Смішні казки

У одному селі жив чоловік із жінкою. Мали вони аж семеро малих дітей. Жили всі разом — і старі батьки, і малеча — в тісній хатині. Грошей не вистачало, їжі мало, місця обмаль. Життя було нелегким — бідним та клопітним.Не витримав чоловік узимку цього безладу й тісноти, пішов до батюшки за порадою:— Батюшко, що робити? У хаті місця немає, діти плачуть, старі бурчать, сил уже немає…Священик подумав і каже:— Заведи в хату козу.Чоловік здивувався, але послухався. Завів у хату козу — і стало ще гірше: коза мекає, діти за нею ганяються, хата перевертається догори дриґом. Минуло два тижні — знову чоловік до батюшки:— Батюшко, стало ще гірше! Що тепер?— Заведи ще й собаку, — мовив батюшка.Послухався чоловік, привів собаку. І тут почалося справжнє пекло: коза мекає, собака гавкає та ганяється за нею, діти кричать, старі сваряться. Через тиждень знову чоловік іде до церкви:— Батюшко, ну зовсім нестерпно! Що ж тепер?А батюшка йому:— Заведи в хату порося. Повернувся чоловік додому, привів порося. А тоді в хаті й почалося: собака гавкає, порося хрюкає, коза мекає, діти плачуть — суцільний гармидер. Не витримав чоловік, прибіг до батюшки:— У хаті справжнє божевілля! Не можу більше! Утік з дому й повертатися не хочу!А батюшка усміхнувся та й каже:— Добре, тепер іди додому та виведи з хати козу, собаку й порося.Так і зробив чоловік. І раптом — тиша, спокій, діти радіють, жінка усміхається, батьки зітхають з полегшенням. І чоловік ніби вдруге на світ народився.Прибіг він знову до батюшки, радісно вигукуючи:— Дякую, батюшко! Тепер у хаті — як у раю!

Ой чули ви чи ні, та одного разу три вовки зібралися риби хвостом наловити. І хоч це повністю суперечило логіці, та вовків це не зупинило.Отож, з чого все почалося? А з того, що спочатку вели вони розмову про те, хто більше риби може наловити. І кожен хвастався своєю вудкою, гачками та поплавками. Кожен вихваляв свої хитрості та вміння ловити рибу.— Та я… та я учора такий улов мав — одна рибина як та ріпка! Отака була, — розмахував лапами Патякало показуючи розміри риби — ледве гуртом до хати донесли. І бабка з дідом допомагали, і кішка з мишкою. А коли несли, то ще й хвіст по землі волочився.— Ага, таке скажеш! — не повірив йому Базікало — Я от, днями, рибу ловив, один гачок — три рибини. І кожна більше за мене. Тож улов мій втричі більший ніж будь у кого з вас.— Ото вигадали! — почав тягти ковдру на свій бік Триндякало — Три рибини на один гачок. Не рибка, а ріпка. І хто вам повірить? От я вчора акулу упіймав. Та ще й китову. Ось він справжній улов!Притихли вовки. Дурно їм стало від того, що наговорили. Але не зупинилися.— Та що б ви знали, моя вудка десять метрів в довжину. І як закидую то ліска аж до протилежного берега дістає. — продовжив вихвалятися Патякало.— Та щоб ви знали, в мене на гачку черв’як як дресований пес — сам рибу шукає. А потім хапає її та й тягне на берег. Я навіть не надриваюся. З легкістю дістаю, а риба та велика-велика, десь як твоя ріпка напевно. — вказав він Патякалу — Або як твоя акула — вказав Триндякалу.Не знав що сказати Триндякало, не зміг швидко вигадати нової нісенітниці, от і змолов дурницю.— Та що там ваші гачки та поплавки? От спробуйте рибу хвостом упіймати!— Та запросто! — вигукнув Патякало.— Та легше нікуди. — додав Базікало.Здивувався Триндякало, але не став уступати.— Може то і впіймаєте, але не більше мене.— Та я… — кричав Патякало.— І я… — кричав Базікало.Так і домовились. Пішли до берега, сіли в човен та й поплили на середину річки. Опустили в воду хвости, сидять та й чекають. Годину сидять, другу, а не клює. Набридла їм тиша, от Патякало й мовив:— О, здається щось клюнуло. Скоро буде риба. — Та що там в тебе клюнуло? Риба бульбашки пускає? В мене от вже з годину як сіпає та все ніяк не вхопить. Мабуть, щось велике-велике.— Та тихо ви там, — втрутився в розмову Триндякало — ось вже рибка на підході.Та й знову змовкли. А в цю мить пропливав під човном сом. Побачив він цю картину та й вирішив зухвалих рибаків провчити. Набрав розгону та як гепнув того човна, що човен й перехилився. А вовки гуртом у воду впали й з остраху почали гребти до берега.— Ріпка? — занервував Патякало.— Та яка ще ріпка в річці, то, мабуть, акула. — припустив Базікало.— Не знаю, що то за акула, та я до води більше ні на крок. — мовив Триндякало.Інші ж вовки змовчали, але також про це подумали.Мораль цієї казки така — не всяка риба на дурість клює, а от для неприємностей й вудки не потрібно.

Уявіть собі тихе містечко у Швеції, де всі діти слухаються батьків, а будинки стоять у рядочок, наче цукерки в коробці. Але одного дня в старій віллі «Курка» з’являється Пеппі Довгапанчоха – дівчинка з рудими косичками, що стирчать, наче вуса кота, веснянками на щоках і очима, що блищать від пустощів. Вона сильна, як справжній велетень, і може підняти свого коня, який живе прямо на веранді! А ще в неї є мавпочка Пан Нільсон, що любить красти печиво.«Я сама собі капітан!» – весело кричить Пеппі, перевертаючи сковорідку з млинцями так, що тісто літає по стелі. Її тато, капітан Ефраїм, десь у морях, а мама, за словами Пеппі, «стала янголом і дивиться на мене з хмаринки». Але Пеппі не сумує – у неї є скриня із золотими монетами й уява, що не знає меж. Якось із сусіднього будинку за Пеппі спостерігають двоє дітей – Томмі й Анніка. Вони стоять біля паркану, витріщившись на її коня.«Гей, ти хто така?» – питає Томмі, тримаючи в руках бутерброд.«Я Пеппі Довгапанчоха, найкраща у світі вигадниця пригод! – сміється вона. – А ви хто?»«Я Томмі, а це Анніка, моя сестра, – відповідає хлопчик. – Ти правда живеш із конем?»«Аякже! І з Пан Нільсоном! Ходіть, я покажу, як готувати млинці без тарілок!» – гукає Пеппі, запрошуючи їх до вілли.Усередині хаос: Пеппі ходить по стелі, бо «так цікавіше», а Пан Нільсон гойдається на люстрі.«Ти не ходиш до школи?» – здивовано питає Анніка.«Школа? Фу, там учать нудні цифри! – фиркає Пеппі. – Я краще вчуся знаходити штукенції!»«Шту… що?» – перепитує Томмі.«Штукенції! – пояснює Пеппі, стрибаючи на дивані. – Це коли знаходиш щось класне, наприклад, блискучий камінець чи стару ложку. Хочете шукати зі мною?»Так починаються їхні пригоди. Пеппі веде друзів до лісу, де вони лазять по деревах і шукають «скарби».«Глянь, я знайшов гудзик!» – радісно кричить Томмі.«Це не гудзик, а медаль із королівства Каняка! – запевняє Пеппі. – Там я танцювала з крокодилами!»«Танцювала з крокодилами?» – Анніка хапається за голову. «Це ж неправда!»«Може, й неправда, але звучить круто!» – підморгує Пеппі.Та не всі в місті люблять Пеппі. Однієї ночі двоє злодіїв, Громила й Квіточка, пробираються до вілли, щоб украсти її золото.«Тихо, мала спить, – шепоче Громила. – Хапай скриню, і тікати!»Але Пеппі не спить – вона сидить на стелі й п’є чай із ложки.«О, гості! – радісно вигукує вона. – Хочете пограти в піратів?»«Ти що, не боїшся нас?» – реве Громила, витріщивши очі.«Боятися? Ха! – сміється Пеппі. – Давайте я вас покручу!»Вона хапає злодіїв, крутить їх у повітрі, наче ганчірки, і викидає за двері.«Приходьте ще, навчу вас жонглювати!» – кричить вона їм услід.Іншого дня Пеппі, Томмі й Анніка йдуть на ярмарок. Там цирк, і Пеппі не може всидіти на місці.«Дивіться, силач піднімає штангу!» – захоплено шепоче Анніка.«Пхе, я можу краще!» – заявляє Пеппі й вибігає на арену.«Гей, пане силачу, давай позмагаємося!» – гукає вона.«Ти? Мала? – сміється силач. – Іди грайся в ляльки!»Але Пеппі хапає його штангу, підкидає її в повітря й ловить однією рукою. Глядачі аплодують, а силач тільки рота роззявив.Потім Пеппі бачить трапецію. «Це ж як гойдалки!» – кричить вона й стрибає вгору, перевертаючись у повітрі.«Ця дівчинка – диво!» – шепоче натовп.Якось у місті спалахує пожежа. Двоє малюків кричать із верхнього поверху будинку, а драбина пожежників закоротка.«Що робити?» – панікує Томмі.«Триматися за косички!» – сміється Пеппі. Вона хапає дошку, лізе на сусідній дах і перекидає місток до дітей.«Не бійтеся, я тут!» – гукає вона, забираючи малюків у безпеку.«Ти справжня героїня!» – захоплено каже Анніка.«Та ну, просто день був нудний!» – відмахується Пеппі.Дорослі в місті хочуть відправити Пеппі до дитячого будинку. Приходить сувора тітонька з паперами.«Дитино, тобі потрібен порядок!» – каже вона.«Порядок? – сміється Пеппі. – У мене є порядок: спочатку млинці, потім танці, а потім штукенції!»Вона влаштовує у віллі вечірку: діти їдять цукерки, Пан Нільсон жонглює бананами, а Пеппі співає пісню про піратів. Тітонька так веселиться, що забуває про свої папери.На день народження Пеппі вілла «Курка» гудить від сміху. Усі діти містечка танцюють, їдять торт і отримують від Пеппі золоті монети.«Це на ваші мрії!» – каже вона, обіймаючи Томмі й Анніку.«Пеппі, ти найкраща!» – кричить Томмі.«З тобою кожен день – як свято!» – додає Анніка.«Атож! – сміється Пеппі, і її косички підстрибують. – Життя – це пригода, і я її капітан!»

— Чому ти, власне, ходиш ось так боком? — сказала Мати-Краб своєму синові. — Ти повинен завжди ходити прямо вперед, з вивернутими назовні клешнями.— Покажи мені, як ходити, люба матінко, — слухняно відповів маленький краб. — Я хочу навчитися. Тоді стара Крабиха намагалася й намагалася йти прямо вперед. Але могла ходити тільки боком, так само як і її син. А коли вона пробувала вивернути клешні назовні, то спіткнулася й гепнулася носом об землю. Мораль: Не вчи інших, як поводитися, якщо сам не можеш показати добрий приклад. Відкрийте світ байок Езопа – цікаво та повчально! Лисиця та Ворона Хочете дізнатися, як хитрість може обертатися проти тебе? Пригоди Лисиці чекають на вас! Кіт і старий пацюк Подивіться, як кмітливість допомагає навіть найпильнішому ворогу! Заєць і черепаха Переконайтеся, що повільно, але впевнено теж можна перемогти – повчальна історія для малюків і старших! Лисиця і виноград Дізнайтеся, як бажання іноді змушує нас вигадувати цікаві виправдання. Олень і його відображення Подивіться, чому важливо цінувати себе таким, яким ти є! Мавпи-танцюристки Веселі мавпи покажуть, як радіти дрібницям і сміятися від душі! Ворон і глечик Розум і винахідливість завжди виручають у складних ситуаціях – переконайся самі! Вовк і Ягня Дізнайся, чому сила без права не завжди справедлива і як важливо стояти на своєму! Пастух і вовк (Хлопчик, який кричав “Вовк!”) Переконайтеся, що брехня може дорого коштувати – навіть у казці! Собака і його відображення Подивіться, як заздрість і жадібність можуть обманути навіть найвірнішого друга.

Одного дня дванадцять чоловік із села Ейді Ніфас пішли до міста Май Едега, понесли у млин зерно. От намололи вони борошна, завдали мішки на плечі та й рушили додому. Стежка вилася поміж густим лісом. Ішли вони, ішли, аж тут комусь із них здалося, що один загубився. Гукнув він іншим, щоб зупинилися, і давай лічити. Усіх полічив, а себе забув, і вийшло, що їх тільки одинадцять.— Чекайте! — вигукнув він.— Когось немає! — Не може бути! — Порахуйте самі!Другий порахував і теж забув за себе. — А й справді,— сказав він,— нас тільки одинадцять, одного не вистачає.Третій порахував і теж налічив одинадцять. — Ой деде! — вигукнув він.— Хтось із нас збився з дороги, і його вхопив леопард!Зрештою вони знову рушили далі до Ейді Ніфаса, дорікаючи собі за те, що не вгледіли товариша. — Треба було не спускати його з очей,— сказав один. — А ми залишили його позаду! — додав інший. — Йото вхопив здоровий леопард! — вигукнув третій. — Здоровенна люта леопардиха! — А як мужно він боронився, та ще й голіруч! — Відважний був вояк, що й казати! — Найсміливіший у всьому краї. Він навіть не скрикнув, не поглухав на поміч, коли на нього напала зграя леопардів. — Бідолашна вдова! Що з нею тепер буде? — завголав один. — Нещасна сім’я! За що їм таке лихо? — сумно додав інший. — Він був не тільки хоробрий, але й щедрий та добрий.Так оплакували подорожні свого загиблого товариша. Зайшли вони в село і почали тужити-лементувати. Люди кинулись їм назустріч.— О горе! Дорогою спіткала нас біда! — вигукнув один, і мандрівники почали розповідати про те, як їхній товариш став на бій з леопардом і по-геройському загинув.Зчинився неймовірний гамір, всі заговорили нараз-перебій.Тим часом мале дівча підійшло до мішків з борошном, що їх прибули поставили на землю, і порахувало. Мішків було дванадцять.— Мамо, — сказала дівчинка, — тут дванадцять мішків. — Не морочь голову,— відмахнулася жінка і знову заходилась теревені правити. — Мамо, — сказала дівчинка перегодом, — тут стоїть дванадцять мішків з борошном, то, мабуть, прийшли всі дванадцятеро чоловіків.Мати вгомонилася нарешті й порахувала мішки. — Тут дванадцять мішків, тож мусить бути й дванадцять чоловіків! — закричала вона.Староста села порахував прибулих. — Тепер їх дванадцять. Сміливець вернувся, — сказав він.Селяни радісно загомоніли. — Він подбивав леопардів голими руками і вернувся переможцем! — вигукнув один мандрівник. — Без зброї він подолав цілу зграю хижаків! — оголосив другий. — Слава нам! Такого лицаря, як він, немає ніде!І тут почалося велике свято на честь героя із Ейді Ніфаса з нагоди, що повернувся живим з бою з леопардом.Відтоді минуло багато років, а старі й досі розповідають, як колись їхній земляк прославив село своєю хоробрістю та силою.

Жила-була в маленькому шведському містечку незвичайна дівчинка на ім’я Пеппі Довгапанчоха. Уявіть собі: руде волосся, заплетене у дві косички, що стирчать у різні боки, веснянки на обличчі, як маленькі зірочки, і широка усмішка, яка могла розтопити будь-яке серце! Пеппі була не просто дівчинкою — вона була найсильнішою у світі, могла підняти свого коня однією рукою і жила сама у великій старій хатині, яку називала Вілла «Курка». Разом із нею мешкали її вірні друзі: кумедна мавпочка Пан Нільсон, яка завжди сиділа в неї на плечі, і кінь, що мирно пасся на ґанку. Якщо ще не знайомі із Пеппі Довгапанчохою, радимо відкрити Пеппі Довгапанчоха (скорочено), щоб більш детально познайомитися з головними героями. Одного сонячного ранку Пеппі сиділа на кухні, наминаючи величезний бутерброд із сиром і медом, коли до неї завітали її найкращі друзі — Томмі та Анніка. Це були звичайні діти з сусіднього будинку, які обожнювали пригоди Пеппі. Томмі, з акуратно зачесаним волоссям, і Анніка, з бантиками на косах, сяяли від захвату, розповідаючи про школу.— Пеппі, ти уявляєш, у школі ми вчимося читати, писати, рахувати, а ще малюємо й співаємо! — сказала Анніка, її очі блищали, як два маленькі озерця.— А ще там є перерви, коли можна бігати й гратися! — додав Томмі, жваво розмахуючи руками.Пеппі замислилася, жуючи бутерброд. «Школа? Хм, це, мабуть, як велика пригода, тільки з партами й книжками!» — подумала вона. Її очі загорілися, і вона вигукнула:— Тоді я йду з вами! Хочу побачити, що це за школа така, де ви стільки всього робите!Наступного дня Пеппі вдягла свою улюблену сукню, яка була трохи завелика і різнокольорова, наче веселка, взяла Пана Нільсона на плече, а коня залишила вдома, пообіцявши йому принести цукерку. Вона стрибала поруч із Томмі та Аннікою, співаючи вигадану пісеньку: «Школа, школа, це так кльово, там, напевно, купа дива!»Коли вони зайшли до класу, усі діти витріщилися на Пеппі. Вона виглядала як персонаж із казки: руді косички стирчали, як антени, а Пан Нільсон почав стрибати по партах, викликаючи сміх у всіх. Вчителька, пані Ларсон, була милою, але суворою. Вона поправила окуляри та сказала:— Ласкаво просимо, Пеппі. Сідай, будь ласка, і почнімо урок.Першим був урок математики. Вчителька запитала: «Скільки буде сім плюс п’ять?» Усі діти підняли руки, але Пеппі вигукнула, не чекаючи дозволу:— О, я знаю! Сім яблук і п’ять яблук — це дванадцять яблук! Але якщо це не яблука, а, скажімо, пірати, то вийде ціла піратська команда, яка попливе шукати скарби!Діти зареготали, а вчителька здивовано підняла брови. Вона спробувала пояснити, що в математиці потрібні точні відповіді, але Пеппі вже розповідала історію про те, як вона одного разу порахувала сто п’ятдесят хмарок у небі, а потім вони перетворилися на цукрову вату.На уроці малювання стало ще веселіше. Вчителька дала завдання намалювати квіточку. Усі діти старанно малювали на маленьких аркушах, а Пеппі попросила дозволу малювати на дошці. Вона схопила крейду і намалювала величезний малюнок: слона, який тримає в хоботі цілу клумбу квітів, а поруч — корабель, що пливе по морю з цукерок. Малюнок був такий великий, що крейда скінчилася, а дошка ледь витримала! — Пеппі, це дуже гарно, але ми малюємо лише квіточку, — лагідно сказала вчителька.— Але ж квіточка без слона і корабля — це так нудно! — відповіла Пеппі, підморгнувши Пану Нільсону, який саме жував олівець.На перерві Пеппі влаштувала справжнє шоу: вона жонглювала яблуками, які принесла в кишенях, і навіть підняла парту над головою, щоб показати, яка вона сильна. Діти аплодували та сміялися, а Пеппі відчувала себе, як на сцені цирку.Але коли уроки продовжилися, вчителька пояснила, що в школі є правила: не можна кричати, бігати по класу чи малювати слонів на всю дошку. Пеппі слухала, схиливши голову, а потім сказала:— Знаєте, пані Ларсон, школа — це дуже цікаво, але я люблю вчитися по-своєму. Я вчуся, коли плаваю з піратами, коли літаю на повітряній кулі чи коли печу млинці для всіх у місті!Вчителька посміхнулася, але сказала, що Пеппі, мабуть, ще не готова до школи. Пеппі не образилася. Вона вирішила, що школа — це чудово для Томмі й Анніки, але її пригоди чекають на неї деінде.Перед тим як піти, Пеппі витягла з кишені величезний мішок із цукерками й печивом, які вона спекла напередодні. Вона роздала їх усім дітям і навіть вчительці, сказавши:— Це вам, щоб школа була солодшою!А потім Пеппі, тримаючи Пана Нільсона за лапку, пострибала назад до Вілли «Курка». Вона співала нову пісеньку: «Школа — це клас, але світ — мій дім, я вчуся щодня, коли бігаю в нім!»Томмі й Анніка проводжали її поглядом, сміючись. Вони знали, що Пеппі — це не просто дівчинка, а справжня чарівниця, яка робить кожен день незабутнім. А в школі ще довго згадували той день, коли Пеппі Довгапанчоха прийшла на уроки й принесла із собою цілу бурю веселощів.

Дерево. А за деревом дерево. А за деревом дерево. А за деревом паркан. За парканом стежечка, а за стежкою поріг. За порогом двері, що ведуть у дім. А у домі тому, брат разом із сестрою поспішають на подвір’я погратися першим грудневим снігом.— Давай швидше, а то поки одягнешся, то і сніг увесь розтане! — мовив Тарас.Поліна поспішала як могла та все одно не встигала за братом. Обоє чекали цього дня як ніби якогось свята й нарешті дочекалися. І хоч цієї ночі сніжних опадів було не так вже й багато, та на невеличкого сніговика повинно вистачити. А ще, якщо позбирати сніжок із верхівок різноманітних поверхонь, то можна буде й у сніжки пограти.Звісно ж, якби снігу було більше то й на санчатах можна було б покататися. А точніше, брат покатав би сестру. Бо ж маленька Поліна ніяк би не потягла б санчата зі старшим братом. Вона б кректала, стогнала, сопіла. Надривалася, падала, підіймалася. А з місця б й не зрушила. Тому, на санчатах би покаталася лише Поліна. Але то було б тоді, якби сніжних опадів було набагато більше. А по багнюці санчата не їздять.І от, коло до кола, хвостиком по колу, накатали діти снігові кулі та й зліпили сніговика (якого, до речі, з легкістю можна назвати африканським, і все через те, що болото спаплюжило білосніжний покрив). Старий Полінин кросівок, який до дірок засмакував собака Смайлик, став дуже гарним носиком. Ще й колір у нього був помаранчевий, тобто морквяний. А от очі були з прищіпок, посмішка з дрібних камінців, а волосся з посохлих гілок. Якщо комусь стало цікаво, навіщо сніговику волосся, то відповідь дуже проста — сніговик без зачіски, то не сніговик, а якийсь лисий дядько. Тому, зачіска повинна бути на першому місці. Принаймні, так вважала Поліна.Тож, зліпивши сніговика (якого, до речі, назвали П’ятниця) діти вирішили зайнятися важливою справою, а саме — погратися у сніжки.— Поля-квасоля, ти мазило! — наголосив Тарас — Дивися як треба!Хлопак замахнувся й запустив гармату, яка приземлилася біля Поліниних ніг.— Ні, братику, мазило в нас ти! — регочучи відповіла мала й кинула свою сніжку, але та полетіла повз хлопця.— Ма-зи-ло! — зареготав Тарас — Я принаймні у щось влучаю, а ти жодного разу не поцілила!— От зараз побачимо хто кого!Поліна прицілилася, але знову промахнулася.— Щоб влучити у ціль, — почав пояснювати Тарас — потрібно правильно кинути сніжку. А для того, щоб правильно кинути сніжку, потрібно правильно її зліпити. А як її правильно зліпити, коли навколо лише багнюка? Та це вже не сніжка виходить, а “багніжка” якась! Таку “багніжку” й кинути не так і легко!— Головне, що весело! — наголосила мала — А чи сніжка то, чи “багніжка”, немає різниці!— Весело коли весело, а зараз час йти до хати. Тут нічого більше робити.— А в хаті що? Айфон, телефон, смартфон? Планшет, ноутбук, комп’ютер? Світлини, вподобайки та пів-паф ігри? Це ж так нудно!— Нудно з багнюки ліпити сніжку й уявляти, що це весело! До того ж мама недуже зрадіє плямам на одязі. Ходімо.Поліна засумувала. Їй нечасто доводилося гратися з Тарасом. Вона чекала цієї миті більше ніж свого Дня Народження. Та все зіпсувала багнюка. Хтозна, яка зима буде цього року: теплою та дощовитою чи сніжною та холодною. Та й Тарас, як завжди в телефоні чи грається з друзями. Тому, шанс ще хоча б раз погратися з братом, рівняється нулю.На подвір’ї стало тихо. Весела гра перетворилася на мовчання. Від дитячих радощів залишилися лише сліди маленьких рук на багнюці та самотній сніговик, на якого, час від часу, дзявкотів Смайлик.З подвір’я та й до хати, до свого рідного куточку, у якому кожному було затишно. Тарас вдивлявся в ноутбук, а Поліна прилипла до вікна, чекаючи дива, як раптом:— Заснула чи що?Поліна розплющила очі й поглянула довкола. А довкола, поміж густого туману, на біленькій, пухкій хмаринці, яка була замість твердої поверхні землі, займалися різними справами якісь невідомі особи невеличкого зросту.Біля дівчинки стояв незнайомець, який помітно відрізнявся своїми розмірами від маленьких чоловічків. Його довге тіло трималося на двох тонесеньких ніжках, а ніс нагадував картоплю.— Ти хто така? — сердито запитав містер поглядаючи на свого годинника.— Поля! — прошепотіла дівчинка.— А що ти тут, Поля, робиш? — склавши руки в боки, поцікавився він. — Не знаю! — відповіла мала, нишпоривши поглядом по сторонах, а потім — Стою! Я тут просто стою й спостерігаю!Невідомого ніби вдарило струмом. Щічки почервоніли, вуха заплигали, волосся стало дибки, а ніс взагалі засопів, видаючи холодну пару.— Ти що, не можна просто стояти! Потрібно щось робити! Ми й так не встигаємо! У нас залишилось дуже мало часу! — загорланив містер.— Ну то чому ви тут стоїте й витрачаєте на мене свій час? Я, наприклад, нікуди не поспішаю. А ви, швидше беріться за роботу!Після цих слів містер скипів, немов чайник.— Що? Хто? Хто привів її сюди? — звернувся він до присутніх, які були заклопотані своїми справами — Я повторюю, хто привів сюди цю малу, невиховану, наглу дитину?Та у відповідь, а ні слова. Містер знову поглянув на годинник, а потім вигукнув:— Лишилося десять хвилин! Ми відстаємо від графіка! Готуйте фарбу та запускайте вітряки!Чоловік помітно нервував. Мабуть, через те, що не встигав виконати якесь завдання.— Так, Маляка, ти мене відволікаєш.Дівчинка хотіла щось сказати у свій захист, та той поплескав в долоні й продовжив горланити:— Залишилося зовсім мало часу. Ану, зібралися усі й швидше, швидше, швидше. І, передягніть хто-небудь цю малу, бо ж очі ріже її вбрання.До дівчинки підійшов маленький чоловічок, з довгими вухами, як в ельфа (але то точно був не ельф) та з невеличкими ріжками на голові як у фавна (але точно був не фавн). Він відвів дівчинку до невеличкого будинку, схожого на комору та вручив їй злегка пом’ятий спецодяг.— Тільки швиденько, бо можемо не встигнути. — пробуркотів чоловічок.— Що не встигнути? — поцікавилася дівчинка.Та той нічого не пояснив. Лише зачинив за нею двері, мовляючи:— У тебе є дві хвилини!«Як дві хвилини?» — подумала Поліна. Так швидко вона ще ніколи не переодягалася. Зазвичай, їй потрібно хвилин десять для того, щоб одягти шкарпетки та зрозуміти, що одягла їх навиворіт. А потім, ще хвилин п’ять для того, щоб подумати, чи переодягати їх, чи залишити так, як є. А тут, цілих дві хвилини, щоб передягтися.Поліна, звісно ж, поспішала як могла й десь через три хвилини та кільканадцять секунд, вийшла з кімнати. Біля дверей вже стояв розлючений містер.— Муля, мені здається, ти зовсім не розумієш, що тут відбувається!— Я не Муля, а Поля, тобто По-лі-на! Та для вас, містере, краще Поліна Петрівна! — невдоволено мовила мала, нацупивши брови та закотивши верхню губу.— Дванадцять слів за дев’ять секунд! Муля Петрівна, ви занадто повільні! Ви повільні, як та черепаха, яка проти вітру повзе на високу гору. Ви повільні як той равлик, який випадково прилип до клею, та незважаючи на це, все одно намагається поспішати. Ви повільні як…Містер притих, зупинивши погляд на годиннику. Він обережно постукав пальцем по циферблату. Скоріш за все засумнівався у справності свого приладу.— Залишилося п’ять хвилин! Готуйте воду! — містер запанікував — Ану, ледацюги, покваптесь, бо з такими темпами, ми нічого не встигнемо!Чоловік засмутився. На його червоних щічках з’явилися ледь видимі кришталики сліз.— Це від вітру! — мовив містер, проводячи пальцями по щоках.Судячи з його поведінки, Поліна зрозуміла, що незнайомець любив свою роботу, та ще більше він любив виконувати її вчасно. Але цього разу щось пішло не за планом. Поліні стало шкода містера, тож вона вирішила якось вплинути на обставини.— Ну добре, — неохоче мовила дівчинка — чим я можу допомогти?Той на мить замислився, а потім:— Чи вмієш ти принести, подати та не заважати?Поліна розвила руками.— Ні, в мене краще виходить не донести, розбити та загубити!Містер почесав потилицю.— То може в тебе добре виходить склеїти, зшити та відремонтувати?— Ага, — засміялася мала — хіба що розірвати, розшити та розламати!Здивування містера було очікуваним.— Ти хоча б щось можеш зробити швидко та правильно?— Так, звісно! — радісно вигукнула Поліна — Я можу швидко та правильно нічого не робити!— Бездоганно! Тоді яка від тебе користь?Дівчинка здвинула плечима.— А якщо… хоча ні, краще не ризикувати.Містер знову поглянув на годинника.— Ану, зібралися всі! Лишилося три хвилини! — стривожено промовив він.— Три хвилини без п’яти секунд! — пробігаючи повз містера промовив робітник.— Три хвилини без десяти секунд! — промовив інший робітник.Незнайомець узяв дівчинку за руку й відвів до великих діжок, що стояли неподалік.— Стій тут й мовчки вдавай що ти тут і стоїш! І головне, нічого не чіпай!Поля хотіла щось сказати, та той приклав вказівного пальця до своїх губ, видавши жалюгідне «тссс» й пішов геть.Дівчинка спостерігала за чоловічками які метушилися навколо неї.— Хтось може мені пояснити, що тут відбувається?Все ж таки не втримала вона свою цікавість. Та на жаль, ніхто нічого не збирався пояснювати. Та не через свою неввічливість, а через те, що всі були дуже заклопотані різними справами.— Чотирнадцять секунд! — вигукнув містер — Посилюйте морозець!Й після цих слів, чоловік підійняв руку вгору й різко махнув нею, після чого усі голосно почали рахувати.— Десять!— Дев’ять!— Вісім!— Сім!— Шість!— Відкривайте чани з водою!— Чотири— Три!— Два!— Один! Запускай!В ту ж мить, стихло все навколо. Зупинилися вітряки та припинили ричати двигуни. Тиша. Пом’якшав морозець і десь за обрієм почало виглядати сонечко. Збентежений містер стояв серед розгублених робітників, які також нічого не розуміли.— І що цього разу? А? Хто мені пояснить, в чому справа?Та всі навколо мовчали.— Зізнавайтеся, хто за собою привів не-ща-ссссс… тя.Погляд містера зупинився на Поліні, яка намагалася звільнитися з ланцюгів, що кріпили різноманітні важелі. Ім’я дівчинки пролунало на всю околицю. Такого невдоволення нечула жодна присутня душа.— А я то все гадаю, що ж то за день такий! А вся біда лише в маленькій дитині!— Я тут ні до чого! — намагалася заперечити Поліна.— То ти хочеш сказати, що це я у всьому винен?— Чому завжди потрібно шукати винних? Це ж лише звичайнісінький збіг обставин.— То це ти називаєш збігом обставин? Та це ж…— То ви б краще за діло взялися, аніж в усьому звинувачувати якусь там малу дитину. — не дала Поліна завершити містеру своє невдоволення.Той притих. Мабуть, таки намагався впорядкувати літери на вустах, знайти правильне рішення та розкласти по шухлядах своє невдоволення.— Добре, — пробубнів він — запускайте вітряки та відкривайте чани!— Але ж кришталики не встигнуть змерзнути! — зауважив один з працівників.— То влаштуємо трохи дощу! — відповів містер потираючи долоні.Усі навколо знову взялися до роботи. Поліна хвостиком ходила за містером постійно запитуючи, чим вона може допомогти. Та у відповідь чула лише:— Нічого не зіпсуй!— То може поясните, врешті решт, що я зіпсувала?— Сніг! — сердито відповів містер — Сьогодні мав бути сніг.Від почутого дівчинка ледве не розплакалася. З думкою про те, що вона зіпсувала цей день, Поліна закричала:— Ану зібралися усі й швидше, швидше, швидше до роботи! Запускайте вітряки, відкривайте чани та підсилюйте морозець. Там мій брат нудьгує, поки ви тут байдикуєте!Містер підозріло поглянув на Полю. Мабуть, таки зрозумів, що саме в неї добре виходить робити. Або ж, просто побачив в ній конкурента.— Запустити на повну вітряки та понизити температуру! — крикнув містер.— Понизити температуру та запустити на повну вітряки! — повторила мала.Чоловік посміхнувся. Все ж таки це більше йому подобалося, аніж «не донести, розбити та загубити».Згодом, піднявся вітер, а з неба почали падати кришталики води, які перетворювалися на дивовижні сніжинки. Та не знав не містер, ні будь-хто інший, що не можна було залишати Поліну без нагляду, особливо біля діжок з фарбою.«П-О-Л-І-Н-А!» — голосно пролунало її ім’я. Чи то від розлюченого містера, чи то від брата, який намагався отямити сестру.— Прокидайся! Поглянь у вікно! — радісно вигукнув Тарас.Мала не могла збагнути, що від неї хоче брат. Вона дивилася у вікно й майже нічого не бачила. І не через те, що тільки-но прокинулася, а через снігопад, який раптово здійнялася за вікном.— Швиденько одягайся й хапай санчата. В нас є всі шанси добряче повеселитися. — радісно вигукнув Тарас. Того дня таки сталося диво. І хоч для багатьох людей цим дивом був різнобарвний сніг, та для Поліни дивом було — добре проведений час зі старшим братом.

Жив собі в одному селі бідний чоловік із жінкою. Усе їхнє багатство складалося лише з одного цапа. Куди б чоловік не йшов — завжди той цап тупцяв слідом.Одного разу пішли вони разом у ліс по дрова. Чоловік рубає, а цапик під кущем щось копає копитами. Копав-копав — та й вигріб невеличкий котелик із грошима. Чоловік як угледів — аж засяяв від радості. Дрова кинув, гроші забрав та й додому: — Жінко, тепер будемо жити, як люди! Наш цап скарб відкопав!З того часу зажили вони в достатку. У вдячність господар дозволив цапові жити, як справжньому членові сім’ї: спав він на ліжку, їв за столом, усе як у людей.Минув час, постарів цап і згинув. Засмутився чоловік та й каже жінці: — Такий добродій нам був, треба його поховати, як людину.Зробили цапові домовину. Чоловік іде до священика: — Отче, чи не могли б ви похоронити мого цапа?Священик аж руками розвів: — Та хто ж таке чув, аби священик йшов хоронити цапа?!А чоловік йому тихенько: — Похороніть, отче, бо цап гроші залишив…Священик аж усміхнувся: — Е-е, давно би ти так сказав!І справді похоронили цапа, як людину. Бо, як кажуть у народі: за гроші все зробиться.

Жили собі на болоті журавель і чапля. Журавлю було самотньо, і він вирішив знайти собі пару серед журавлих. Проте раптом йому спало на думку, що варто піти сватати чаплю, аби оженитися з нею.Прийшовши до чаплі, він робить пропозицію. Та чапля йому відповіла:— У тебе одяг короткий, ноги надто довгі, та й нагодувати мене буде нічим. Йди геть, ти мені не підходиш!Соромно та засмучено журавель повернувся додому.Минув час, і чапля подумала:— Самій мені сумно жити. Може, піду свататися до журавля.Вона прийшла і перепросила:— Будь ласка, візьми мене за дружину. Журавель лише похитав головою:— Іди геть, ти недорослого роду та недобра. Було треба йти тоді, коли я тебе сватав!Чапля повернулася додому, плачучи і соромлячись.А журавель знову подумав:— Шкода, що не взяв чаплю за дружину. Мабуть, піду ще раз.Він прийшов до неї знову і попросив:— Чапле, будь моєю дружиною.А чапля йому відповіла:— Геть з моєї хати! Міг б ти брати мене тоді, коли я приходила до тебе!І так вони й досі ходять один до одного свататися, але жодного разу не змогли одружитися.