Смішні казки

Були собі дід та баба. Якось поїхав дід на ярмарок і купив собі козу. Привіз її додому, а на ранок наказує старшому синові:— Іди, синку, козу пасти, щоб була доглянута і нагодована.Пас хлопець козу цілий день, а ввечері пригнав додому. Тільки підвів козу до воріт, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях і питає:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза йому:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід розсердився на сина:— Як ти за козою доглядав, що вона голодна? Забирайся з двору!На другий день послав дід меншого сина пасти козу. Пас хлопець її до вечора, а потім пригнав додому. Знову дід зустрічає біля воріт:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза так само:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід розгнівався ще більше:— І ти не годен козу доглянути! Геть із двору!На третій день дід наказав бабі пасти козу.— Побачимо, як ти впораєшся!Баба цілий день гляділа козу, травичкою годувала, водичкою напувала. Увечері пригнала додому, а дід уже чекає біля воріт:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза знову своє:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід і бабу прогнав.На четвертий день вирішив сам пасти козу. Цілий день водив її по лугах, давав їсти найсоковитішу траву, поїв із чистого струмочка. Увечері привів козу додому. Сховався біля воріт, одягнув свої червоні чоботи й питає:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза знову:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла. От тоді дід розсердився, пішов до коваля, наточив ніж, хотів козу різати, а вона вирвалася та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку, — вона туди вбігла та й заховалась на печі.От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:— А хто, хто в моїй хатці?А коза сидить на печі та й каже:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!От зайчик злякався, вибіг із хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:Коза-дереза — українська народна казка— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?А ведмідь:— От я його вижену!Побіг до хатки:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!Ведмідь злякався.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.От знову пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?А вовк:— От я його вижену!— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.— Отже, вижену!Побіг вовк до хатки та й питається:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!Вовк злякався.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.Зайчик знову пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?А лисичка:— От я його вижену!— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав – не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!— Отже, вижену!Побігла лисичка до хати та питає:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!От лисичка теж злякалась.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче.Коли це лізе рак-неборак та й питається:— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?А рак: — От я його вижену!— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!— Отже, вижену!От поліз рак у хатку та й питається:А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:А я рак-неборак, Як ущипну — буде знак!Та як ущипне козу клешнями! Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно!От зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує! Та й став жити в своїй хатці.

У одного чоловіка був старий кіт, що вже зовсім не міг ловити мишей. Хазяїн подумав: “Навіщо він мені? Тільки даремно їжу переводить”. Узяв кота, завіз у ліс і залишив там.Кіт сидить у лісі, коли раптом до нього підходить лисиця й питає: – Хто ти такий?– Я – пан Коцький, – гордо відповів кіт.Лисичка запропонувала: – Будь моїм чоловіком, а я буду тобі за дружину.Кіт погодився, і лисиця привела його до своєї хатки. Вона дбала про нього: ловила курей, але сама не їла – все приносила коту.Якось зайчик побачив лисицю й каже: – Лисичко-сестричко, прийду до тебе на досвітки!Лисичка йому відповідає: – У мене тепер є пан Коцький, він тебе розірве!Зайчик переповів це вовкові, ведмедеві та кабанові. Звірі зібралися разом і вирішили побачити пана Коцького. Думали, як його запросити, і вирішили зготувати обід.Вовк сказав: – Я принесу м’ясо для борщу.Кабан додав: – А я знайду буряки й картоплю.Ведмідь: – А я меду на закуску.Зайчик сказав: – А я капусти принесу.Коли обід був готовий, постало питання, хто покличе пана Коцького. Вовк, ведмідь і кабан відмовилися – всі боялися. Тож послали зайця. Прибіг заєць до лисиччиної хатки й сказав: – Лисичко-сестричко, запрошую тебе з паном Коцьким на обід!Лисичка відповіла: – Ми прийдемо, але сховайтеся, бо пан Коцький може вас розірвати!Звірі злякалися й поховалися: ведмідь виліз на дерево, вовк заліз за кущ, кабан зарився у хмиз, а заєць сховався в траві.Лисичка привела пана Коцького до столу. Той побачив багато м’яса й задоволено закричав: – Ма-у! Ма-у! Ма-у!Звірі подумали: “От, який страшний, ще йому мало! Ще й нас з’їсть!”Кіт видерся на стіл і почав їсти, аж за вухами тріщало. Потім розлігся на столі. Кабан, що ховався поруч, ворухнув хвостом, бо його вкусив комар. Кіт побачив хвіст, подумав, що то миша, й кинувся на кабана.Кабан як схопиться, та навтіки! Кіт злякався кабана й скочив на дерево, де сидів ведмідь. Ведмідь перелякався, почав лізти вище, але дерево не витримало й тріснуло. Ведмідь упав прямо на вовка, ледве не розчавив його.Усі звірі схопилися й розбіглися хто куди. А згодом зустрілися й сказали: – От, який малий, а мало нас усіх не поїв!

Були собі лисичка й журавель, і зустрілися вони якось у лісі. Завели розмову та стали приятелями. Ось лисичка й каже: – Приходь, журавлику, до мене в гості! Я для тебе – як для себе.Журавель прийшов на ласкаві запросини. Лисичка наварила кашки з молоком, розмазала її тонким шаром по тарілці та й припрошує: – Призволяйся, журавлику, призволяйся, лебедику!Журавель нахилився, стукав, стукав дзьобом по тарілці – нічого не вхопить. А лисичка тим часом сама вилизькала всю кашу до останньої краплі. Після того й каже журавлеві: – Вибачай, журавлику, що мала, тим тебе й приймала. Більше в мене нічого немає.– Дякую за гостину, – відповідає журавель. – А тепер приходь, лисичко, до мене в гості.– Прийду, журавлику, обов’язково прийду!От і настала черга лисички йти до журавля. Той приготував смачної страви: узяв м’яса, картопельки, бурячків – усього-усього, покришив дрібненько, склав у глечик із вузькою шийкою та й припрошує: – Призволяйся, лисичко, не соромся!Лисичка до глечика – голова не влазить! Вона й так, і сяк, лапкою пробує, нюхає, заглядає – та нічого не вдіє. А журавель не гуляє: все дзьобом у глечик, усе в глечик. Помаленьку-помаленьку – та й поїв, що наварив. А тоді й каже:Поївши, каже лисичці: – Оце ж вибачай, що мав, тим і приймав. Більше не маю чим пригостити.Лисичка так розсердилася, що навіть не подякувала, як годиться. З того часу вони й перестали приятелювати.Ох і розгнівилася ж лисичка! Так розсердилася, що й подякувать забула, як годиться, чемним бувши.Так-то їй журавлева гостина до смаку припала!Та від того часу й не приятелює з журавлями.Ось така була в них гостина, що й до сварки призвела!

Жила-була стара коза. Вона мала семеро козенят і любила їх так, як тільки мати може любити своїх дітей. Якось вона вирішила піти в ліс, щоб пошукати їжу, і зібрала всіх своїх малят довкола себе. Потім сказала:– Дорогі мої дітки, я йду в ліс. А ви обережно слідкуйте за вовком! Якщо він прийде сюди, він вас усіх з’їсть – і зі шкурою, і з шерстю! Цей злодій може прикидатися, але ви його відразу впізнаєте: він має грубий голос і чорні лапи.Козенята відповіли:– Мамо, не переживай, ми будемо обережні! Йди собі спокійно, нам нічого не загрожує!Коза поблажливо замекала та й відправилася у подорож.Час спливав непомітно. Ось раптом хтось грюкає у двері та гукає:– Діточки рідненькі, діточки маленькі, відімкніться, відчиніться, ваша мати прийшла, вам гостинців принесла!Але козенята по товстому голосу одразу зрозуміли, що це вовк.– Не відчинимо, – закричали вони. – Ти не наша матуся! У неї голос тонкий і лагідний, а твій голос товстий. Ти – вовк!Вовк пішов до купця, купив великий шматок крейди, з’їв його, і його голос став тонким. Тоді він повернувся до хатки, постукав у двері і каже:– Дітки мої, відкрийте, ваша матуся прийшла, принесла вам гостинці.Але коли вовк поклав свою чорну лапу на віконце, козенята побачили її і знову закричали:– Не відчинимо! У нашої матусі лапи не чорні! Ти – вовк!Побіг тоді вовк до пекаря й каже:– Я забився, помаж мені лапу тістом. Помазав йому пекар лапу тістом, побіг вовкдо мірошника й каже:– Притруси мені лапу білим борошном.Мірошник подумав: «Вовк, мабуть, хоче когось ошукати», і не погодився.А вовк каже:– Якщо ти цього не зробиш, я тебе з’їм.Злякався мірошник і побілив йому лапу. Ось які бувають люди на світі!Підійшов злодій втретє до дверей, постукав і каже:– Дітки милі, відімкніться, відчиніться, ваша мати прийшла, вам із лісу гостинців принесла!Закричали козенята:– А ти покажи нам спочатку свою лапу, щоб ми знали, що ти наша матуся.Поклав вовк свою лапу на віконце, побачили вони, що вона біла, і подумали, що він правду каже, – і відчинили йому двері. А той, хто увійшов, був вовк. Злякалися вони і вирішили сховатися. Стрибнуло одне козенятко під стіл, друге – на ліжко, третє – на пічку, четверте – у кухню, п’яте – у шафу, шосте – під умивальник, а сьоме – у футляр від стінного годинника. Але всіх їх знайшов вовк і не став довго розбиратися: розкрив пащу і проковтнув їх одного по одному; тільки не знайшов те молодше, що сховалося у годиннику.Наївшись досита, він пішов, розтягнувся на зеленій галявинці під деревом і заснув.Приходить невдовзі стара коза із лісу додому. Ах, що ж вона там побачила!… Двері відчинені. Стіл, стільці, лавки перекинуті, умивальник розбитий, подушки і ковдри з ліжка скинуті. Стала вона шукати своїх діток, але знайти їх ніде не могла. Стала вона їх кликати по іменах, але ніхто не відкликався. Нарешті підійшла вона до молодшого, і почула у відповідь тоненький голосок:– Мила матусю, я у годиннику сховався!Витягла вона його звідти, і він розповів, що приходив вовк і з’їв усіх. Можете собі уявити, як плакала коза через своїх бідних діточок!Нарешті вийшла вона у великому горі із дому, а молодше козеня побігло за нею слідом. Прийшла вона на галявинку, бачить– лежить біля дерева вовк і хропить так, що аж гілки тремтять. Роздивилася вона його з усіх боків і побачила, що у великому животі у нього щось ворушиться і перекидається.«Ах, Боже мій, – подумала вона, – невже мої діточки, яких з’їв він на вечерю, ще живі?» І наказала вона козеняті бігти швидко додому і принести ножиці, голку і нитки. Ось розрізала вона чудовиську живіт, але тільки зробила надріз, а тут і висунуло козеня свою голову. Стала різати живіт далі, – тут і вискочили один по одному всі шестеро, живі-здорові, і нічого з ними поганого не сталося, тому що чудовисько від жадібності ковтало їх цілими. Ось уже радість була! Стали вони ласкатися та горнутися до милої своєї матусі, скакати і стрибати, немов кравчик на весіллі. Але стара коза сказала:– Йдіть швидко і знайдіть каменів, ми наб’ємо ними живіт проклятущому звірові, доки він ще сонний.Принесли тут семеро козенят багато-багато каменів і засунули їх вовку у живіт стільки, скільки помістилося. Зашила стара коза йому швидко живіт, а той нічого не помітив, навіть жодного разу не прокинувся.Після того, як вовк виспався, він підвівся на ноги і відчув таку спрагу, що вирішив піти до колодязя, щоб напитися води. Лише зробив перший крок, і в животі в нього затріщали камінці, що знову почали стукати один об один. Вовк вигукнув:Щось у пузі стука-грюка, Ось така мені наука! Це не козенята-стрибунці, А важкі прокляті камінці!Коли він підійшов до колодязя, нахилився, щоб пити воду, камені потягли його вниз, і він потонув. Семеро козенят побачили це, побігли до матері і радісно закричали:– Вовк мертвий! Вовк уже мертвий! – і почали разом із мамою танцювати біля колодязя від радості.

Жила лисиця у вовка прислужницею, і що вовк наказував робити, те вона й виконувала, бо була слабшою за нього. Одного разу лисиця вирішила позбутися такого господаря.Якось вони йшли разом лісом, і вовк сказав:– Лисице руда, знайди мені їжу! Не дістанеш – з’їм тебе!Лисиця відповіла:– Є одне селянське подвір’я, де пасуться два молоді ягняти. Якщо хочеш, можемо вкрасти одного.Вовк погодився, і вони вирушили туди. Лисиця вкрала ягня, віддала вовкові, а сама втекла. Вовк з’їв ягня, але захотів ще. Пішов він знову на подвір’я, але був таким незграбним, що мати ягняти його помітила й здійняла галас. На крик збіглися селяни, які зловили вовка і добряче його побили. Кульгаючи та виючи від болю, вовк повернувся до лисиці й сказав:– Ти мене підвела! Я хотів украсти друге ягня, але мене спіймали й набили боки.А лисиця відповіла:– Сам винен! Навіщо бути таким ненажерливим?Наступного дня вони знову пішли в поле, і вовк знову каже:– Лисице руда, дістань мені щось поїсти, а не дістанеш – я тебе з’їм.Лисиця відповіла:– Я знаю одне селянське подвір’я, де сьогодні ввечері господиня млинці пече. Давай їх украдемо.Вони пішли туди, і лисиця обшукала весь дім, все роздивилася і принюхалася, доки не дізналася, де стоять горщики. Вкрала шість млинців і принесла їх вовкові.– На, їж, – сказала вона йому, а сама знову втекла своєю дорогою.Вовк миттю проковтнув млинці й каже:– Вони такі смачні, що мені ще хочеться.Він повернувся до хати й звалив усю миску на підлогу – залишилися тільки скалки. Піднявся галас, господиня помітила вовка і почала кликати на допомогу. Збіглися люди, і вони почали його бити, хто чим. Вовк ледве втік, кульгаючи на обидві ноги та голосно виючи, до лисиці в ліс.– Чому ти мене так підвела? – скрикнув вовк. – Селяни спіймали мене і добре начесали мені спину!Лисиця відповіла:– А навіщо ти такий ненажерливий?Третього дня вони знову разом пішли в поле. Вовк, кульгаючи, ледь встигав за лисицею і знову каже їй:– Лисице руда, дістань мені щось поїсти, а не дістанеш – я тебе з’їм.Лисиця відповідає:– Я знаю одного селянина, він зарізав корову, і засолене м’ясо лежить у нього в коморі, в діжці. Давай його вкрадемо!Вовк погодився:– Давай підемо разом, а ти мені допоможеш, якщо я не зможу вибратися.– Що ж, підемо, – сказала лисиця і показала йому всі шляхи та лази.Нарешті вони дісталися до комори. М’яса там було багато, і вовк одразу ж взявся за нього, думаючи: «Усе з’їм – часу вистачить». Лисиця теж поїла, але постійно роздивлялася навкруги й часто підбігала до дірки, через яку вони залізли в комору, перевіряючи, чи достатньо широка вона для втечі. Вовк запитав:– Лисице мила, чому ти все бігаєш туди-сюди?– Треба подивитися, чи не йде хтось, – відповіла хитра лисиця. – Не їж тільки занадто багато.Вовк відповів:– Я не піду, доки не з’їм усе м’ясо з діжки.Тим часом у комору зайшов селянин, почувши шерех лисячих лап. Лисиця одразу ж вискочила назовні, і вовк за нею, але так набив собі живіт, що застряг у дірці. Селянин узяв дубину й убив вовка. А лисиця втекла в ліс і раділа, що позбулася такого ненажери.

Жив собі один принц, який дуже хотів одружитися з принцесою, але тільки зі справжньою. Він об’їздив увесь світ у пошуках такої нареченої, але так і не знайшов. Принцес було багато, але чи були вони справжніми, він не міг упевнитись. Йому завжди щось здавалося не так. Тож повернувся принц додому засмучений, бо мріяв знайти справжню принцесу і одружитися з нею.Одного вечора почалася страшна негода: гримів грім, блискала блискавка, а дощ лив як з відра. Було справді моторошно!Раптом у міську браму постукали. Старий король пішов відчинити двері.За брамою стояла дівчина, яка назвалася принцесою. Ох і вигляд же в неї був після такої зливи! Вода стікала по її волоссю й сукні, текла по носках черевиків і витікала з-під каблуків. Але дівчина наполягала, що вона справжня принцеса.«Ну, це ми перевіримо!» — подумала стара королева, але нічого не сказала вголос. Вона пішла до спальні, зняла всю постіль із ліжка, поклала на дошки маленьку горошину. Потім поклала поверх неї двадцять матраців і ще двадцять пухових перин із найніжнішого гагачого пуху.На цьому ліжку мала спати принцеса цілу ніч.Вранці її запитали, як вона відпочила. — Ой, дуже погано! — поскаржилася принцеса. — Я всю ніч не могла заснути. Не знаю, що було в ліжку, але я лежала на чомусь твердому. Все тіло болить і вкрите синцями! Це було просто жахливо!Тоді всі зрозуміли, що перед ними справжня принцеса. Адже тільки справжня принцеса могла відчути горошину через двадцять матраців і двадцять пухових перин. Тільки у справжньої принцеси могла бути така ніжна й чутлива шкіра! Принц одружився з нею, бо знав тепер напевне, що знайшов справжню принцесу, а горошина потрапила до музею, де лежить і досі, якщо її ніхто не взяв.От яка історія була насправді!

Один хлопець вирушив на базар, несучи кошик із яйцями. Йде він дорогою та розмірковує вголос:— Несу три сотні яєць. Продам їх по монеті за кожне — отримаю триста монет. За ці гроші куплю порося, вигодую його, і воно приведе дванадцять малих свинок. Вирощу їх, і кожна народить ще по дюжині поросят. Вигодую весь цей гурт і продам. А тоді куплю собі гарного коня та буду їздити, як пан. Замріявся хлопець, не помітив, як палка зісковзнула з плеча. Кошик впав на землю, яйця розбилися. Він схопився за голову й зітхнув:— От лихо! Усе моє багатство пропало!Почав він підбирати ті яйця, що залишилися цілими, аж тут помітив, що за ним іде незнайомець. Хлопцю стало соромно, і він запитав:— Скажи, відколи ти йдеш слідом за мною? Чоловік усміхнувся й відповів:— Відтоді, як ти почав багатіти, і аж до того моменту, поки все не пішло прахом. Мораль казки: не варто забувати про реальність і бути занадто захопленим мріями, адже неуважність може призвести до втрати того, що вже маєш.

Одного разу зустріла лисиця на узліссі сіру куріпку та й питає:— Скажи, любонько, як це ти вдень спокійно спиш? — Та нічого складного! — відповіла куріпка. — Ховаю голову під крильце — і солодко дрімаю. Хочеш, покажу?Куріпка вмостилася на місці, сховала голову під крильце — і прикинулась сплячою. А лисиця тільки того й чекала: очі загорілися, підкралася ближче — та цап її за крило! І мерщій — навтьоки, в зубах тримає здобич.Пробігає повз річку, а там пралі білизну полощуть. Побачили лисицю — та як закричать:— Ой, дивіться! Он лисиця куріпку в зубах несе!Почула куріпка крики, нашорошилась — і шепоче лисиці:— Ех, і цікавий тут народ! Хіба ж не соромно — лізти в чужі справи?Лисиця на мить замислилась: «А й справді, яке їм діло?» — і розтулила пащу, хотіла вже праль добряче вилаяти…Але тільки-но відкрила рот — куріпка враз вислизнула, злетіла й сіла високо на гілці дуба.Лисиця скреготнула зубами та пробурмотіла:— Ех! Ніколи не треба балакати даремно!А куріпка, всміхаючись зверху, відповіла:— А ще спати вдень — не завжди добра ідея!

Жив дід з бабою. Якось дід каже бабі: «Спечи-но, бабо, коржик, а хто його вхопить — той і з’їсть!» Баба спекла коржик. Дід узяв його, покотив по сінях і каже бабі: «Ну, лови, бабо!»Баба ловила, ловила — та не вхопила. Дід вийшов на вулицю, покотив коржик і каже: «Лови, сірий котику!» Кіт ганявся, ганявся — та не спіймав. Далі йде дід, а на тину сидить півень. «Лови, півнику, коржик!» Півень намагався, намагався — та не спіймав.Дід вирушив до току, де молотники працюють. «Ловіть, молотники, коржик!» Молотники ловили, ловили, та ціпи поламали, а коржика не зловили.Дід пішов на лід, де прачки прали. «Ловіть, прачки, коржик!» Прачки ганяли коржик, ганяли — та все сорочки в ополонку пірнули, а коржика не спіймали.Далі дід пішов по дорозі, а минають його сіновози. «Ловіть, сіновози, коржик!» Сіновози ловили, ловили, та сіно розсипали, а коржика не зловили.Іде дід далі, минають його дрововози. «Ловіть, дрововози, коржик!» Дрововози ловили, ловили, та дрова розсипали, а коржика не спіймали.Йде дід далі по дорозі, а назустріч йому старичок Макарчик. «Макарчику, лови коржик, як зловиш — з’їси!» Макарчик ганявся за коржиком, та так і не вловив. Розсердився, підняв палку і вдарив коржик, після чого взяв і з’їв його.