Смішні казки

Одного разу скляр звернувся до божевільного:— Слухай, усі такі, як ти, постійно б’ють вікна. А ти сидиш без діла. Іди, теж побий шибки — мені ж вигідно! Більше розбитих вікон — більше в мене роботи!Божевільний лише зрадів. Побіг просто до… будинку самого скляра. Весело насвистуючи, почав кидати каміння у вікна. І не зупинявся, поки не розбив усе скло до останньої шибки.Скляр повертається додому — і що він бачить? Усі вікна вдрузки! Він розгнівався, кинувся до божевільного:— Ти що наробив?! — закричав. — Я ж не це мав на увазі! — Але ти ж сам сказав мені бити вікна! — здивовано відповів божевільний.— Я мав на увазі чужі вікна! Чужі! Щоб мене потім найняли ремонтувати!Божевільний задумливо почухав потилицю:— Та якби я побив вікна не тут, інші господарі могли б покликати когось іншого. А тут я точно знаю — ти сам усе полагодиш! Мораль цієї казки полягає в тому, що інколи ми можемо неправильно тлумачити чужі наміри й, слідуючи вказівкам, можемо потрапити у ситуацію, яка шкодить нам самим. Крім того, вона підкреслює, що іноді прагнення до вигоди може призвести до небажаних наслідків, якщо ми не враховуємо всі деталі ситуації.

У нашому селі жив собі один чоловік, такий уже дивак, що як тільки хтось йому щось розповість — одразу відповідає:— А мені що до того? Чужа справа — не моя справа. Навіть небо чужого лиха не боїться!Тож і прозвали його всі в селі — Не-моя-справа.Якось цей чоловік поїхав до міста й купив мішок соєвих бобів. Закинув його собі на плече й пішов додому. Та не помітив, що мішок дірявий. І поки крокує, боби один за одним висипаються просто на дорогу. Наздоганяє його сусід, теж із базару вертається. Побачив, як боби сиплються, та й питає:— А як гадаєш, коли в когось біда — слід йому про це сказати?— Та ні, — буркнув Не-моя-справа. — Чужі справи — не моя турбота. Тобі ж яка з того користь?Сусід зітхнув, нічого не сказав.Ідуть далі. А боби — сип, сип, сип… Мішок уже напівпорожній. Сусід знову питає:— А як можна допомогти, хіба не варто?— Навіщо? — знизав плечима Не-моя-справа. — Допомагай, коли сам хочеш мати з цього вигоду. А так — не встрявай!От дійшли вони до села. Тільки тут Не-моя-справа побачив, що мішок майже порожній, і бобів майже не залишилося.Розсердився, загорлав:— Чому ж ти нічого не сказав?! Он скільки загубив!Сусід спокійно відповів:— Та ж ти сам казав: не моя справа. От я й не втручався…

Жили-були чоловік і жінка, але між ними не було згоди: постійно сварились і ображали одне одного. Чоловік часто називав свою дружину дурною, а вона у відповідь звинувачувала його у тому, що він теж дурень. Так вони й жили — вічно в скандалах.Якось чоловік приніс додому сто фунтів масла і рису. Дружина розлютилась:– Ти що, зовсім розуму не маєш? Ти ж дурень, навіщо купив стільки масла і рису? Може, ти вже збираєшся святкувати весілля нашого сина чи готуватися до похорону свого батька?Чоловік здивовано відповів:– Про що ти говориш? Які весілля і похорони? Все це добре приберемо. Хай стоїть, поки не прийде Карнавал.Дружина заспокоїлася, приховала продукти й почала чекати. Час минав, а Карнавал так і не з’являвся. Одного разу, сидячи на лавці перед домом, вона побачила незнайомця, що йшов вулицею. Вона підняла руку і покликала його:– Гей, брате, підійди сюди!Незнайомець зупинився.– Слухай, брате, тебе часом не Карнавалом звуть? – запитала жінка.Хлопець зрозумів, що жінка не зовсім при здоровому глузді, і вирішив пожартувати:– Так, сестро, я Карнавал. А що сталося?Жінка почала скаржитись:– Знаєш що, Карнавале, ми не наймалися зберігати твої продукти. Чому ти так довго не забрав їх? Тепер все твоє добро лежить тут, а я змушена тобі все це зберігати! – Не сердься, сестро, я щойно йшов сюди, шукаючи ваш дім. Ось і знайшов, нарешті, – відповів Карнавал, вирішивши зробити вигляд, що все це правда.– Добре, заходь і забирай, – сказала жінка.Незнайомець зайшов у будинок, взяв мішки з рисом і маслом, навантажив їх на спину і пішов. Повернувшись додому, чоловік запитав у дружини:– Ну, що, Карнавал з’явився?– Так, з’явився, забрав усе своє, – відповіла жінка. – Я йому все віддала.– Який Карнавал? Про що ти говориш? Ти що, зовсім здуріла? Масло і рис? Як ти могла так?Жінка показала чоловікові, якою дорогою пішов «Карнавал». Чоловік осідлав коня і поїхав слідом.Тим часом Карнавал, помітивши, що чоловік їде за ним, сховав мішки з рисом і маслом у кущах і почав йти пішки. Коли чоловік наздогнав його, запитав:– Ти не бачив мандрівника, що йшов цією дорогою?– Так, бачив, – відповів “Карнавал”. – І що він ніс?– Масло і рис.– Ага, той самий! Коли ти його бачив?– Давно вже.– Як ти думаєш, я його наздожену, якщо буду швидше їхати?– Ну, навряд чи. – сказав «Карнавал». – Дивись: ти на коні, а він пішки. Поки твій кінь переставить всі свої ноги, рахуй: раз-два-три-чотири, а той, за ким ти женеться, адже на двох ногах. Йому, щоб ноги переставити, треба зробити всього лише: раз-два, раз-два! Уже швидше, ніж ти на коні будеш робити ра-а-з-два-а-а-три-и-и-чот-и-и-ри!Чоловік погодився і залишив коня, сам побігши пішки. Він постійно повторював:– Раз-два, раз-два, раз-два, раз-два!Карнавал тим часом навантажив мішки на коня і поїхав іншою дорогою.Чоловік, після довгого бігу, не знайшов ні Карнавала, ні його коня. Всі сліди зникли. Повернувшись додому, він почав знову сваритися з дружиною за втрату масла і рису. А дружина звинувачувала його за втрату коня.І так вони й продовжували сваритися: він її дурною назве, вона його дурнем. А Карнавал, посміхаючись, дивився на все це з боку.

Жив-був собі бідний дід. І от якось надумав піти до сільської управи. Там зустрів учителя — той стояв із сигарою в зубах. Дід йому каже:— Курите! Знову курите!Учитель усміхнувся:— А може, й ви закурите, діду? — і простягає сигару. Дід дивиться на неї та й питає:— Скажіть, пане учителю, як це ви курите дорогі сигари, а в мене й на простий тютюн грошей нема?— Бо я в школі вчився, — відповів учитель.Іде дід додому та думає: «А піду і я завтра до школи — може, й мені пощастить».Наступного ранку приходить до школи.— Що вам, дідусю? — запитує учитель.— Та хочу вчитися.— Ех, дідусю, трохи ви запізнилися…— Ну, тоді бувайте здорові… Але на другий день дід знову з’явився, ще й раніше.— Що вам, дідусю?— Учора ви сказали, що я трохи запізнився, то ось я — ще зранку!Учитель засміявся:— Та я не це мав на увазі. Ви не на урок запізнились — вас уже пізно вчити, бо ви надто старі.— І то правда, — зітхнув дід.Пішов додому. А дорогою — дивиться, лежить сумка. Підняв, відкрив — а вона повна грошей! Зрадів дід, приніс додому, показав бабі — і зажили вони, як у казці.Та от якось посварилися. Дід бабі щось різко сказав, та й ще й по потилиці стукнув. Образилася баба, розсердилася, пішла — і донесла в управу, що дід, мовляв, чужу сумку з грішми забрав.Забрали діда в поліцію — допитують, сварять, навіть б’ють. Тут і справжній господар сумки знайшовся — пан якийсь.Викликали діда до суду. Суддя питає:— Діду, ти гроші знайшов?— Знайшов.— А коли саме?— Та коли до школи ходив.Суддя глянув на діда: старий, сімдесят літ. А той пан — молодий ще. Подумав-подумав і каже:— Ні, не його це гроші.Отак і залишилися ті гроші дідові.

Одного разу єгипетський цар гуляв у лісі, де росли банани, горіхи й хурма. Він милувався папугами, що блищали барвистим пір’ям, і сміявся з кумедних мавп, які стрибали по деревах, рвали плоди й ласували ними.З того часу цар щодня приходив до лісу. Та одного дня, дивлячись на мавп, він задумливо мовив до своїх вельмож:— А що, як спіймати кілька десятків мавп і навчити їх танцювати?— Та це ж неможливо! — здивувалися придворні.— Чому ж? Мавпи ж люблять наслідувати людей! Побачить, як хтось зачісується — і сама голову шкребе. Побачить танець — і вже копіює рухи. Давайте спробуємо.За царським наказом у лісі впіймали кілька десятків мавп і доправили до палацу. Цар покликав танцюристів:— Навчіть цих мавп танців. Але ставтеся до них добре — годуйте, не кривдьте. Нехай їм буде весело, не як у неволі.Танцюристи заходилися до справи. Минуло кілька днів — і один із них прибіг до царя:— Володарю! Ви не повірите! Мавпи вже все вивчили! Танцюють так, що й ми позаздрили!Цар не повірив — але побачене вразило його до глибини душі. Десятеро мавп танцювали граційно й весело, ніби справжні актори. Цар був у захваті й велів нагородити кожну мавпу торбинкою золота.Потім покликав кравців:— Пошийте мавпам гарне вбрання: яскраве, розкішне, кожній — інше. Не шкодуйте тканин і прикрас. Бо через тиждень — велике свято, і мавпи танцюватимуть перед усіма!Настав день урочистості. Палац сяяв, до нього з’їхались вельможі в шовках та оксамитах. Цар з царицею приймали гостей, пригощали вишуканими стравами. Потім усі пройшли до великої зали.Світло погасло, музика заграла — і на сцену вибігли мавпи в кольорових костюмах і машкарах. Вони почали танцювати, викликаючи захоплення і сміх у публіки.Та раптом один жартівливий юнак, спостерігаючи за виступом, тихенько вийшов до вітальні, набрав повну жменю горіхів, повернувся і непомітно розсипав їх на краю сцени.Мавпи одразу помітили горіхи — і шоу скінчилося. Вони кинулися до ласощів, забувши про танці й публіку. Почали битися, виривати горіхи одна в одної, здирати машкари, рвати вбрання.На сцені запанував хаос: шерсть летіла, одежі тріщали, музика замовкла. Глядачі реготали, а цар — найбільше. Лише старий слуга, що спостерігав з дверей, сумно похитав головою:— Як не вчи мавпу танцювати — вона все одно залишиться мавпою.

Одного затишного вечора матуся-зайчиха повернулася додому. А вдома на неї чекав маленький синочок. Він зрадів, коли побачив матусю, та міцно обійняв її. — Мамо, мамо, — заплигало зайченя — до мене в гості приходив Апчхи! — Будь здоровий, синку! — мовила зайчиха — То хто, ти кажеш, приходив до тебе в гості? — Апчхи! — повторило зайченя. — Ти що, захворів? Чи алергія? — занепокоїлась матуся, піднявши свої вуха. — Та ні, — відмахнувся вухань — я не пчихаю. Принаймні зараз. — Щось я заплуталася. То хто до тебе в гості приходив? — Апчхи! Матуся почухала себе за вухом, а потім: — А-а-а, тепер зрозуміла. Ну, ти хоча б чаєм гостю пригостив? — Ні. Він сказав лише «Апчхи!» і більше не приходив. — посміхнувся зайчик.

Одного разу поміщик розлютився на свого наймита і вигнав його. Але наступного ранку той повернувся.— Чого приплентався? Я ж тебе вигнав! — роздратувався поміщик. — Геть звідси! Щоб духу твого тут не було!— Пане, — відповів наймит, — учора, коли ви мене прогнали, я прийшов додому, трохи посумував, а тоді заснув. А вранці прокинувся і згадав, що маю вам дещо сказати, щоб вас потішити.Почувши про щось приємне, поміщик пом’якшав і запитав:— То що ж ти хочеш мені сказати?— Учора я копав у вашому саду, — почав наймит, — і натрапив лопатою на щось тверде. Думав, камінь, а то був казан із викарбуваним вашим ім’ям. Відкрив кришку, а там повно срібла!Поміщик захвилювався, підозріло глянув на наймита, подумавши: «А чи не вкрав він звідти срібла?» Але стримався і, вдаючи доброзичливість, сказав:— Хоч скарб і в моєму саду, але ти його знайшов, міг би взяти частину собі.— Ні, пане, — відповів наймит. — Там було ваше ім’я, як би я посмів щось узяти?Зрадівши, що весь скарб дістанеться йому, поміщик запросив наймита до столу, налив вина, поставив закуски і сам сів поруч. Та в голові крутилася думка: «Не може бути, щоб він нічого не взяв!» — Невже ти спокійно дивився на казан зі сріблом? — не втерпів поміщик. — Скажи правду.Наймит зітхнув і тихо промовив:— Є приказка: чи можна влізти у воду й не намокнути? Щиро зізнаюсь: узяв один маленький зливок.Поміщик спалахнув від гніву, але стримався, подумавши: «Не час сваритися, бо не покаже, де скарб». Усміхнувшись, він далі пригощав наймита, а той їв і пив із задоволенням.Через деякий час поміщик знову спитав:— Тільки один зливок узяв? Може, більше? Сказав би чесно, я не гніваюся.Наймит, уже добряче напившись, підвівся і сказав:— Я знав, що срібло ваше, але жадоба взяла гору. Тільки простягнув руку, щоб зачерпнути повну жменю, як хтось штовхнув мене. Я злякався — і прокинувся. Шкода, що не встиг узяти більше. А все через мою дружину — це вона мене розбудила.Поміщик, ледве стримуючи лють, просичав:— То це був лише сон…— Аякже, — спокійно відповів наймит, відступаючи до дверей. — А ви думали, правда?

Жили собі чоловік і жінка. Не мали вони багатства, але були щасливі, бо любили одне одного й жили в злагоді. Лише одного їм бракувало — дитини. Хоч скільки молилися, а в хаті була тільки тиша… та старий кіт на припічку.Одного дня жінка зібрала останні гроші й пішла до лісової ворожки.— Допоможи, бабусю, — благала. — Нехай у нас буде дитинка…Ворожка пошептала, поворожила й дала їй жменю чорного зерна:— Перемели на борошно, спечи паляничку й з’їж. Але запам’ятай: якщо народиться дитя, до півроку нікому його не показуй! Ні сусіду, ні родичу, ні чужинцю — нікому!Так і сталося: невдовзі в жінки з’явилася гарнесенька дівчинка — ясні очі, личко, як у ляльки. Назвали її Парасинкою. Рости вона почала швидко — мов на очах. Батьки були щасливі, та день за днем тягнулися до тієї межі, коли нарешті зможуть поділитися радістю з людьми.Одного разу, коли жінка була вдома сама, хтось постукав у двері. Вона завісила колиску й пішла відчиняти. На порозі стояла стара, зігнута баба в подертій хустці й попросила води. Господиня пішла по воду, а тим часом баба нишком прослизнула до хати, відхилила завісу над колискою, прошепотіла щось — і зникла.Коли жінка повернулась, — на порозі нікого, а в колисці… свинка!Засмутилися чоловік і жінка, заплакали — та що вдієш? Стали вони жити з Парасинкою-свинкою.Та не минуло й кількох днів, як у хаті почали траплятись дива: прийдуть з поля — вдома прибрано, обід зварено, все чисто. Хто це робить — невідомо.Одного разу сусідський хлопець Іванко побачив, як свинка з кошиком за плечима поспішає до лісу. Зацікавився, пішов слідом. А в хащі побачив, як свинка залізла під кущ — а з другого боку з’явилася вродлива дівчина.Підкрався Іванко — бачить, під кущем лежить свиняча шкура.— Хто ти, дівчино прекрасна? — запитав. — Чому ховаєшся в шкурі?— Це мене зачарувала зла відьма, коли я ще була немовлям. Стану я знову дівчиною, тільки якщо хтось мене щиро полюбить і поцілує за весільним столом.— То будь моєю дружиною! — враз вигукнув Іванко.— Подумай добре, — сумно мовила дівчина. — Село буде сміятися, як поведеш мене до шлюбу в шкурі свинки.Та Іванко не вагався. Заслав сватів, а вже в неділю вів Парасинку до хати.Село реготало — такого ще не бачили! Найдужче сміявся багацький син Василь:— Гляньте, Іванко свиню до шлюбу веде! Оце жінка — на всі часи!А найбільше з усіх сміявся син багача — Василь:— Ви тільки гляньте на цього жебрака! Йде собі — і ще й свиню з собою тягне!Але Іванко з Парасинкою ніби й не чують насмішок. Ідуть своєю дорогою, щасливі. Ось і Іванкове подвір’я. Весільний стіл накрито, та, крім батьків молодят, ніхто із села не захотів сісти. Люди стояли за тином і глузували, хто як міг. Василь аж за живіт брався:— Дивіться, дивіться, цілує свою свиню! Ой, не можу! Лусну від сміху!Та тільки Іванко поцілував свинку — як шкура з неї спала, і перед столом постала вродлива й радісна дівчина — Парасинка. Настала тиша. Василь ледь не впав від подиву. Побачивши Парасинку, затрусився з заздрощів. Ото тобі й “жебрак”! Ото тобі й “дранець”!П’ять днів Василь нічого не їв і не пив. Не міг заснути. Думав тільки, де б йому знайти ще кращу наречену. На шостий день надумав:— Іванко узяв якесь облізле порося — а я, багатий чоловік, візьму собі справжню графську льоху! Отакого!І зранку, прихопивши торбинку з грошима, подався до графського замку. Управитель довго не міг второпати, чого хоче цей дивак, але гроші все пояснили. І за Василя віддали Маню — найтовщу льоху в маєтку.У неділю графські хлопи ледь не померли зі сміху, поки вантажили Маню на Василеву бричку. А той гордо, мов імператор, мчав із нею на весілля.Село завмерло. Всі дивилися на це видовище з широко відкритими ротами.Весільний стіл ломився від страв і напоїв. Маня аж очі вирячила — стільки смакоти!Та як кажуть: пусти свиню до столу — вона й ноги на стіл. Маня всілася прямісінько до печеної картоплі. Василь намагався пригорнути наречену й поцілувати. Один раз, другий, десятий… А свиняча шкура все не спадала.Розлючений, Василь як не копне Маню — та й вигнав із-за столу.Тут уже все село вибухнуло сміхом:— Але й Василь! Оце жених! Кричи тепер, Василю, на все село, яка тобі дісталась наречена!А Василю — не до сміху. Згадав він тоді свої ж слова: «Який іде — таку й веде…»А Іванко з Парасинкою жили собі довго, радісно і щасливо.

Одного разу вирішив селянин Гаспар повернути борг своєму панові. Прийшов до його маєтку, постукав у двері та запитав у наймички:— Пан удома?— Авжеж, сидить зі своїми приятелями й снідає.— Передай йому, що я приніс позичені гроші.Побігла наймичка до господаря:— Прийшов Гаспар, гроші приніс!Пан зрадів:— От і добре! Веди його сюди. — А до гостей шепнув: — Це мій боржник, простак ще той. Зараз покажу вам фокус: пожартуємо з нього — і досхочу посміємося.Зайшов Гаспар до кімнати:— Доброго дня, пане!— І тобі доброго, Гаспаре. Присідай ось біля каміна, відпочинь з дороги.Сів селянин на лавку, роззирнувся, а пан із посмішкою питає:— Що нового у твоєму господарстві?— Та пригода була! Наша корова привела аж п’ятеро телят!— П’ятеро? Не може бути! А як же п’ятому дісталося молока, коли четверо смокчуть?— А те саме, що і я зараз: сидить та очима пасе.Пан знітився, а гості заусміхались. Він буркнув:— Сюзанн, принеси Гаспарові тарілку.Принесли. А тим часом перед паном поставили велике блюдо з рибою. Він кинув Гаспарові дві худющі рибинки.Селянин узяв їх, підніс до вуха, ніби слухає, похитав головою та поклав назад.— Що, не свіжі? — глузливо спитав пан.— Та ні, пане. Просто рік тому в річці втопився мій дядько. Я оце й запитав у рибок, як йому там. Але ці сказали, що тоді ще й на світі не були. Може, он той жирненький короп щось розповість?— Дивак! Ну бери вже…Після риби принесли шинку. Пан запропонував:— Гаспаре, шинки хочеш? — Ще б пак!Пан урочисто подав йому крихітний шматочок. Гаспар з’їв, облизався, витяг ножика, відрізав ще шмат — і ще.— Гей, обережно, — каже пан. — Кажуть, хто забагато шинки з’їсть — того мову відбирає.— Спасибі, пане! У мене вдома якраз балакуча жінка, день і ніч язиком меле. Візьму решту шинки їй — може, хоч трохи помовчить!Сховав окіст у торбину, попрощався й пішов. А пан — аби ще чогось не вчудив — сам його до воріт провів.Коли повернувся — гості сміялись так, що аж за животи хапались.Ну що, як думаєте: з кого вони сміялись? З Гаспара — навряд.