Казки про пташку

Одного разу зустріла лисиця на узліссі сіру куріпку та й питає:— Скажи, любонько, як це ти вдень спокійно спиш? — Та нічого складного! — відповіла куріпка. — Ховаю голову під крильце — і солодко дрімаю. Хочеш, покажу?Куріпка вмостилася на місці, сховала голову під крильце — і прикинулась сплячою. А лисиця тільки того й чекала: очі загорілися, підкралася ближче — та цап її за крило! І мерщій — навтьоки, в зубах тримає здобич.Пробігає повз річку, а там пралі білизну полощуть. Побачили лисицю — та як закричать:— Ой, дивіться! Он лисиця куріпку в зубах несе!Почула куріпка крики, нашорошилась — і шепоче лисиці:— Ех, і цікавий тут народ! Хіба ж не соромно — лізти в чужі справи?Лисиця на мить замислилась: «А й справді, яке їм діло?» — і розтулила пащу, хотіла вже праль добряче вилаяти…Але тільки-но відкрила рот — куріпка враз вислизнула, злетіла й сіла високо на гілці дуба.Лисиця скреготнула зубами та пробурмотіла:— Ех! Ніколи не треба балакати даремно!А куріпка, всміхаючись зверху, відповіла:— А ще спати вдень — не завжди добра ідея!

Було це за царя Панька, як ще земля була тонка: візьмеш її у жменю — аж дірка посередині проглядає.У одному селі жили чоловік із жінкою. Гарно їм жилося: мали своє поле, конячку, корівку, все на господарстві ладненько. Та не з неба їм те щастя впало — обоє були роботящі, від світання до смерку працювали. Одна лише біда точила їх серце — не мали дітей.Якось жінка зібралася до ворожки. Взяла з собою дарунки — молока, яєць, полотна — та й подалася. Старенька ворожка довго мовчала, а потім тихо промовила:— Що перше побачиш на дорозі — те й з’їж.Жінка здивувалась, аж розсердилась: «От і допомога!» — подумала, махнула рукою та й рушила додому. Та тільки відійшла — щось хрусь під ногою. Дивиться — лежить горішок. «А бодай що! Нехай уже буде, як буде…» — подумала вона й з’їла.Минув час — і народила вона донечку. Назвали дівчинку Оришкою — бо ж із горішка.Росла Орися, мов маків цвіт: чорноброва, білолиця, слухняна, до роботи жвава. Як підросла, то все батькам допомагала — і в хаті, і в полі.Одного разу була вона в полі, коли побачила: летить голуб, а за ним — яструб. Наздогнав яструб голуба, кидається, клює. Орися не стерпіла: схопила палицю, прогнала хижака, а зраненого голуба принесла додому й почала лікувати. Минуло трохи часу. Якось їхав селом старий панич. Побачив Орисю — і така вона йому припала до душі, що надумав викрасти дівчину. Наказав слугам схопити її й завезти до лісової хатини, де ніхто не знайде.Сидить Орися в тій хатині, плаче, журиться. Аж раптом — тук-тук! Дивиться — у віконце залетів її голуб. У дзьобі несе три зернятка. Відразу зрозуміла дівчина: непрості то зернятка.Кинула перше — і двері враз самі відчинились! Ухопила голуба, вискочила з хати — і побігла навпростець, через ліс, через поле.Та недовго тішилася свободою — чує позаду тупіт: пан і слуги женуться! Кинула друге зернятко — і виросли з-під землі густі колючі кущі шипшини. Панські слуги й пан сам мусили продиратись крізь хащі, подряпались, аж заслизлися.А Орися — далі. Та знову чує за спиною: наздоганяють. Кинула третє зернятко — і виріс перед ними червоний мак, та такий палкий, що як тільки хтось наблизиться — вогнем обпікає! Слуги аж верещали, та все одно бігли далі. Вже й село близенько, вже й дзвони на утреню дзвонять… Та сили Орисю зрадили. Схопили її слуги, не втекти.Раптом із рук дівчини зірвався голуб, упав додолу — і перетворився на парубка-красеня.— Орисю, — каже він, — ти врятувала не птаха, а мене самого. Я був зачарований злим чаклуном. Та з першим ударом дзвону моє закляття скінчилось.Пан і слуги так і закам’яніли від подиву — стоять, мов статуї.А Орися з парубком повернулись додому, побралися, і жили собі щасливо та в любові — скільки доля дала.

У мальовничому королівстві Ельвін, де квіти співали на світанку, а зірки щоночі шепотіли казки, стояв величний королівський сад. У самому його серці росло Заборонене Дерево — високе, з гілками, що сяяли золотавим світлом, і плодами, що виблискували, мов дорогоцінні камені. Легенда гласила, що той, хто скуштує плід цього дерева, відкриє таємницю вічного щастя, але за страшну ціну. Король Ерік суворо заборонив наближатися до дерева, і ніхто в королівстві не наважувався порушити цей наказ.Принцеса Елара, донька короля, була дівчиною з допитливим серцем. Їй було шістнадцять, і вона любила блукати садом, розмовляючи з метеликами та слухаючи шепіт вітру. Але Заборонене Дерево манило її найбільше. “Чому батько так боїться його?” — думала вона. Одного вечора, коли місяць заливав сад срібним сяйвом, цікавість перемогла. Елара прокралася до дерева, її серце калатало. Вона простягла руку і зірвала один плід — маленький, теплий, наче він дихав. Щойно вона надкусила його, світ навколо змінився. Сад зник. Елара опинилася в іншому світі — темному лісі, де дерева рухалися, а тіні шепотіли її ім’я. Перед нею з’явилася стара ворона з очима, що світилися, наче вуглинки. “Ти скуштувала плід Забороненого Дерева, — каркнула вона. — Тепер ти пов’язана з його магією. Щоб повернутися додому, ти мусиш виправити три лиха, які випустила в світ”.Елара злякалася, але ворона не дала їй часу на вагання. “Перше лихо — Хаос у Королівстві Звірів. Іди!” Ворона махнула крилом, і принцеса опинилася на галявині, де тварини сварилися. Ведмеді ревіли на оленів, птахи гнівно цвірінькали на лисиць, а річки висихали, бо бобри греблі будували безладно. Елара зрозуміла, що плід порушив гармонію природи. Вона згадала, як її мати, королева, колись вчила її слухати серцем. Елара сіла серед галявини, закрила очі й заспівала колискову, яку співала їй мати. Її голос заспокоїв звірів, і вони почали слухати одне одного, відновлюючи мир. Річки потекли знову, а бобри почали працювати разом.Ворона з’явилася знову. “Перше лихо виправлено. Друге — Смуток Людських Сердець”. Елара перенеслася до села біля королівського замку. Люди ходили похмурі, забувши, що таке радість. Діти не сміялися, а старі не розповідали казок. Елара згадала, як її непослух призвів до цього, і відчула провину. Вона вирішила діяти. Зібравши дітей, вона влаштувала гру, де кожен мав розповісти, що робить його щасливим. Спочатку люди чинили опір, але поступово їхні обличчя почали світитися. Елара навчила їх ділитися теплом своїх сердець, і сміх повернувся до села.“Останнє лихо — найважче, — сказала ворона. — Ти мусиш зцілити Дерево”. Елара повернулася до королівського саду, але Заборонене Дерево в’януло, його гілки тьмяніли. Ворона пояснила: “Плід, який ти зірвала, був серцем дерева. Без нього воно гине, а з ним — усе королівство”. Елара зрозуміла, що її цікавість завдала болю. Вона згадала слова батька: “Відповідальність — це не лише уникати помилок, а й виправляти їх”. Елара дістала плід, який усе ще тримала, і поклала його назад на гілку. Але цього було замало. Вона притисла руки до стовбура і заплакала, просячи пробачення за свій вчинок. Її сльози впали на коріння, і дерево почало оживати, його світло засяяло яскравіше, ніж будь-коли.Світ навколо Елари спалахнув, і вона знову опинилася в саду. Дерево стояло величне, а король Ерік чекав її. “Я знав, що ти прийдеш до дерева, — сказав він. — Але я вірив, що ти навчишся відповідальності”. Елара обійняла батька, відчуваючи, що стала мудрішою. Відтоді вона не лише слухала казки зірок, а й створювала власні, розповідаючи людям про те, як важливо виправляти свої помилки.І королівство Ельвін процвітало, а Заборонене Дерево стало символом не лише таємниці, а й уроку, що відповідальність — це магія, сильніша за будь-який плід.

В той день, коли кожен бачив світ по своєму, маленьке колібрі намагалося розгледіти своє. І хоч для кожного — своє, це щось завжди різне, для колібрі своє — було ще незвіданим.Одного разу, присівши на гілці, побачило колібрі як віслюк з волом сперечалися. Кожен відстоював свою думку й не збирався поступатись. Пташці стало цікаво тож вирішила вона розібратися в чому справа.— Ти б краще окуляри одягнув! — стояв на своєму віслюк — Невже так тяжко в шістці розгледіти шістку?— Та де ж ти там ту шістку побачив? — заперечив віл надувши щоки — Дев’ятка тут, і ніщо інше!Маленька пташка, махаючи дрібними крилами, зависла над віслюком й уважно поглядало на цифру шість. Вона не розуміла, де там віл побачив дев’ятку. Та коли підлетіла до вола, то не збагнула, куди поділася шістка. “От дивина!” — подумало колібрі — “Правда залежить від того з якої сторони на неї поглянути!“Замислившись над побаченим, полетіла маленька пташка далі. Летіла вона обмірковуючи ситуацію віслюка та вола, як раптом на її шляху опинилися дві гарненькі зебри. Підлетіла вона ближче та й слухає.— Це ти у нас чорна у білу смужку, а я от біленька, у чорну смужку! — впевнено наговорювала одна зебра іншій тупцяла копитами об землю. — Нічого ти не розумієш. — заперечувала їй інша зебра — Усе зовсім навпаки. Це я уся така біленька-біленька. А смужки у мене чорні. А от ти чорна, як ота смола. А смужки твої білі.Колібрі уважно дивилося на зебр, але так і не зрозуміло, хто з них чорненька, а хто біленька.“Нісенітниця якась” — подумала пташка — “У кожного своя правда й водночас та правда може бути помилковою!“Пташка змахнула своїми дрібними крилами й полетіла далі. І пролітаючи над домівкою зайчиків вона побачила як бабуся-зайчиха налила двом зайчатам у склянки молоко. Підлетіла пташка, присіла на хвіртку та й спостерігає.— Це у тебе склянка напівпорожня, а в мене вона наполовину повна! — мовив вухань зробивши ковток молока.— О ні, ні, ні! Нічого ти не розумієш. Усе зовсім навпаки. — заперечило інше зайченя — Це моя склянка напівповна, а от у тебе вона напівпорожня. Колібрі уважно слухало розмову зайчиків й не могло збагнути, хто із них мав рацію, а хто помилявся. Дивно пташці було, адже вона ніяк не розуміла, як таке можливо — помилятися та мати рацію водночас.“Цей світ не такий вже й простий як здавалося на перший погляд!” — подумало колібрі та й полетіло геть.Летить собі тихенько своїм шляхом, коли на зустріч їй орел.— Дядько, орел, — питає колібрі — я от збагнути не можу, чому коли одні бачать одне, а інші зовсім інше — то вони усі разом можуть і бачити правду і помилятися.А той відповідає йому:— Ти, як і я, летиш уперед, але кожен з нас летить в різні сторони. Чи не так?— Так, дядько орел.— Ми всі дивимось на одне й те ж саме сонце, але для когось воно сходить, а для когось заходить. — орел змахнув своїми велетенськими крилами та й полетів собі геть.Колібрі лишилося зі своїми думками на самоті. Ох і тяжко йому буде усвідомити усю природу навколишнього світу. Але ж все життя ще попереду і часу в нього буде вдосталь.

Жила-була маленька пташка на ім’я Сойка-Пташка. Її дім – величезний старий дуб із густим зеленим листям – стояв у самому серці чарівного лісу. Щоранку Сойка-Пташка співала веселі пісні, які гуділи між деревами, наче радісний вітерець. А ввечері вона гойдалася на гілках, слухаючи, як ліс шепоче їй казки. Ліс був її рідним домом, сповненим найкращих друзів: Рудки-Білки, Колка-Їжачка, Сірка-Зайчика та мудрої Одарки-Сови.Та одного дня в ліс увірвався страшний гуркіт. Люди прийшли з пилами й сокирами, і дерева, одне за одним, із сумним тріском падали на землю. Сойка-Пташка гарячково гасала між гілок, її серце калатало від страху. Вона шукала свій улюблений дуб, але побачила лише пеньок там, де він стояв. Її дім зник! Зі сльозами на очах Сойка-Пташка сіла на пеньок і заспівала так сумно, що навіть вітер замовк, слухаючи її. – Чому вони забрали мій дім? – ридала Сойка-Пташка, звертаючись до Одарки-Сови, яка прилетіла на її поклик.– Ох, люба, люди іноді забувають, що дерева – це не просто деревина. Це домівки, повітря, саме життя! – зітхнула Одарка-Сова, її великі очі блищали мудрістю. – Але не плач! Ми можемо повернути ліс до життя, якщо працюватимемо разом!Сойка-Пташка витерла сльози крильцем і зібрала всіх друзів: Рудку-Білку, Колка-Їжачка, Сірка-Зайчика і навіть старого Мудрика-Крота. Їхні очі горіли рішучістю. Одарка-Сова розповіла, що в землі ховаються чарівні насінини, які можуть стати новими деревами, якщо їх посадити й плекати з любов’ю.Наступного дня ліс загудів від роботи. Сойка-Пташка, тріпочучи крильцями, носила в дзьобі жолуді й насіння клена, її серце співало від надії. Рудка-Білка весело закопувала насіння в землю, пританцьовуючи хвостиком. Колко-Їжачок, пихкаючи від зусиль, розпушував ґрунт своїми колючками. Сірко-Зайчик стрибав до потічка, приносячи воду в маленьких листочках, а Мудрик-Кріт невтомно рив підземні ходи, щоб корінці могли дихати. Навіть бджоли гуділи поруч, обіцяючи запилювати квіти майбутніх дерев.Минали місяці. Спочатку з землі пробилися крихітні паростки, наче зелені промінчики надії. Потім вони стали тоненькими деревцями. Сойка-Пташка гніздилася на молодих гілках і співала так радісно, що весь ліс танцював під її мелодію. Ліс поволі оживав, наповнюючись сміхом і життям. Одного дня люди повернулися. Але цього разу вони принесли не сокири, а лопати! Побачивши, як звірі оживили ліс, вони зраділи й приєдналися: посадили ще більше дерев і пообіцяли берегти ліс, як скарб. Сойка-Пташка сиділа на новому дубі, який виріс із жолудя, що вона колись принесла. Її серце гріла тепла думка: якщо любиш свій дім, його можна повернути, якщо працювати разом із друзями. Мораль: Ми можемо відновлювати те, що любимо, якщо дбаємо про природу разом із великим серцем!

Жили собі на болоті журавель і чапля. Журавлю було самотньо, і він вирішив знайти собі пару серед журавлих. Проте раптом йому спало на думку, що варто піти сватати чаплю, аби оженитися з нею.Прийшовши до чаплі, він робить пропозицію. Та чапля йому відповіла:— У тебе одяг короткий, ноги надто довгі, та й нагодувати мене буде нічим. Йди геть, ти мені не підходиш!Соромно та засмучено журавель повернувся додому.Минув час, і чапля подумала:— Самій мені сумно жити. Може, піду свататися до журавля.Вона прийшла і перепросила:— Будь ласка, візьми мене за дружину. Журавель лише похитав головою:— Іди геть, ти недорослого роду та недобра. Було треба йти тоді, коли я тебе сватав!Чапля повернулася додому, плачучи і соромлячись.А журавель знову подумав:— Шкода, що не взяв чаплю за дружину. Мабуть, піду ще раз.Він прийшов до неї знову і попросив:— Чапле, будь моєю дружиною.А чапля йому відповіла:— Геть з моєї хати! Міг б ти брати мене тоді, коли я приходила до тебе!І так вони й досі ходять один до одного свататися, але жодного разу не змогли одружитися.

Кажуть, що колись у місті Фучжоу жив бідний студент, якого звали Мі. Він був таким злиденним, що навіть за чашку чаю не мав чим заплатити. Напевно, він би помер з голоду, якби не добрий власник чайної. Той шкодував бідолаху й безкоштовно пригощав його чаєм і їжею.Одного разу студент Мі прийшов до господаря й сказав:— Я йду. Грошей у мене немає, і заплатити за все, що я тут з’їв і випив, не можу. Але я не хочу бути невдячним. Подивіться-но!Він витяг із кишені шматочок жовтої крейди й намалював на стіні чайної лелеку. Лелека був точнісінько як живий — тільки жовтий.— Цей лелека, — сказав Мі, — принесе вам удесятеро більше грошей, ніж я заборгував. Щоразу, коли зберуться люди й тричі плеснуть у долоні, він зійде зі стіни й почне танцювати. Але пам’ятайте одне: ніколи не змушуйте лелеку танцювати лише для однієї людини. Якщо ж таке трапиться — знайте, він танцюватиме востаннє. А тепер прощавайте.Сказав це — і пішов.Господар здивувався, але вирішив спробувати. Наступного дня, коли в чайній зібралося багато людей, він попросив усіх тричі плеснути в долоні. І в ту ж мить жовтий лелека зійшов зі стіни й затанцював. Як весело й кумедно він це робив! Потім знову повернувся на місце. Гості були в захваті — дивувалися, ахали, не вірячи своїм очам. І так відбувалося щоразу, коли в чайній збиралося багато людей.Чутка про дивовижного лелеку швидко розійшлася, і народ юрбами йшов подивитися на дива. Господар чайної швидко розбагатів — слова студента Мі справдилися.Та ось одного разу до чайної зайшов важливий начальник. Побачив, що навколо сидять самі селяни й ремісники, розсердився й наказав усіх вигнати.Слуги накинулися на людей із палицями — відвідувачі розбіглися, і начальник залишився сам. Він поклав перед господарем купу грошей і зажадав показати йому лелеку. Господар, побачивши гроші, забув усе, про що попереджав його Мі. Він тричі плеснув у долоні. Лелека повільно зійшов зі стіни й протанцював лише один танець. Був він сумний і знесилений. Потім знову злетів на стіну й більше не ворухнувся.Начальник кричав, погрожував, але нічого вдіяти не міг.А вночі у двері чайної хтось голосно постукав. Господар відчинив — на порозі стояв студент Мі. Він мовчав. Потім витяг із кишені сопілку, заграв і рушив геть, не озираючись.Жовтий лелека стрепенувся, зіскочив зі стіни й полетів за ним. З того часу ніхто більше не бачив ні студента Мі, ні його чарівного жовтого лелеку.Старі люди кажуть: якщо десь з’явиться диво — воно для всіх. А якщо ним володіє лише одна людина, то його ніби й немає — воно все одно зникне.

Один Вовк якось надто жадібно наївся, і кістка застрягла йому поперек у горлі. Ні проковтнути, ні виплюнути він її не міг, а їсти тим часом було неможливо. Для ненажерливого Вовка це була справжня мука.Тоді він побіг до Журавля. Вовк був певен, що той, маючи довгу шию й дзьоб, легко дістане кістку й витягне її.— Я щедро тебе нагороджу, — сказав Вовк, — якщо ти витягнеш з мого горла цю кістку.Журавель, як можна здогадатися, не дуже хотів пхати голову у вовчу пащу. Але, будучи за вдачею трохи користолюбним, погодився і зробив те, про що просив Вовк. Коли Вовк відчув, що кістки більше нема, він просто розвернувся й пішов.— А як же моя нагорода? — тривожно вигукнув Журавель.— Що? — ричить Вовк, обертаючись. — Хіба тобі мало того, що я дозволив витягти голову з моєї пащі й не відкусив її? Мораль: Не чекай винагороди, якщо служиш злим.

Закінчилася осінь, і настала люта зима. Було дуже холодно, сніг вкрив землю товстим білим покривалом. Маленький горобчик залишився зовсім сам — його батьків обхитрила лисиця і з’їла.Якось пролітала сорока і помітила, що горобчик сумує і зовсім голодний. Співчуття її змусило: вона вирішила віддати всю свою їжу маленькому пташеняті. Горобчик щиро подякував. Так вони проводили зиму: сорока годувала горобчика, а він підростав, міцнів і вчився сам шукати собі їжу. Коли він став дорослим, горобчик почав віднаходити найкращу їжу та ділитися нею зі старою сорокою, яка допомогла йому вижити в холодну зимову пору.Так зав’язалася справжня дружба між маленьким горобчиком і доброю сорокою, яка залишалася з ним і в біді, і в радості.