Казки про Різдво

Жив собі давно-давно добрий святий Миколай. Він мешкав високо в горах, де зима панувала більшу частину року, але його серце завжди було теплим, бо він любив людей, особливо дітей. Миколай мав дивовижну здатність відчувати, хто потребує допомоги, і завжди знаходив спосіб зробити добро. Щороку перед Різдвом, коли ніч була найдовшою, а мороз найсильнішим, Миколай виходив зі свого затишного будиночка, вдягав теплий червоний плащ і вирушав у довгу подорож. Він ніколи не забував нікого – ні бідного, ні багатого, ні старого, ні малого. Його чарівні сани, запряжені білими конями, летіли через сніжні поля, не залишаючи слідів.Одного разу в маленькому селі сталася біда. Сильний вітер зруйнував будинок бідної родини. Маленький хлопчик Петрик і його сестричка Марічка дуже сумували. Вони знали, що їхні батьки не мають змоги відновити дім, і бояться, що на Різдво залишаться без затишного куточка.Петрик вирішив написати листа святому Миколаю. У своєму листі він не просив подарунків для себе. Він просив лише одне — щоб їхня родина знову мала дім і могла святкувати Різдво разом. Вітер підхопив листа і поніс його далеко-далеко, аж до гір, де жив святий Миколай.Коли Миколай прочитав цей лист, його серце наповнилося теплом. Він зрозумів, що потрібно діяти швидко. В ту саму ніч Миколай вирушив на допомогу. Він зупинився біля зруйнованого будинку, махнув чарівним посохом — і сталося диво! Старий будинок став новим, а під ялинкою з’явилися подарунки для всієї родини.Коли Петрик і Марічка прокинулися вранці, вони не могли повірити своїм очам. Їхній дім був відновлений, а біля вікна стояла ялинка, прикрашена блискучими прикрасами, і навколо було так тепло і затишно. Петрик зрозумів, що святий Миколай почув його прохання і подарував їхній родині справжнє диво.З того часу кожного року Петрик і Марічка згадували той чарівний день і вчили всіх довкола, що святий Миколай завжди поруч, готовий допомогти тим, хто має добре серце і вірить у дива.І так, у теплій хаті під сяйвом різдвяної зірки, всі разом святкували Різдво, дякуючи доброму святому за його безмежну доброту та любов до людей.

Одного зимового вечора, коли сніг вкривав усе навколо пухнастим килимом, маленька дівчинка на ім’я Соломія поверталася додому з бабусиного будинку. Сніжинки кружляли в повітрі, і все навколо здавалося білим і казковим. Раптом вона помітила у лісі яскраве сяйво, яке ледь пробивалося крізь дерева.«Що це може бути?» — подумала Соломія і вирішила піти подивитися. Вона зайшла в ліс і побачила неймовірне: перед нею стояв старий дуб, вкритий снігом і льодом, а поруч на галявині сяяла золота стежка, яка вела до самого серця лісу. Дівчинка вирішила йти за цією стежкою, і чим далі вона йшла, тим тепліше й затишніше ставало.Невдовзі Соломія опинилася на чарівній галявині, де стояла велика кришталева ялинка, яка світилося всіма барвами веселки. Поруч з ялинкою ходили лісові звірі: білки, зайці, лисиці та навіть олені, але всі вони були не звичайними — їхні хутра блищали сріблом і золотом, а очі світилися теплим світлом. — Ласкаво просимо до Чарівного Зимового Лісу! — почувся раптом лагідний голос. Соломія озирнулася й побачила прекрасну жінку в білій накидці, схожій на снігову хмаринку. Це була Зима — володарка лісу.— Що ти тут шукаєш, маленька дівчинко? — запитала Зима.— Я побачила світло і вирішила подивитися, що тут таке, — відповіла Соломія. — Але тепер я бачу, що це місце казкове! Чи можна залишитися тут?Зима усміхнулася і відповіла:— Ти можеш залишитися, але тільки на один вечір. Тут час минає інакше, і один вечір у нашому лісі рівнозначний усьому зимовому сезону. Ми готуємося до свята, і ти можеш допомогти нам.Соломія була в захваті. Вона допомагала прикрашати ялинку чарівними сніжинками, разом із білками готувала смаколики з морозних ягід для святкової вечері, а лисиці та зайці влаштовували веселі ігри. Ліс був повний сміху, радості та тепла, і Соломія почувалася, наче в найпрекраснішій казці.Коли настав час прощатися, Зима підійшла до Соломії і сказала:— Ти була чудовим гостем, і за це я подарую тобі маленьку чарівну сніжинку. Вона буде завжди світити тобі шлях додому, коли настане темрява.Соломія взяла сніжинку, подякувала і попрощалася з лісовими друзями. Вийшовши з лісу, вона помітила, що вже настав ранок, хоча їй здавалося, що минув тільки один вечір.Відтоді Соломія завжди носила із собою чарівну сніжинку, яка освітлювала їй шлях у темні зимові ночі, а той вечір у чарівному лісі залишився в її серці назавжди.

Одного разу, в маленькому містечку, жила дівчинка на ім’я Катруся. Вона обожнювала Новий рік, бо це було свято чудес і здійснення бажань. Цього року Катруся мріяла про особливий подарунок – старі сани її дідуся, які давно стояли забутими в коморі. Вони були зламані, але Катруся вірила, що зможе їх відновити.Одного вечора перед Новим роком Катруся вирішила почистити дідівські сани. Вона пішла до комори, дістала їх, обмила від пилу й снігу, але раптом помітила щось дивне: сани почали світитися! Зненацька перед нею з’явився маленький сивочолий дідусь із веселими очима й бородою.— Це ти їх полагодила? — спитав дідусь із усмішкою.— Я лише почистила їх, — здивувалася Катруся.— Тоді я допоможу їм літати! — сказав він, і сани засяяли ще яскравіше.Це був чарівний дух Нового року, який почув бажання дівчинки. Катруся не могла повірити своїм очам, коли сіла в сани й вони піднялися в повітря. Разом із дідусем вона полетіла над засніженими лісами та річками, бачивши, як у вікнах будинків запалюються святкові вогники, а діти радіють подарункам. — Ці сани — символ доброти та родинного тепла, — пояснив дідусь. — Тому вони знову ожили. Ти відродила їх любов’ю до свого дідуся.Катруся подякувала дідусю, а сани м’яко опустилися назад на землю. Наступного ранку вона прокинулася з вірою в дива, а дідівські сани стояли біля будинку, як новенькі. Відтоді вони стали сімейною реліквією, яка кожен рік приносила щастя й радість до їхньої оселі.Мораль казки: Чудеса живуть у серці кожного з нас, і найцінніші подарунки — це ті, які наповнені любов’ю та добротою.

Десь далеко в засніжених горах, у маленькому селищі під назвою Лісовий Дім, жили брат і сестра — Данило та Марічка. Вони з нетерпінням чекали Різдва, бо чули від бабусі, що в найсвітлішу ніч на небі з’являється чарівна зірка, яка здійснює найзаповітніші бажання. Але цього року Різдво було особливим. Бабуся захворіла, і діти мріяли лише про її одужання.Одного вечора перед Різдвом, коли сніг падав густими білими пластівцями, Данило і Марічка вирішили вирушити на пошуки чарівної зірки. Вони взяли зі собою лише теплий одяг і бабусину стару лампу, що завжди освітлювала їм шлях. Ліс був тихим і сповненим таємничих звуків, але брат і сестра йшли впевнено, вірячи в чудо. Раптом перед ними з’явився старий лісник, якого всі вважали диваком. Він усміхнувся дітям і запитав: — Чого ви шукаєте в таку холодну ніч? — Ми шукаємо чарівну зірку, щоб вона допомогла нашій бабусі одужати, — відповіла Марічка. Лісник замислився і сказав: — Далеко йти вам не треба. Зірка завжди знаходиться там, де живе справжнє добро та любов.Данило і Марічка не зрозуміли його слів, але подякували і пішли далі. Через деякий час вони опинилися на вершині гори, де було видно все селище. І тут, на небі, запалала та сама чарівна зірка. Вона світила так яскраво, що сніг навколо засяяв сріблом.— Ми знайшли її! — зраділи діти. Зірка повільно опустилася на їхні долоні і засяяла теплим світлом. Данило і Марічка загадали бажання: “Нехай бабуся одужає”.Вранці, коли діти повернулися додому, їх зустріла здорова і радісна бабуся. Вона сказала: — Я відчуваю себе чудово, діти. Наче якесь диво сталося цієї ночі.З того часу чарівна зірка завжди з’являлася на небі над Лісовим Домом на Різдво, нагадуючи всім, що найбільші чудеса трапляються там, де панують любов і віра.

Недалеко від лісу стояла хатка. В тій хаті жив чоловік Максим з сім’єю; було в нього четверо дітей,- найстаршому хлопчикові Івасеві було десять літ. Ліс був такий гарний, навіть зимою не здавався смутним, бо проміж чорноліссям було там чимало й сосон, а вони завжди веселять око тим вічнозеленим убранням! Недалеко від Максимової хати була одна сосонка – така-то вже хороша! Була вона не дуже велика, але й не маленька, саме мірненька та така зграбнесенька, круглесенька, зелені глиці аж сяють, а молоді пагонки, як свічечки, стремлять, прості та ясні. Красує сосонка. Прийшла осінь смутна, прийшла зима люта, а сосонці байдуже! Сусідки її, берези та липки, стоять такі сумні та бідні, листячко з їх геть облетіло, а сосонка мов би ще кращою здається поміж смутних товаришок. Отож і запишалась вона, каже берізкам та липкам: – А що? Де ваші кучері гарні та рясні? Стоїте деркачами! Ох, що то за хороша річ, як хто шляхетного роду! Нема в світі як ми, сосни! Ой світе мій, яка ж я гарна та велична! Величається сосонка, аж тут прилетіла сорока. Сіла в неї на гілці та й каже: – Че-че-че! Чекай, чекай!.. А чого чекати – не каже… Тим часом сорока таки знала, що казала: вона, бачите, була на подвір’ї в дядька Максима й бачила, як Максим сани ладив; чула й те, як Максим говорив Івасеві, що поїде зрубає сосонку та повезе на продаж. Так воно й сталося. Запріг Максим коня, під’їхав до тієї сосонки, зрубав її, бо вона була сама найпридатніша, та й повіз на торг. І синок Івась упросився з ним (бо то не дуже далеко було). Одягся Івась, мати дала свої чоботи й онучки добрі; сидить Івась у санках, добре йому, і сосонку рукою придержує на гринджолах. Нічого не знає сосонка, куди це її везуть, тільки гілочками стріпує, як підскочать де санки дорогою. Приїхали в город і стали там, де й інші люди стояли з ялинками та з сосонками; багато там їх, тих деревців було, бо то саме Різдвяні святки були (якраз проти нового року). Багатші пани купували ті зелені деревця, щоб становити їх у хаті та вбирати на втіху дітям. Чи то ж не втіха справді? Тут зима біла, все снігом укрите, а тут тобі зелене деревце стоїть у хаті, убрате та освічене – зеленіє!.. Еге ж! Ото з такою думкою, щоб купити деревце, підійшла й до нашої сосонки якась-то підстаркувата жінка, либонь, нянька, з двома паненятами. Щебечуть дітки; а нянька тільки глянула на господаря, та й гукає: – Чи се ви, куме Максиме? – Та я ж,- каже Максим. От розговорилася нянька та зараз і сосонку купила. Сказала потім везти деревце до її панів. Приїхали. Сосонку внесли в горниці, а Максим заїхав у двір. Нянька, бачите, закликала Максима в кухню, трохи погрітися, чаєм його заходилась приймати. Бо хоч вона вже й городянка була, та колись у сусідньому селі жила, так ото й кумою була Максимові. Таки ж не подоба цуратися! Приймала нянька, як могла: Івасеві дуже доброго бублика дала. Поснідали трохи. Тоді Максим, подякувавши за хліб та сіль, подався в город деякі справи справляти. А хлопця свого Івася в куми зоставив. Коли вже надвечір приходить Максим та й журиться. – Все,- каже,- справив, купив, що треба було, а тільки з чобітками лихо: ще перед святками дав шити, а вони й досі не пошиті! Сказав швець, на завтра будуть нехибно готові; та чи то ж не досада – завтра знов по їх приїздить? Хотілось би на новий рік дома побути! Нянька й почала вмовляти Максима, що вона попросить панів, щоб позволили йому переночувать у їх у дворі. – Вам, куме,- каже нянька,- вигідніше так буде. А Івасеві ж то яка втіха буде! Я попрошу панів, щоб пустили його в горниці подивитись на сосонку,- сьогодні ж її вбиратимуть. Зосталися наші. Сидить Івась та й думає: «Як там вони ту сосонку вбиратимуть?.. Що то за диво таке буде!..» Аж і справді «диво» предивне побачив Івась! Як повела його ввечері нянька в покої, та як став він на порозі тієї панської світлиці, та як глянув він на ту сосонку, то аж оторопів! Світе мій ясний! Івась навіть не пізнав своєї сосонки! Вся вона сяє свічечками, ліхтариками, все гілля обчіпляне яблучками, якимись цяцьками, червоними, синіми, золотими, аж у очах мигтить! Під сосною, на примості, стоять ляльки, коники, щось таке ще… А ось кругом сосонки почали ходить такі дивні діти – чи, може, то живі ляльки? Такі гарні, кучеряві, так штучно повбирані… Що се таке?.. Чи сниться, чи справді діється?.. А сосонка стоїть, сяє – як зоря в небі! Ну, й тішилася ж вона! – От,- каже,- моє щастя прийшло! Я таки знала, що не проста доля мені судилася!.. Боже, як же гарно, як любо! Як усі вихваляють! От коли б то липки побачили! Та не довго втішалася гарна сосонка: ще свічечки не догоріли доостатку, а вже їх погасили (боялися, щоб не було чадно, як почнуть куріти недогарки). Далі почали здіймати з сосонки її покраси. Все, все поздіймали – ласощі, цяцьки, забавки!.. Зосталося тільки те, чого не зауважили або щось нікому не потрібне більше: якісь ланцюжки з паперу та деякі дрібниці… Стоїть сосонка, розібрана, темна, дивується, ради собі не дасть: що се таке?.. Її розібрали? За неї зовсім не дбають?! Се була правда – за неї ніхто більше не дбав. Всі зайнялися тими лакоминками та цяцьками, що здіймано з неї. Все те було поділено поміж дітьми. Навіть Івась добув, з ласки няньчиної та малої панночки, кілька золотих горіхів, червоних яблучок, цукерків у кошичку маленькому, солодкого коника і паперову золоту рибку! Боже мій, чи то ж не втіха? Аж уночі снилось Івасеві те свято та осяяна сосонка – все те диво, що він бачив. Другого дня вийшов Івась на подвір’я до батька, а батько вже коня запряга. Бачить Івась – виволокли слуги з будинку сосонку й кинули її надворі, біля дровітні; сказали, що вдень багато гостей буде, то не потрібно, щоб таке чепірадло в світлиці стояло. Лежить бідна сосонка, розчепіривши те обдерте гілля… Вчора вона була така велична, а тепер?.. Глянув Івась та аж йому шкода стало. Не знав він того, що й з людьми часто так буває! Дививсь, дививсь Івась, та й заманулось йому взяти додому тую сосонку; на ній пак були ще недогарки, стреміло кілька золотеньких цяцьок, обривків ланцюжків паперових. «Можна дома показати, а як ще те почіпляти, що пани дали, ото-то здивуються наші! – думає Івась.- Куди пак! Яблучка та золоті горіхи на сосні – аж п’ять,- чи в хуторі таке бачили?» Спитали в двірника, чи не можна б узяти сосонку? – Та можна,- каже,- нащо вона тепер здалась? Тепер вона нікуди не годна! Як то було сосонці слухати отаке?! Поїхали наші, повезли сосонку до свого двора. От уже й до лісу під’їхали; всі дерева так дивуються: що се таке з сосною сталося? Стовбурець управлений в перехрестя, на вершку золота звізда стремить!..- Подивіться,- каже берізка,- які на ній ланцюжки рожеві! – Ет,- цвірінькнув снігирчик,- не хотів би я й ланцюжків, хоч би й рожевих! Нема в світі, як воля! Приїхали наші, втягли сосонку в хату. Гомін такий знявся! Івась розповідає, показує цяцьки, діти всі щебечуть, дивуються!.. А ввечері Івась таки почепив на сосонку все, що мав, ще й недогарків кілька позосталих запалив. От так утіха була малим. Та не довго й тут була шана сосонці: через день діти витягли її на двір і поставили її коло порога. Нічогісінько вже на ній не було!.. Єдину втіху мала вона в тім, що розповідала горобчикам, які сідали їй на гілочки, яка то їй честь була у панів того вечора!.. А згодом побачила сосонка, що стала вона сохнути, жовкнути… Одного дня Іван і каже батькові: – Тату, порубайте вже сосну на дрова, бо вже вона пожовкла! А батько одказує: – Нащо її рубати! Краще я поставлю її замість віхи, отам, на дорозі, бо тепер раз у раз метелиця дорогу замітає; вже нащо я дорогу знаю, і то вчора блудив. Нехай хоч сосонка для прикмети на дорозі стоїть. Поставили сосонку на полі, при дорозі. Стоїть вона, людям дорогу показує. Одного разу їде Івась у санках з батьком та й каже їй: – Бувай здорова, сосонко! Уже я з дому від’їжджаю! Прощавай! «Що се таке? Чого він прощається?» – дума сосонка. А воно й справді те було, що Івась від’їжджав. Приїхала якось до них Максимова кума, ота нянька, та й почала казать, що її пани шукають хлопця до послуги в горницях і що добре було б віддати в ту службу Івася; намовляла, що він собі одежі й грошенят заслужить та й в люди потроху вийде. Як почала вмовлять, то й одвезли ото Івася, за яким часом, на службу до панів. Та щось не дуже-то йому на тій службі повелося. Не сподобалось йому… Перше всього ймення йму перемінено: був він Івась, а то став уже «Ванька»; потім дали йому таку вузьку та тісну одежину, посадили в прихожій, а часом пошлють куди. Туряють Івася пани, штурхають у потилицю слуги. Одно слово, за попихача в усіх. Одного разу старший слуга так побив Івася за якісь панові чоботи, що Івась довго плакав… А другого разу горнична за ножі набила… – Ні, годі сього! – зважив сам собі Івась і задумав утекти. Була масниця, був у панів великий бенкет; в будинку знявся такий шарварок, що ніхто й не зауважив, як зник Івась. Огледілися потім: «Де Ванька? Покличте Ваньку!» А «Ваньки» вже й сліду нема – за містом уже! Іде Івась; уже він далеченько в полі опинився, вже не боїться, що ось-ось наженуть!.. І так йому любо, що то він на волі, навіть не холодно здається, дарма що й сніжок іде. Просторо так навкруги, повітря таке чисте, та біло, біло так усюди!.. Але ж от погано, починає смеркати, та й сніг дедалі більший та більший віє, та ще й вітер його крутить, аж іти тяжко. Мете… Ох, боже мій, та де ж вона та дорога? Лишенько! Збився Івашко з дороги! Кидається він то в той, то в той бік, сльози рвуться з очей, бо нічого не вдіє! Не знає вже, де він і що… Може, воно недалеко від дому, а може,- зовсім не туди він іде, куди слід! «Боже мій! – плаче Івась,- що ж се зі мною буде? Замерзну я в полі!» (А вже й так ноги дуже померзли!) Плаче бідний Івась, крізь завірюху нічого перед собою не баче. Коли се дивиться – щось мріє… Перше злякався,- думав, що вовк; коли ні: то дерево… Боже мій, та се ж та сосонка, що батько Івасів поставив; он і друга віха!.. Зрадів Івась, де в нього й сила знов узялася. Бреде через замети. О, тепер він вже знає, куди йому держать! Тепер він доб’ється додому. Добився! Ось і хата його. Дома ще не сплять, у хаті світиться – вечеряють, либонь. Підійшов Івась під двері, боїться й у хату йти, щоб не сварили, що втік. Почула мати: – Цитьте,- каже,- діти, мовби щось плаче чи що! – Та то вітер у комені,- каже батько. – Та ні, бо таки не вітер… Коли відчинили двері, аж то Івась у сінях!.. До нього, питають: – Що се таке?.. звідкіля се він?.. А він ледве промовляє за слізьми: – Я покинув, я не можу там бути, там мене б’ють усі!.. Я не можу! Що ти будеш казать дитині, як воно отаке бідне, плаче, тремтить, руки подубли!.. – Моя доленько! – скрикнула мати, роздягаючи Івася та придивляючись до нього при світлі.- Та яке ж ти худе стало! Яке ж то тобі лишенько було!.. Відігріли Івася, нагодували, положили спати на печі. Другого дня встав Івась, виспаний, та такий радий, що то він дома, на волі! Ніхто його не ганяє, ніхто стусанів не дає!.. Побіг з братом Андрійком надвір, а далі в лісок та на поле. А за околицею вже й дорогу свіжу протерто – саме на торг люди їхали. Побігли хлоп’ята з гринджолятами тією дорогою. Ось і сосонка знакомита! – Спасибі тобі, сосонко! – каже Івась,- адже якби не ти, то я був би замерз! – А бач,- каже сосонка,- а ти казав, щоб мене на дрова порубали! А от якраз я тобі в пригоді стала!.. Та й двірник помилився; казав, що я ні на що не здатна,- а ось дарма що я пожовкла, проте здаюся на користь! Похитується сосонка, думоньку гадає… Прилетіли до неї пташки, вона й каже їм: – Полетіть до моїх сестричок та розкажіть їм про всю пригодоньку мою!..

Давним-давно, коли небо було ближче до землі, а зірки розмовляли з людьми, жила в маленькому українському селі дівчинка Катруся. Вона дуже любила слухати оповідки бабусі про старовину, а найбільше їй подобалася історія про чарівний Святвечір. Таємниця дванадцяти апостолівОдного разу, напередодні Різдва, коли перша зірка тільки-но з’явилася на небі, до Катрусі прийшов дивний гість — маленький зайчик зі сріблястою шубкою.— Не лякайся, Катрусю, — промовив зайчик людським голосом. — Я прийшов розповісти тобі велику таємницю. Колись-колись, коли народився маленький Ісус, дванадцять його друзів-апостолів вирушили у світ, щоб розповідати людям про добро та любов. І кожен з них подарував українському народу особливу страву, яка несе в собі чарівну силу.Зайчик тупнув лапкою, і перед Катрусею з’явилися дванадцять різнокольорових стрічок, що виблискували у темряві. Перша стрічка — Золота (КУТЯ)— Бач, ту золоту стрічку? — запитав зайчик. — Вона символізує Кутю. Це наша найголовніша страва! У ній пшениця — як сонечко, що завжди повертається після зими. Мед — солодкий, як доброта. Мак — як зорі на небі. А горіхи — міцні, як дружба. Коли сім’я їсть кутю разом, вона стає міцнішою, ніж найміцніший дуб у лісі! Символізм: Вічне життя, достаток, єдність родини, пам’ять про предків Друга стрічка — Червона (БОРЩ)— А червона стрічка, — продовжував зайчик, — це Борщ. Не звичайний, а пісний, такий червоний, як маківки на полі. Наші прабабусі казали, що коли вариш борщ, то варяся любов до рідної землі. Буряк дає силу, капуста — міцність, а квас — здоров’я на цілий рік! Символізм: Життєва сила, зв’язок із землею, згадка про важкі часи Третя стрічка — Зелена (КАПУСНЯК)— Ця зелена стрічка — Капусняк, — усміхнувся зайчик. — Квашена капуста схожа на сім’ю: багато листочків, але всі тримаються разом біля однієї серцевини! Коли ти їси капусняк, ти стаєш частинкою великої родини — не тільки своєї, а й усього українського народу! Символізм: Єдність, простота, міцність духу, згуртованість Четверта стрічка — Срібна (РИБА)Четверта стрічка заблищала, наче місяць у воді. — Це Риба, — сказав зайчик. — Колись давні християни малювали рибку як таємний знак. Коли їси рибу на Святвечір, твоє серце стає чистішим, а душа — світлішою. Риба пливе проти течії, і вчить нас бути сильними та не здаватися! Символізм: Християнська віра, духовне очищення, стійкість П’ята стрічка — Біла (ВАРЕНИКИ)— О, вареники! — зайчик аж підстрибнув від радості. — Вареники — це маленькі мішечки щастя! Кожен вареник — як скринька, де сховані добрі побажання. З капустою — для мудрості, з картоплею — для ситості, з маком — для солодкого життя. А ще кажуть: “Жити як вареник у маслі” — значить жити щасливо! Символізм: Достаток, ситість, щастя, добробут Шоста стрічка — Коричнева (СТРАВА З КВАСОЛІ)— Бачиш цю коричневу стрічку? — зайчик показав на наступну. — Це Квасоля або Горох. Вони схожі на маленькі камінчики, але з них виростають високі рослини! Так само і людина: навіть після найхолоднішої зими приходить весна, і все відроджується. Квасоля вчить нас ніколи не втрачати надії! Символізм: Відродження, весна, нове життя, надія Сьома стрічка — Темно-коричнева (ГРИБИ)— А ця стрічка пахне лісом, — прошепотів зайчик. — Гриби — це дарунок лісу. Наші пращури вірили, що гриби з’являються там, де чарівники торкаються землі своїми чарівними паличками. Гриби нагадують нам, що треба берегти природу, бо вона нас годує і доглядає! Символізм: Багатство природи, зв’язок із лісом, щедрість землі Восьма стрічка — Яскраво-жовта (МЛИНЦІ)— Дивись, як сяє ця жовта стрічка! — зайчик підморгнув. — Млинці — круглі, як сонечко! Коли зима найдовша, а ніч найтемніша, ми печемо млинці, щоб покликати сонце назад. Кожен млинець — це обіцянка, що скоро буде тепло, світло і радісно! Символізм: Сонце, світло, тепло, прихід весни Дев’ята стрічка — Райдужна (ВІНЕГРЕТ)— Ця стрічка особлива — вона різнокольорова! — зайчик крутнувся. — Вінегрет або овочевий салат — це як наша Україна: червоний буряк, помаранчева морква, біла картопля, зелений горошок. Всі різні, але разом створюють щось дуже смачне! Так і люди: коли ми дружимо, то стаємо сильнішими! Символізм: Різноманітність, єдність у різноманітті, дари землі Десята стрічка — Бежева (КАРТОПЛЯ)— Картопля, — сказав зайчик, — це наша годувальниця. Проста, але така корисна! Картопля росте під землею, у темряві, але коли її викопуєш — вона чиста і біла. Так само і добрі справи: навіть якщо їх ніхто не бачить, вони все одно важливі! Символізм: Простота, щоденна праця, скромність, надійність Одинадцята стрічка — Пшенична (ПАЛЯНИЦЯ)— Ця стрічка пахне свіжим хлібом, — зайчик вдихнув аромат. — Паляниця — це свято хліба! Зерно сіють у землю, воно “засинає”, а потім прокидається і дає нові колоски. З них печуть хліб — і це як маленьке чудо! Хліб нагадує нам, що життя завжди перемагає. Символізм: Воскресіння, вічний цикл життя, хліб насущний Дванадцята стрічка — Рубінова (УЗВАР)— І остання, найкрасивіша стрічка — рубінова! — зайчик піднявся на задні лапки. — Узвар — це напій з сушених фруктів. Влітку сонце поцілувало яблука, груші та сливи, а зимою вони віддають нам своє тепло. Коли п’єш узвар, то п’єш літнє сонечко, пам’ять про теплі дні, здоров’я та радість! Символізм: Здоров’я, літнє тепло, солодке життя, пам’ять про врожай Чарівна сила дванадцяти стравЗайчик зібрав усі дванадцять стрічок разом, і вони злилися в одну прекрасну райдугу.— Бачиш, Катрусю, — сказав він, — кожна страва особлива, але разом вони створюють справжнє чудо! Коли вся родина збирається за столом на Святвечір і їсть ці дванадцять страв.— А чому саме дванадцять? — запитала Катруся.— Бо дванадцять місяців у році, дванадцять апостолів ходили світом і розповідали про добро, дванадцять годин від світанку до заходу сонця, — пояснив зайчик. — Число дванадцять — магічне! Воно означає повноту, гармонію та баланс. Традиція, що живе вічноРаптом зайчик почав зникати, а стрічки перетворилися на справжні страви на столі.— Пам’ятай, Катрусю, — пролунав його голос здалеку, — кожна страва на Святвечір — це не просто їжа. Це молитва, побажання, любов і турбота. Коли ти виростеш і сама готуватимеш ці страви для своєї родини, передай їм цю казку. І нехай ця традиція живе вічно!Катруся відкрила очі — чи то їй наснилося, чи було насправді? Але коли вона глянула на стіл, там стояли дванадцять прекрасних страв, а в повітрі пахло святом, любов’ю і домашнім теплом.І відтоді Катруся завжди пам’ятала: Святвечір — це не просто вечеря. Це магія, яка з’єднує всіх українців, нагадує про наших предків і навчає цінувати найголовніше — родину, любов та традиції. Кожна традиція — це міст між минулим і майбутнім. Коли ми готуємо дванадцять страв на Святвечір, ми не просто їмо — ми продовжуємо історію нашого народу, шануємо предків і передаємо любов нащадкам. Тож не забудьте близьких привітати зі Святим вечором — теплим словом, щирим побажанням або знаком уваги від серця. Бо найсильніша магія у світі — це сімейні традиції!

Жили собі дід та баба. Тримали вони семеро овець, собачку-Жучку, котика-Мурку та теличку-Молодичку.От прийшла зима, Різдво наближалося. Баба накриває святковий стіл, а дід надумав піти пошукати колядників. Іде він, іде, коли раптом бачить — просто стежкою суне зграя вовків.Дід і каже:— Ей, вовки, ходіть до мене поколядувати! Вовки переглянулися та пішли слідом за дідом. Прийшли до хати й почали співати: А у діда, а у баби Семеро овець. Песик-Жучка, Котик-Мурка, Теличка-Молодичка. Винось, діду, овечку! Крутився дід, вертівся — нічого не вдієш, треба нести. Виніс одну вівцю. Вовки з’їли — і знов колядують: А у діда, а у баби Шестеро овець… Винось, діду, овечку! Виніс дід і другу — і та пропала. Тоді знову спів: А у діда, а у баби П’ятеро овець… Винось, діду, овечку! Так тривало й далі: четверта, п’ята, шоста… Поки не з’їли вовки всіх овець дочиста.Коли вже нічого не лишилося, знову затягнули: А у діда вівці були — Він їх нам віддав. Була в нього господарка — Він подарував. Ще зосталась в нього бабця, Бабця молода. Він нам бабу зовсім скоро Винесе сюди! Почув це дід — тут йому розум повернувся. Схопив ломаку та як кинеться на вовків! Ледве вирвалися колядники-вовки з двору живими — тільки пилюка за ними.А дід із бабою відтоді жили спокійно, добра наживали, і дід більше з вовками справ не мав.