Казки про розум та кмітливість

Жили собі дід та баба. Одного разу дід попросив бабу спекти щось смачненьке, і вона вирішила зробити Колобка. Замісила тісто, спекла його рум’яним та поставила на віконце, щоб охолов.Але Колобок виявився не простий, а дуже спритний і допитливий! Він не захотів сидіти на місці, зіскочив із віконця та покотився стежкою в ліс.По дорозі зустрів він зайця.— Колобок, Колобок! Я тебе з’їм! — сказав заєць.— Не їж мене, я краще тобі загадку загадаю. Відгадаєш — можеш мене з’їсти, не відгадаєш — я покочуся далі.Заєць погодився.— Що росте догори корінням?Довго думав заєць, та не зміг відгадати.— Це бурулька! — засміявся Колобок і покотився далі.Зустрів він вовка.— Колобок, Колобок! Я тебе з’їм!— Давай так: якщо ти розв’яжеш мою загадку, я сам у твій рот скочу. Якщо ні — побіжу далі.Вовк погодився.— Що можна тримати в руці, але не побачити?Думав вовк, думав… Але не відгадав.— Це повітря! — крикнув Колобок і знову покотився.Так само обдурив він і ведмедя, але ось на його шляху з’явилася хитра лисиця.— Колобок, які ж у тебе цікаві загадки! А можна я теж одну загадаю?— Давай! — погодився Колобок.— Що завжди попереду, але його не наздогнати?Довго думав Колобок, крутився туди-сюди, але не зміг відповісти.— Це майбутнє, — всміхнулася лисиця.— Ох! Тепер я маю виконати обіцянку… — зітхнув Колобок.Але замість того, щоб стрибнути лисиці в рот, він раптом як підскочить, як покотиться далі, сміючись:— Я ж не казав, що не можу тікати!І з того часу всі в лісі знають: Колобок не тільки спритний, а й розумний!

Колись давно жила королева, і в неї був син, такий незграбний і негарний, що довго ніхто не міг сказати, чи є він справжньою людиною. Королева сильно сумувала, дивлячись на нього.Проте на хрестини запросили чарівницю, яка сказала, що принц стане чудовою людиною, адже буде дуже розумним. Вона також додала, що наділяє його даром зробити такою ж розумною дівчину, яку він полюбить більше за все на світі.Ці слова трохи заспокоїли королеву.І справді, коли хлопчик заговорив, він одразу зачарував усіх, хто його чув — таким дотепним і розумним він був.Забув сказати, що хлопчик мав маленький чубчик, тому його назвали Ріке-Чубчиком. Ріке — це було його ім’я. Минуло сім чи вісім років, і у королеви сусіднього королівства з’явилося дві дочки.Перша була така гарна, як ясний день. Королева була так захоплена нею, що всі придворні боялися, аби ця велика радість не принесла їй шкоди.Але та сама чарівниця, яка була присутня під час народження Ріке-Чубчика, сказала королеві, що в маленької принцеси не буде розуму, і що вона буде такою ж пустою, як і вродлива.Це пророцтво сильно засмутило королеву.Але вона впала в ще більший відчай, коли побачила, що її друга дочка — потворна на вигляд.— Не турбуйтеся, королево, — сказала чарівниця, — ваша дочка буде такою розумною, що ніхто й не зверне уваги на її зовнішність.— Сподіваюсь на краще! — вигукнула королева. — Але чи не можна якось зробити старшу, таку гарну, хоч трохи розумнішою?— Що стосується розуму, то я тут нічого не можу змінити, — зізналася чарівниця. — Але краса — це зовсім інша справа. Тому я обдарую принцесу здатністю зробити красенем того, кого вона полюбить.Тим часом обидві принцеси росли, і разом із ними розвивалися їхні риси. Скрізь обговорювали лише красу старшої та розум меншої.Але й вади їхні теж ставали помітнішими з кожним роком.Менша ставала дедалі менш привабливою, а старша — все більш дурною. Коли її про щось запитували, вона або не відповідала, або говорила таку нісенітницю, що всі затуляли вуха. Крім того, вона була надзвичайно незграбною: не могла поставити чотири порцелянові фігурки на камін, щоб не розбити хоча б одну, або випити склянку води, не проливши половину на сукню.І тому, хоча краса дуже важлива для молодої дівчини, менша принцеса завжди подобалася людям більше, ніж її старша сестра.Коли в палаці збиралися гості, то спочатку всі йшли до красуні, щоб подивитися на неї і помилуватися її вродою, але незабаром повертали до меншої, щоб послухати її приємні розмови.Ніхто не дивувався, що не минуло й чверті години, як біля старшої сестри вже нікого не залишилося, і всі почали збиратися навколо меншої. Хоч як дурною була старша дочка, вона добре розуміла це і без жалю віддала б свою красу, аби хоча б наполовину стати такою ж розумною, як її сестра.А королева, незважаючи на всю свою мудрість і любов до дочки, не могла стриматися і час від часу дорікала їй за дурість, що змушувало бідолашну принцесу мало не вмирати від горя.Одного разу вона пішла в ліс, щоб виплакати своє горе, і там зустріла маленького чоловічка, надзвичайно потворного і непривабливого, але розкішно вбраного.Це був молодий принц Ріке-Чубчик.Він закохався в принцесу, побачивши її портрети, яких по всьому світу було безліч, і покинув королівство свого батька, щоб побачити красуню та поговорити з нею.Зрадівши, що зустрів принцесу наодинці, Ріке-Чубчик низько вклонився і звернувся до неї дуже шанобливо та ввічливо. Промовивши слова звичайних привітань, він ураз помітив, що дівчина дуже засмучена, і сказав:— Не можу зрозуміти, принцесо, чому така красуня має такий сумний і розпачливий вигляд. Я бачив багато красунь за своє життя, але вроди, подібної до вашої, ще не зустрічав.— Ви легко могли б ще щось вигадати, принце, — відповіла принцеса й замовкла, бо більше не могла нічого вигадати.— Врода, — продовжував Ріке-Чубчик, — це величезна перевага, яка важить більше за будь-що інше. І я не розумію, що може засмутити того, хто має таку красу.— Я б краще була потворною, як ви, але мала б розум, ніж бути такою красунею і такою дурною, як я. Мене дуже засмучує моя глупота, — відповіла принцеса.— Принцесо, — сказав Ріке-Чубчик, — я можу допомогти вам з вашим смутком!— Як ви це зробите? — спитала принцеса.— Мені під силу, — відповів Ріке-Чубчик, — зробити розумнішою за всіх на світі ту, кого я покохаю найбільше. А оскільки я кохаю вас, принцесо, більше за всіх, ви станете найрозумнішою людиною на світі, якщо погодитесь вийти за мене.Принцеса була така вражена, що не сказала у відповідь ні слова.— Бачу,— вів далі Ріке-Чубчик,— що моя пропозиція примушує вас замислитися, і не дивуюся з цього. Даю вам цілий рік на роздум. Тільки тоді я прийду по відповідь.Принцеса була така дурненька і водночас їй так хотілося стати розумною, що вона тут же заспокоїла себе думкою, ніби цей рік ніколи не закінчиться, і тому без вагання погодилась на пропозицію принца.І не встигла принцеса пообіцяти Ріке-Чубчику, що вийде за нього заміж через рік у цей самий день, як ураз відчула себе зовсім іншою.Звідкілясь узялася в неї здатність говорити про все з надзвичайною легкістю, витончено й просто.Вона одразу завела з Ріке-Чубчиком веселу й невимушену розмову, так спритно щебетала, що молодий принц з острахом подумав, чи не передав їй більше розуму, ніж залишив собі.Коли принцеса повернулася в палац, придворні не могли повірити в таку несподівану і незвичайну зміну. Бо раніше вона говорила лише грубощі, а тепер розмовляла з усіма мудро і надзвичайно дотепно.Всі були в захваті, і радість була така велика, що не можна було й описати. Лише її менша сестра трохи засмутилася, бо вже не могла хвалитися перед старшою своїм розумом, і тепер, в її присутності, вона здавалася всім особливо непривабливою.Король почав уважно слухати слова старшої дочки і навіть кілька разів збирав раду в її покоях.Чутка про таку неймовірну зміну швидко розлетілася по світу, і всі молоді принци з сусідніх королівств почали домагатися її уваги, а найсміливіші навіть пропонували свою руку.Але жоден з них не здавався принцесі досить розумним, тому вона відмовила кожному з них.Однак з’явився якось один принц, такий могутній, такий багатий, такий розумний і такий стрункий, що принцеса відчула до нього прихильність.Помітивши це, її батько сказав, що вона сама може вибирати собі жениха і що слово тільки за нею.Але ж усім відомо, що чим розумніша людина, тим важче їй наважитися на таку справу.Тому принцеса щиро подякувала батькові й попросила дати їй час подумати.Щоб вирішити, що їй робити, принцеса вирушила на прогулянку і випадково потрапила в той самий ліс, де колись зустріла Ріке-Чубчика.Раптом вона почула під ногами глухий шум, схожий на гомін великого натовпу людей, які бігали, снували й метушилися.Принцеса зупинилася, прислухалась уважніше і почула, як хтось сказав:— Неси сюди казанок!Другий відгукнувся:— Давай великий казан!Третій додав:— Підкинь дрова в вогонь!І раптом земля розкрилася, і принцеса побачила величезну кухню, повну кухарів і кухарчуків, які готували розкішний бенкет.З-під землі вискочив цілий натовп — десятків зо два, зо три смажильників. Вони розташувалися на лісовій галявині навколо великого кухонного столу — кожен з шинкувальною голкою в руці й лисячим хвостом за вухом — і весело співаючи, енергійно взялися до роботи.Дуже здивована таким видовищем, принцеса запитала, для кого вони готують усе це.— Для принца Ріке-Чубчика, — відповів їй найповажніший та найтовстіший з усіх кухарів. — Адже всі знають, що завтра він святкує своє весілля.І тут принцеса з жахом згадала, що завтра мине рік з того дня, як вона обіцяла Ріке-Чубчику вийти за нього заміж.Їй справді здалося, ніби вона падає з неба на землю.Вона забула про це, бо, коли давала обіцянку, була ще дурненькою, а після того, як принц наділив її розумом, усі її колишні дурощі зникли.Трохи заспокоївшись, принцеса пішла далі, але не встигла зробити й тридцяти кроків, як побачила перед собою Ріке-Чубчика, веселого, бравого, чудово одягненого — ніби вже на весілля.— Як бачите, принцесо, — сказав він, — я дотримав свого слова. Тому не маю жодних сумнівів, що ви прийшли сюди, аби виконати свою обіцянку і зробити мене найщасливішим із людей.— Признаюсь вам щиро, — відповіла принцеса, — я ще не вирішила остаточно.— Ви мене дивуєте, принцесо, — мовив Ріке-Чубчик.— Певно, що так. І якби я мала справу з людиною грубою та дурною, мені було б дуже важко. “Принцеса не повинна ламати своє слово,” — сказав би мені інший, — “а ви ж дали обіцянку вийти за мене заміж”. Але ви, принце, дуже мудрий і чемний, тож я сподіваюся, що ви мене уважно вислухаєте й зрозумієте. Ви чудово знаєте, що навіть коли я була дурненькою, то й тоді не могла наважитися вийти за вас заміж. І ви хочете, щоб тепер, ставши, завдяки вашій ласці, розумною, я погодилась на це? Якщо ви справді хочете одружитися зі мною, то зробили велику помилку, так необачно наділивши мене розумом.— Ви сказали, принцесо,— відповів Ріке-Чубчик,— що людина нерозумна могла б вам дорікати і примусила б вас погодитися на шлюб. Але чому ж ви хочете, щоб і я зробив не так само? Адже йдеться про щастя всього мого життя! Ніде правди діти — я негарний. Але все інше… Хіба ви не задоволені з мого роду, мого розуму, моєї вдачі, зрештою, з моїх манер? Та й хіба правильно, щоб розумні люди були в гіршому становищі, ніж дурні? Хіба ви можете це дозволити?— Так! — вигукнула принцеса.— Ваш рід, розум, вдача, манери мені й справді подобаються,— Отож,— підхопив Ріке-Чубчик,— коли вас лякає тільки моя потворність, то я неодмінно буду щасливий, бо ви можете зробити мене найприємнішою людиною.— Як це може статися? — здивовано спитала принцеса.— Так і станеться,— відповів Ріке-Чубчик,— коли тільки ви настільки палко покохаєте мене, щоб щиро побажати цього. А щоб ви не мали жодного сумніву, принцесо, то знайте: та чарівниця, яка в день мого народження обдарувала мене здатністю зробити розумною дівчину, котра мені сподобається більше за всіх, наділила й вас здатністю зробити красенем того, кого ви покохаєте і кому побажаєте цього від щирого серця.— Я від щирого серця бажаю,— сказала принцеса,— щоб ви стали найгарнішим молодим принцом у світі, і даю вам у дар таку саму красу, яка є в мене.Тільки-но принцеса вимовила ці слова, як Ріке-Чубчик з’явився перед нею зовсім іншим: він був такий гарний, такий стрункий і такий приємний юнак, що відтоді, як світ світить, ніхто не бачив кращого. Злі люди, правда, стверджують, що чари тут ні до чого і що причина такого казкового перетворення Ріке-Чубчика полягає лише в коханні.Вони кажуть, що коли принцеса подумала про вірність свого нареченого, про його скромність і всі інші високі якості душі та розуму, вона вже не помічала, що він був кривий і потворний.Але, як би там не було, принцеса пообіцяла вийти за нього заміж, аби тільки він отримав згоду від її батька.Король, знаючи, що його дочка дуже серйозно ставиться до Ріке-Чубчика, якого всі вважали дуже розумним принцом, з радістю погодився назвати його своїм зятем.Наступного дня відбулося весілля, саме так, як і бажав Ріке-Чубчик, а всі гості захоплювались смачними стравами, приготованими на кухні, що знаходилася під лісовою галявиною.

Джек жив із матір’ю самотою в маленькій хатині з садком перед нею, і єдиним їхнім майном була корова на ім’я Блекі.Одного разу Блекі перестала давати молоко — жодної краплі.— Ось тобі й маєш! — сказала мати. — Якщо Блекі більше не дає молока, ми не можемо її утримувати. Ти мусиш відвести її на ринок, Джеку, і продати за скільки вдасться.Джеку було шкода продавати корову, але він накинув їй на шию мотузку і вирушив у дорогу.Він не пройшов і далеко, як зустрів маленького старого чоловічка з довгою сірою бородою.— Ну що, Джеку, — сказав старий, — куди ведеш Блекі цього чудового ранку?Джек здивувався, що незнайомець знає його ім’я та ім’я корови, але чемно відповів:— Я веду її на ринок, щоб продати.— Аж ніяк не потрібно йти так далеко, — мовив старий. — Я можу купити її в тебе.— А яку ціну ви запропонуєте? — запитав Джек, бо був кмітливим хлопцем.— О, я дам тобі за неї жменю чарівних бобів, — відповів старий.— Ні, ні, — похитав головою Джек. — Це була б чудова угода для вас, але мені потрібні не боби, а хороші срібні гроші за мою корову.— А ти спершу поглянь на ці боби, — сказав старий. Він витягнув із кишені жменю бобів, і Джекові очі загорілися, бо таких бобів він ще ніколи не бачив. Вони були всіх кольорів — червоні, зелені, сині, фіолетові, жовті — і блищали, наче їх відполірували. Але Джек знову похитав головою. Його матері потрібні були срібні монети, а не боби.— Тоді я скажу тобі ще дещо про них, — мовив чоловік. — Такої угоди ти більше ніколи не зустрінеш, бо це чарівні боби. Якщо ти посадиш їх, вони за одну ніч виростуть аж до неба, і ти зможеш вилізти туди та подивитися, що там.Почувши це, Джек змінив свою думку. Він вирішив, що такі боби варті більше, ніж корова. Тож він віддав мотузку від Блекі старому, взяв боби, зав’язав їх у свою хустинку й побіг додому.Його мати здивувалася, що він так швидко повернувся з ринку.— Ну що, продав Блекі? — запитала вона.Так, Джек продав її.— І яку ціну ти за неї отримав?О, гарну ціну!— Але скільки? Двадцять п’ять доларів? Чи двадцять? Або хоча б десять?Джек зробив ще кращу угоду! Він продав корову старому на роздоріжжі за цілу жменю чарівних бобів! І він поспішив розв’язати хустинку й показати їх матері.Але коли вдова почула, що Джек віддав корову за боби, вона мало не заплакала від злості. Їй було байдуже, наскільки вони гарні, а щодо чарівності — вона не збиралася вірити у такі дурниці.Вона дала Джекові такого ляпаса, що в нього аж голова загула, і відправила його спати без вечері, а боби викинула у вікно.Наступного ранку, коли Джек прокинувся, він не зрозумів, що сталося. Уся кімната була наповнена зеленим світлом і тінню, а у вікні не було видно неба — тільки густу зелену стіну.Він зіскочив з ліжка і визирнув у вікно, і тоді побачив, що один із чарівних бобів за ніч пустив коріння і виріс, і виріс, аж поки не сягнув самого неба. Джек нахилився з вікна і подивився вгору, але не зміг побачити вершини стебла. Однак бобове стебло було досить міцним, щоб витримати його вагу, тож він ступив на нього і почав дертися вгору. Він ліз і ліз, поки не опинився вище за дах будинку і вище за верхівки дерев. Він ліз, поки сад унизу став ледь видимим, птахи кружляли навколо нього, а вітер розгойдував стебло. Він ліз так високо, що зрештою дістався країни небес. Але вона не була синьою і порожньою, як здається нам із землі. Це був край із зеленими луками, деревами та струмками, а перед ним пролягала дорога, що вела просто до високого сірого замку.Джек став на дорогу і попрямував до замку.Він не пройшов і далеко, як зустрів прекрасну даму. Вона була феєю, хоча Джек цього не знав.— Куди ти йдеш, Джеку? — запитала вона.— Я йду до он того замку, хочу поглянути на нього, — відповів хлопчик. — Це добре, — сказала фея, — але будь обережний, коли блукатимеш там, бо цей замок належить дуже лютому, багатому та страшному велетню. І ось що я тобі скажу: усі його багатства колись належали твоєму батькові. Велетень їх у нього вкрав, тож якщо ти зможеш щось повернути, це буде справедливо.Джек подякував їй за ці слова і рушив далі.Невдовзі він дійшов до замку. На сходах стояла жінка й підмітала їх. Це була дружина велетня.Щойно вона побачила Джека, її обличчя сповнилося страху.— Що тобі тут потрібно? — вигукнула вона. — Забирайся геть, поки мій чоловік не повернувся додому, бо якщо він тебе знайде, тобі не поздоровиться!— Так, так, я знаю, — сказав Джек, — але я ще не снідав, і вже з ніг падаю від голоду. Дайте мені хоч шматочок хліба, і я піду.Дружина велетня зовсім не хотіла цього робити, але Джек так благав і вмовляв, що зрештою вона дозволила йому зайти до будинку й дала шматочок хліба та сиру.Джек тільки-но сів їсти, як ззовні почувся страшний гуркіт і гучні кроки.— Ой лихо! — вигукнула дружина велетня і зблідла. — Це мій чоловік повертається! Якщо він тебе побачить, то миттю проковтне, а мені ще й дістанеться на горіхи!Джекові це зовсім не сподобалося.— Чи не могли б ви мене сховати? — запитав він.— Ось, залізь у цей мідний казан! — вигукнула жінка, знявши кришку.Вона допомогла Джеку залізти всередину і накрила його кришкою. Вона тільки-но встигла це зробити, як до кімнати грізно ступив велетень.— Фі, фі, фо, фам! Я чую запах англійця! — заревів він.— Живий він чи мертвий, Я зітру його кістки на борошно для хліба!— Які дурниці! — сказала його дружина. — Якби тут хтось був, хіба я не помітила б? Це ворона пролетіла над дахом і впустила кістку в комин, ось що ти відчуваєш.Почувши це, велетень їй повірив. Він сів за стіл і зажадав сніданок.Жінка поставила перед ним трьох цілих засмажених биків і два величезні хліби, кожен розміром із діжку. Велетень проковтнув усе це вмить.— А тепер, жінко, принеси мені мої гаманці з золотом із скарбниці! — сказав він.Дружина велетня вийшла через величезні двері, оббиті цвяхами, а коли повернулася, то принесла два мішки й поставила їх перед велетнем. Велетень розв’язав шнурки, відкрив мішки — і вони були повні золотих монет, що голосно дзвеніли.Він сів і почав їх рахувати. Порахувавши всі монети, знову склав їх у мішки, витягнув ноги перед собою і заснув так міцно, що аж балки затремтіли від його хропіння.Дружина велетня трохи поралась по господарству, а потім вийшла до іншої кімнати. Джек дочекався, поки переконався, що вона пішла, тихенько відсунув кришку казана й вибрався назовні. Він підкрався до столу, схопив мішки з грошима і кинувся навтьоки. Ні велетень, ні його дружина нічого не помітили, поки Джек не спустився по бобовому стеблу додому.Коли мати побачила мішки з золотом, вона не могла повірити своїм очам.— Це було багатство твого батька, — сказала вона. — Але його вкрали, і я вже ніколи не сподівалася його побачити.Відтоді Джек із матір’ю жили в достатку: мали вдосталь їжі, гарний одяг і все, що бажали. Але вони не були жадібними й ділилися своїм добром із сусідами.Минув час, і золото майже закінчилося.— Я знову піднімуся по бобовому стеблу, — вирішив Джек, — і подивлюся, що ще є в замку велетня.Він знову почав дертися вгору. Ліз і ліз, поки не дістався країни велетня. Перед ним простягалася дорога до замку. Джек швидко рушив уперед і, не побачивши нікого біля входу, відчинив двері й зайшов усередину.Там дружина велетня саме чистила горщики та сковорідки. Побачивши Джека, вона мало не впустила сковорідку.— Ти знову тут?!— Так, я знову тут, — відповів Джек.— Ох, краще б ти був десь в іншому місці! — вигукнула вона. — Після твого останнього візиту в нас зникли мішки з грошима, і я підозрюю, що це твоя справа.— Ой-ой! Як ти можеш таке подумати? — удавано здивувався Джек.— Ну, йди вже звідси, — похмуро сказала дружина велетня. — Не хочу бачити тут більше ніяких чужинців.Так, Джек піде, але спершу… чи не дасть вона йому хоч шматочок сніданку?Ні, дружина велетня була категорична — ніякого сніданку.Але Джек не збирався так просто здаватися. Він говорив, благав, сперечався, і саме в цей момент вони почули, як велетень увійшов у будинок.Дружина велетня страшенно злякалася.— Ох, якщо він тебе знайде, мені не минути лиха! — вигукнула вона. — Швидше, ховайся в казан!Джек миттю пірнув у мідний казан, і жінка накрила його кришкою.Наступної миті до кімнати ввалився велетень.— Фі, фа, фо, фам! — загорлав він. — Відчуваю запах англійця! Живий він чи мертвий, Я змелю його кістки на хліб!— Дурниці, — сказала його дружина. — Тобі завжди ввижається щось. Сідай краще за стіл і їж сніданок. Ворон пролетів над дахом і впустив кістку у вогонь — ось що ти відчув.Велетень трохи понюхав, а потім, все ще бурмочучи, сів за стіл і почав їсти. Коли він закінчив, він сказав:— Тепер, жінко, принеси мені мою маленьку червону курочку з кімнати скарбів.Жінка пішла до кімнати скарбів і скоро повернулася з маленькою червоною курочкою в передпліччі. Вона поставила її на стіл перед велетнем. Велетень розплився в усмішці, показавши всі свої зуби.— Моя маленька червона курочка, моя гарненька червона курочка, неси, — сказав велетень.Як тільки він це сказав, курочка знесла яйце чистого золота. — Моя маленька червона курочка, моя гарненька червона курочка, неси, — повторив велетень. І курочка знесла ще одне яйце.— Моя маленька червона курочка, моя гарненька червона курочка, неси, — сказав велетень. І курочка знесла третє яйце.— Ось, — сказав велетень, — цього вистачить на сьогодні. Тепер, жінко, віднеси її назад до кімнати скарбів.Жінка взяла курочку й понесла її назад до кімнати скарбів, але коли вона повернулася до кухні, забула зачинити двері кімнати скарбів.Тим часом велетень розкинув ноги і ліг спати, почавши хропіти так, що стіни тремтіли.Жінка зайнялася роботою на кухні, а через деякий час, коли вона не дивилася, Джек вибрався з казана. Він прокрався до дверей кімнати скарбів і тихо проскочив через них. Ось і маленька червона курочка, яка зручно сиділа на золотому гнізді.Джек схопив її під руку, і курочка не видала жодного звуку. Потім він тихо повернувся через кухню, вийшов через двері й побіг дорогою, а дружина велетня навіть не помітила його.Але як тільки Джек наблизився до бобового стебла, курочка почала кукурікати. Це розбудило велетня.— Жінко, жінко! — заревів він. — Хтось краде мою маленьку червону курочку!Він вибіг з замку і почав оглядатися, але не побачив нікого, бо Джек вже був наполовину вниз по бобовому стеблу.З того часу Джек і його мати ніколи не знали нужди, адже коли Джек хотів грошей, йому достатньо було сказати:— Моя маленька червона курочка, моя гарненька червона курочка, неси, — і курочка завжди несла золоте яйце.Але Джек не був задоволений. Він хотів подивитися, що ще є в замку велетня. Тому одного дня, не сказавши жодного слова матері, він знову піднявся по бобовому стеблу й поспішив дорогою до замку велетня. Він не хотів зустрічати дружину велетня, бо думав, що, можливо, вона здогадалася, що це саме він забрав курочку велетня, мішки з золотими монетами, а насправді так і було, і більше того — вона розповіла велетню про це.Джек обережно підійшов до замку і не побачив нікого. Він трохи відчинив двері замку і заглянув всередину, але все одно нікого не побачив. Він відкрив двері ще трохи ширше, і тоді побіг у кухню, де сховався в великій печі.Він тільки-но встиг це зробити, як в кімнату увійшла дружина велетня.— Пфу! — сказала вона. — Який протяг! — і зачинила двері. Потім вона поставила сніданок велетня на стіл і все говорила сама з собою: — Мабуть, двері були відчинені, коли я виходила. Я точно їх зачиняла.Через кілька хвилин велетень увійшов, гучно крокуючи. Як тільки він увійшов до кімнати, то почав ричати:— Фі, фі, фо, фум! Я чую запах крові англійця; Буде він живий чи мертвий, Я перемелю його кістки на свій хліб!— Що? Що? — вигукнула його дружина. — Я ж тільки що знайшла двері відчиненими. Чи не вважаєш, що цей неприємний хлопець знову в домі?— Якщо він тут, я швидко з ним покінчу, — відповів велетень.Дружина велетня побігла до мідного казана, підняла кришку і заглянула всередину, але нікого не побачила. Тоді вони з велетнем почали шукати. Вони подивилися в шафах, за дверима і в кожному куточку, але навіть не подумали заглянути в піч.— Мабуть, його тут і немає, — сказала жінка. — Якби він був, ми б його знайшли. Значить, ти чуєш щось інше.Тоді велетень сів і почав їсти сніданок, але під час їжі бурмотів і нарікав.Коли велетень закінчив їсти, він сказав:— Дружино, принеси мою золоту арфу, хай вона заспіває для мене.Його дружина пішла в скарбницю і повернулася з золотою арфою. Вона поставила її на стіл перед велетнем, і арфа одразу почала грати. Музика була така красива, що серце розтаювало від слухання. Дружина велетня теж сіла слухати, і незабаром музика їх обох занурила в сон. Тоді Джек вийшов з печі, схопив арфу і втік з нею.Зразу ж арфа почала кликати:— Господарю! господарю! Допоможіть! Хтось забирає мене!Велетень прокинувся і оглянувся навколо. Коли він помітив, що арфи немає, то загрімів, як розлючений бик. Він вибіг до дверей, і вже побачив Джека, який був майже на середині дороги.— Стій! Стій! — закричав велетень, але Джек не мав наміру зупинятися. Він біг, поки не досяг бобового стебла, а потім почав спускатися по ньому якнайшвидше, тримаючи арфу.Велетень побіг за ним, і коли він дістався до бобового стебла, подивився вниз і побачив Джека, що був далеко внизу. Велетень не звик лазити, не знав, чи варто слідувати за ним. Та арфа знову закричала:— Допоможіть, господарю, допоможіть!Велетень більше не вагався. Він схопився за бобове стебло і почав спускатися.Тим часом Джек уже досяг землі.— Швидко! Швидко, матусю! — закричав він. — Принеси сокиру!Мати побігла з сокирою. Вона не знала, для чого він її хоче, але бачила, що він у поспіху.Джек схопив сокиру і почав рубати бобове стебло. Велетень згори відчув, як стебло здригнулося.— Почекай! Почекай трохи! — крикнув він. — Я хочу поговорити з тобою!Але до того, як він зміг сказати більше, стебло було перерубано і впало з гучним тріском, а разом з ним упав і велетень, що стало його кінцем.З того часу Джек і його мати жили в мирі та достатку.

Одного дня брат і сестричка гралися біля колодязя, який належав водяному духу. Дівчинка тримала брата за руку і нахилилася, щоб подивитися в колодязь.— Мені здається, що там унизу я бачу зелені луки і стада овець, що пасуться, — сказала вона.— Це тільки відображення хмар, — відповів хлопчик. — Але будь обережна. Боюсь, ти можеш впасти.Саме в той момент дівчинка послизнулася і впала в колодязь, а оскільки тримала брата за руку, то потягла його за собою.Діти спускалися — спускалися — спустилися через воду, і коли вони дісталися до дна, то опинилися в країні зелених лугів, дерев і струмків. Перед ними стояв блискучий замок з куполами та вежами.Цей замок належав водяному духу, яка володіла колодязем.Маленький брат і сестричка підійшли до замку та постукали в двері, і відразу ж водяний дух відкрила їх.— Заходьте, заходьте, — сказала вона. — Я бачила вас, як ви гралися біля колодязя, і це я спричинила, щоб ви впали. Я тут одна, тому залишайтеся зі мною і будьте моїми слугами, і все, що я скажу, ви повинні зробити.Водяний дух була б дуже гарною, якби не була така зелена. Її обличчя було зелене, волосся було зелене, а очі були зелені. Тільки зуби були білі. Дух повела дітей до кухні та дала дівчинці відро без дна.— Йди, — сказала вона, — і принеси мені води, щоб зварити вареники на вечерю. А ти, — сказала вона хлопчикові, — повинен нарубати мені дров. І дала йому сокиру без леза. Вона була така тупа, як молоток.Дівчинка пішла до джерела, яке показала їй водяний дух, і спробувала набрати води, але як тільки вона набирала воду, вона витікала назад, бо відро було без дна.Хлопчик почав рубати дерево поряд. Він рубав і рубав, але ледве зробив вм’ятину, сокира була така тупа.Коли діти повернулися до замку без води і дров, дух розлютився.— Я бачу, що ви обидва дуже дурні, — сказала вона. — Але сідайте; сідайте за стіл. Навіть якщо ви дурні, мабуть, вам потрібно їсти.Діти сіли за стіл, і водяний дух поставила перед ними тарілку з варениками, але оскільки вареники не були зварені, а лише тісто, діти не могли їх їсти. Вони сховали їх у кишенях, а потім, коли дух не дивився, віддали вареники водяній кішці, що терлася об їхні стільці.Після цього діти пішли до ліжка і заснули.Наступного дня сталося те ж саме. Водяний дух поставила їм завдання, які вони не могли виконати, і дала їм лише тісто для їжі, тож діти вирішили втекти. Вони почекали, поки вранці дух піде на верхівку колодязя, щоб поглянути навколо.Коли вони були готові вирушити, водяна кішка сказала їм:— Ви правильно вирішили втекти. Тут ви не будете щасливі. Але не думайте, що моя господиня дозволить вам втекти, якщо вона зможе це завадити. Коли вона повернеться додому і побачить, що вас немає, вона негайно вирушить у погоню. Вона може бігти набагато швидше за вас, і вона, безумовно, вас наздожене, якщо ви не візьмете з собою її гребінець, її щітку та дзеркало. Це магічні речі. Кожного разу, коли ви побачите, що вона вас наздоганяє, киньте одну з цих речей через плече. Тільки таким чином ви зможете сподіватися на втечу.Діти подякували маленькій кицьці та вчинили за її порадою. Вони взяли гребінець, щітку та дзеркало водяного духа і побігли якомога швидше по дорозі, що вела до верхнього світу.Незабаром після того, як вони пішли, водяний дух повернулась додому. Знайшовши, що їх немає, вона лише зупинилася на хвилину, щоб вилаяти кішку, а потім наділа свої черевики швидкості та вирушила в погоню.Незабаром діти оглянулися і побачили, як вона наближається. Вона рухалася так швидко в своїх черевиках, що здавалося, вони не можуть її уникнути.Проте діти згадали те, що сказала водяна киця. Вони кинули гребінець за спину, і він миттєво розгорнувся та виріс у стіну з гострих шипів, надзвичайно твердих і високих. Водяному духу довелося довго лізти через цю стіну, і діти вже далеко пішли, перш ніж почули її знову позаду.Тоді маленька дівчинка кинула щітку через плече. Миттєво щітка перетворилася на величезний густий ліс, через який водяний дух ледве могла знайти свій шлях. Але вона все ж прорвалася через ліс, і знову швидко наблизилася до них.— Тепер у нас залишилася лише одна річ, — сказав брат, і він кинув дзеркало за спину.Миттєво дзеркало стало скляною горою такою крутою і гладкою, що ніхто не зміг би по ній піднятися. Водяний дух спробувала піднятися, але, як тільки вона зробила кілька кроків, то знову послизнулася і впала назад. Нарешті, з криком розпачу, вона розвернулася і втекла назад до свого замку, і це було в останнє, коли її бачили.А діти продовжили свій шлях, і дорога привела їх прямо до верхнього світу і дверей їхнього дому. Після того вони завжди обережно обходили край водяного колодязя.

Йшов одного разу перехожий дорогою, побачив біля шляху трьох незнайомців і каже їм:— Добрий день! — і пішов далі.А ті троє почали між собою сперечатися, кому з них він побажав доброго дня. Сперечалися, сперечалися, а тоді вирішили догнати перехожого й запитати.— Скажи, будь ласка, кому з нас ти побажав доброго дня?Чоловік зупинився, здивувався та питає:— А хто ви такі будете?Один із них відповідає:— Я — Сонце.Другий каже:— А я — Мороз.А третій усміхається:— А я — Вітер! Подумав чоловік і відповідає:— Ну, якщо так, то це я Вітру сказав!Сонце аж засяяло від образи:— Я тобі в жнива так припікатиму, що не знатимеш, де сховатися!А Вітер йому:— Не бійся! Я тоді подую холодком, і людині стане легше.Мороз усміхнувся:— Ну, а я взимку тебе так заморожу, що будеш тремтіти від холоду!Та Вітер не розгубився:— Якщо ти, Морозе, почнеш морозити, то я не стану дути – от і не замерзне людина! Так Вітер показав, що він не менш важливий, ніж Сонце і Мороз, адже вміє як допомагати, так і захищати.

У маленькому селі, де вітер гудів у солом’яних дахах, жив бідний хлопчик Малян. У нього не було ні теплого кожушка, ні смачної вечері, але серце його палало любов’ю до малювання. Щовечора він брав гілочку й зі сльозами радості креслив на землі птахів, що летять, і рибок, що танцюють у хвилях. Селяни шепотіли:— Ох, Маляне, твої малюнки — як живі! Якби ж у тебе був пензель…Малян лише зітхав, дивлячись на зорі: “Хоч би раз спробувати справжній пензель!”Однієї ночі, коли місяць сяяв, як срібна монета, Малян заснув із мріями в очах. Раптом перед ним з’явився старець із сивою бородою, а голос його був теплим, як літній вітер:— Маляне, твоє серце сповнене добра. Візьми цей чарівний пензлик, але обіцяй: малюй лише для щастя людей!Малян розплющив очі — і ось він, пензлик із золотою ручкою, лежить поруч! Серце закалатало від захвату, пальці затремтіли. Він занурив пензлик у калюжу — єдина “фарба”, що в нього була — і намалював на стіні маленьку рибку. Раптом — плюх! — рибка ожила, засяяла сріблом і стрибнула до нього на долоню! Малян аж підскочив:— Ой, невже це правда?! Мій пензлик — чарівний!Він побіг до старенької тітки Лі, яка ледве ходила від голоду, і закричав:— Тітко, тримайтесь! Я вам допоможу! Одним рухом він намалював великого коропа — і той загойдався на підлозі, живий і товстенький! Тітка Лі ахнула, сльози покотилися по її зморшках:— Маляне, ти мій рятівник! Як же я тобі дякую!Малян сміявся від щастя, бігаючи селом. Він малював мости над бурхливими річками, щоб діти могли ходити до друзів, і соковиті персики, які падали прямо в долоні голодним. Село ожило від його добра, люди обіймали його й шепотіли:— Ти наш маленький чарівник!Але одного дня до села приїхав жадібний пан у шовковому халаті. Його очі блищали, як у вовка, коли він гримнув:— Маляне, чув про твій пензлик! Намалюй мені гору золота, або я заберу його назавжди!Малян відчув, як холод пробіг по спині, але гордо відповів:— Мій пензлик — для людей, а не для твоєї жадоби!Пан розлютився так, що аж затупав ногами:— Схопіть його, негайно!Слуги замкнули Маляна в темній коморі, де пахло пилом і страхом. Хлопчик притис пензлик до грудей, серце гупало: “Що ж робити?” Але раптом він усміхнувся — і намалював на стіні двері. Скрииип — вони відчинилися, справжні! Малян вислизнув у ніч, а місяць світив йому дорогу.Пан послав слуг наздогнати його. Малян біг до річки, ноги тремтіли, але він не здавався. “Треба їх зупинити!” — подумав він і намалював величезний корабель. Стрибнув на нього — і корабель поплив, розсікаючи хвилі! Слуги кричали з берега:— Лови його! Лови!Та Малян махнув пензликом — і з’явилася буря! Вітер завив, хвилі здійнялися, як гори, і слуги розбіглися, мокрі й налякані.Коли небо прояснилося, Малян повернувся до села. Він намалював високий мур навколо своєї хатки — міцний, як його воля. А потім узявся за улюблене: криницю з холодною водою, що дзюрчала, мов пісня, поле пшениці, що гойдалося на вітрі, і маленького птаха, який співав так ніжно, що люди зупинялися й усміхалися.Малян стояв посеред села, дивлячись на щасливі обличчя, і шепотів:— Мій пензлик — це моє серце.Відтоді він жив із радістю, малюючи добро, а люди обіймали його, як рідного. Чарівний пензлик сяяв у його руках, нагадуючи: справжнє щастя — це дарувати світові тепло.

У затишному Маусвіллі одного ранку Міккі Маус прокинувся від дивного звуку — “тік-так, тік-так”. Він визирнув у вікно й побачив величезний годинник, що стояв посеред площі. Його стрілки крутилися шалено, а циферблат сяяв золотом.— Ого, звідки він узявся? — здивувався Міккі, натягуючи свої червоні штанці.До нього прибігли друзі — Мінні, Дональд, Гуфі й Плуто. Мінні скрикнула:— Міккі, дивись! Годинник щось робить із часом!І справді: сонце раптом сіло, потім зійшло, а квіти на клумбі то розквітали, то закривалися. Дональд затупав лапами:— Це якась качина нісенітниця! Треба це зупинити!— А може, це чарівний годинник? — припустив Гуфі, чухаючи голову.Плуто гавкнув і побіг до годинника, а Міккі гукнув:— Друзі, ходімо розберемося! Разом ми все з’ясуємо! Вони підійшли ближче, і годинник раптом заговорив гудким голосом:— Я — Часовий Майстер! Хто відгадає мої три загадки, той зупинить мене. Інакше час у Маусвіллі збожеволіє назавжди!Міккі потер лапки:— Ми готові! Перша загадка — яка?Годинник загудів:— Що має крила, але не літає?Мінні задумалася й радісно вигукнула:— Вітряк! У нього є крила, але він стоїть на місці!Стрілки годинника сповільнилися, і перша загадка зникла з циферблата. Плуто загавкав від радості.— Друга загадка! — гукнув Дональд. — Давай швидше!Годинник прогудів:— Що співає без голосу?Гуфі засміявся:— Ха-ха! Це ж вітер! Він свистить у деревах, але голосу не має!Стрілки ще більше пригальмували, і сонце зупинилося в небі. Міккі підморгнув:— Остання загадка, і ми перемогли!Годинник загримів:— Що біжить, але не має ніг?Дональд закричав:— Час! Час біжить, але ніг у нього немає!Раптом — дзень! — годинник зупинився. Стрілки стали на місце, сонце засяяло спокійно, а квіти перестали метушитися. Часовий Майстер засміявся:— Молодці! Ви розумніші, ніж я думав. Ось вам подарунок!Із годинника вилетіли маленькі сяючі годиннички — по одному для кожного. Міккі надів свій і вигукнув:— Ого, він показує час для пригод!Мінні додала:— І для чаювання!— І для гойдалок! — гикнув Гуфі.Дональд буркнув:— Аби не для біганини…Плуто весело загавкав, а годинник раптом розтанув у повітрі, залишивши по собі лише легкий “тік-так”. Маусвілл повернувся до звичного ритму, а Міккі з друзями побігли святкувати перемогу, сміючись і обіймаючись.— З друзями ніякий час не страшний! — сказав Міккі, і всі погодилися.Відтоді щоразу, коли в Маусвіллі щось дивне відбувалося, Міккі з командою знали: їхня дружба зупинить будь-яку біду!

Колись давно жила одна зла жінка. Захотіла вона позбутися своєї пасербиці, тож послала її до своєї сестри — Баби-Яги, Кістяної Ноги, начебто по нитку й голку для сорочки.Дівчинка була кмітливою, тому перед дорогою зайшла до рідної тітки. Та дала їй мудру пораду:— Якщо берізка битиме тебе по очах, перев’яжи її стрічкою. Якщо ворота гримітимуть, змасти їх олійкою. Якщо собака загавкає, дай йому хлібця, а коту — шинки.Дівчина запам’ятала ці слова й вирушила до Баби-Яги.— Здрастуйте, тітонько! Матінка послала мене до вас по ниточку та голочку, хоче мені сорочку пошити, — сказала вона. — Гаразд, сідай ткати, — відповіла відьма й наказала своїй служниці натопити баню, щоб викупати дівчину та з’їсти її на сніданок.Дівчина, тремтячи від страху, звернулася до служниці:— Голубко моя, не підкладай дрова, а водою заливай.І дала їй за це хусточку.Тим часом Баба-Яга підійшла до вікна й питає:— Чи тчеш, племіннице?— Тчу, тітонько, — відповіла дівчина, а сама дала котові шинки та спитала, як втекти.— Ось тобі рушничок і гребінець, — мовив кіт. — Як буде відьма наздоганяти, кинь рушничок — утвориться широка річка. А як кинеш гребінець — виросте густий ліс.Дівчинка кинулася тікати. По дорозі пригостила собак, змастила олією ворота, а берізку перев’язала стрічкою. А кіт сів замість неї ткати.Баба-Яга незабаром зазирнула до хати — а дівчинки вже й слід прохолов! У люті вона кинулася лаяти кота, собак, ворота й берізку. Але ті їй відповіли:— Ми тобі вірно служили, а ти нас лише лаяла. А дівчинка була добра до нас.Розлютилася Баба-Яга, скочила в ступу й гайнула навздогін. Дівчинка почула, як відьма наближається, й кинула рушничок — позаду розлилася широка річка.Баба-Яга так і заскреготала зубами від злості, та не здалася. Припала до води й почала пити, доки не випила всю річку. Знову ринулася вперед!Дівчинка тоді кинула гребінець — і виріс густий-густий ліс. Відьма кинулася його гризти, та як не старалася, нічого в неї не вийшло.А тим часом додому повернувся батько дівчинки.— Де моя донечка? — спитав він у дружини.— Пішла до тітоньки, — відповіла та.Незабаром прибігла дівчинка й розповіла про все батькові. Він розлютився, вигнав злу дружину з дому, а з донькою стали жити щасливо.Хто така Баба Яга?Баба-Яга — це персонаж слов’янської міфології та народних казок. Вона зображується як стара відьма з кістяною ногою, яка живе в хатині на курячих ніжках, що може рухатися. Баба-Яга часто літає в ступі, використовуючи мітлу чи макогон, і має неоднозначний характер: вона може бути злою, хитрою і навіть поїдати людей, але іноді допомагає героям, якщо вони виявлять розум чи доброту.У казках Баба-Яга виступає випробуванням для головних героїв — вона загадує загадки, дає складні завдання або намагається їх з’їсти. Її образ символізує силу природи, мудрість і хаос одночасно. Часто її супроводжують магічні предмети чи тварини, як-от кіт, собаки чи птахи, які відіграють важливу роль у сюжеті. Радимо прочитати ще казки із Бабою Ягою – Про Бабу Ягу Кістяну Ногу або Василіса Прекрасна.

Одного разу зустріла лисиця на узліссі сіру куріпку та й питає:— Скажи, любонько, як це ти вдень спокійно спиш? — Та нічого складного! — відповіла куріпка. — Ховаю голову під крильце — і солодко дрімаю. Хочеш, покажу?Куріпка вмостилася на місці, сховала голову під крильце — і прикинулась сплячою. А лисиця тільки того й чекала: очі загорілися, підкралася ближче — та цап її за крило! І мерщій — навтьоки, в зубах тримає здобич.Пробігає повз річку, а там пралі білизну полощуть. Побачили лисицю — та як закричать:— Ой, дивіться! Он лисиця куріпку в зубах несе!Почула куріпка крики, нашорошилась — і шепоче лисиці:— Ех, і цікавий тут народ! Хіба ж не соромно — лізти в чужі справи?Лисиця на мить замислилась: «А й справді, яке їм діло?» — і розтулила пащу, хотіла вже праль добряче вилаяти…Але тільки-но відкрила рот — куріпка враз вислизнула, злетіла й сіла високо на гілці дуба.Лисиця скреготнула зубами та пробурмотіла:— Ех! Ніколи не треба балакати даремно!А куріпка, всміхаючись зверху, відповіла:— А ще спати вдень — не завжди добра ідея!