піду в ліс… наступного року, — виправдовувався він щороку.Та цього разу щось у ньому змінилося. Він вирішив: досить боятися! Підійшов до старших братів:— Ходімо разом до великого болота!Та брати лише засміялися:— Та ти ж Боягуз! Ти й з нори лячно виходиш, а не те що через болото йти!Тоді зайченя запалало рішучістю:— Я сам піду. І перейду те велике болото, куди жоден з вас не насмілився ступити!Він рушив у подорож. Кожен шелест, кожне тріщання гілки змушувало його здригатися і ховатися за найближче дерево. Але він ішов далі. Нарешті зайчик дістався великого болота, про яке колись розповідав дідусь. Почало сутеніти. Ліс потемнів, завили сови. Було моторошно. Але зайчик заснув, сховавшись під кущиком.Вранці він зібрався з силами й ступив на болото. Раптом почув голос:— Стій!Перед ним стояв сірий вовк — облізлий, із довгим хвостом і хитрими очима.— Ти куди це, вухатий, зібрався?— Я… я хочу перейти на той бік болота, — відповів тремтячим голосом зайчик.— О, я допоможу, — підступно всміхнувся вовк.Зайчик погодився, бо ще ніколи не бачив вовка і не знав, наскільки той небезпечний. Вони йшли мовчки. Та чим ближче було до кінця болота, тим виразніше було чути чиїсь голоси.— Що це за звуки? — спитав зайчик.— Та це… вітер свище, — пробурмотів вовк.Аж ось вони зайшли у темну вовчу нору, де сиділа ціла зграя. Вовки схопили зайчика і кинули його до глибокої ями. Там уже сиділи ще два нещасних зайці.Але Боягуз не розгубився. Він подумав-подумав і каже:— Ставаймо один на одного. Хтось мусить вистрибнути!Він зібрав силу — стриб! — і вибрався з ями. Потім витягнув своїх друзів. Разом вони втекли з лігва і добігли до безпечного лісу.З того дня зайчик перестав бути Боягузом. Більше він нічого не боявся. І вже ніхто ніколи з нього не сміявся.

У давні-давні часи, коли земля гуділа від важких кроків динозаврів, у зеленій долині Діно жили величезні ящери. Бронтозаври повільно жували листя, трицератопси неспішно бродили між папоротями, а тиранозаври грізно ричали, але й вони не поспішали. У цьому світі швидкість вважалася чимось дивним, адже всі звикли, що динозаври — це сила і розмір, а не поспішність.Але в цій долині жив маленький динозаврик Турбо. Він був невисоким велоцираптором із блискучими зеленими очима та великою мрією — бути швидким, як вітер, що ганяє хмари над горами. Турбо не любив повільно човгати, як інші. Він уявляв, як гасає по долині, обганяючи всіх, і доставляє радість друзям.Одного дня Турбо знайшов у лісі кілька міцних дощечок, гладеньку лаву від старого дерева і міцні ліани. Його очі загорілися ідеєю. «А що, якщо я зроблю щось, що допоможе мені рухатися швидше?» — подумав він. Цілими днями він майстрував, стукаючи хвостом по дереву і зв’язуючи ліани. Нарешті його винахід був готовий — самокат! Дві дощечки для основи, лава як платформа і маленькі круглі камінці замість коліс. Турбо стрибнув на самокат, відштовхнувся лапкою — і помчав униз пагорбом!— Вау! Я лечу! — закричав він, коли вітер засвистів у його вухах.Але коли Турбо почав кататися долиною, інші динозаври лише сміялися. «Ха, дивися, Турбо на своїй дивній штуці!» — реготав бронтозавр Бронко. «Динозаври не гасають, вони ходять велично!» — додав трицератопс Трікс. Навіть птеродактилі, що гніздилися на скелях, кепкували: «Турбо, ти ж не птах, щоб ганяти!» Турбо червонів від сорому, але не здавався. Він знав, що його самокат — це щось особливе.Одного ранку в долині сталося лихо. Маленький динозаврик Діпі, молодший братик Трікса, захворів. Його лусочки потьмяніли, а температура піднялася так, що він не міг підвести голову. Знахарка долини, стара черепаха Мудра, сказала: «Діпі потрібні рідкісні трави з іншого кінця долини, з-під Сяючої скелі. Але туди далеко, і потрібен хтось дуже швидкий, щоб доставити їх до заходу сонця».Динозаври зітхнули. Навіть найсильніші з них не могли подолати таку відстань за один день. Але Турбо вискочив уперед: «Я зроблю це! Мій самокат мене не підведе!» Усі здивовано перезирнулися, але часу на суперечки не було. Мудра дала Турбо кошик для трав і побажала удачі. Турбо стрибнув на самокат і помчав. Він гасав через папоротеві хащі, об’їжджав кам’яні брили, перестрибував струмки. Вітер свистів, а серце билося від азарту. Дорога була нелегка: то ліана зачепилася за гілку, то кам’яне колесо застрягло в багнюці. Але Турбо не здавався. «Я мушу встигнути!» — повторював він, згадуючи бліді лусочки Діпі.Нарешті він дістався до Сяючої скелі, назбирав потрібних трав і помчав назад. Сонце вже хилилося до горизонту, але Турбо гнав щосили. Коли він увірвався в долину з кошиком, повним трав, усі динозаври ахнули. Мудра швидко приготувала ліки, і незабаром Діпі весело ганяв хвостом — він одужав!Того вечора в долині влаштували свято. Бронко винувато бурмотів: «Турбо, я думав, твій самокат — дурниця, але ти врятував Діпі». Трікс додав: «Ти найшвидший динозавр у світі!» Навіть птеродактилі з повагою гуділи згори. Турбо посміхався, тримаючи свій самокат. Він не лише врятував друга, а й довів, що бути не таким, як усі, — це сила. Відтоді в долині Діно з’явилося багато самокатів. Динозаври вчилися майструвати їх, і навіть повільні бронтозаври пробували кататися. Турбо став героєм, а його мрія змінила світ динозаврів назавжди. Мораль казки: Не бійся бути інакшим і втілювати свої ідеї, адже твоя сміливість і винахідливість можуть змінити світ на краще.

У густому лісі, де високі дерева шепотіли вітру свої таємниці, жила маленька лисичка Лана. Вона мала пухнасту руду шерсть і великі допитливі очі, які зазвичай сяяли від цікавості. Але останнім часом Лана часто сумувала. Її батьки, лисиця Мира і лис Тім, часто сварилися. Їхні голосні суперечки про те, де шукати їжу чи як краще облаштувати нору, лунали лісом, і Лана відчувала, як її маленьке серце стискається від смутку. Щиро дякуємо за надану аудіоверсію казки Марії Барсегян, за ніжний, спокійний голос і затишну атмосферу під час слухання, що дарує відчуття тепла й спокою та робить казку особливо приємною для сприйняття. Ще більше аудіоказок від Маріїї можете прослухати тут. Одного вечора, коли сонце ховалося за горизонтом, а сварка батьків знову наповнила дім різкими словами, Лана тихенько вислизнула з нори. Вона бігла, не озираючись, доки не опинилася біля старого дуба, де жила мудра сова Солара. Сова сиділа на гілці, її очі блищали, наче два місяці, а пір’я шелестіло від легкого вітру.— Чому ти така сумна, маленька лисичко? — лагідно запитала Солара, помітивши сльози в очах Лани.Лана зітхнула і розповіла про сварки батьків, про те, як їй страшно і боляче їх слухати. Вона боялася, що через ці сварки її родина може розпастися. Солара уважно вислухала і, змахнувши крилами, сказала:— Твої почуття, Лано, наче листя на дереві — кожне з них важливе, і його потрібно помічати. Коли ти ховаєш їх у собі, вони стають важкими, наче каміння. Але якщо ти поділишся ними, вони можуть полетіти, як пір’їнки на вітрі.— Але як я можу про це говорити? — запитала Лана. — Я не хочу, щоб мама і тато ще більше сварилися.Сова нахилила голову і відповіла:— Розмова про почуття — це не сварка. Це як міст, який з’єднує серця. Спробуй розповісти батькам, що ти відчуваєш, коли вони сперечаються. Говори від свого імені, наприклад: «Мені сумно, коли ви сваритеся». Це допоможе їм зрозуміти, що відбувається в твоєму серці.Лана задумалася. Вона боялася, але слова Солари здавалися їй теплими і правильними. Наступного дня, коли батьки знову почали сперечатися про те, куди піти на полювання, Лана набралася сміливості. Вона підійшла до них і тихо сказала:— Мамо, тату, коли ви сваритеся, мені дуже сумно. Я боюся, що ви перестанете бути разом.Мира і Тім зупинилися. Вони подивилися на свою доньку, і їхні очі наповнилися теплом. Мира обійняла Лану і сказала:— Ох, люба, ми не знали, що ти так відчуваєш. Ми любимо тебе та одне одного, навіть якщо інколи сперечаємося.Тім додав:— Ми обіцяємо бути уважнішими. І якщо тобі сумно чи страшно, завжди кажи нам про це.З того дня в домі лисички стало тихіше. Мира і Тім усе ще інколи сперечалися, але вони намагалися розмовляти спокійніше і частіше слухали одне одного. А Лана навчилася ділитися своїми почуттями. Вона часто бігала до Солари, щоб подякувати за пораду чи просто поговорити про те, що відбувалося в її серці.Ліс навколо Лани знову засяяв яскравими барвами, адже вона знала: її емоції важливі, і вона завжди може про них говорити. Мораль: Твої емоції — це частина тебе, і вони заслуговують бути почутими. Коли ти ділишся своїми почуттями з тими, кому довіряєш, ти наштовхуєшся на розуміння і любов.

Жила-була в туманному лісі, де дерева шепотіли таємниці вітру, чарівна Школа Юних Відьом. Вона ховалася за густими завісами плюща, а її вежі, вкриті мохом, сяяли вночі, мов зірки, що впали з неба. Тут вчилися дівчатка з гострими носиками, блискучими очима та химерними котами на плечах. А головною вчителькою була пані Кракен, сувора відьма з бородавкою розміром з гарбуз і голосом, що міг заморозити дощ. Серед учениць була маленька відьмочка з яскравим іменем Зірочка. Їй щойно виповнилося дев’ять зоряних циклів, і вона мріяла стати найвеличнішою чаклункою. Зірочка мала руде волосся, що стирчало, мов полум’я, і жабу, яку звали Булькот, яка завжди бурмотіла поради (хоч і не завжди розумні). “Ти впораєшся!” — квакала Булькот, сидячи в кишені Зірочки.Одного осіннього вечора, коли місяць ховався за хмарами, пані Кракен зібрала всіх на урок “Темних Викликань”. “Сьогодні, мої маленькі жахи, ми навчимося призивати страшних павуків! — прогримала вона, стукаючи паличкою по дошці. — Вони плетуть мережі страху, і вороги тремтять від одного погляду! Заклинання просте: ‘Павуко-тьмяно, з тіні злітай, страхом оплети, ніч заплети!'” Учні вишикувалися в колі, тримаючи чаклунські палички зі срібних гілок. Одна за одною дівчатка вигукували слова, і з повітря народжувалися павуки — чорні, як смола, з очима, що блищали, мов рубіни. Вони повзали по стінах, плели павутину з ілюзій, і клас наповнювався пошепки жахом. “Браво, Мавка! Чудово, Тінько!” — хвалила пані Кракен, хоч її губи ледь помітно кривилися в усмішці.Нарешті черга дійшла до Зірочки. Серце її калатало, як барабан у чаклунському оркестрі. “Я зроблю це ідеально!” — подумала вона, але в голові закрутилися слова. Замість “павуко-тьмяно” вона прошепотіла: “Світлячко-сяйво, з ночі злітай, радістю оплети, мрію заплети!” Булькот у кишені квакнула: “Ой, Зірочко, ти ж переплутала з уроку ‘Весняних Чарів’!” І раптом… бах! З кінчика палички Зірочки вирвався вихор іскор, мов феєрверк на святі відьом. Повітря задзижчало, і замість павуків з тіні вискочили… веселі світлячкі! Тисячі крихітних зоряних комах, з крильцями, що мерехтіли зеленим, синім і рожевим. Вони танцювали в повітрі, малюючи химерні візерунки: серця, зірки, навіть усміхнені личка. Клас заповнився м’яким сяйвом, ніби сонце помилково зійшло опівночі. Павутина зникла, натомість стіни вкрилися мереживом світла, а підлога засяяла, як ковзанка з зоряного пилу.Учні завмерли з відкритими ротами. “Ой, як гарно!” — вигукнула Мавка, хапаючи світлячка на долоню. Тінько захіхікала: “Вони кусаються? Ні? То пограймося!” Навіть коти на плечах муркотіли від захвату. Але пані Кракен… О, її обличчя потемніло, як грозова хмара. “Зірочко! — загриміла вона, і скло в вікнах задзеленчало. — Ти мала викликати жах, а не… цю… циркову ілюмінацію! Чому вся школа сяє, ніби ярмарок для фей? Поясни негайно, бо я перетворю тебе на жабу… ой, ти ж уже маєш одну!”Зірочка тремтіла, як листок на вітрі. Булькот визирнула з кишені: “Кажи правду, Зірочко! Правда — найкраще заклинання.” Дівчинка ступила вперед, тримаючи паличку, з якої ще сипалися іскри. “Пробачте, пані Кракен, — прошепотіла вона, — я переплутала слова. Хотіла страшних павуків, а викликала світлячків з мого серця. Вони… вони не страшні, але дивіться!” Вона махнула рукою, і світлячки злетіли хмарами, малюючи на стелі картину: школу, де відьми не лякають, а творять дива. Один великий світлячок сів на бородавку вчительки, і та раптом засяяла, як корона.Пані Кракен здивовано моргнула. Суворість у її очах розтанула, ніби сніг під сонцем. “Хм… — пробурмотіла вона, торкаючись світлячка. — Ти справді переплутала, Зірочко. Але… дивись, як вони танцюють! Мої старі заклинання завжди були про тінь, а твоє — про світло. Може, школа потребувала саме цього?” Учні зааплодували, і світлячки закружляли в хороводі, запалюючи серця всіх.З того дня Школа Юних Відьом змінилася. Пані Кракен додала до уроків “Чарів Помилок”, де вчилися, що не всі чари мають бути страшними. А Зірочка стала зіркою класу — не через ідеальні заклинання, а через те, що її помилка принесла радість. Булькот пишалася: “Бачиш? Помилка — це просто нова зірка на небі!”