Казки про розум та кмітливість

Жив у одного господаря віслюк. Захворів він якось і не міг більше працювати. Господар подумав: «Навіщо годувати віслюка дарма? Краще відведу його в гори». Так і зробив: відвів віслюка в гори й повернувся додому.Що було робити бідному віслюкові? Знайшов він у горах печеру і став там жити. Удень пасся, їв молоду траву, а вночі ховався в печері та спав.Минув місяць, потім другий, третій. Віслюк видужав, повеселішав і набрався сил.Якось його помітили вовк і лис, що жили в тих горах. Побачили віслюка й вирішили його з’їсти. Але силою його не здолати — таким дужим він став. Тоді лис каже:— Де сила не бере, там хитрість допоможе.Пішли вони до віслюка та й кажуть:— Давай, сусіде, знайомитись!Познайомилися. Лис і продовжує:— Раз ми сусіди й живемо в одних горах, треба дотримуватися гірського закону: молодший слухається старшого. Тож давай з’ясуємо, хто з нас трьох найстарший.Першим заговорив вовк:— Я той вовк, що ці гори посіяв. А горам уже мільйон років! — А я, — додав лис, — той лис, що їх поливав, тому вони такими високими виросли.— Ви й справді старі, — відповів віслюк. — А скільки мені років, я й сам не пам’ятаю. Але це легко дізнатися. Коли я народився, господар викарбував на моїй лівій задній підкові число й дату. Ви ж старі, а старість — сестра мудрості, тож грамоту знаєте. Прочитайте, що там написано.Сказавши це, віслюк підняв задню ногу.— Дай-но гляну, — озвався вовк і підійшов ззаду.А віслюк тільки того й чекав. Як ударив вовка копитом межи очі — той упав і більше не ворухнувся.— А тепер ти, лисоньку, сусіде дорогий, подивися, може, розбереш, що там написано, — каже віслюк і знову піднімає ногу.Лис зрозумів, що справа кепська, відійшов подалі й мовив:— Друже, ти серед нас найстарший! Вовк, як дізнався про твій вік, аж закляк від подиву. Бувай здоровий, сусіде!Сказав це й дременув у гори.

Уявіть собі тихе містечко у Швеції, де всі діти слухаються батьків, а будинки стоять у рядочок, наче цукерки в коробці. Але одного дня в старій віллі «Курка» з’являється Пеппі Довгапанчоха – дівчинка з рудими косичками, що стирчать, наче вуса кота, веснянками на щоках і очима, що блищать від пустощів. Вона сильна, як справжній велетень, і може підняти свого коня, який живе прямо на веранді! А ще в неї є мавпочка Пан Нільсон, що любить красти печиво.«Я сама собі капітан!» – весело кричить Пеппі, перевертаючи сковорідку з млинцями так, що тісто літає по стелі. Її тато, капітан Ефраїм, десь у морях, а мама, за словами Пеппі, «стала янголом і дивиться на мене з хмаринки». Але Пеппі не сумує – у неї є скриня із золотими монетами й уява, що не знає меж. Якось із сусіднього будинку за Пеппі спостерігають двоє дітей – Томмі й Анніка. Вони стоять біля паркану, витріщившись на її коня.«Гей, ти хто така?» – питає Томмі, тримаючи в руках бутерброд.«Я Пеппі Довгапанчоха, найкраща у світі вигадниця пригод! – сміється вона. – А ви хто?»«Я Томмі, а це Анніка, моя сестра, – відповідає хлопчик. – Ти правда живеш із конем?»«Аякже! І з Пан Нільсоном! Ходіть, я покажу, як готувати млинці без тарілок!» – гукає Пеппі, запрошуючи їх до вілли.Усередині хаос: Пеппі ходить по стелі, бо «так цікавіше», а Пан Нільсон гойдається на люстрі.«Ти не ходиш до школи?» – здивовано питає Анніка.«Школа? Фу, там учать нудні цифри! – фиркає Пеппі. – Я краще вчуся знаходити штукенції!»«Шту… що?» – перепитує Томмі.«Штукенції! – пояснює Пеппі, стрибаючи на дивані. – Це коли знаходиш щось класне, наприклад, блискучий камінець чи стару ложку. Хочете шукати зі мною?»Так починаються їхні пригоди. Пеппі веде друзів до лісу, де вони лазять по деревах і шукають «скарби».«Глянь, я знайшов гудзик!» – радісно кричить Томмі.«Це не гудзик, а медаль із королівства Каняка! – запевняє Пеппі. – Там я танцювала з крокодилами!»«Танцювала з крокодилами?» – Анніка хапається за голову. «Це ж неправда!»«Може, й неправда, але звучить круто!» – підморгує Пеппі.Та не всі в місті люблять Пеппі. Однієї ночі двоє злодіїв, Громила й Квіточка, пробираються до вілли, щоб украсти її золото.«Тихо, мала спить, – шепоче Громила. – Хапай скриню, і тікати!»Але Пеппі не спить – вона сидить на стелі й п’є чай із ложки.«О, гості! – радісно вигукує вона. – Хочете пограти в піратів?»«Ти що, не боїшся нас?» – реве Громила, витріщивши очі.«Боятися? Ха! – сміється Пеппі. – Давайте я вас покручу!»Вона хапає злодіїв, крутить їх у повітрі, наче ганчірки, і викидає за двері.«Приходьте ще, навчу вас жонглювати!» – кричить вона їм услід.Іншого дня Пеппі, Томмі й Анніка йдуть на ярмарок. Там цирк, і Пеппі не може всидіти на місці.«Дивіться, силач піднімає штангу!» – захоплено шепоче Анніка.«Пхе, я можу краще!» – заявляє Пеппі й вибігає на арену.«Гей, пане силачу, давай позмагаємося!» – гукає вона.«Ти? Мала? – сміється силач. – Іди грайся в ляльки!»Але Пеппі хапає його штангу, підкидає її в повітря й ловить однією рукою. Глядачі аплодують, а силач тільки рота роззявив.Потім Пеппі бачить трапецію. «Це ж як гойдалки!» – кричить вона й стрибає вгору, перевертаючись у повітрі.«Ця дівчинка – диво!» – шепоче натовп.Якось у місті спалахує пожежа. Двоє малюків кричать із верхнього поверху будинку, а драбина пожежників закоротка.«Що робити?» – панікує Томмі.«Триматися за косички!» – сміється Пеппі. Вона хапає дошку, лізе на сусідній дах і перекидає місток до дітей.«Не бійтеся, я тут!» – гукає вона, забираючи малюків у безпеку.«Ти справжня героїня!» – захоплено каже Анніка.«Та ну, просто день був нудний!» – відмахується Пеппі.Дорослі в місті хочуть відправити Пеппі до дитячого будинку. Приходить сувора тітонька з паперами.«Дитино, тобі потрібен порядок!» – каже вона.«Порядок? – сміється Пеппі. – У мене є порядок: спочатку млинці, потім танці, а потім штукенції!»Вона влаштовує у віллі вечірку: діти їдять цукерки, Пан Нільсон жонглює бананами, а Пеппі співає пісню про піратів. Тітонька так веселиться, що забуває про свої папери.На день народження Пеппі вілла «Курка» гудить від сміху. Усі діти містечка танцюють, їдять торт і отримують від Пеппі золоті монети.«Це на ваші мрії!» – каже вона, обіймаючи Томмі й Анніку.«Пеппі, ти найкраща!» – кричить Томмі.«З тобою кожен день – як свято!» – додає Анніка.«Атож! – сміється Пеппі, і її косички підстрибують. – Життя – це пригода, і я її капітан!»

Жив собі Кіт, який був такий пильний, що жодна Миша не наважувалася висунути навіть кінчик своїх вусиків — боялася бути з’їденою живцем. Здавалося, Кіт був усюди водночас, завжди готовий до стрибка з гострими кігтями. Нарешті Миші почали так ретельно сидіти у своїх норах, що Кіт зрозумів: аби вполювати хоч одну, йому доведеться вдатись до хитрощів.Одного дня він видерся на полицю й повис на ній головою вниз, наче мертвий, тримаючись за мотузки однією лапою.Коли Миші визирнули та побачили його в такому стані, то вирішили, що його повісили за якийсь злочин. Спершу дуже обережно вони висунули голови й обнюхали все навколо. Але коли нічого не зворухнулося, всі радісно повилазили святкувати смерть Кота.Та саме в той момент Кіт відпустив мотузку — і перш ніж Миші встигли отямитися від несподіванки, він уже вполював трьох чи чотирьох.Після цього Миші стали ще обережнішими й зовсім не виходили з дому. Але Кіт, усе ще голодний, знав не один трюк. Він обвалявся в борошні, поки не став білим з голови до лап, і ліг у борошняний ящик, залишивши одне око відкритим, чекаючи на здобич.І справді, Миші незабаром почали виглядати. Кіт уже уявляв, як ось-ось схопить молоду соковиту Мишку, коли з нори визирнув старий Пацюк. Він мав великий досвід у справах із Котами й пастками, а ще — недостачу частини хвоста, здобуту дорогою ціною. З безпечної відстані він приглядався до борошна. — Обережно! — вигукнув він. — Може, то й справді купа борошна, але мені воно дуже вже нагадує Кота. Що б це не було, краще триматися подалі.Мудрі не дають себе ошукати вдруге.

У давні-давні часи, коли земля гуділа від важких кроків динозаврів, у зеленій долині Діно жили величезні ящери. Бронтозаври повільно жували листя, трицератопси неспішно бродили між папоротями, а тиранозаври грізно ричали, але й вони не поспішали. У цьому світі швидкість вважалася чимось дивним, адже всі звикли, що динозаври — це сила і розмір, а не поспішність.Але в цій долині жив маленький динозаврик Турбо. Він був невисоким велоцираптором із блискучими зеленими очима та великою мрією — бути швидким, як вітер, що ганяє хмари над горами. Турбо не любив повільно човгати, як інші. Він уявляв, як гасає по долині, обганяючи всіх, і доставляє радість друзям.Одного дня Турбо знайшов у лісі кілька міцних дощечок, гладеньку лаву від старого дерева і міцні ліани. Його очі загорілися ідеєю. «А що, якщо я зроблю щось, що допоможе мені рухатися швидше?» — подумав він. Цілими днями він майстрував, стукаючи хвостом по дереву і зв’язуючи ліани. Нарешті його винахід був готовий — самокат! Дві дощечки для основи, лава як платформа і маленькі круглі камінці замість коліс. Турбо стрибнув на самокат, відштовхнувся лапкою — і помчав униз пагорбом!— Вау! Я лечу! — закричав він, коли вітер засвистів у його вухах.Але коли Турбо почав кататися долиною, інші динозаври лише сміялися. «Ха, дивися, Турбо на своїй дивній штуці!» — реготав бронтозавр Бронко. «Динозаври не гасають, вони ходять велично!» — додав трицератопс Трікс. Навіть птеродактилі, що гніздилися на скелях, кепкували: «Турбо, ти ж не птах, щоб ганяти!» Турбо червонів від сорому, але не здавався. Він знав, що його самокат — це щось особливе.Одного ранку в долині сталося лихо. Маленький динозаврик Діпі, молодший братик Трікса, захворів. Його лусочки потьмяніли, а температура піднялася так, що він не міг підвести голову. Знахарка долини, стара черепаха Мудра, сказала: «Діпі потрібні рідкісні трави з іншого кінця долини, з-під Сяючої скелі. Але туди далеко, і потрібен хтось дуже швидкий, щоб доставити їх до заходу сонця».Динозаври зітхнули. Навіть найсильніші з них не могли подолати таку відстань за один день. Але Турбо вискочив уперед: «Я зроблю це! Мій самокат мене не підведе!» Усі здивовано перезирнулися, але часу на суперечки не було. Мудра дала Турбо кошик для трав і побажала удачі. Турбо стрибнув на самокат і помчав. Він гасав через папоротеві хащі, об’їжджав кам’яні брили, перестрибував струмки. Вітер свистів, а серце билося від азарту. Дорога була нелегка: то ліана зачепилася за гілку, то кам’яне колесо застрягло в багнюці. Але Турбо не здавався. «Я мушу встигнути!» — повторював він, згадуючи бліді лусочки Діпі.Нарешті він дістався до Сяючої скелі, назбирав потрібних трав і помчав назад. Сонце вже хилилося до горизонту, але Турбо гнав щосили. Коли він увірвався в долину з кошиком, повним трав, усі динозаври ахнули. Мудра швидко приготувала ліки, і незабаром Діпі весело ганяв хвостом — він одужав!Того вечора в долині влаштували свято. Бронко винувато бурмотів: «Турбо, я думав, твій самокат — дурниця, але ти врятував Діпі». Трікс додав: «Ти найшвидший динозавр у світі!» Навіть птеродактилі з повагою гуділи згори. Турбо посміхався, тримаючи свій самокат. Він не лише врятував друга, а й довів, що бути не таким, як усі, — це сила. Відтоді в долині Діно з’явилося багато самокатів. Динозаври вчилися майструвати їх, і навіть повільні бронтозаври пробували кататися. Турбо став героєм, а його мрія змінила світ динозаврів назавжди. Мораль казки: Не бійся бути інакшим і втілювати свої ідеї, адже твоя сміливість і винахідливість можуть змінити світ на краще.

Колись жив собі один іранський шах, який був настільки товстим і важким, що його здоров’я від цього серйозно страждало. Стурбований, він скликав до палацу всіх придворних лікарів і звелів: — Зробіть що завгодно, тільки вилікуйте мене!Та дарма вони старались — шах усе товстішав і товстішав.І ось одного дня до нього з’явився новий, дуже розумний лікар. — О великий шах, я зможу тебе вилікувати, — сказав він упевнено. — Але мені потрібно три дні, щоб обрати найкращі ліки.Шах погодився чекати.Через три дні лікар повернувся і сказав: — О могутній! Я дослідив твою долю — тобі залишилося жити лише сорок днів. Якщо не віриш мені — накажи кинути мене до в’язниці. Але знай: помсти не уникнеш, коли побачиш, що мав рацію.Шах спохмурнів і наказав ув’язнити лікаря. З того дня він перестав веселитися, не сідав на коня, уникав розваг і людей. Його серце охопила тривога. Щодень він рахував час і все більше худнув — від страху, смутку й занепокоєння.Минуло сорок днів.Шах, ще живий, але вже куди стрункіший, звелів привести лікаря й суворо запитав: — Ти сказав, що я помру. Чому ж я досі живий?— О шаха, — усміхнувся лікар, — це була хитрість. Іншого способу допомогти тобі я не знайшов. Але ти сам бачиш — ліки подіяли.Шах помовчав… а потім щедро нагородив розумного лікаря — бо саме завдяки його мудрості й хитрості повернув собі здоров’я.

Одного ясного ранку Лисиця, шукаючи сніданок, ішла лісом, покладаючись на свій гострий нюх. Раптом вона побачила Ворону, що сиділа на гілці дерева. Це була не перша Ворона, яку бачила Лисиця. Але цього разу її зацікавило інше: щаслива пташка тримала в дзьобі шматочок сиру.«Далеко шукати не треба», — подумала хитра Лисиця. — «Ось і ласий шматочок на сніданок».Вона підійшла під дерево, на якому сиділа Ворона, і, дивлячись угору з захопленням, вигукнула:— Доброго ранку, прекрасна істото!Ворона нахилила голову набік і з підозрою стежила за Лисицею. Але дзьоб із сиром тримала міцно й нічого у відповідь не сказала. — Яка ж ти чарівна! — мовила Лисиця. — Як блищить твоє пір’ячко! Яка граційна постава, які чудові крила! Така дивовижна пташка, без сумніву, має й чудовий голос. Якби ти заспівала хоч одну пісеньку, я б одразу проголосила тебе Королевою птахів!Почувши ці лестощі, Ворона забула про обережність і… про сніданок. Їй дуже хотілося, щоб її назвали Королевою птахів. Тож вона розтулила дзьоб, щоб голосно каркнути, і — хлясь! — сир упав прямо в пащу Лисиці.— Дякую, — солодко сказала Лисиця, відходячи. — Голос у тебе, може, й не найкращий, зате є. А от де твій розум? Мораль: Лестощі живляться з тих, хто готовий їх слухати.

Жила-була дівчина, дуже ледача й не хотіла прясти, хоч як мати її не вмовляла. Нарешті мати розсердилася, втратила терпіння і добре її відлупцювала, аж дівчина закричала на весь голос. Саме в ту мить повз проходила королева. Почувши плач, вона зупинилася, зайшла до хати й запитала матір, чому вона б’є дочку так, що чути навіть на вулиці.Жінці було соромно зізнатися у ледарстві дочки, тож вона сказала: — Не можу відтягнути її від прядіння: вона день і ніч за коловоротом, а я бідна й не можу дати їй стільки льону, скільки вона хоче. Тоді королева відповіла: — Я люблю звук прядки й завжди радію, коли чую її гудіння. Віддай мені свою дочку до замку — у мене льону вдосталь, хай пряде досхочу.Мати була щаслива від такої нагоди, й королева забрала дівчину з собою.У замку королева показала їй три кімнати, заповнені найкращим льоном під саму стелю. — Ось, пряди мені цей льон, — сказала вона, — і коли все буде готове, отримаєш за чоловіка мого старшого сина. Ти хоч і бідна, та я не зважаю на це — працьовитість стане тобі за посаг.Дівчина жахнулася, адже навіть за сто років щоденного прядіння від ранку до вечора вона б не впоралася. Залишившись сама, вона почала плакати й три дні просиділа без роботи. На третій день королева прийшла й, побачивши, що нічого не зроблено, здивувалася. Дівчина виправдалася тим, що не могла взятися за роботу через тугу за домом і матір’ю. Королева повірила, але, йдучи, сказала: — Завтра мусиш почати працювати.Коли дівчина знову залишилася сама, вона не знала, що й робити. У розпачі підійшла до вікна й побачила трьох жінок. У першої була широка пласка ступня, у другої — величезна нижня губа, що звисала на підборіддя, у третьої — надзвичайно широкий великий палець. Вони зупинилися під вікном і запитали, чого вона хоче.Дівчина розповіла про своє горе, а вони пообіцяли допомогти: — Але запроси нас на своє весілля, не соромся нас, назви своїми двоюрідними сестрами й посади поруч із собою за столом. Якщо пообіцяєш, ми швидко спрядемо весь льон.— Із радістю, — погодилася дівчина. — Тільки заходьте зараз і беріться до роботи.Вони увійшли, дівчина звільнила місце в першій кімнаті, і прядіння почалося. Перша витягувала нитку й рухала педаль коловорота, друга змочувала нитку, третя скручувала й постукувала пальцем по столу — і щоразу на підлогу падав гарний клубок пряжі. Дівчина ховала прядильниць від очей королеви й показувала лише готові гарні нитки, отримуючи безліч похвал.Коли перша кімната спорожніла, вони перейшли до другої, а потім до третьої. Нарешті роботу було завершено. Перед відходом жінки нагадали: — Не забудь свою обіцянку — і матимеш із цього користь.Дівчина повела королеву показати порожні кімнати та гори пряжі. Весілля було вирішено одразу. Наречений зрадів, що матиме таку майстровиту дружину, й щедро її вихваляв.— У мене є три кузини, — сказала дівчина, — і вони дуже мені допомогли. Я хочу запросити їх на весілля й посадити за наш стіл.Королева та наречений погодилися.На бенкеті з’явилися три дивні жінки, і наречена привітала їх: — Любі сестри, ласкаво просимо.— Ой, — здивувався наречений, — чому твої родички такі страшні? Він підійшов до першої й запитав: — Чому у вас така широка пласка ступня? — Від роботи педаллю, — відповіла та.Запитав другу: — Чому у вас така велика звисаюча губа? — Від зволожування нитки язиком.Запитав третю: — Чому у вас такий широкий великий палець? — Від скручування нитки.Тоді наречений сказав, що відтепер його вродлива дружина ніколи не торкнеться прядки. І так вона назавжди позбулася нудної роботи з льоном.

ДЗЕНЬ!ДЗЕНЬ — ДЗЕНЬ!ДЗЕНЬ — ДЗЕНЬ — ДЗЕЕЕЕЕ — ЕЕЕЕ — НЬ!— Хто-небудь, вимкніть цей будильник. Нічого без причини так рано мене будити.На жаль, пристрій ніхто не вимкнув і він продовжував дзеленчати. Тому, хом’як, протягнув лапку та вимкнув гучний прилад. Цей ручний годинник йому дістався від батька, який той колись знайшов його неподалік від своєї клітки. Знайшов і затягнув до клітки. Затягнув та сховав під ліжечком. А сховав для того, щоб ніхто інший не знайшов. Ніхто, окрім його сина, який зайняв клітку свого батька. З того часу, хом’як частенько користувався годинником. Та не для того, щоб рано прокидатися, а для того, щоб послухати цікавий дзенькіт який звучить, коли грає будильник. Та цього ранку він спрацював за призначенням.— Якщо він дзеленчить, то значить хтось виставив таку годину для підйому. — пробуркотів хом’як — А це означає, що повинна бути причина! Але яка? Не пам’ятаю!Агрибос (так, до речі, звали хом’яка), не поспішав підвестися з ліжка. Врешті решт, якщо він згадає причину, переосмислить її та визнає, що вона не така вже й важлива, то можна буде продовжити сон.— Зазвичай, — почав розмислювати гризун — я так рано не прокидаюся. Зазвичай, так рано прокидаються ті, кому потрібно щось робити. Чи кудись піти. Чи звідкілясь прийти. А мені, нікуди не потрібно йти, та й робити нічого. Тому, мабуть, хибна тривога.Хом’як вкрився ковдрою та заплющив очі. А потім, все ж таки одне око розплющив. Одне, лише тому, що поки що ідея, яка спала на думку, не настільки грандіозна, щоб розплющити обидва ока. Тієї миті він пригадав, що колись давно, йому довелося прокидатися дуже рано. А все тому, що того дня було якесь свято.Агрибос розплющив інше око. Ні, не тому, що ідея виявилася аж занадто грандіозною. Просто лежати з одним розплющеним оком не так вже й зручно. — Якби сьогодні було якесь свято, то зараз би усі гомоніли та веселилися. А так, як довкола тиша, то значить і свята ніякого немає. Тож, ця версія також хибна!Хом’як знову заплющив очі й так солодко зівнув, що аж майже заснув. Як раптом:— Стривай, так сьогодні ж День Народження!Хом’як нібито щось пригадав, але ще не до кінця усвідомив, що означає те згадане. Тому, він підвівся з ліжка й навіть трохи заметушився, а потім:— А чий сьогодні День Народження?Це питання виявилося для нього набагато складнішим.— Якщо сьогодні чийсь День Народження, а я не можу пригадати чий, то виходить, що День Народження у мене. Це ж логічно! Та й інші варіанти відсутні. Тому, сьогодні моє свято. І буде багато гостей. І буде багато солодощів. І буде тортик. А я люблю тортик. А ще… а ще будуть подарунки.Погляд хом’яка застиг на невеличкій квадратній коробочці яка була прикрашена червоною стрічкою.— О, хтось раніше за мене прокинувся й привітав мене поки я спав! — радісно вигукнув хом’як.Та потім він здивувався, бо ж побачив напис на коробці «Від Агрика».— Я ж не міг сам собі приготувати подарунок? Чи міг? — Агрибос заснув. Точніше він замислився, але це виглядало так, як ніби він заснув. — А чому б й не зробити собі приємне та не приготувати самому собі подарунок?Хом’як хотів відкрити його, але в ту ж мить відразу засумнівався. Щось бентежило його. Чи то совість, чи то щось інше.— Ні, не міг я так вчинити! А чому не міг? А тому, що так ніхто не робить. Але ж я не ніхто, тому чом би й ні? Хоча, ні-ні-ні, подарунки готують для когось, а не для себе. Це ж очевидно!Гризун засмутився. Він поклав коробочку на стіл, що стояв неподалік від ліжка й ледве не заплакав.— Якщо подарунок від мене, то це значить, що він не для мене. Якщо він не для мене, то це значить, що й День Народження не у мене. Це ж і тортику не буде, і подарунків. Точніше будуть, але не мені.Агрибос повернувся у ліжко.— Хіба ж це свято, якщо це не твій День Народження!?Він заплющив очі та продовжив розмірковувати.— Такі складні задачі може вирішувати лише Сафолина, а вона… а вона, мабуть, ще спить. А це означає, що потрібно її будити, бо я і сам не засну, якщо не дізнаюся, чий сьогодні День Народження.Агрибос радісно підвівся з ліжка й оглянув оком кімнату. Не ту кімнату, що розташована в його клітці, а кімнату, в якій розташована його клітка.«Сафоля ймовірно спить, — подумав хом’як — а от ибака Айк сто відсотків вже десь причаївся.»Ибака Айк дуже злився на хом’яка, бо той колись давно загубив його улюбленого, маленького, гумового м’ячика. Той м’ячик дістався йому від Єгора. Точніше, від якоїсь іграшки хлопчика. Відтоді, Агрик у чорному списку собаки. І тепер, через це, Агрибос кожної ночі страждає від своєї витівки, бо ж Айк не дозволяє йому виходити із клітки.До речі, про Спайка. Це його справжнє ім’я. Точніше, так його колись називали. Зараз, усе набагато простіше, лише ибака Айк. Менше літер, легше язику. Принаймні, так вважав маленький Єгор. Він правильно вимовляти слова ще не навчився, тому усі домашні улюбленці й отримали ось такі дивні імена. Наприклад, Агрибос це Абрикос, Сафоля це Квасоля. А от ибака Айк це звісно ж собака Спайк.Сам собака домашнім улюбленцям не ворог. Але коли вони бешкетують чи блукають вночі по будинку, то Спайк починає голосно дзявкотіти, через що приходять господарі та відправляють тварин до своїх кліток.На щастя, Спайка в кімнаті не було. Але хом’як цього ще не знав. Тому, як завжди, він мав діяти обережно. Клітка його подруги Сафолини, знаходилася в протилежному кутку кімнати, за шафою. Тому, хом’як, точно ніколи не знав, в клітці вона, чи ні. Особливо вночі, коли кімнату освітлював лише нічник та місячне сяйво. Та це не заважало Агрибосу в цій темряві не загубити подругу, адже задля того, щоб не розминутися, вони домовились ходити один до одного завжди одним і тим самим шляхом.Раптом, Агрик знову заснув. Точніше замислився, але це знову виглядало так, як ніби він заснув. Його осяяла думка: «А що, якщо День Народження у Сафолини?». Тому, він вирішив взяти подарунок разом з собою, щоб принагідно привітати її та не осоромитися.А в цей час… хоча ні, мабуть, таки на годину раніше… а можливо й на дві… а ще точніше з самого вечора та й до цієї миті, тобто усю ніч, Сафолина (яка до речі, була карликовим кроликом) очей не зімкнула. Бо ж була в неї важлива місія. Точніше, важлива місія була у її товариша, якому, на жаль, в жодному разі не можна було довіряти важливих місій. Тому, Сафоля, для підстрахування, вирішила не лягати спати, щоби не проґавити та не забути про «День Н.».Цей загадковий напис, який вона написала на клаптику паперу ще увечері, мав нагадати їй про щось важливе. Але, на превеликий жаль, все сталося навпаки. Тому, десь в той час, коли Агрибос збирався прийти до неї, вона вже довго і нудно розмірковувала, що означає напис «День Н.». — Можливо це «Новий День»! — почесала вона лапкою за вухом — Тоді правильно було б написати «Новий Д». А оскільки я написала зовсім не так, значить так, як я написала не означає те, про що я подумала. Тоді, можливо, «День-Ніч»!Сафолина знову почесала лапкою за вухом. Але то вже була зовсім інша лапка та зовсім інше вухо.— Н-і-і-і-і, це я з ночі до ранку сиджу й дивлюся на цей напис, тож мало б бути «Ніч-День». Та й до чого тут ці дні та ночі? В мене є важлива справа. Та така важлива, що її я могла доручити тому, хто сто відсотків не вміє виконувати важливі справи. От тільки моє безсоння зіграло проти мене і тепер мені потрібно згадати, що ж це за справа така.Сафоля була у розпачі. А коли вона у розпачі, то це означає, що її товариш Агрибос щось зробив неправильно!— Ну звісно ж, — радісно вигукнула кролиця — лише Агрик може втягнути мене в таку не зрозумілу ситуацію. А це означає, що він повинен знати про «День Н.»!Кролиця обережно відчинила дверцята своєї клітки та рушила до Агрибоса. І вже десь на півдорозі, неподалік від кімнати господарів, вона зустріла хом’яка.— Доброго ранку, Сафочко! — радісно мовив він тримаючи подарунок за спиною.— Ранок це для тих, хто вже прокинувся! А для тих, хто ще не лягав, це лише затяжний вечір. Та враховуючи те, що я дуже і дуже вихована, то доброго ранку й тобі, Агрику!— Сафо, а Сафочко, а ти часом нічого не хочеш мені сказати? Або ж хоча б трішки натякнути, бо мені здається, що я про щось забув! Ну, не те щоб все-все забув, а от зовсім трішечки. — хом’як лишив подарунок на підлозі й поклав лапку на лапку, а потім злегка їх роз’єднав, повторивши — Ну, зовсім і зовсім трішечки забув.— Чому ж це не хочу, звісно ж хочу. Та навіть не хочу, а прямо дуже і дуже хочу. Але не сказати, а запитати.В ту мить Сафолина притихла. Бо ж її погляд застиг на цікавій коробці й вона раптово забула про «День Н».— А що то в тебе таке? — поцікавилася кролиця вказавши лапкою на коробочку.Хом’як трішечки зніяковів. Він зівнув злегка, а після нього, як то буває в житті, зівнула й Сафоля, а потім мовив:— Розумієш, — діватися Агрику було нікуди, бо ж подруга помітила подарунок, тому довелося імпровізувати — це від мене для когось подарунок! А як ти гадаєш, для кого він?Хом’як сподівався, що якщо День Народження у його подруги, то вона вигукне «Для мене!» і таким чином він її привітає та не осоромиться, що нібито забув про свято. А якщо День Народження не у неї, то вона підкаже, в кого саме.Та після слів хом’яка Сафолина впала в прірву. Точніше, вона замислилась, але вираз її обличчя виглядав так, як ніби вона провалилася до глибокої прірви й повільно летіла, тобто падала.— То «День Н.» та твій подарунок якось взаємопов’язані! — загадково мовила кролиця.— Ну звісно, «День Н.» це ж День Народження! — пояснив хом’як.— Точно. І як я раніше про це не здогадалася. А я ж пам’ятала, пам’ятала і забулася.— Так, День Народження. От тільки в кого? Можливо в тебе?Агрибос знову промовив з натяком. Бо ж якщо Сафоля чогось не пам’ятала, то це не означало, що те про що вона забула, не може відбутися саме з нею. — Згадала! — радісно вигукнула кролиця — Ти ж мав раніше прокинутися, щоб мене розбудити, щоби ми разом привітали… а я ж і спати не лягала, бо знала, що щось піде не за планом… а я ж й на папері написала «День Н.», щоб і самій не забути про народження…— Народження кого? — з нетерпінням поцікавився хом’як.Та Сафолина не змогла відповісти, бо ж усю ніч не спала і тому миттєво заснула.І поки Агрибос намагався розбудити подругу, у сусідній кімнаті прокинувся сірий папуга Го. Точніше, він ще спав, але інтуїтивно вигукнув своє найулюбленіше слово «Г-о-о-о-л!». А вже після того, як голосно закричав то прокинувся. Мабуть, таки злякався якогось крику.— Де я, де я? — поцікавився Го — А, точно-точно, в себе вдома-дома, у своїй клітці-клітці, на своєму ліжку-ліжку. А хто ж забив гол хто?Папуга замислився, а потім зрозумів, що все то йому наснилося. Тому ліг далі спати. Але не заснув. Бо ж постійно виляло в думках надокучливе, але в ту ж мить неперевершене слово «гол».— Таке не може-може просто так наснитися! — затвердив він — Мабуть, хтось десь грає-грає у футбол, а я в цей час пропускаю цю гру пропускаю. Потрібно знайти того хто грає-грає та хоча б рахунок дізнатися, бо ж точно не засну-засну!Го був шанувальником футболу. Він часто разом із господарем переглядав різні матчі по телевізору. Тому, з цікавості, він пішов на звук, бо ж можливо десь хтось і дійсно грав у футбол. Тихо пішов. Щоби ніхто не почув. Та так, як ходить Го, не ходить ніхто. І як би він не намагався це робити тихо, все одно всі чують його кроки, а точніше тяп-тяп-тяп-тяп-тяп. Тому, після декількох своїх “тихих” кроків, Го, вирішив попрацювати крилами.І от, десь посеред темної кімнати, Агрибос вмовляє Сафолину прокинутися.— В останнє попереджаю, якщо ти зараз не прокинешся, то я вкушу тебе за ліве вухо. І я не жартую. Ти ж знаєш, я не вмію жартувати. На рахунок три. Сафо, попереджаю, готуйся, один, два… Сафо, ти чуєш мене? Кажу, що вкушу на рахунок п’ять. Починаю відлік: один, два, три, чотири… Сафо…Хом’як відкрив рота, але вкусити не наважився.— От поки ти спиш, хтось втрачає хвилини свого свята. І подарунки. Особливо мій. Цікаво, а що я приготував?Поки ніхто не бачить, а точніше поки не бачить Сафолина, Агрибос вирішив відкрити коробочку, щоб поглянути, що ж то за подарунок. Та в цю мить кролиця розплющила очі й мовила:— Я все згадала! Сьогодні ж День Народження Айка!— Ти все пригадала ще декілька хвилин тому. А потім заснула. — сердито промовив хом’як.Та Сафолина вже ніби й не чула слів товариша. Її погляд загострився на розв’язаному бантику та майже відкритій коробочці.— Ти що, хотів відкрити подарунок? І тобі не соромно? — обурилася кролиця.— Ти все неправильно зрозуміла. Просто бантик розв’язався, а я хотів його зав’язати.Сафо звісно ж не повірила Агрику тому й вирішила забрати коробочку з лапок хом’яка, та той чомусь міцно її тримав. Кролиці навіть довелося смикнути коробочку, щоб забрати. Та Агрик все одно не відпускав. Тоді зайчиха смикнула ще сильніше і квадратна коробка вилетіла з лап хом’яка та влучила прямісінько у папугу Го який в той час лише встиг вигукнути “ШТАНГА”.Папуга впав на підлогу. Поряд впала і квадратна коробочка яка від удару розкрилася. Ох і здивувалася Сафоля коли зрозуміла що коробочка була порожня. Та ще більше здивувався хом’як.— Не зрозумів! — стривожено мовив він — Я хоч і не пам’ятаю, що то був за подарунок, але я впевнений на сто відсотків, що він там був!Агрибос був збентежений, адже зовсім не розумів куди подівся подарунок. А подарунок зник. Точніше, його поцупили. Що було далі – читайте продовження цієї пригоди тут!

Десь за годину до того, як задзвонив будильник в Агрибоса, мармозетка, на ім’я Тахталь та цукрова сумчаста летяга Ибут, як завжди вирішили підживитися. Бо ж вони люблять попоїсти. Багато попоїсти. Особливо вночі, коли всі сплять. А от порожній шлунок не спить. Тож, Тахталь хотів чогось смачненького, а Ибут просто йшов слідом. Він завжди ходить слідом. Бо ж вони є найкращими друзями. Друзями які ніколи не сварилися. Хоча ні, все ж таки було в них одне невеличке непорозуміння. А все через те, що Ибут з’їв банан Тахталя. Принаймні так вважав сам Тахталь. Ибут, звісно ж, всьому заперечував, але той і слухати не хотів. Мовляв, що якби він з’їв його улюблені ласощі, то також не зізнався. Ознайомтеся з попереднім розділом за посиланням. Отже, Ибут йшов за Тахталем, а Тахталь йшов за чимось смачненьким.— Тільки не до тарілки Айка, а то знову усіх побудемо. — попереджав товариша Ибут. Та всупереч усім словам, дійшов Тахталь до тарілки собачки та й смачно поїдав її недоїдену вечерю. А Ибут з усіх сил намагався хоч якось йому завадити. Бо це ж дуже небезпечно. Але, на превеликий жаль, усе було марно. Бо ж голодного Тахталя, як і голодну свиню, від корита е-е, не відтягнеш.— От ти з’їдаєш усю їжу Айка, а він потім на нас сердиться! — мовляв Ибут заглядаючи в тарілку собачки.— То якщо після нього щось лишається в тарілці, то значить він не голодний. Я от, наприклад, якби наївся, то також лишив залишки їжі комусь іншому. Та й взагалі, Айку зараз зовсім не до нас.— Це ж чому? — поцікавився Ибут.— Тю, ти що, забув? У нього ж сьогодні День Народження! Він, мабуть, відсипається перед насиченим днем.— Так, про День Народження забув! — тяжко видихнув Ибут — А ми без подарунка. А значить і тортика не отримаємо! Сафоля отримає тортик, Го отримає тортик, Агрибос отримає тортик, а ми ні!— А Агрику за що? — поцікавився Тахталь.— За подарунок! — пояснив Ибут.В ту мить Тахталь припинив трапезу. Склалося таке враження, що він щось замислив. І по його очах можна було побачити, що замислив щось погане.— Не впевнений чи знав ти, а я от точно знав, лахматому тортика не можна.Тахталь, інколи, Агрибоса називав «лахматим». А ще кучерявим, волохатим, мохнатим та зрідка рудим!— В нього ж алергія. — продовжив Тахталь — І він завжди про це забуває. Тому, якщо ми поцупимо його подарунок і привітаємо ним Айка, то лахматому це буде тільки на користь.Ибут підозріло поглянув на товариша.— Не знаю, що ти там замислив, але краще переосмислити та прийняти правильне рішення.— Не бійся, мої рішення завжди правильні! Ходімо.Ибут поглянув на блискучу мисочку собачки, яка блищала як роса на сонці й надув свої маленькі щічки.— Знов нічого не залишив! — він почесав свого животика й пішов слідом за товаришем продовжуючи розмову — А довго я ще смакуватиму порожньою тарілкою?— Мій банан багато для мене значив. Тому, навіть не починай.— Та не їв я твого банана. — обурився Ибут.Та на жаль, Тахталь проігнорував слова товариша. Адже кому потрібні слова, коли мова йде про тортик?І от, поки Агрибос міцно спав, ці двоє вирішили проникнути до його клітки та скоїти страшний злочин. Точніше Тахталь вирішив, а Ибут погодився.— Ти стій на варті, а я піду за подарунком.Тахталь потер лапки й зажмурив очі. Так би мовити, налаштовувався на серйозну справу.— А може навпаки? — запропонував Ибут.— Ну добре. Я піду за подарунком, а ти стій на варті.Ибут замислився притуливши лапку до підборіддя. Він не зовсім зрозумів, що саме змінилося в словах товариша, але якісь зміни він почув. Тому й погодився. Тож, подався Тахталь за подарунком, а Ибут лишився чатувати.— І чому мені завжди доручають найскладніші завдання? А якщо мене хтось помітить? Хто дивитиметься за тим, щоб мене ніхто не помітив?Промовив Ибут обійнявши лапками самого себе. Йому було дуже лячно.— Це ж якщо мене помітять, то сваритимуть. А якщо сваритимуть, то я буду плакати. А я ж не люблю коли мене сварять. Ніхто цього не любить.Він скрутився в клубочок й ледве не розплакався. Його очі наповнилися краплинами сліз, а вушка скрутилися в трубочку немов пожовкле осіннє листя.— Потрібно сховатися так, щоб мене ніхто не помітив.Ибут злегка покотився ліворуч.— Ой як страшно стало. А головне, ще нічого не трапилося.Йому було дуже страшно, тому він вирішив заплющити очі.— Хто вимкнув світло? — раптово вигукнув Ибут — А, це ж я очі заплющив. А так темно було, що навіть ще страшніше стало.Ибут обережно підвівся.— Ой, здається я вступив у якусь невеличку калюжу з дуже знайомим запахом. Добре, що то не я її залишив. Чи все ж таки може і я!?Ибут почав винюхувати незнайому речовину.— Мабуть, таки то був я! Але «я» не тоді, коли підвівся, а «я» тоді, коли заплющив очі.Ибут знову скрутився в клубочок та покотився праворуч. Але так, як до цього він злегка розвернувся поки винюхував калюжку, то це праворуч стало попереднім ліворуч.— Цікаво, як там Тахталь? Чи довго йому ще? Цікаво, а що він робить? Може піти позаглядати? Чи краще сидіти на місці?Він знову присів тяжко зівнувши.— Ех, так багато запитань, що аж в думках запаморочилося.В цю мить задзвонив будильник Агрибоса. Ибут аж підскочив від неочікуваного звуку. Його погляд зосередився на Тахталю який із маленьким м’ячиком вискочив з клітки хом’яка. Вискочив і подався у невідомому напрямку. А точніше до кімнати господарів. «А як же я?» — подумав Ибут. Подумав та й побіг слідом.І поки Агрибос думав про свято та подарунок, поки ходив до Сафолини та намагався її розбудити, Ибут та Тахталь думали як їм непомітно залишити кімнату господарів. Адже незабаром вони також прокинуться і тоді буде дуже багато запитань.— І чому ти зайшов саме до цієї кімнати? — схвильовано прошепотів Ибут — Та ще й з м’ячиком Айка?— Тобто, м’ячиком Айка? — здивувався Тахталь.— Тю, ти що не знав? Це ж улюблений, викрадений Агрибосом, давно загублений м’ячик Айка.Ибут виглядав дуже стривожено. Здавалося, що в такій поганій ситуації він ще ніколи не був.— Он воно як! Добре що я помітив напис на коробочці й вирішив викрасти лише подарунок. Бачиш який я молодець!— Молодець? Ти хоч уявляєш що з нами тепер буде? Айк подумає, що це ми його поцупили. А тепер здогадайся, що він з нами зробить, коли вирішить, що м’ячик був увесь час у нас? Не бачити нам нічних прогулянок та смачної їжі.Ибут сказав саме «смачної їжі» тому, що вночі, їжа, чомусь набагато смачніша аніж вдень. І так вважав не лише Ибут. Так вважали усі маленькі мешканці будинку.— Тю, та не хвилюйся ти так. Якби ми викрали коробочку, то тоді було б набагато гірше. А так, в нас є шанс все виправити. Зараз непомітно повернемо подарунок і все буде добре. — підбадьорив товариша Тахталь.— Аби ж це так легко було зробити як сказати.— Так, зробити буде не просто. Але реально. І я, здається, придумав як. Ти залізай в господарів капець й сиди тихо. А коли тебе впіймають, то вигукнеш «Сюрприз». А до того часу, щоб ні звуку!— В якому сенсі упіймають? — не зовсім зрозумів Ибут.— Мовчи сказав! Залізай та сиди тихо! Ибут заліз в капець й лапками прикрив рота, щоб випадково нічого не мовити. Потім зажмурив очі й тими ж самими лапками затулив вуха. Щоб раптово нічого страшного не почути та не побачити. Та від того що він нічого не чує та не бачить, йому стало дуже страшно. Тому Ибут розплющив очі й знову притулив лапки до рота.Тахталь підтягнув капець до дверей й через щілину спостерігав за збентеженими побратимами які щось з’ясовували.— Ні, Агрику, це погана ідея! — зауважила Сафоля.— А мені здається навіть дуже чудова. Коробочка для подарунка також подарунок. — заперечив їй хом’як.— Агрику, порожня коробочка це не подарунок. Там повинно щось бути в середині.— І що, наприклад?— Наприклад-приклад, моя пір’їна! — втрутився у їхню суперечку папуго Го — Здається, від удару я втратив якийсь шмат пір’я втратив. Тому можна покласти навіть декілька пір’їн. Це буде схоже на букет квітів. Тільки замість квітів пір’я!— Ні, пір’я не годиться! — мовила кролиця. — Ні, не годиться! — підтримав її Агрик.— Ну то візьміть он того капця-капця! — запропонував Го — Айк обожнює господаря капці.— Капці це чудово! — вигукнув Агрик.— Ніяких капців ми не даруватимемо. — знову заперечила Сафолина — До того ж за цей капець господар сварить Айка. І взагалі, звідки він тут взявся? Декілька хвилин тому його тут не було!А поки товариші сперечалися, Тахталь тихесенько витягнув капця з кімнати господарів й лишив його неподалік від них. А сам десь причаївся чекаючи слушної миті.Папуга намагався зібрати пір’я докупи щоб зрозуміти яка пір’їна з якої частини тіла відлетіла. Сафолина обережно винюхувала капець. Їй здалося, що щось з тим капцем не так. Хом’як лишив порожню коробочку на підлозі й підійшов до Сафолі. Як раптом, щось тихесенько дзявкнуло у сусідній кімнаті.— Айк прокинувся! — мовила кролиця.— Імпровізуємо! — прошепотів Агрибос й поглянув в бік маленької квадратної коробочки біля якої з посмішкою на обличчі стояв Тахталь. Той взяв коробочку в лапки й мовив:— Тримай. І пам’ятай, не можна губити подарунки.На радощах й з веселим настроєм до кімнати зайшов ибака Айк. І не просто зайшов, як заходять зовсім звичайні собаки у зовсім звичайний день. А зайшов так, як ніби король. Повільно, з високо піднятою головою і з повними очима щастя. Його погляд зосередився на капцю, через який його дуже часто сварили господарі.— Невже це мені?Вигукнув Айк й швиденько підбіг до нього. Він охоче почав обнюхувати його, як раптом з того капця визирнув Ибут та весело вигукнув «Сюрприз». Собака навіть трохи злякався. А через те, що злякався собака, злякався й сам Ибут. Він обережно витер лапками свої налякані оченята й грімко чхнув:— О, а в мене є повітряна кулька. — зрадів Ибут — А, ні, це лише бульбашка з носа! — Оце так сюрприз! — задзявкотів собака.— Так, Айку, це тобі капець від мене та Ибута. Поцупили у господарів поки ті спали. — Тахталь обережно обійняв іменинника й відійшов убік, як ніби приготувався втікати. Мабуть, таки хвилювався, що щось піде не за планом.— Ой, дякую вам друзі. Це ж мій улюблений капець лівої ноги господаря. І пахне так смачно, як ніби в ньому хтось дуже когось злякався.— Та хто його зна, чим пахнуть господарів капці!? — засміявся Тахталь.Собака лопав від радощів. Його переповнювали емоції.— А це від мене-мене! — мовив папуга Го вручивши Айку букет пір’я. — Це як квіти-квіти… тільки пір’я-пір’я.— Ой, дякую. Як приємно. А який приємний в них аромат. — мовив Айк принюхавшись до букета.Та раптом, його погляд зосередився на квадратній коробочці яку тримав Агрибос.— А це від Агрика! — невпевнено мовила Сафолина — Коробочка для подарунку.Хом’як повільно віддав подарунок й трохи закляк. Чи то чогось боявся, чи то когось в чомусь підозрював.— І що там? — запитав Айк — Від тебе, Агрику, можна очікувати що завгодно! А я, ще одного переляку не витримаю.Собака згадав, як хом’як підстриг йому вуса. То звісно ж було випадково, але Айк тоді дуже злякався. Він обережно відкрив коробочку і…— М’ячик! Мій улюблений гумовий м’ячик. Ти поцупив його, щоб потім подарувати мені?Хом’як трохи почервонів. Йому, навіть на мить здалося, що все найгірше вже позаду.— Та ні. То я колись, щоб відвернути увагу Тахталя від банана, жбурнув м’яча. М’яч впав на підлогу й кудись закотився. Тахталь побіг на звук, а я банана схопив і втік. А про м’яч зовсім забув. А Сафочка випадково знайшла його. Тож, з Днем Народження, друже!Від почутого, що Тахталь, що Ибут чомусь хотіли сказати хом’яку якісь не дуже добрі слова. Але в ту мить задзвонив будильник господарів і домашні улюбленці розбіглися по своїх клітках.Агрибос, звісно ж, усвідомив, що вчинив недобре. І справа була навіть не в тому банані. Справа була у тім, що через його вчинок, Тахталь в усьому звинувачував свого найкращого друга. Та на жаль, це Агрик, і інакше бути ніяк не могло.Читайте продовження цієї цікавої історії тут