Смішні казки

Читайте смішні казки: пригоди, гумор та повчальні сюжети для дітей.

Старенька та її свинка 🐖 | з аудіоказкою
Старенька та її свинка 🐖 | з аудіоказкою
Жила собі стара жінка. Раз вона підмітала свою хатину і знайшла маленьку шестипенсову монету. — Що ж мені робити з цією монеткою? — подумала вона. — Піду на базар та куплю маленьке поросятко.Так і зробила. Повертаючись додому, дійшла вона до паркану. Але поросятко вперто не хотіло перелазити через нього. Пішла жінка трохи далі й зустріла собаку. — Собачко, собачко! Вкуси поросятко! Бо поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але собака відмовився.Пішла вона ще далі й зустріла палицю. — Палице, палице! Вдар собаку! Бо собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але палиця не захотіла.Далі зустріла вогонь. — Вогнику, вогнику! Спали палицю! Бо палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Та вогонь не схотів.Пішла далі й зустріла воду. — Водичко, водичко! Загаси вогонь! Бо вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але вода не захотіла.Далі зустріла вола. — Воле, воле! Пий воду! Бо вода не гасить вогонь; вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Та віл не захотів.Зустріла вона м’ясника. — М’яснику, м’яснику! Забий вола! Бо віл не п’є воду; вода не гасить вогонь; вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але м’ясник відмовився.Зустріла мотузку. — Мотузко, мотузко! Повісь м’ясника! Бо м’ясник не хоче вбити вола; віл не п’є воду; вода не гасить вогонь; вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але мотузка не захотіла.Далі зустріла щура. — Щуре, щуре! Перегризи мотузку! Бо мотузка не хоче повісити м’ясника; м’ясник не хоче вбити вола; віл не п’є воду; вода не гасить вогонь; вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але щур не захотів.Нарешті вона зустріла кішку. — Кицю, кицю! Убий щура! Бо щур не гризе мотузку; мотузка не вішає м’ясника; м’ясник не хоче вбити вола; віл не п’є воду; вода не гасить вогонь; вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері.А кішка каже: — Якщо підеш до тієї корови та принесеш мені мисочку молока, тоді я вб’ю щура.Пішла жінка до корови. А корова каже: — Якщо принесеш мені оберемок сіна з того стогу, тоді дам молока.Пішла жінка до стогу, принесла корові сіно. Коли та його з’їла, дала старій жінці молока. Жінка принесла молоко киці. Кішка випила його та кинулася на щура. Щур почав гризти мотузку. Мотузка почала душити м’ясника. М’ясник став убивати вола. Віл почав пити воду. Вода почала гасити вогонь. Вогонь став палити палицю. Палиця почала бити собаку. Собака почав кусати поросятко.А поросятко з переляку скочило через перелаз — і так стара жінка нарешті дісталася додому тієї ночі.
Пастух і королівська дочка
Пастух і королівська дочка
Жив-був колись король, який завжди хвалився, що ніколи в житті не брехав. Проте придворні часто шепотіли один одному: «Це неправда! Ти брехун!» — і король дуже сердився, коли про це чув.Нарешті він сказав придворним:— Ви мене дивуєте й засмучуєте. Якщо чужинець почує ваші розмови, подумає, що я царюю над брехунами. Я хочу, щоб це припинилося. Ви ніколи більше не почуєте від мене слів «Це неправда!» чи «Ти брешеш!», а тому я обіцяю: віддам свою доньку заміж за того, хто зловить мене на цих словах.Одного дня молодий пастух, який теж це почув, промовив про себе:— Чудово! Якщо король дотримається слова, його донька буде моєю!Старий король дуже любив стародавні пісні, казки та жарти. Після вечері він часто сідав на кухні біля великого вогнища та слухав, як слуги співають і розповідають кумедні історії.— А ти, хлопчику, мабуть, нічого не знаєш, — звернувся він одного вечора до молодого пастуха.— Як не знати, ваша величносте, — відповів той. — Тоді послухаємо, що ти вмієш, — сказав король.Пастух почав:— Одного разу йшов лісом і побачив товстого зайця, який біг просто на мене. У мене був шматочок смоли. Я кинув його в зайця — і смола прилипла йому до лоба. Заяць помчав далі та врізався в іншого зайця, і вони так і залишилися склеєні. Я без зусиль спіймав обох. — Невже таке можливо? — здивувався король.— До того, як стати пастухом при дворі, я працював на батьковому млині. Одного разу мій віслюк ледь не зламав хребет від перевантаження. Я вирізав із паркану гілку й вставив її замість хребта. Віслюк відразу підвівся і пішов далі з вантажем.— Дивовижно! — вигукнув король.— Наступного ранку я побачив, що на кінці палиці виросли гілки з листям і горішками, вони піднялися аж до неба. Я почав лізти по гілках і дійшов до місяця. Там побачив баб, які жали овес. Коли я хотів спуститися, то палиці вже не було, а віслюк зник. Я сплів колосся у мотузку і почав спускатися.— Це неймовірно, — сказав король.— Мотузка була замала, я впав і застряг у скелі. Вибравшись, побіг за залізним ломом, бо моя голова залишилася в скелі. Повертаюся — а там величезний вовк гриз мою голову. Я вдарив його палицею, і з його заду випав папір.— І що ж було на папері? — запитав король.— Там було написано, що ваш батько колись був моїм дідом, мельником.— Ти брешеш! — крикнув король, зриваючись на ноги.— Ура! — сказав пастух. — Я виграв: ваша донька буде моєю дружиною!— Як так? — здивувався король. — Чи не обіцяли ви віддати руку доньки тому, хто спіймає вас на словах «Ти брешеш»?— Вірно, — промовив король. — Слово короля — закон. Завтра заручини, а через тиждень весілля.І так пастух за одне слово отримав королівську доньку!
Бичачі яйця | з аудіоказкою
Бичачі яйця | з аудіоказкою
Жили по сусідству двоє чоловіків: один бідний, другий заможний. Кожен жив своїм життям, один до одного не ходили. Бідняк, хоч і злиднював, та не звертався до багатого по допомогу. А той навіть не думав чимось допомогти сусідові.Одного разу вдалося бідняку зібрати трохи грошей, і купив він собі теля. Почув багач, що на сусідському подвір’ї мекає телятко, і каже своїй дружині:— Невже сусід теля придбав? Піду гляну.Приходить до бідняка й питає:— Гей, сусіде! Звідки в тебе телятко взялося?Бідний знав, який його сусід жадібний та заздрісний, тому вирішив його розіграти:— Помітив, що я рідко на подвір’ї показувався? То я в хліві теля з яйця висиджував.Багач аж рота роззявив від такої новини.— Яке таке яйце? — дивується.— Шкода, що ти пів життя прожив, а про бичачі яйця й гадки не маєш. Слухай, розповім тобі як сусідові. Пішов я якось на ярмарок. Дивлюся — біля одного возу натовп великий зібрався. Підходжу й я. А на возі чоловік сидить і кричить, щоб купували в нього бичачі яйця — з кожного, каже, теля вилупиться. Бідні люди по одному купують, а багаті мішками забирають, навіть про ціну не питають. Мені тільки два яйця й дісталося. Приніс додому, одне висиджувати сів, а друге на потім залишив — не зможу ж я відразу двох телят прогодувати. Так за два місяці одне теля й вивів.Багач слухає, а потім благати почав:— Сусіде, продай мені те друге яйце! Ми ж сусіди, торгуватися не буду — скільки попросиш, стільки й дам.Бідняк начебто задумався, головою похитав:— Хотів я мати двох корівок, але тобі, доброму сусідові, відмовити не можу.Виштовхав він з-під ліжка великий жовтий гарбуз і віддав багачеві. Той щедро заплатив і помчав з гарбузом додому. Настелив у сараї соломи й сів висиджувати теля.Дружина терпіла-терпіла, а потім докоряти почала:— Ти що, чоловіче, розуму позбувся? Хіба з гарбуза теля вилупиться?Та багач проганяв її і далі сидів на гарбузі, мов квочка на яйцях. А було це влітку. Жінка сердилася, що вся робота стоїть, а чоловік час марнує.— Люди жито косять, а наше пропадає! Так ми не тільки худобу втратимо, а й самі з голоду помремо!Не витримав багач, узяв косу, гарбуз у мішок поклав і пішов у поле. Вибрав місце на пагорбі, поставив мішок з гарбузом, сів зверху й далі виграває. Приносить дружина обід, а він ще й косити не починав. Накинулася вона на чоловіка з лайкою та докорами. Не встояв багач, кинувся на жінку, а та ногою штурхнула мішок. Гарбуз покотився з пагорба, вдарився об пеньок і розтріснувся. А за тим пеньком саме заєць відпочивав. Злякався він, вистрибнув і понісся геть. Коли побачив це багач, ледве не заплакав:— Бачиш, жінко, що ти наробила! Якби я ще місяць досидів, цілісіньке теля б вилупилось, а так тільки пів телятка народилось, та й те втекло!
Карлсон, який живе на даху (скорочено)
Карлсон, який живе на даху (скорочено)
У великому будинку на тихій вулиці Стокгольма жив звичайний хлопчик, на ім’я Малюк. Йому було сім років, і він часто почувався самотнім серед гамору старших брата й сестри, добродушної мами, зайнятого тата, вірної собаки Бімбо та суворої господині фрекен Бок, яка весь час бурчала: “Діти — це біда на чотирьох лапах!” Малюк мріяв про пригоди, про друга, з яким можна було б сміятися й пустувати, але день за днем минав у нудьзі.Одного сонячного дня, після обіду Малюк сидів сам у кімнаті, дивлячись у вікно на хмари. Раптом пролунав дивний гул — ніби маленький моторчик. Вжжж! Бум! На підвіконня вліз товстенький чоловічок, з пишним чубчиком, що стирчав на голові, і пропелером на спині. Він поправив сіру куртку, потер живіт і весело гукнув: — Привіт! Я — Карлсон, який живе на даху! Я в міру товстий, дуже красивий і найкращий у світі!Малюк аж підскочив, витріщивши очі.— Ти… ти справжній? А не з казки?Карлсон зареготав, натиснув кнопку на животі — і пропелер закрутився з гудінням.— Звичайно, справжній! А ти хто такий? Виглядаєш, ніби щойно з нудьги виліз. Ходімо, покажу тобі свій дім!Вони вилізли на дах через вікно, і Карлсон гордо провів Малюка до маленького дерев’яного будиночка за великою трубою. Всередині — крихітний камінчик, телевізор, м’яке кріселко й банка з варенням на столі.— Бачиш? — хвалився Карлсон, ковтаючи ложку варення. — Я тут живу сам, бо незалежний. Ніяких мам, татусів чи фрекен Бок, які бурчать: “Не чіпай!” А в тебе що, тільки іграшки та нудьга? Малюк засміявся вперше за довгий час.— У мене є собака Бімбо, але вона більше спить, ніж грає. А ти справді літаєш?— Ще й як! — Карлсон натиснув кнопку, і вони злетіли над дахами, вітер свистів у вухах. — Дивись, Стокгольм як на долоні! А тепер — на прогулянку. Тільки не кажи мамі, бо вона скаже: “Карлсон — це вигадки!”З того дня пригоди посипалися, як конфеті з неба. Карлсон часто прилітав у гості, коли Малюк бував сам, і вони пустували: розкидали іграшки, жували іриски, малювали на стінах крейдою. Але Карлсон був хитрий — щойно чув кроки, ж-жж! — і зникав, залишаючи Малюка пояснюватись перед фрекен Бок.— Хто тут усе розкидав? — гримала вона, хитаючи головою. — Малюк, ти знову вигадуєш привидів?— Ні, фрекен Бок, це… це Карлсон! Він з пропелером!Вона фиркала: “Карлсон? Такий собі бешкетник? Краще прибирай, бо я тебе зараз до підвалу запру!”Але найбільша біда прийшла з сусідом — великим хлопцем, на прізвище Хільдінг, якого всі звали Рінтінтін. Він був товстий, злий і любив чіплятися до Малюка на вулиці.— Ей, лузере! — кричав Рінтінтін, штовхаючи його. — Ти навіть м’яча нормально не кинеш!Малюк тікав додому слізьми, а Карлсон, почувши про це, запалав.— Ніхто не ображає мого друга! — прогримів він. — Я полечу й покажу йому, хто тут король!Вони сіли в засідку біля будинку Рінтінтіна. Карлсон увімкнув пропелер і злетів тихо, як тінь. Раптом — бац! — м’ячик полетів прямо в ніс хулігана.— Ааа! Хто це?! — заревів Рінтінтін, хапаючись за ніс.Карлсон завис у повітрі, регочучи:— Я — Карлсон, найкращий у світі! А ти — просто жирна качка, яка боїться м’ячика! Ще раз зачепиш Малюка — і я тебе на пончики перетворю!Рінтінтін кинувся тікати, спотикаючись об власні ноги, а друзі ховалися за кущем, давлячись від сміху.— Бачиш? — шепотів Карлсон. — З пропелером ти непереможний. А без — теж, бо ми команда!Осінь принесла нові страховища. Малюк чув від сусідських дітей про привида в підвалі — білого, як простирадло, з ланцюгами, що брязкають.— Я боюся, Карлсоне, — зізнався Малюк одного вечора. — А якщо він справжній?Карлсон витріщився, ніби то була найдурніша ідея.— Привид? Ха! Спустімося й перевіримо. Я його так перелякаю, що він сам пропелер купить!З ліхтариком у руках вони прокралися в темний підвал. Повітря було сирим, пахло пилом. Раптом — шарудіння! Тінь майнула в кутку.— Бу-у-у! — заревів Карлсон, махаючи руками. — Я — Карлсон з пропелером, страшніший за всіх привидів! А ти хто — стара ганчірка на мотузці?Вони підбігли ближче — і розреготалися. “Привид” виявився просто білим простирадлом, що висіло на гачку, а шарудіння — від щура, який гриз сир.— Бачиш? — Карлсон ляснув Малюка по плечу. — Страхи — як варення без ложки: солодкі, але без смаку. Ходімо, поп’ємо какао в тебе вдома. Гарячого, як мої жарти!Найяскравіша пригода сталася взимку, на день народження Карлсона. Він прилетів рано-рано, з тортом у руках — кривим, але з кремом.— Сьогодні мені сім років! — проголосив він. — Але з пропелером я виглядаю молодше. Готуйся до свята на даху!Вони спекли млинці — точніше, спробували. Дим валував з печі, млинці пригоріли з країв.— Ой-ой, — засміявся Малюк. — Це ж не млинці, а вугілля!Карлсон відкусив шматок і жував з виглядом гурмана.— Ні-ні, це блискучі млинці! З хрусткою скоринкою — як у справжніх королів. А тепер — танці! Увімкни пропелер, і полетимо!Вони кружляли над дахом, співали пісні, кидали сніжки в хмари. Малюк подарував Карлсону намальовану картину — себе й друга в польоті.— Дякую, друже, — тихо сказав Карлсон, вперше без хвастощів. — Без тебе мій дах був би порожній.Але не все було гладко. Фрекен Бок підозрювала бешкет і одного дня спіймала Карлсона на гарячому — він якраз жував останню іриску.— Ага! — вигукнула вона. — То ти той невидимий привид? Зараз покличу маму!Карлсон не розгубився — ж-жж! — і злетів, але цього разу не встиг. Вся родина вибігла в кімнату, і мама Малюка, побачивши маленького літуна, аж рот роззявила.— Хто ти такий? — запитала вона м’яко.— Я — Карлсон! — відповів він гордо. — Найкращий друг вашого сина. І я не привид, я з пропелером!Спочатку всі здивувалися, але Карлсон так смішно хвалився — “Я в міру товстий і вмію літати!” — що скоро всі сміялися. Навіть фрекен Бок пом’якшала: “Ну, якщо ти такий незалежний, то, мабуть, не такий уже й поганий. Тільки не чіпай мої іриски!”З того дня Карлсон став частиною сім’ї. Пригоди тривали: вони ловили злодіїв у парку, дули велетенські мильні бульбашки, що несли їх у небо, і сміялися над усіма страхами. Малюк зрозумів: справжній друг — як пропелер, що робить життя легким і веселим. А Карлсон шепотів йому на вухо:— Пам’ятай, друже: ми найкращі у світі. І ніяка нудьга нас не зламає!І так, над дахами Стокгольма, де хмари танцювали з вітром, двоє друзів літали — уві сні й наяву, у казці й у житті.
Ковалі щастя, або новорічний детектив
Ковалі щастя, або новорічний детектив
ЗмістНЕСПОДІВАНКАЧАКЛУН ЗЛАНДІЙМАЙСТЕР ТІК І МАЙСТЕР ТАКУ ПОГОНЮ!ТАКИ ЗАПІЗНИВСЯ!БРОВКО БАРБОСОВИЧ ПОЧИНАЄ РОЗСЛІДУВАННЯПІДСТУПНИЙ ЗАДУМ ЗЛАНДІЯВИКРАДЕННЯБАБА СВИСТУХАПЕРЕВЕРТНІВІДЬМА ВСЕ ВІДАЄКАЗКОВА ПОЛІЦІЯНЕСПОДІВАНКАБіжить зимовим лісом Дід Мороз. За спиною – здоровенницький мішок з новорічними подарунками для дітей. Біжить, весело наспівує на бігу: Щоб по-справжньому радіти Подарункам стали діти, – До кожного щасливу мить Таємно мушу долучить. І я нікому не скажу, Що зараз я туди біжу, Де щасливі хвилини кують, Де щасливі хвилини дають… Аж тут із-за куща несподівано вистромилася довга палиця, схожа на держак від мітли. Дід Мороз перечепився через неї і бебехнувся на землю, боляче вдарившись коліном об пеньок. Мішок покотився, розв’язався, подарунки посипались у сніг. Ох! Що ж це таке? Так болить коліно!.. Тепер клопіт матиму, бо тепер кульгатиму! А мені ж треба поспішати… І подарунки розсипалися, збирати треба… Ох, запізнююсь я, запізнююсь!..А з-за куща почувся тихий сміх, потім свист. Враз знялася завірюха, і той, хто свистів і сміявся, умить зник…ЧАКЛУН ЗЛАНДІЙЛихий чаклун Зландій сидів у своєму розкішному палаці і гірко зітхав:– Ох! Ну що за життя?! От я – всемогутній чаклун, усіх перемагаю, усе маю, що тільки забажаю… А щастя нема!.. Сумно, нудно і марудно. Наближається ж Новий рік. І відомо: як ти рік зустрінеш, таким він для тебе і буде.А в мене настрій – хоч плач! – Із зеленого ока чаклуна викотилася зелена каламутна сльоза.І тут несподівано до палацу забіг захеканий прислужник чаклуна Посіпака. – Ваша Злість! Знайшов! Нарешті знайшов! – ледве дихаючи, вигукнув він.– Та невже! – стрепенувся Зландій. – І де ж вони? Де? Та не тягни – кажи швидше!– Заховалися так, що ледве відшукав… У горах, серед лісу… Але викрасти їх звідти абсолютно неможливо. Там, у себе, вони користуються казковою недоторканістю. От якби вони самі прийшли до нас – тоді інша справа. Тут їхня недоторканість не діє.– То треба зробити, щоб вони прийшли, – спокійно сказав Зландій.– Як? Надіслати їм запрошення: будь ласка, приходьте? Чи ж вони пришелепкуваті, щоб прийти?– Звичайно, на запрошення не прийдуть. А треба у них викрасти щось таке, без чого вони обійтися не можуть. Тоді змушені будуть прийти.Посіпака на мить роззявив рота, а тоді радісно заплескав у долоні:– Ваша Злість – геній! Є! Є така річ!.. Але треба поспішати! Новий же рік от-от настане! Побігли!Чаклун люто тупнув ногою:– Що сказав ти, вражий сину? Я не бігаю, а лину!Посіпака аж присів від страху:– Ой! Тоді полинули!– Лину тільки я! – ще лютіше вигукнув Зландій. – Ти ж за мною побіжиш!І вони вирушили в дорогу.МАЙСТЕР ТІК І МАЙСТЕР ТАКНа Горі Вічності, край берега Ріки Часу, серед густого гірського лісу, у Чарівному Замку Годин двоє братів-близнюків, Майстер Тік і Майстер Так, по черзі били золотими молотками по золотому ковадлу і приспівували: Тік-так! Тік-так! Тік-Так! – і є хвилинка, І в чарівний у мішок З ковадла – скік! З ковадла – скок! Ми накуєм на цілий рік Для всіх для вас Щасливий час. – Щось Дід Мороз затримується… – зітхнув Майстер Тік.– Ага! – похитав головою Майстер Так. – А він же у кожний подарунок щастинку-золотинку додати мусить.І тут раптом знадвору почувся крик:– Рятуйте! Дід Мороз у Річці Часу тоне!– Чуєш, брате?! – вигукнув Майстер Тік.– Біжімо рятувати! – вигукнув Майстер Так.І вони кинулися до дверей.У ПОГОНЮ!Тільки брати-ковалі вибігли, як до Замку Годин заскочив чаклунський прислужник Посіпака. Схопив золоте ковадло, чарівний мішок “Скік-скок” і вибіг.Чаклун Зландій, який, як ви вже здогадалися, кричав зміненим голосом, одразу напустив чарівного туману, і брати-ковалі не помітили Посіпаки.Пересвідчившись, що Діда Мороза у Річці Часу нема, Ковалі Щастя повернулися до Замку. Й одразу помітили, що сталося.– Ой-йой! – скрикнув Майстер Тік. – Без ковадла ми безсилі – ми не зможемо кувати!– Треба злодіїв спіймати і ковадло повернути! – вигукнув Майстер Так. – Але куди вони побігли?– Дивись, оно щастинки-золотинки, що висипались із чарівного мішка! Вони вкажуть нам шлях! – вигукнув Майстер Тік.І, не думаючи про небезпеку, брати кинулись у погоню.ТАКИ ЗАПІЗНИВСЯ!Не минуло й кількох хвилин, як до Замку Годин пришкутильгав Дід Мороз.– Бути не може! – розпачливо вигукнув він. – Ковалів нема, ковадло зникло, чарівний мішок із щастинками-золотинками теж!.. Запізнився. Де їх шукати? Без сумніву, стався якийсь злочин. Викрадення!Золотинок на підлозі не було – після того, як Ковалі Щастя пройшли повз них, золотинки зникли. Отже, Дід Мороз скористатися цим дороговказом не міг.– Одна надія – на Бровка Барбосовича! – І Дід Мороз пошкутильгав до Казкового Детективного Бюро.БРОВКО БАРБОСОВИЧ ПОЧИНАЄ РОЗСЛІДУВАННЯБіля собачої будки з вивіскою “Казкове детективне бюро” сидів старий пес Бровко Барбосович. Тут його і знайшов Дід Мороз.– Здрастуйте, дорогий детективе! – ще здаля вигукнув Дід Мороз. – Поможіть! У Чарівному Замку Годин – біда! І Ковалі Щастя, і золоте ковадло, і чарівний мішок із щастинками-золотинками – все зникло! Моя версія – викрадення!.– Та-ак! – почухав себе за вухом Бровко Барбосович. – Почнемо розслідування, а тоді будемо говорити про версії. Спершу треба обстежити місце злочину, понюхати, взяти слід, а тоді…– Але ж треба поспішати, Новий рік на носі! – вигукнув Дід Мороз. – Діти можуть лишитися без подарунків!– Не панікуйте, пане Морозе! Фестіна ленте – поспішай поволі, – казали древні. Тим більше ви, бачу, кульгаєте…У Замку Годин Бровко Барбосович усе ретельно обнюхав і сказав:– Слід я взяв, починаю переслідування. Вам ходити важко, тому ви лишайтеся тут і чекайте.Дід Мороз зітхнув (йому теж хотілося взяти участь у переслідуванні), але змушений був погодитися.ПІДСТУПНИЙ ЗАДУМ ЗЛАНДІЯА тим часом чаклун Зландій і його прислужник Посіпака у палаці радіють – щастинки-золотинки подіяли на них. Зландій танцює і співає: Ой, як гарно! Ой, як мені весело! Так ніколи ще, ніколи, Ще ніколи не було! – А тепер, – наказав Зландій Посіпаці, – приготуйся зустрічати Ковалів Щастя! Он вони вже біжать! Недаремно я їм щастинки-золотинки по дорозі розкидав, щоб дорогу до нас знайшли.– А вони нас молотками не поб’ють? – лякливо спитав Посіпака. – Все-таки ковалі – хлопці дужі.– Не бійся! – заспокоїв його Зландій. – Я ж – чаклун!І тут до палацу вбігли Майстер Тік і Майстер Так. – Сердечно вітаю вас, дорогі брати-ковалі! – Зландій, привітно усміхаючись, рушив їм назустріч. – Я давно чекаю на вас! Усе вийшло так, як було задумано.Ковалі Щастя здивовано перезирнулися.– Нічого не розумію! – мовив Майстер Тік.– Що й ким було задумано? – спитав Майстер Так.– Ображаєте! – закопилив губу чаклун. – Я все задумав – виманив вас із Замку Годин, бо там ось-ось мав з’явитися злий чаклун Зландій, який хоче знищити вас. Йому не подобається, що ви куєте людям щасливий час. Він хоче, щоб люди були нещасними. А я хочу врятувати вас. Тому й організував викрадення золотого ковадла і чарівного мішка. Ще й золотинки розсипав по дорозі, щоб ви могли відшукати мене.– Правильно! Правильно! Правильно! – закивав головою Посіпака.– Але ж до нас от-от мав прийти Дід Мороз! – вигукнув Майстер Тік.– Ми ж накували йому щастинки-золотинки, щоб він долучив їх до новорічних подарунків! – вигукнув Майстер Так.– Ха-ха! – засміявся чаклун. – До вас мав прийти не Дід Морооз, а Зландій, який обернувся на Діда Мороза. І якби не я…– Правильно! Правильно! Правильно! – знову закивав головою Посіпака.– А хто ж ви такий? – спитав Майстер Тік.– От-от! – підхопив Майстер Так.– Я – чарівник Добряндій. І зичу всім добра. Тепер ми будемо діяти разом – ви куватимете щастинки-золотинки, а я розподілятиму їх кому слід. Наведу порядок! Бо геть усі хочуть щастя. А це казна-що! Щастя мусять мати лише ті, хто заслужив його своєю покірною, слухняною поведінкою!– Правильно! Правильно! Правильно, Ваша Злість!.. Ой! – Посіпака затулив собі рота, але було вже пізно – слово не горобець, вилетіло, не впіймаєш.Зландій замахнувся на Посіпаку – той присів.– Ви не Добряндій! Ви – Зландій! – вигукнув Майстер Тік.– Так-так! – вигукнув Майстер Так. – Ви – злий чаклун!– Ну й що?! – сказав Зландій. – Все одно ви тепер будете працювати на мене. Бо я вас звідси не випущу!– Правильно! Правильно! Правильно! – закивав головою Посіпака.– Ну добре! – Майстер Тік підморгнув братові. – Давай кувати!– Давай! – і собі підморгнув Майстер Так.Вони підійшли до ковадла і почали бити молотками, приспівуючи:Тік-так! Тік-так! Тік-так! Таки Куємо зараз навпаки – Хай зникнуть всі хвилинки, Щастинки-золотинки!..Посіпака кинувся до чарівного мішка – мішок був порожній.– Що ви наробили? – люто закричав Зландій.– Ми не куємо щастя злим і підступним! – спокійно сказав Майстер Тік.– Такого ще не бувало! – додав Майстер Так.– Не бувало – так буде! – вигукнув чаклун. – Я вас примушу!Зландій тричі ляснув у долоні, і враз Ковалі Щастя опинилися у клітці.– Правильно! Правильно! Правильно! Тепер не втечете! Хе-хе-хе! – захихотів Посіпака.І тут…ВИКРАДЕННЯІ тут раптом пролунав пронизливий свист, від якого і Зландій, і Посіпака попадали на підлогу. До палацу хтось залетів, схопив клітку з Ковалями Щастя і зник.Коли Зландій підняв голову, нікого вже не було.– Що це таке?! – вигукнув чаклун. – Хто насмілився обікрасти мене, всемогутнього Зландія?! Де ти був, Посіпако?! Чому не пильнував?!– Ваша Злість! Та я ж упав від того свисту, як і ви! Нічогісінько не бачив!– Негайно в погоню!– За ким? Ми ж нікого не бачили.– Зате чули. Будемо шукати по свисту.– По свисту? Як?.. – Посіпака почухався. – Та й свистіла якась нечиста сила…– А я хто?! Чаклун із чаклунів! Хоч на край світу піду, а ковалів знайду! Вперед!.. – І Зландій вилетів з палацу, а Посіпака назирці за ним.Ледве вони зникли, як до палацу забіг Бровко Барбосович.– Та-ак! – сказав він, оглянувши палац. – Нікого нема… Сліди Ковалів Щастя тут обриваються. Отже, звідси Ковалі пішли не своїми ногами. Та оскільки крил у них нема, то хтось летючий їх звідси забрав. На землі я бачу відбитки ніг лише однієї особи – візьмемо цей слід.І, принюхуючись до слідів Посіпаки, Бровко Барбосович продовжив переслідування.БАБА СВИСТУХАУ своєму чудернацькому обійсті біля клітки з Ковалями Щастя стояла бабуся із довгим гачкуватим носом і розпатланим волоссям. У руках вона тримала мітлу, на якій щойно прилетіла разом із кліткою.– Я врятувала вас від того противного Зландія! – лагідним голосом сказала бабуся. – Тепер треба витягти вас із клітки. От зараз я свисну – і будете вільні. Не кажу я заклинання, щоб здійснилося бажання. Замість цього в мене свист – отакий я маю хист! І бабуся пронизливо свиснула.І раптом мітла проти бабусиної волі розмахнулася і вдарила її по голові.– Ой! Що таке?! – скрикнула бабуся. – Моя мітла такою зроду не була! Мітлу відкину геть, бо вона, певне, зачаклована!Бабуся відкинула подалі мітлу і, схопившись руками за ґрати, знову свиснула. І враз бабусина голова потрапила між ґрат і защемилася.– Ой-йой! – відчайдушно скрикнула вона. – І клітка зачаклована. Рятуйте!Брати-ковалі перезирнулися.– Що? Спробуємо порятувати? – спитав Майстер Тік.– Давай! – погодився Майстер Так. – Тільки правду скажіть, хто ви?– Та відьма я! – застогнала бабуся. – Баба Свистуха! Але я добра відьма. Бачите, врятувала вас. А тепер ви мене врятуйте. Якщо можете…Брати вдарили молотками по ковадлу і заспівали: Тік-так! Тік-так! Тік-так! Тік-так! Рятуємо! Хай буде так! І Баба Свистуха вивільнила голову з ґрат і радісно засміялася:– Ой, як гарно! Як же ви це зробили?– Ми просто накували вам щасливу хвилинку, – мовив Майстер Тік.– А хіба може бути щасливим той, у кого голова затиснута між грат? От ви й звільнилися, – мовив Майстер Так.– Чого ж ви самі не звільнитеся із клітки? – здивовано спитала Баба Свистуха.– Для себе ми нічого зробити не можемо, – зітхнув Майстер Тік.– Ми куємо щастя тільки для інших – така наша казкова властивість, – сказав Майстер Так.– Накуйте мені ще хоч одну хвилиночку щастя! – попросила Баба Свистуха.– Не можемо, – розвів руками Майстер Тік.– Щастя у неволі не кується, – додав Майстер Так.– Але ж ви щойно кували, – мовила Баба Свистуха.– Бо вас рятували, – пояснив Майстер Тік. – А тепер ви задоволені?– Ой! – махнула рукою Баба Свистуха. – Яке там задоволення!.. Я так страждаю! Всі на мене: “Відьма! Відьма!” Хіба ж я винна, що народилася відьмою? А душа в мене добра… Думаєте, відьмі щастя не хочеться? – Баба Свистуха схлипнула.Брати знову перезирнулися.– Може, вона й справді нещасна? – зітхнув Майстер Тік.І брати знову взялися за молотки й заспівали: Тік-так! Тік-так! Хай буде так: Куємо ще хвилинку, Щастинку-золотинку! Баба Свистуха одразу радісно стрепенулася й заспівала:Стало весело так!Стало радісно так!..ПЕРЕВЕРТНІЧаклун Зландій і його прислужник Посіпака блукали по лісах, прислухаючись до кожного свисту. Чаклуну весь час доводилося чекати прислужника.– Ну що ти повзеш як черепаха?! – роздратовано казав Зландій.– Еге! Хе-хе! – задихаючись, відказував Посіпака. – Вам добре, ви чаклун, ви собі линете, линете над землею… А я по тій землі ногами біжу… Та й нащо ви мене чекаєте? Нащо я вам здався?– Бо разом треба! Разом! – гримнув Зландій.– То ви самі боїтеся?– Перестань! Бо я тобі! Бо я тебе… – несамовито закричав Зландій. – Одна справа переляк, інша – тактика. Ти підеш перший, а я за тобою.– Ага! Щоб мене вбили, а ви втечете…– Ну досить, досить! Розбалакався! – гримнув Зландій. – Треба негайно перевтілюватися, щоб нас не впізнали.– А в кого будемо перевтілюватися?– Я – у Діда Мороза, ти – у Снігуроньку. Ковалі саме чекали на Діда Мороза. Раз, два, три, чотири, п’ять! Починаю чаклувать!.. Зайди за кущ і повернись – Снігуронькою обернись! Посіпака зайшов за кущ і вийшов звідти вже у подобі Снігуроньки. А чаклун вів далі: Зайду за кущ і повернусь – Дідом Морозом обернусь! Зландій зайшов за кущ і повернувся звідти Дідом Морозом.Здаля почувся свист. На нього й попрямували Зландій з Посіпакою.А з-за товстелезного дуба за ними стежив казковий детектив Бровко Барбосович.– Та-ак! – почухав він себе лапою за вухом. – Заарештовувати їх ще рано. Хай приведуть мене до Ковалів Щастя. А там буду ловити їх на гарячому! Слідство триває!І Бровко Барбосович продовжив переслідування.А тим часом Баба Свистуха пританцьовувала перед кліткою з Ковалями Щастя і весело співала: Я щасливою такою Ще ніколи не була! Тралатрала-тралалала, Тралалала-тралала!.. Затим вона пронизливо свиснула, і в клітці перед братами з’явився стіл із смачними наїдками та напоями.– Їжте, пийте і гуляйте. Тільки куйте мені оті щастинки-золотинки. І я для вас нічого не пошкодую! Житимете в мене, як у раю! Все матимете! – говорила Баба Свистуха.– Нічого нам не треба! Звільніть нас! – відповіли брати.– От уперті! Звільнити я вас не можу! Та й нащо вам свобода, як ви все матимете?– У неволі кувати не будемо! – категорично сказали брати. – Щастя у неволі не кується!– Ото непоступливі! – вигукнула Баба Свистуха. – Як ви так, то і я…Баба свиснула, і стіл із наїдками та напоями зник.– Нікуди не дінетеся! – мовила Баба Свистуха. – Голод і спрага примусять вас підкоритися. Нічого не дам, поки не почнете кувати.– А казала, що добра! – похитав головою Майстер Тік.– І ми повірили! У добру відьму повірили! – зітхнув Майстер Так.– За добро слід платити. Заробити треба добро, – сказала Баба Свистуха. – Поголодуйте, поголодуйте – тоді побачимо.І тут раптом…ВІДЬМА ВСЕ ВІДАЄІ тут раптом з’явилися Дід Мороз і Снігуронька. Не справжні, звичайно, а перевертні – чаклун Зландій та його прислужник Посіпака.Баба Свистуха здригнулася, втягнула носом повітря і підозріливо спитала:– Ви хто такі і що вам треба?– Та ви що? Не бачите? – вигукнув Майстер Тік.– Це ж Дід Мороз і Снігуронька! – вигукнув Майстер Так.Баба Свистуха знову втягла носом повітря і махнула на братів-ковалів рукою:– Це ви нічого не бачите! А я все бачу, все відаю, бо я – відьма. Це – перевертні! Баба Свистуха свиснула і тицьнула пальцем на Діда Мороза – Зландія:– Ану, перевертню, перевернись – ногами догори, а головою вниз!Але Зландій, з якого одразу злетіла машкара Діда Мороза, вигукнув, тицьнувши пальцем на Посіпаку:– Переводжу заклинання – виконай її бажання!Посіпака, з якого теж одразу злетіла машкара Снігуроньки, перевернувся догори дригом.А Зландій швидко промовив: Надійшла черга моя – Чаклувати буду я! Баба-баба-бабарига, Закрутися ти, мов дзиґа! І Баба Свистуха закрутилася дзиґою на одній нозі. Але, крутячись, вона свиснула й вигукнула: Ах ти, Зландій! Ах, нахаба! Покрутись і ти, як Баба! І Зландій теж закрутився дзиґою. Баба Свистуха, крутячись, вигукнула: Ковалів я не віддам! Зландій у відповідь вигукнув: Клітку заберу я сам! На що Баба Свистуха закричала: Клітку ти забрать не зможеш, Бо мене не переможеш! Та Зландій, люто засичавши, скрикнув: Як тебе не переможу, Ковалів убити можу – І не будуть, далебі, (правду кажучи) Ні мені і ні тобі! Зландій вже приготувався вигукнути вбивче заклинання, аж тут з’явився Бровко Барбосович.КАЗКОВА ПОЛІЦІЯ– Руки вгору! Казкова поліція! Ви заарештовані! – вигукнув Бровко Барбосович.І Зландій та Баба Свистуха вмить перестали крутитися, гепнулись на землю і сіли з піднятими догори руками. Посіпака перекинувся з голови на ноги, сів і теж підняв руки.Бровко Барбосович по черзі начепив їм наручними. Тоді відчинив чарівним ключем клітку, випустив звідти Ковалів Щастя і натомість посадив у клітку бабу Свистуху, Зландія і Посіпаку. І знову замкнув клітку чарівним ключем. Баба Свистуха, Зландій і Посіпака навіть не думали опиратися. Бо і у Казковому світі діють свої закони і свій правопорядок. Якщо казкова поліція когось заарештовує, то яким би ти не був наймогутнішим чаклуном або найхитрішою відьмою, вмить втрачаєш свою чарівну силу і мусиш підкоритися. І Бровко Барбосович урочисто сказав: Тепер ця вража сила Покарана й безсила. Тепер уже вона Нікому не страшна! Ковалі Щастя повернулися до Чарівного Замку Годин. Вони вистукують своїми золотими молотками по золотому ковадлу і співають: Тік-так! Тік-так! Тік-так! Тік-так! Тік-так! – І є хвилинка, Щастинка-золотинка! Ми – Щастя Ковалі! Єдині на землі Куєм щасливий час Для всіх, для всіх Для вас! Дід Мороз розклав у новорічні подарунки щасливі щастинки-золотинки і пішов вітати всіх дітей із Новим роком.Ти теж, друже, у своєму новорічному подарунку серед цукеркових обгорток бачив маленьку щастинку-золотинку. Вона одсвітилася від обгортки і зникла. Це дарунок від Ковалів Щастя. До наступного року вони знову накують багато щасливих хвилинок.
Вовки-колядники | аудіо казка на ніч українською
Вовки-колядники | аудіо казка на ніч українською
Жили собі дід та баба. Тримали вони семеро овець, собачку-Жучку, котика-Мурку та теличку-Молодичку.От прийшла зима, Різдво наближалося. Баба накриває святковий стіл, а дід надумав піти пошукати колядників. Іде він, іде, коли раптом бачить — просто стежкою суне зграя вовків.Дід і каже:— Ей, вовки, ходіть до мене поколядувати! Вовки переглянулися та пішли слідом за дідом. Прийшли до хати й почали співати: А у діда, а у баби Семеро овець. Песик-Жучка, Котик-Мурка, Теличка-Молодичка. Винось, діду, овечку! Крутився дід, вертівся — нічого не вдієш, треба нести. Виніс одну вівцю. Вовки з’їли — і знов колядують: А у діда, а у баби Шестеро овець… Винось, діду, овечку! Виніс дід і другу — і та пропала. Тоді знову спів: А у діда, а у баби П’ятеро овець… Винось, діду, овечку! Так тривало й далі: четверта, п’ята, шоста… Поки не з’їли вовки всіх овець дочиста.Коли вже нічого не лишилося, знову затягнули: А у діда вівці були — Він їх нам віддав. Була в нього господарка — Він подарував. Ще зосталась в нього бабця, Бабця молода. Він нам бабу зовсім скоро Винесе сюди! Почув це дід — тут йому розум повернувся. Схопив ломаку та як кинеться на вовків! Ледве вирвалися колядники-вовки з двору живими — тільки пилюка за ними.А дід із бабою відтоді жили спокійно, добра наживали, і дід більше з вовками справ не мав.