Казки про розум та кмітливість

Жили по сусідству двоє чоловіків: один бідний, другий заможний. Кожен жив своїм життям, один до одного не ходили. Бідняк, хоч і злиднював, та не звертався до багатого по допомогу. А той навіть не думав чимось допомогти сусідові.Одного разу вдалося бідняку зібрати трохи грошей, і купив він собі теля. Почув багач, що на сусідському подвір’ї мекає телятко, і каже своїй дружині:— Невже сусід теля придбав? Піду гляну.Приходить до бідняка й питає:— Гей, сусіде! Звідки в тебе телятко взялося?Бідний знав, який його сусід жадібний та заздрісний, тому вирішив його розіграти:— Помітив, що я рідко на подвір’ї показувався? То я в хліві теля з яйця висиджував.Багач аж рота роззявив від такої новини.— Яке таке яйце? — дивується.— Шкода, що ти пів життя прожив, а про бичачі яйця й гадки не маєш. Слухай, розповім тобі як сусідові. Пішов я якось на ярмарок. Дивлюся — біля одного возу натовп великий зібрався. Підходжу й я. А на возі чоловік сидить і кричить, щоб купували в нього бичачі яйця — з кожного, каже, теля вилупиться. Бідні люди по одному купують, а багаті мішками забирають, навіть про ціну не питають. Мені тільки два яйця й дісталося. Приніс додому, одне висиджувати сів, а друге на потім залишив — не зможу ж я відразу двох телят прогодувати. Так за два місяці одне теля й вивів.Багач слухає, а потім благати почав:— Сусіде, продай мені те друге яйце! Ми ж сусіди, торгуватися не буду — скільки попросиш, стільки й дам.Бідняк начебто задумався, головою похитав:— Хотів я мати двох корівок, але тобі, доброму сусідові, відмовити не можу.Виштовхав він з-під ліжка великий жовтий гарбуз і віддав багачеві. Той щедро заплатив і помчав з гарбузом додому. Настелив у сараї соломи й сів висиджувати теля.Дружина терпіла-терпіла, а потім докоряти почала:— Ти що, чоловіче, розуму позбувся? Хіба з гарбуза теля вилупиться?Та багач проганяв її і далі сидів на гарбузі, мов квочка на яйцях. А було це влітку. Жінка сердилася, що вся робота стоїть, а чоловік час марнує.— Люди жито косять, а наше пропадає! Так ми не тільки худобу втратимо, а й самі з голоду помремо!Не витримав багач, узяв косу, гарбуз у мішок поклав і пішов у поле. Вибрав місце на пагорбі, поставив мішок з гарбузом, сів зверху й далі виграває. Приносить дружина обід, а він ще й косити не починав. Накинулася вона на чоловіка з лайкою та докорами. Не встояв багач, кинувся на жінку, а та ногою штурхнула мішок. Гарбуз покотився з пагорба, вдарився об пеньок і розтріснувся. А за тим пеньком саме заєць відпочивав. Злякався він, вистрибнув і понісся геть. Коли побачив це багач, ледве не заплакав:— Бачиш, жінко, що ти наробила! Якби я ще місяць досидів, цілісіньке теля б вилупилось, а так тільки пів телятка народилось, та й те втекло!

Жив-був у великому зеленому лісі маленький зайчик, якого звали Пушистик. Він був дуже допитливим і любив бігати від дерева до дерева, граючись з листочками та квіточками. Одного сонячного осіннього дня, коли листя вже починало жовтіти, старі дерева зашелестіли: “Зима йде! Зима йде!” Пушистик здивувався і запитав у своєї подруги, лисички Рудоньки: “А що це за зима? Чи буде вона веселою, як літо?”Рудонька, яка була розумнішою за всіх у лісі, усміхнулася і сказала: “Зима — це час снігу, морозу і довгих ночей. Треба готуватися, бо інакше буде холодно і голодно. Ходімо, я покажу, як наші друзі готуються!” Спочатку вони побігли до білочки Сонечка. Сонечко метушливо бігала по гілках, збираючи жолуді, горіхи й яблучка. “Я ховаю все в дуплах дерев і під листям! — вигукувала вона. — Взимку сніг засипле землю, і їжі ніде буде взяти. Треба працювати зараз, щоб потім не мерзнути!” Пушистик допоміг їй покотити великий жолудь і подумав: “Ого, скільки праці!” Потім друзі зустріли ведмедя Буркала. Він ричав тихо, копаючи глибоку яму під корінням старого дуба. “Я роблю собі затишну берлогу, — пояснив Буркал. — Наповню її мохом і сухим листям, а потім ляжу спати до весни. Взимку я буду мріяти про мед, а прокинуся сильним і ситим!” Пушистик заздрив: “А я б теж хотів спати всю зиму…” А от пташка Соловейко сиділа на гілці з маленьким рюкзачком за спиною. “Я лечу на південь, де тепло і сонечко! — заспівала вона. — Збираю сили, вчу дорогу по зірках. Хто не полетить, той замерзне в заметах!” Пушистик махнув лапкою на прощання і побажав удачі.Рудонька не зупинялася: “Ходімо далі! Дивись, ось єнот-полоскун Хитрун. Він умиває мордочку в калюжі і копає нору під корінням. ‘Я запасу їжу — ягоди, рибу й комах — і засипатиму вхід землею! — хвалився Хитрун. — Взимку буду спати, як Буркал, але прокидатимуся, щоб перекусити. Головне — не замерзнути!’ Пушистик кивнув: ‘Ти розумний, як справжній будівельник!'”Далі вони натрапили на їжака Колючку. Він згорнувся в клубочок, але не від страху, а щоб потренуватися. “Я ховаюся в опалому листі й моху, — прошепотів Колючка. — Взимку сніг буде моїм ковдрою, а голки — захистом. Не бігаю, як ви, а сплю тихо-тихо, щоб сили зберегти!” Пушистик обережно торкнувся його голочки і засміявся: “Ти як живий клубок ниток!”А за калюжею, біля ставка, сиділа жабка Квакша. Вона копирсалася в багнюці. “Я зариваюся в мул на дні ставка! — кумекала Квакша. — Там холодно, але безпечно. Кисень братиму з води, а серцебиття сповільню — і спатиму до тепла. Не панікуй, Пушистику, природа все передбачила!” Пушистик дивився, як вона ховається, і думав: “Навіть у воді є свій дім!” А Рудонька сама показала свій секрет: “Я, лисиця, не сплю всю зиму. Заряджаю шерсть — вона стає густішою! — і вчу сліди в снігу шукати. Взимку полюватиму на мишей під снігом, бо вуха мої чують усе. Але запаси теж роблю — ховаю зайчатину в норах!” Пушистик здивувався: “Ти — справжня королева зими!”Але в лісі жив ще один зайчик — його брат, Ліньковатик. Він лінувався цілий день: спав під кущиком, їв свіжу травку і сміявся: “Навіщо готуватися? Зима сама минеться! Я люблю сніг — покатаюся на ньому!” Рудонька попереджала: “Не лінуйся, брате Пушистика! Зима не жаліє ледачих.”Нарешті прийшла зима. Сніг пішов великий-білий, як пухова ковдра. Вітер завивав, а мороз щипав за ніс. Сонечко сиділа в своєму дуплі, хрумкаючи запасами, і співала пісеньку. Буркал мирно сопів у барлозі, гріючись мріями. Соловейко гуляв під теплим сонцем десь далеко. Хитрун сопів у норі, Колючка дрімав у листі, Квакша ховалася в мулі, а Рудонька мчала по снігу, шукаючи вечерю. А Пушистик вирив собі нірку під землею, вистелив її сухою травою і мохом, і навіть запас соковитої кори наробив. “Дякую, Рудонько, за науку!” — сказав він, затишно згорнувшись.А бідний Ліньковатик? Він мерз у снігу, шукав їжу, але скрізь — тільки біла пустка. Холод кусає лапки, живіт бурчить від голоду. “Ой, як я помилився! — заплакав він. — Треба було слухати друзів і готуватися!” На щастя, Пушистик почув його і поділився своєю ніркою та корінцем. Ліньковатик обіцяв: “Відтепер я буду старанним, як Сонечко!”З того часу всі тварини в лісі знали: зима — це не гра, а урок. Хто готується заздалегідь — той теплий і ситий. А ледачі вчаться на помилках. І ліс узявся до праці ще раніше, бо дружба і старанність — найкращі друзі проти морозу! Мораль казки: Готуйся до труднощів заздалегідь, і вони не здадуться страшними. Старайся, як тварини, — і зима стане чарівною!

Жив колись у старовинному селі чоловік, якого звали Джек. Він був дотепний і веселий, але трохи… скупий. Коли сусіди просили допомоги — він завжди казав: — Потім! У мене важливіші справи!Одного вечора, у переддень Самайну — стародавнього кельтського свята, яке відзначали на межі осені та зими (з 31 жовтня на 1 листопада), коли за повір’ям духи мандрують між світом живих і світом мертвих — Джек зустрів на дорозі самого Чорта.— Джеку, — мовив той, — твій час прийшов. Підеш зі мною? — Еге ж, але спершу пригостиш мене яблучним соком, — хитро відповів Джек. Чорт погодився, але грошей у нього, звісно, не було. Тоді Джек умовив його перетворитися на срібну монету. Та тільки-но це сталося, як Джек швидко поклав монету до кишені — поруч із маленьким хрестиком.Чорт не міг повернутися у свій вигляд і мусив обіцяти Джеку, що ніколи не забере його душу.Минуло багато років. Джек постарів і відійшов у засвіти. Але у Рай його не пустили — за скупість. У Пекло теж не взяли — бо Чорт дав слово.І тоді Джек залишився між світами. Було темно й холодно.— Хоч маленький вогник мені дай! — попросив він у Чорта.Той кинув йому жаринку з пекельного вогню, щоб не блукав у цілковитій темряві. Джек поклав її в порожню ріпу, яку ніс із собою, і з того часу мандрує світом зі своїм ліхтариком.А люди, почувши цю історію, почали робити такі самі ліхтарі, щоб світити у ніч Самайну. Коли вони переїхали до нової землі — Америки — тамтешні гарбузи були великі й круглі. Тож саме з них і зробили перші гарбузові ліхтарі — символ свята, яке ми сьогодні знаємо як Геловін. Мораль: Навіть найтемніша ніч не страшна, якщо в серці є іскра добра.

Трьох жінок було перетворено на квіти, що стояли в полі, але одній із них дозволялося ночами бути у своєму домі. Коли якось наближався світанок і вона знову мала піти до своїх подруг у поле та стати квіткою, вона сказала своєму чоловікові:«Якщо ти сьогодні до обіду прийдеш і зірвеш мене, я буду звільнена й назавжди залишуся з тобою». Так і сталося. Тепер питання: як її чоловік впізнав її, якщо всі квіти були абсолютно однакові й не мали жодної різниці?Відповідь: Оскільки вона провела ніч у домі, а не в полі, на неї не впала роса, як на інших двох. Саме за цим чоловік її впізнав.

У маленькому затишному містечку, де всі будинки мали яскраві дахи, а на вулицях росли високі каштани, стояв особливий годинник. Він височів на головній площі вже сто років і був незвичайним. Цей годинник мав чарівну силу — він відраховував час до Нового року, а коли стрілки доходили до дванадцятої, з його дзвону вилітали золоті сніжинки, що виконували бажання.Але цього року, коли до Нового року залишилося всього три дні, сталося щось дивне. Годинник перестав цокати. Його великі стрілки застигли на місці, а дзвін замовк.— Що ж тепер буде? — схвилювалася бабуся Олена, яка продавала пиріжки на площі. — Якщо годинник не проб’є дванадцять разів, Новий рік не настане!Про це почули троє друзів: семирічна Соломійка, шестирічний Максимко і п’ятирічна Оленка. Вони сиділи біля фонтану й годували голубів.— Треба щось робити! — рішуче сказала Соломійка, встаючи. — Ми не можемо залишитися без Нового року! — А як ми можемо допомогти? — засумнівався Максимко. — Ми ж малі.— Малі, але розумні! — підбадьорила його Оленка. — Мій дідусь казав, що всередині годинника живе Часовий гном. Може, йому потрібна допомога?Діти підійшли до високих дерев’яних дверей біля підніжжя вежі. Двері були зачинені великим іржавим замком.— Дивіться! — вигукнула Соломійка. — Тут якісь дивні знаки!На дверях були вирізьблені три символи: сонце, місяць і зірка. — Це загадка! — здогадався Максимко. — Треба натиснути їх у правильному порядку!— Але в якому? — задумалася Оленка.Соломійка присіла навпочіпки й уважно подивилася на символи.— Я знаю! Спочатку сходить сонце вранці, потім з’являються зірки ввечері, а місяць — уночі!Вона натиснула символи в цьому порядку — і двері заскреготіли та відчинилися!Усередині вежі було темно й трохи страшно. Крутими сходами діти піднялися нагору, тримаючись за руки. Нарешті вони опинилися у великій кімнаті, де цокав величезний механізм годинника. Але тепер він не працював — усі шестерні застигли.— Хто тут? — почувся тоненький голосок.З-за великого колеса виглянув маленький гном у синьому ковпаку. Він виглядав дуже засмученим.— Ми прийшли допомогти! — сказала Соломійка. — Чому годинник зупинився?Гном зітхнув:— Я Тік-Так, Часовий гном. Годинник зупинився, бо зникли три чарівні камінці, які дають йому силу. Без них механізм не працює.— А де ці камінці? — запитав Максимко.— Їх викрала Зимова Вітряниця — примхлива чарівниця, яка не любить свята. Вона сховала їх у трьох різних місцях містечка. — Тік-Так дістав старий пергамент. — Ось загадки, де їх шукати. Перший камінець — червоний, як серце. Там, де мами печуть хліб і пиріжки, де пахне корицею і теплом. — Це пекарня! — одразу здогадалася Оленка.Діти побігли до пекарні пані Марійки. Там справді пахло ванільними булочками й корицею. Вони все розповіли пекарці.— Ой, діточки, сьогодні вранці я знайшла дивний червоний камінчик у борошні! Думала, хтось загубив. Ось він!Пані Марійка дістала з кишені фартуха камінець, що світився теплим червоним світлом.— Один є! — зраділа Соломійка. — Читаймо другу загадку! Другий камінець — синій, як небо. Там, де діти сміються й граються, де гойдалки злітають до зірок. — Дитячий майданчик! — вигукнув Максимко.На майданчику вони шукали всюди: під гойдалками, у пісочниці, на гірці. Оленка помітила, що одна з гойдалок світиться блакитним світлом. — Дивіться! Камінець прив’язаний до ланцюжка гойдалки!Максимко заліз на гойдалку й обережно відв’язав синій камінець.— Два! Залишився ще один! — Соломійка розгорнула пергамент. Третій камінець — зелений, як надія. Там, де книжки живуть на полицях, де казки чекають маленьких читачів. — Бібліотека! — хором вигукнули всі троє.У бібліотеці пані Ольга, бібліотекарка, здивувалася, побачивши дітей:— Що трапилося, малята?Вони розповіли про свою пригоду. Пані Ольга замислилася:— Сьогодні, коли я розставляла книжки, одна казка світилася зеленим світлом. Це було так дивно! Ось вона.Вона дістала з полиці книжку «Новорічні чудеса». Коли Соломійка відкрила її, зсередини випав зелений камінець.— Ура! Ми знайшли всі три! — зраділи діти.Вони помчали назад до вежі годинника. Тік-Так аж підстрибнув від радості, коли побачив камінці.— Ви молодці! Тепер треба вставити кожен камінець у правильне місце в механізмі. Червоний — це серце годинника, він дає енергію. Синій — це розум, він відлічує час. Зелений — це надія, він береже мрії.Діти допомогли Тік-Таку вставити камінці. Щойно останній камінець став на своє місце, годинник ожив! Шестерні закрутилися, стрілки почали рухатися, і пролунав дзвін:— Дзень-дзень-дзень!Годинник наздоганяв утрачений час, і до Нового року знову пішов відлік.— Дякую вам, маленькі герої! — сказав Тік-Так. — Ви врятували Новий рік для всього містечка! А за вашу доброту й розум годинник виконає по одному вашому бажанню просто зараз!Соломійка побажала, щоб усі діти в містечку отримали подарунки на Новий рік. Максимко побажав, щоб його бабуся одужала. А маленька Оленка побажала, щоб Зимова Вітряниця більше не була такою злою й теж могла радіти святам. І сталося диво! З дзвону годинника вилетіли золоті сніжинки, що розлетілися по всьому місту. А десь далеко, у крижаному замку, Зимова Вітряниця раптом усміхнулася — вперше за багато років. Їй стало тепло на серці, і вона вирішила більше ніколи не псувати свята.Коли настав Новий рік, годинник пробив дванадцять разів, як ніколи раніше, а золоті сніжинки танцювали в повітрі. Усі жителі містечка вийшли на площу й дякували трьом маленьким героям.— Бачиш, — сказала Соломійка Максимкові, — ми були малі, але змогли зробити велику справу!— Бо ми були разом! — додала Оленка.І це була правда. Адже найсильніше чарівництво — це дружба, доброта і віра в чудеса.

На розі Кленової вулиці, біля великого світлофора, стояв Сніговик Білобок. Діти зліпили його тут учора, дали йому червоний шалик, морквяний ніс і приклеїли великі добрі очі з ґудзиків. А ще вони зробили йому помаранчевий жилет — як у справжнього помічника на дорозі!Білобок дуже любив своє місце. Звідси він бачив усю вулицю: і світлофор, і пішохідний перехід, і автівки, що їздили туди-сюди. Але найбільше він любив спостерігати за маленькими жителями лісу, які щодня ходили цією дорогою до школи.Перший сніг щойно випав, і все навколо стало красивим та блискучим. Але Білобок помітив, що разом із цією красою прийшли й небезпеки.Ранок перший: Зайченя СтрибунецьРаненько з лісу вистрибнуло Зайченя Стрибунець. Воно так поспішало до школи, що бігло по тротуару, не дивлячись під лапки.— Стривай! — гукнув Білобок. Але було пізно. Зайченя наступило на крижану латку — і шльоп! — впало просто на маленький хвостик.— Ой-ой-ой! — заплакало Зайченя.Білобок ласкаво всміхнувся:— Зайченятко, коли на вулиці лід і сніг, не можна бігти. Треба йти маленькими кроками, повільно й обов’язково дивитися під лапки. Бачиш ці блискучі плями? Це ожеледиця — дуже слизько!— А як же я встигну до школи? — засмутилося Зайченя.— Вийди з дому на п’ять хвилин раніше, — порадив Білобок. — Краще прийти вчасно й цілим, ніж поспішати та впасти.Зайченя кивнуло, встало й пішло далі — тепер обережно, маленькими кроками.День другий: Лисеня РудикНаступного дня до переходу підійшло Лисеня Рудик. Світлофор горів червоним, але Рудик озирнувся й подумав: «Машин немає, можна швидко перебігти!»— Зупинись! — скрикнув Білобок так голосно, що Лисеня здригнулося.— Чому? — здивувалося воно. — Машин же немає!— Подивися уважніше, — сказав Білобок. — Бачиш, он там, за поворотом, їде автівка. А взимку, коли на дорозі сніг і лід, машини не можуть зупинитися так швидко, як влітку. Водій побачить тебе й натисне на гальма, але автівка проїде ще багато метрів, перш ніж зупиниться. Це називається гальмівний шлях. Лисеня дочекалося, поки світлофор засвітився зеленим, подивилося ліворуч і праворуч — і лише тоді перейшло дорогу.— Молодець! — похвалив Білобок. — Запам’ятай: узимку червоне світло — твій найкращий друг. Воно тебе захищає!Вечір третій: Їжачок КолючкаУвечері, коли вже смеркало, повертався додому Їжачок Колючка. На ньому була темно-коричнева куртка, і Білобок ледве-ледве розгледів його в сутінках.— Їжачку! — покликав він. — Підійди, будь ласка!Їжачок підійшов. — Бачиш, як уже темно? — запитав Білобок. — А взимку темніє дуже рано. Водії в автівках майже не бачать тебе в темному одязі.— То що ж мені робити? — злякався Їжачок.Білобок усміхнувся й дістав із кишені свого жилета маленьку світловідбивну стрічку у формі зірочки.— Прикріпи цю зірочку до куртки або рюкзачка. Вона відбиває світло фар, і водії бачать тебе здалеку! А ще попроси маму купити тобі яскраву куртку — жовту, червону або помаранчеву. Така куртка — мов маячок у темряві!Їжачок прикріпив зірочку й радісно побіг додому — тепер уже маленькими кроками, бо пам’ятав про ожеледицю.Снігова буря: усі разомОдного разу вдарив сильний снігопад. Сніг падав так густо, що майже нічого не було видно. Білобок занепокоївся: а що як хтось заблукає або потрапить у біду?І справді — до переходу підійшли одразу Зайченя, Лисеня, Їжачок, а ще Бобренятко й Білочка. Усі розгублено дивилися на білу завірюху.— Друзі, — сказав Білобок, — коли сніжить так сильно, треба бути особливо обережними. Ось правила снігової безпеки:Перше. Ідіть лише по тротуару, якомога далі від краю дороги. Якщо тротуару немає — ідіть назустріч машинам, щоб вони вас бачили. Друге. Не виходьте на дорогу з-за сніжних заметів — водій може вас не помітити. Третє. Переходьте дорогу тільки на зеленому світлі й лише по переходу. Подивіться ліворуч, потім праворуч, потім знову ліворуч — і лише тоді йдіть. Четверте. Не поспішайте й не біжіть! Пам’ятайте про гальмівний шлях. П’яте. Якщо страшно або не впевнені — попросіть дорослого перейти разом із вами. Це не соромно, а розумно! — А ще, — додав Білобок, — коли йдете вулицею, не дивіться в телефон і не слухайте музику в навушниках. Вам потрібно чути, що відбувається навколо!Звірятка уважно слухали. Потім Бобренятко запитало:— А чому ти знаєш так багато про безпеку?Білобок усміхнувся:— Тому що я стою тут щодня і бачу, що трапляється. Я хочу, щоб усі мої друзі були здорові й щасливі. А ще діти дали мені помаранчевий жилет — це означає, що я помічник. І моя робота — допомагати вам!Весняний сюрпризЗима минала. Сонечко пригрівало дедалі сильніше, і Білобок знав, що скоро розтане. Та він не сумував.Останнього дня, перед тим як перетворитися на веселий струмочок, до нього прийшли всі звірята.— Дякуємо тобі, Білобоче! — сказало Зайченя. — Завдяки тобі я навчилося обережно ходити по льоду. — А я тепер завжди чекаю на зелене світло! — додало Лисеня. — А я ношу світловідбивач і яскраву куртку! — показав Їжачок.Білобок зворушився:— Я дуже радий, друзі. А знаєте що? Тепер ви самі можете навчати інших цим правилам. Допомагайте меншим, нагадуйте одне одному про безпеку — і тоді всі будуть у безпеці!Того самого вечора Білобок розтанув. Але діти, які зліпили його, запам’ятали, яким чудовим помічником він був. І наступної зими вони знову зліпили Сніговика Білобока — на тому самому місці, біля світлофора, з помаранчевим жилетом.А звірята й досі пам’ятають його правила та завжди їх дотримуються.

Одного ясного вечора, коли сонце поволі сідало над прекрасним світом, мудрий старий Півень злетів на дерево, щоб улаштуватися на ніч. Перш ніж заснути, він тричі змахнув крилами й голосно проспівав. Та щойно зібрався сховати голову під крило, як його пильні очі вловили рудий спалах і довгий загострений ніс — просто під деревом стояв пан Лис.— Чи чув ти дивовижну новину? — вигукнув Лис радісно й збуджено.— Яку саме? — спокійно поцікавився Півень. Та в душі його щось тремтіло, адже, як відомо, Лиса він боявся неабияк. — Твоя родина, моя родина і всі інші звірі домовилися забути давні сварки й відтепер жити в мирі та дружбі, — провадив Лис. — Уяви собі! Я просто не можу дочекатися, щоб обійняти тебе. Злітай-но вниз, дорогий друже, й відсвяткуймо цю радісну подію разом!— Яка велична звістка! — мовив Півень. — Я щиро радий це чути. Та говорив він ніби розсіяно і, ставши навшпиньки, пильно вдивлявся кудись удалечінь.— Що ти там бачиш? — занепокоєно спитав Лис.— Здається мені, що сюди біжить пара Собак. Напевно, і вони вже почули добру новину й…Але Лис не став слухати далі. Він миттю кинувся навтьоки.— Стій! — гукнув Півень. — Чого ж ти тікаєш? Тепер же Собаки — твої друзі!— Так, — відповів Лис на бігу. — Але вони могли ще не дізнатися про цю новину. Та й узагалі, я маю одну дуже важливу справу, про яку ледь не забув.Півень усміхнувся, сховав голову в пір’я й спокійно заснув, адже йому вдалося перехитрити вельми хитрого ворога. Мораль: Хто сам звик обманювати, того легко обвести навколо пальця.