Казки про собачку

Був собі дід Андрушка, а в нього – баба Марушка, а в баби – донечка Мінка, а в дочки – собачка Хвінка, а в собачки – товаришка, киця Варварка, а в киці – вихованка, мишка Сіроманка.Раз весною взяв дід лопату та мотику, скопав у городі грядку велику, гною трохи наносив, грабельками підпушив; зробив пальцем дірку та й посадив ріпку. Працював дід не марно: зійшла ріпка гарно. Щодень ішов дід у город, набравши води повен рот, свою ріпку поливав, їй до життя охоти додавав.Росла дідова ріпка, росла! Зразу така, як мишка, була, потім, як буряк, потім, як кулак, потім, як два, а наприкінці стала така, як дідова голова… Тішиться дід, аж не знає, де стати. «Час, – каже, – нашу ріпку рвати!» Пішов він на город – гуп-гуп! Узяв ріпку за зелений чуб: тягне руками, уперся ногами, – мучився, потів увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе дід бабу Марушку: «Ходи, бабусю, не лежи, мені ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за плече. Тягнуть, аж піт тече. Смикає дід ріпку за гичку, смикає баба діда за сорочку, працюють руками, упираються ногами. Промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе баба дочку Мінку: «Ходи, доню, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку. Тягнуті, руками, упираються ногами.Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе дочка собачку Хвінку: «Ходи, Хвіночко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку. Тягнуть руками, упираються ногами. Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе собачка кицю Варварку: «Ходи, Варварочко, не лежи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку, киця собачку за хвостик. Тягнуть і руками, і зубами, упираються ногами. Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Кличе киця мишку Сіроманку: «Ходи, Сірочко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку, киця собачку – за хвостик, мишка кицю – за лапку.Як потягли – та й покотилися.Упала ріпка на діда Андрушку, дід – на бабу Марушку, баба – на дочку Мінку, дочка – на собачку Хвінку, собачка – на кицю Варварку, а мишка – шусть у шпарку!

Жила-була команда веселих і хоробрих щенят, відомих як “Щенячий Патруль”. Вони завжди допомагали жителям міста, рятували друзів і вирішували найскладніші завдання. У цій команді були: Гонщик – відважний поліцейський пес; Маршал – веселий пожежник; Роккі – винахідливий механік; Зума – вправний рятувальник на воді; Скай – смілива льотчиця; Кремез (Кріпиш) – майстерний будівельник. Командував ними їхній добрий друг Райдер. Він завжди знав, коли настане момент, коли місту або природі потрібна допомога. Одного разу в містечку Адвенчер-Бей сталася справжня біда. Величезна буря насувалася на місто, і вітер почав здувати дахи з будинків. На річці рівень води піднявся так високо, що всі думали, що затопить вулиці. Мешканці міста були налякані і не знали, що робити. Райдер миттю скликав “Щенячий Патруль”. Гонщик взяв на себе керівництво, швидко видав завдання кожному зі щенят. Маршал допомагав гасити пожежі, які виникали через блискавки. Скай полетіла в небо і допомагала стежити за бурею, попереджаючи мешканців, які були в небезпеці. Зума був на річці і контролював рівень води, щоб запобігти повені. Кремез (Кріпиш) ремонтував зламані речі, а Роккі допомагав звірам, які втекли до лісу.Завдяки злагодженій роботі всі щенята змогли врятувати місто від стихійного лиха. Мешканці були вдячні своїм чотирилапим героям, а Щенячий Патруль знову показав, що для них немає нічого неможливого.З того дня мешканці міста знали, що в будь-який момент, коли потрібна допомога, Щенячий Патруль завжди поруч!Мораль казки: Взаємодопомога і командна робота можуть подолати будь-які труднощі!

Один чоловік мав собаку на ім’я Сірко — вже дуже стару й виснажену. Хазяїн бачив, що пес став непотрібним, не здатний допомогти в господарстві, тому прогнав його. Сірко блукав по полю, і ось до нього підійшов вовк і запитав:— Чого ти тут блукаєш? Сірко відповів:— Та що ж, брате, хазяїн прогнав мене, і я тепер просто йду.Вовк мовив:— А якщо я допоможу тобі повернутись до нього, ти знову станеш йому потрібним?Сірко зрадів і відповів:— Так, допоможи, брате, і я тобі чимось віддячую.Вовк подумав і сказав:— Слухай, ось що: коли твій хазяїн вийде з жінкою жати, і вона залишить дитину під копою, ти будеш обережно ходити навколо поля, щоб я знав, де воно. Тоді я візьму дитину, а ти забереш її від мене, ніби я тебе злякаю, і віддам дитину назад.У жнива той чоловік і жінка вийшли у поле жать. Жінка положила свою маленьку дитину під копою, а сама і жне коло чоловіка. Коли це вовк біжить житом, та за ту дитину — і несе її полем. Сірко за тим вовком. Доганяє його. А чоловік кричить:— Гидж-га, Сірко!Сірко якось догнав того вовка і забрав дитину: приніс до того чоловіка та й оддав йому. Тоді той чоловік вийняв із торби хліб і кусок сала та й каже:— На, Сірко їж,— за те, що не дав вовкові дитини з’їсти!Ото увечері ідуть із поля, беруть і Сірка. Прийшли додому, чоловік і каже:— Жінко, вари лишень гречані галушки та сито їх із салом затовчи.Тільки що вони ізварилися, він садовить Сірка за стіл та й сам сів коло його і каже:— А сип, жінко, галушки, та будем вечерять.Жінка і насипала. Він Сіркові набрав у полумисок; так уже йому годить, щоб він не був голодний, щоб він часом гарячим не опікся!Ото Сірко і думає:«Треба подякувати вовкові, що він мені таку вигоду зробив».А той чоловік, діждавши м’ясниць, віддає свою дочку заміж. Сірко пішов у поле, знайшов там вовка та й каже йому:— Прийди у неділю увечері до города мого хазяїна, а я тебе зазву у хату та віддячу тобі за те, що ти мені добро зробив.Ось вовк, чекаючи неділю, прийшов на те місце, яке йому вказав Сірко. Того ж дня у чоловіка було весілля. Сірко вийшов до нього, провів до хати і посадив під столом. Потім Сірко взяв пляшку горілки, поклав м’яса і поніс під стіл. Люди почали хочуть бити собаку, але чоловік заспокоїв їх:— Не бийте Сірка: він мені добро зробив, тому я теж буду до нього добрим, поки він живе.Сірко, помітивши, що на столі є найсмачніше, узяв це і подав вовкові. Він нагодував його і поїв так, що вовк не витримав і сказав:— Тепер буду співати!Сірко відповів:— Не співай, бо буде біда! Краще я ще дам тобі пляшку горілки, але мовчи.Вовк випив горілку і каже:— Тепер буду співати!І так загавкав під столом, що деякі люди втікли, а інші хотіли побити вовка. Сірко ліг на нього, ніби хоче задушити. Хазяїн сказав:— Не бийте вовка, бо якщо ви його вб’єте, то й Сірка вб’єте! Він сам усе владнає — не чіпайте їх.Сірко вивів вовка на поле і сказав:— Ти мені допоміг, я тобі. І вони попрощалися.

Одного ясного дня до Щенячого Патруля надійшла надзвичайна місія! На базу Патруля прилетів космічний корабель, а капітан Космічної станції звернувся до Гончика. Гончик – відважний поліцейський пес; Маршал – веселий пожежник; Роккі – винахідливий механік; Скай – смілива льотчиця; Кремез (Кріпиш) – майстерний будівельник. “Ми втратили супутник, який мав доставити важливі дані. Він зник на далекій планеті, і ми потребуємо вашої допомоги, щоб знайти його!” — сказав капітан.“Щенячий Патруль, на допомогу!” — вигукнув Райдер, і команда готова вирушати в космос!Зібравшись у космічному кораблі, команда щенят піднялася в небо, ковзаючи через зоряне небо. У кожного щеняти була своя особлива місія: Гончик був у своєму космічному костюмі, готовий до будь-якої ситуації, а Скай не могла дочекатися, щоб покермувати космічним літаком.“Залишайтеся на зв’язку!” — сказала Скай, розвертаючи корабель. Всі були готові допомогти і вирушили до загадкової планети. Коли вони приземлилися на планеті, вони побачили, що все виглядало незвично: величезні квіти світяться в темряві, а навколо літають дивні істоти, схожі на величезних метеликів, які тягнули за собою зоряний пил.“Ми знаходимося на планеті Луміна!” — сказав Роккі, дивлячись на карту, яку він отримав. “Тут живуть добрі інопланетні тварини. Вони можуть допомогти нам знайти супутник!”І ось вони зустріли перших місцевих жителів — маленьких створінь, що світилися та схожих на енергійних котиків, які називали себе Луміки. Вони були дуже добрі, але не могли самі впоратися з усіма труднощами на планеті. “Ми бачили супутник, але він потрапив у капкан на тому боці планети!” — сказав один із Луміків. “Ми потребуємо вашої допомоги, Щенячий Патруль!”Команда щенят вирушила на допомогу. Вони подолали високі гори з космічними каменями та навіть переправлялися через річки з літаючими медузами, що світяться. Дорога була важкою, але щенята не здавалися — вони разом долали всі перешкоди!Нарешті, після довгого шляху, вони дісталися до місця, де був втрачений супутник. Він застряг у величезному космічному дереві, і його потрібно було витягнути.“Зараз ми вам допоможемо!” — сказав Кремез (Кріпиш), і разом з Гончиком вони почали обережно діставати супутник з дерева. Луміки разом з ними допомагали, підказуючи, як бути обережними.Всі разом, з величезною командною роботою, вони звільнили супутник, і його можна було повернути на космічну станцію.“Дякуємо вам, Щенячий Патруль!” — вигукнув один із Луміків. “Ви справжні герої!”“Нема за що, друзі! Ми завжди готові допомогти!” — відповів Гончиком.Перед тим, як повернутися додому, Щенячий Патруль отримав від Луміків у подарунок світячі зірки, які завжди нагадуватимуть їм про цю захопливу місію.На шляху додому щенята згадували свою подорож і зрозуміли, що справжня сила — це в єдності та допомозі один одному. Тепер вони знали: у космосі теж є доброта та підтримка.І так, знову повернувшись до рідного міста, Щенячий Патруль був готовий до нових пригод і допомоги тим, хто потребує!

Маму звали Сніжинкою, а тата — Волоцюгою. Ці імена чудово пасували їм обом.Їхні цуценята, на думку батьків, були наймилішими у світі. Троє перших малюків справді тішили всіх: вони були чемними, слухняними і завжди викликали захоплення.А от четверте цуценя… З ранку до вечора по всьому будинку лунали вигуки:— Де наш братик?— Куди він подівся цього разу?— Що цей бешкетник знову накоїв?Так, це четверте цуценя було справжнім шибеником і завдавало купу клопотів.Коли наближався час обіду, троє чемних цуценят завчасно вставали на задні лапки перед мискою і терпляче чекали на дозвіл поїсти. А четверте… З’являлося в останню мить, шмигало повз усіх і безсоромно хапалося за їжу першим!Під час ігор братики чемно бавилися своїми іграшками, а четверте цуценя не могло втриматися від бажання гризти все, що потрапляло на очі. Килим? Чудово. Черевик? Тим краще!А коли наставала ніч, три цуценяти вкладалися у свій кошик і засинали. Але четверте цуценя… Негідник якраз тоді вирішувало погавкати чи поскавуліти, голосно заявляючи про себе на всі лади.На будь-які зауваження чи крики воно не зважало, вперто залишаючись самим собою.Якось цуценят відпустили на прогулянку.Кожне цуценя взяло в зуби запашний, смачний коржик і вирушило на обід. Три чемних цуценяти попрямували до найближчого парку, щоб поїсти в затишку під тінню дерев.А от четверте — непосидючий пустун — швидко проковтнуло свій коржик і побігло шукати пригод. Незабаром він помітив двох веселих і привітних на вигляд друзів, які гралися неподалік. Радіючи можливості приєднатися, шибеник підскочив до них. Але несподівано у цих “”лагідних”” створінь виросли кігті та зуби — це виявилися коти!Розлючені, вони кинулися на малого бешкетника, і тому довелося тікати щодуху. Втікши від переслідувачів, він налетів на купу розритої землі та застиг. Перед ним швидко й вправно працював маленький кріт. Його спритність захопила цуценя.— Яка цікава гра! Як ти цього навчився? — запитав шибеник.— Рию й копаю, копаю й рию — так і навчився, — відповів кріт.Шибеник вирішив спробувати й сам. Завзято копаючи землю, він раптом натрапив на величезну, соковиту та солодку кістку.Кістка була настільки великою, що малий навіть підняти її не міг. Йому довелося тягнути свій скарб по землі до самого парку, витративши на це всі сили.А трохи раніше цією ж дорогою йшов великий та злий пес.«Ого! Чим це так смачно пахне? – сказав він, потягнувши носом.І в туж мить побачив поблизу дороги, під розлогим деревом, три чудові коржики, а біля них — трьох маленьких цуценят.Цуценята все ще милувалися своїми коржиками, вдихаючи їх чудовий запах.Пес був такий лютий і такий голодний, що троє вихованих цуценят миттю залишилися без обіду, так і не спробувавши своїх запашних коржиків!Бідні маленькі цуценята! Вони відразу відчули себе такими голодними, ображеними, беззахисними…Але хто це наближається до них? О! Та це ж шибеник тягне величезну смачну кістку!— Гей, хлопці! — крикнув він. — Ідіть сюди! Дивіться, що я знайшов! Ідіть, ідіть! Пригощайтеся!Тепер цуценята вже не гаяли часу даремно.І коли прийшов час повертатися додому, троє милих цуценят йшли ситі, задоволені, а попереду гордо виступав четвертий — наш шибеник.

Був собі раз у господаря Пес, що жив у великій приязні з Вовком. Зійдуться бувало на краю лісу під старим дубом та й балакають собі то про се, то про те: Пес оповідає Вовкові, що чувати в селі, а Вовк Псові подає лісові новини. Раз якось говорить Вовк до Пса: – Слухай, Гривку. Я чув, що у твойого господаря Свиня має молоді. – Се правда. Дванадцятеро поросят привела. Гарні такі, кругленькі, рожевенькі, аж любо дивитися. – Ай, ай, ай! – зацмокав Вовк.- Аж мені слина на язик набігає. Дванадцятеро, мовиш? Ах, мушу ще сеї ночі навідатися до них. – Ні, Вовчику,- мовив Пес.- Не чини сього! Тямиш, яка була умова між нами? Будемо собі приятелями, я тобі буду розповідати все, що є нового в селі, але ти зате не смієш ніколи ходити до мойого господаря. Раз ти йому шкоду зробиш, то й нашій приязні амінь. – Е, що,- мовив Вовк,- про таку дурницю мали б ми сваритися? Адже дванадцятеро поросят! Навіть значно не буде, як я одно або двоє схрупаю. – Ні, Вовчику,- остерігав Пес,- не ходи до нас! Готова бути біда. – Яка біда? Не бійся! Я так легесенько залізу до хліва, так делікатно там справлюся, що ніхто й не почує. – Але я почую. – Ти? Але ж надіюсь, що ти будеш тихо, що не схочеш видавати свойого приятеля. – Добре тобі говорити! – сумно мовив Пес.- Не видавати приятеля! Але ж господар ще більший мій приятель, дає мені їсти, то як же мені байдуже дивитися на його шкоду. І що він скаже мені потому? – Роби як знаєш,- мовив Вовк,- а я мушу до твоїх свиней навідатися і раджу тобі бути тихо. Надійшла ніч. Вовк додержав слова, приплівся з лісу та й суне просто до хліва. Побачив се Пес та й міркує собі: «Що маю робити? Зажду троха. Коли Вовк справді справиться тихо, то нехай собі робить що хоче. Але при найменшім крику в хліві і я не буду мовчати». І справді, ледве Вовк крізь шпарку пропхався до хліва, почула його Свиня та й як закричить! Поросята собі як не завищать, а Пес, почувши се, як не загавкає, як не завиє! Посхапувалися господарі та до хліва, аж там Вовк. Кинулися на нього і, поки неборак успів назад шмигнути крізь шпарку, всипали йому такого бобу, що пару день нікуди не ходив, тільки лежав у лісі та вилизувався. Пес не ходив уже на край лісу з Вовком на розмову, але по якімось часі Вовк сам вечором прийшов до нього, станув за ворітьми та й мовить: – Ага, Гривку! Такий-то ти добрий приятель. Чекай, чекай! Не забуду я тобі сього! – А хіба я не казав тобі, щоб ти не йшов до мойого господаря? – мовив Гривко. – А хіба я не велів тобі мовчати? – огризнувся Вовк. – Але ти казав, що справишся тихо в хліві, тямиш? Поки було тихо, я мовчав. А пощо ж ти зайшов собі в сварку зі Свинею? – Та який там біс заходив з нею в сварку? – люто буркнув Вовк.- Ледво я до хліва, а вона в крик. Але я не я буду, коли їй се подарую. Слухай, Гривку, не роби дурниць! Дай мені слово, що будеш мовчати, а я прийду сьогодні вночі до Свині в гостину. – Про мене, приходи,- мовив Гривко,- тілько пам’ятай, щоб у хліві було тихо. Скоро там найменшого гармидеру наробиш, я не можу довше мовчати. З тим Вовк і пішов, а опівночі суне знов до хліва. Але Гривко не дурний був і шепнув Свині, щоб не спала і малася на осторозі, бо Вовк обіцявся навідатися до неї. Ще Вовк і голови не встиг просунути в шпарку, а вже Свиня з поросятами наробила в хліві такого репету, а Гривко так жалібно почав вити під хатніми вікнами, що Вовк чимдуж мусив драпцювати до лісу. Знов минуло кілька день. Гривко не виходив під дуба на розмову з Вовком, а Вовк не приходив до Свині навідуватися. Аж одного вечора дивиться Гривко – стоїть Вовк за воротами і махає до нього. Підійшов ближче. – А що, Гривку,- мовить Вовк ніби ласкаво,- чому не виходиш під ліс? Забув про старого приятеля? Не кортить тебе побалакати? – Не кортить,- мовив Гривко. – Ах ти, Юдо! Ах ти, Скаріоте! – крикнув на нього Вовк.- Ти думаєш, що я тобі подарую? Думаєш, я не знаю, що ти остеріг Свиню? Але чекай, вийдеш ти мені колись за ворота, а вже я не я буду, коли не підстережу тебе! А тоді будь певен, поти твойого життя! – Га, що ж діяти,- мовив Гривко.- Раз мати родила, раз і вмирати треба. Я то й знав, що наша приязнь не довговічна. Але пам’ятай же й ти, Вовче, що я й тебе можу підстерегти і підвести на біду. – Ах ти, собаче покоління! – лютував Вовк за ворітьми.- Ти ще смієш мені грозити? Зараз мені ладься зо мною на війну! Побачимо, чия візьме. Віднині на третій день маєш мені ставитися зі своїм лицарством коло дуба на поляні. Розумієш? А як не станеш, то горе тобі! Я зі своїми лицарями прийду сюди, витягнемо тебе за вуха з твоєї собачої буди і розірвемо на шматочки. З тим Вовк і пішов. Прибігши до лісу, він подався просто до ведмежої гаври, а ставши перед Ведмедем, поклонився йому чемно та й мовить: – Слухайте, вуйку Бурмило, я до вас з великою просьбою. Зайшла у мене сварка з Псом Гривком, і я видав йому війну. Так чи не були б ви ласкаві станути мені до помочі? – Розуміється, розуміється, що стану! – відповів Ведмідь.- Сьому драбузі варто вже раз доїхати кінця. Радісний побіг Вовк далі і здибав дикого Кабана. – Слухайте, стрику Пориличу,- мовив Вовк.- Станьте мені до помочі! За три дні у мене велика війна з Псом, то я збираю щонайчільніше лісове лицарство. – Гаразд, гаразд,- мовив Кабан.- Стану напевно. На третього покликав Вовк ще Лиса Микиту. Поміркували разом, що вже досить мають сили, а коли настав умовлений день битви, пішли під дуба, дожидаючи противника. Тим часом Пес Гривко тяжко зажурився, почувши, як Вовк визиває його на війну. «Що мені на світочку божім робити? – думав він собі.- І яких мені лицарів кликати на сю війну? Ні, мабуть, доведеться-таки пропасти». Отак думав бідний Гривко день, думав другий день і нічого не міг видумати. Вже й їда його не береться, звісив голову і ходить мов сам не свій. – Ей, Гривку, а тобі що таке? – окрикнув його Кіт Мурко, його добрий товариш і приятель. – Ет, що тобі говорити! – нерадо мовив Гривко.- Нещастя моє, та й годі, і ти, певно, не поможеш мені. – Ну, говори, говори! – настоював Мурко.- Поможу, не поможу, а бодай розважу твою тугу. Гривко розповів Муркові про свою пригоду з Вовком. – Не турбуйся, братику,- мовив Мурко.- Я тобі стану до помочі. Іди тілько поклич іще Гусака і Качура, то маю надію, що ми не постидаємося в тій війні. Послухав Гривко розумної ради, запросив Качура і Гусака, а ті обіцяли йому свою поміч у війні. Настав умовлений день. Ще не світ не зоря, вирушив Гривко зі своїм лицарством на війну. Передом іде Гусак і гегає в одно, точнісінько мов у барабан б’є: тра-та-та! тра-та-та! За ним рядом машерують Гривко і Мурко, попіднімавши вгору хвости, мов вояки карабіни, а ззаду йде Качур та все головою до землі нипає і розсудливо приговорює: так-так-так! так-так-так! Вовк тим часом, дожидаючи ворогів, звелів Ведмедеві вилізти на дерево і уважати на прихід ворожого війська та сповістити решту товариства, яке воно. Лис Микита став напереді і підняв свій хвіст як фану; Вовк стоїть під дубом, а Кабанові веліли заритися в купу листя і там сидіти в засідці, щоби в рішучій хвилі міг наробити постраху між ворогами. Ось показалося вороже військо. – Слухайте, братчики! – говорить з дерева Ведмідь.- Ідуть уже, йдуть наші вороги! Та й страшні ж! Попереду барабанщик іде – чуєте, як барабанить? – Чуємо,- з острахом промовили лицарі. – А за ним ідуть два люті стрільці з карабінами. – Ой лишенько! – скрикнули в один голос Вовк і Лис.- Буде по нас! – А ззаду якийсь чарівник іде, тим стрільцям духу додає, мабуть, кулі за ними збирає та все вниз показує і говорить: так-так-так! – Ой, се він на мою душу важить! – простогнав Кабан, лежачи під листям. – Що ж робити, братчики? – промовив Вовк.- Негарно ж нам утікати з війни, навіть не трібувавши бою. Ану, тілько сміло на них! Але не встиг він скінчити своєї промови, коли Кіт, побачивши здалека, як щось рушається і шелестить серед листя, подумав, що се Миш, і щодуху кинувся туди. Тим часом се був хвіст Кабана, що сам лежав тихесенько під листям, але зо страху, сам про те не знаючи, рушав хвостом. Своїми острими пазурами впився Кіт Кабанові в хвіст і почав гризти його зубами. Ошалілий з перестраху і з болю, Кабан заквичав страшенно і кинувся тікати. Тоді Кіт, ще дужче переляканий, запрускав, згорбився, мов стріла, скочив на дуба і поліз догори деревом. – Ой господи! – скрикнув Ведмідь, що згори слідив за ходом битви.- Се ж, мабуть, смерть моя лізе! І він поперся і собі ж горі деревом, тікаючи від лютого ворога, але швидко підхопився на таку тоненьку гілляку, що не видержала його тягаря, вломилася, і бідний вуйко, як колода, гепнув з дерева на землю. Та ба, і тут не було коли довго спочивати! Пес, побачивши Лиса, кинувся на нього і вхопив – щоправда, не за голову, а тільки за хвіст. Неборака Лис шарпнувся щосили і, лишивши хвіст у Гривкових зубах, шурнув щодуху. В тій хвилі гепнув і Ведмідь з дерева і, хоч був ледве живий з болю і зо страху, схопився на рівні ноги та й попер у ліс. Розуміється, що по такім страшнім розгромі всього лицарства не лишалося й Вовкові нічого, як дати ногам знати. Отак-то Пес зі своїми товаришами одержали блискучу побіду над Вовком, а отрубивши її як слід і постоявши трохи на поляні, пішли радісно додому. А розгромлені лицарі зійшлися далеко в лісі коло Ведмедевої гаври і почали пригадувати, які-то страховища перетерпіли вони в тій війні. – Е, не штука було побідити нас, маючи два карабіни! – мовив Вовк. – А мені, братчики, адіть, який шмат хвоста мечем відсікли! – мовив Кабан. – А я не інакше міркую, тілько на мене кинули бомбу, що так мені весь хвіст гладко відчикрижила! – говорив Лис Микита. – А я й не тямлю, що зо мною було,- стогнав Ведмідь.- Те тілько тямлю, що я перший і остатній раз в житті пробував літати! Хай йому цур! Летіти ще сяк-так, але сідати дуже погано.

Одного вечора Щенячий патруль зібрався на своєму улюбленому пагорбі, щоб дивитися на зорі. Скай змахнула лапкою на небо й сказала: — Дивіться, яке яскраве сузір’я Песика!— Ой, а де зірка-захисник? Її немає! — раптом помітив Маршалл. Гонщик – відважний поліцейський пес; Маршал – веселий пожежник; Роккі – винахідливий механік; Зума – вправний рятувальник на воді; Скай – смілива льотчиця; Кремез (Кріпиш) – майстерний будівельник. Командував ними їхній добрий друг Райдер. Він завжди знав, коли настане момент, коли місту або природі потрібна допомога. Райдер одразу ж активував комунікатор: — Команда, у нас завдання! Зірка-захисник зникла, і ми повинні її знайти!Вони вирушили до обсерваторії, де працювала мудра сова Олівія. — Олівія, ти не помічала чогось дивного? — запитав Гонщик.— Так, я бачила, як щось яскраве впало в ліс. Це може бути ваша зірка, — відповіла сова.Команда побігла до лісу, але там було темно й трохи страшно. — Не хвилюйтеся, я освітлю дорогу! — сказав Гонщик, витягаючи ліхтар.Коли вони дісталися до галявини, всі побачили щось блискуче серед трави. Це була зірка, яка сяяла слабким світлом. — Вона виглядає втомленою! — сказала Скай.— Мабуть, їй потрібно допомогти повернутися на небо, — задумався Зума.— Я маю план! — вигукнув Маршалл. — Використаємо мій водомет, щоб створити водяну ракету!Команда швидко зібрала все необхідне: Роккі допоміг знайти деталі для ракети, а Зума привіз воду. Зірку обережно поклали на вершину ракети.— Готові? На рахунок три! — сказав Райдер. — Один, два, три!Ракета здійнялася вгору, а зірка полетіла назад на своє місце у сузір’ї. Вона засвітилася ще яскравіше, ніж раніше.— Ми це зробили! — радісно вигукнув Гонщик.— Щенячий патруль завжди готовий! — додала Скай.З того часу зірка-захисник завжди світила яскраво, нагадуючи всім, що дружба й команда можуть розв’язати будь-яку проблему.

Одного теплого ранку, коли сонце ще тільки підіймалося за обрій, всі члени Щенячого Патруля зібралися на своїй базі. Райдер, їхній лідер, отримав важливе завдання: у лісі, де ще ніколи не був їхній патруль, з’явилося загадкове магічне дерево. Чутки ходили, що це дерево може виконати будь-яке бажання, але лише тим, хто прийде до нього з добрим серцем.— Потрібно дістатися до цього дерева і переконатися, що все в порядку, — сказав Райдер, зібравши команду.— Готові до пригоди! — відгукнулися щенята, кожен з яких мав свою особливу здібність.Маршал, пожежне щеня, був сповнений рішучості та хвилювання. — Буду пильнувати, щоб ніщо не загрожувало нашим друзям! — сказав він, обережно перевіряючи свою пожежну сумку.Рокі, винахідник і еколог, перевірив свої інструменти. — Це буде шанс перевірити мої нові екологічні гаджети! — сказав він з радістю.Зустрівши труднощі на своєму шляху, команда не здавалася. Ліс був темний і таємничий, а вітри носили з собою невідомі звуки, але щенята не боялися. Вони вірно допомагали один одному, долаючи всі труднощі.Коли вони нарешті дісталися до магічного дерева, то побачили, що воно неймовірно красиве, з блискучою корою та великими розлогими гілками, що мерехтіли в променях сонця. Але щось було не так. Дерево виглядало сумним.— Чому ти так сумуєш? — запитала Скай.Дерево повільно розпустило свої гілки, і з його коріння вийшов старий мудрий дух. — Я магічне дерево, і моя сила може здійснити будь-яке бажання. Але я не можу здійснити жодного бажання, поки не отримаю щось важливе від тих, хто приходить до мене.Щенята почали думати, і один за одним висловлювали свої бажання. Маршал побажав, щоб усі були в безпеці. Рокі попросив, щоб ліс залишався чистим і здоровим. Скай побажала, щоб її друзі завжди були щасливі.Але найменше і найцінніше бажання висловив наймолодший член патруля — щеня Чейз. Він підійшов до дерева і, опустивши голову, сказав: “Я бажаю, щоб ми завжди були разом, допомагали один одному і залишалися справжніми друзями.”Дерево раптом засяяло, і його гілки розцвіли, випускаючи яскраві квіти, які перетворювались на зірки. — Твоє бажання справжнє і від чистого серця. Ви, щенята, найкращі друзі, і саме це є справжньою силою. Магічне дерево підняло свої коріння, і весь ліс розцвів, наповнивши повітря ароматом чудових квітів. Щенячий Патруль повернувся додому, щасливий і втішений, що навіть у найтемніші моменти можна знайти світло, якщо вірити в дружбу та доброту.

Літом, як тепло та гарно, Рябко вивернеться та витягнеться й примовляє:– На ката хата! Мені й так добре! А як прийде зима, холод та лиха година, то Рябко тоді зігнеться, скулиться та каже:– Коли б мені хатонька – хоч манісінька, хоч отакісінька!..Отже, як є в вас у дворі Рябко, або Сірко, чи який інший собака, то ви вже йому напніть хоч яку-небудь хатку, щоб він не пропадав холодом,- напніть «хоч манісіньку, хоч отакісіньку»!