Казки про собачку

У Бухті Пригод наближалося свято Валентина. Усі готували сюрпризи для своїх друзів: Скай власноруч робила листівки, Маршал випікав печиво у формі сердець, а Роккі майстрував подарунки з перероблених матеріалів.Та раптом…— Тривога! — голос Райдера пролунав у всіх щенячих нашийниках.Гонщик миттєво підскочив:— У чому справа, Райдер?— У місті зникли всі валентинки! Магазини порожні, поштові скриньки пусті, а головне — навіть ті листівки, які вже були доставлені, зникли без сліду!Щенята перезирнулися. Це було справжньою загадкою!— Хтось викрав усі валентинки? — здивувалася Скай.— Нам потрібно з’ясувати, що сталося, — серйозно сказав Гонщик. — Щенячий Патруль, у нас місія! Сліди, що ведуть у темряву Щенята розділилися. Гонщик разом із Маршалом перевіряли пошту та магазини. Скай і Зума літали над містом у пошуках підозрілих слідів. А Роккі та Еверест оглядали вулиці та парки.Гонщик швидко виявив сліди – крихітні відбитки лапок, що вели до парку. Вони з Маршалом рушили за ними.Раптом у тіні дерев вони помітили когось маленького і пухнастого…— Це… білченя?! — здивувався Маршал.Перед ними сиділо крихітне білченя з величезною купою валентинок! — Чому ти їх забрав? — запитав Гонщик, підійшовши ближче.Білченя сором’язливо опустило вушка.— Я просто… не хотів бути сам у цей день, — сумно відповіло воно. — Усі дарують одне одному валентинки, а в мене нікого немає…Щенята переглянулися. Це була не крадіжка, а сумне серце, яке боялося залишитися на самоті.— Ти не один, — лагідно сказала Скай, яка щойно приземлилася поруч. — У тебе є ми!— Правда? — білченя розплющило очі від подиву.— Звісно! — засміявся Гонщик. — Щенячий Патруль допомагає всім! Свято для всіхРазом вони повернули всі валентинки до адресатів. А щоб білченя не почувалося самотнім, щенята зробили йому власну листівку з написом: “Ти наш друг! З любов’ю – Щенячий Патруль!” Очі білченяти наповнилися сльозами радості.— Дякую вам! Це найкращий день у моєму житті!І так у Бухті Пригод День Святого Валентина став ще теплішим, бо тепер навіть найменші серця знали, що їх люблять.

Одного разу селянин пішов до лісу за дровами, а його собака пішла разом з ним. Вони зайшли в ліс, і раптом на них напав вовк. Він хотів з’їсти собаку, але вона зі сльозами на очах сказала:— Що я тобі поганого зробила, що хочеш мене з’їсти? Якщо ти мене з’їси, завтра знову будеш голодний. Краще підемо до мого господаря: там мені дають хліб і їжу кожного дня, будемо жити разом. Вовк зрозумів, що собака має рацію, і погодився. Вони йшли разом, і коли підійшли до села, вовк помітив, що на шиї собаки є рани.— Ого, добре ти живеш, але чому твоя шия така? — запитав він.— О, брате, у мого господаря поганий характер. Кожного разу, коли він дає мені їжу, він спочатку надягає на мене ланцюг і каже: «Їж».— Ні, брате, я краще повернуся назад. Я не хочу жити з ситим животом, але з ланцюгом на шиї.Яка мораль казки “Собака і вовк”?:Казка вчить, що краще бути вільним і не залежати від чужої волі, навіть якщо це означає мати менше матеріальних благ. Свобода та незалежність важливіші за ситість, коли вона дається з обмеженнями.

Жив собі колись старий ослик. Він багато років працював на млині, носив мішки з зерном, але одного дня хазяїн сказав:— Ти вже старий, ослику, не можеш працювати. Піду куплю нового.Ослик засмутився. “Куди ж мені подітися?” — подумав він. Але потім згадав:— Чув я, у місті Бремені люблять музику! Піду туди й стану музикантом!І він весело затупав дорогою.Йшов ослик, аж бачить — лежить песик біля паркана й тяжко зітхає.— Чого сумуєш, песику? — запитав ослик.— Ох, — відповів песик, — я стеріг двір, гавкав на чужих, а тепер старий став. Хазяїн сказав, що я йому не потрібен. Що мені робити?— Ходи зі мною до Бремена! — гукнув ослик. — Будемо музикантами разом. Я співатиму, а ти гавкатимеш у ритмі!Песик зрадів, загавкав весело й побіг за осликом.Йшли вони вдвох, коли раптом почули нявкання. Дивляться — котик сидить на камені й лапкою сльози витирає.— Що сталося, котику? — спитав ослик.— Мяу… Я ловив мишей, грівся біля печі, а хазяйка сказала, що я вже не спритний, і вигнала мене, — схлипнув котик.— Не плач, котику! — сказав песик. — Ходи з нами до Бремена. Будеш м’яукати пісні, як справжній співак!Котик повеселішав, замурчав і приєднався до друзів.Троє йшли далі, аж бачать — півень на паркані кукурікає, але якось сумно.— Чому не радісно співаєш, півнику? — запитав ослик.— Ку-ку-рі-ку… Хазяйка хоче мене в суп пустити, бо я старий став, — зітхнув півень. — Оце востаннє співаю…— Не сумуй! — гукнув котик. — Іди з нами до Бремена. Твоє кукурікання — найкраща музика для нашого гурту! Півень розправив крила, закукурікав бадьоро й стрибнув до компанії.От ідуть вони вчотирьох: ослик гикає “і-а, і-а”, песик гавкає “гав-гав”, котик мурчить “мяу-мяу”, а півень співає “ку-ку-рі-ку”. Дійшли до лісу, вже вечір настав, і побачили хатинку. А в тій хатинці — розбійники! Сидять за столом, їдять пиріжки, п’ють компот і сміються:— Ха-ха! Ми награбували цілу торбу скарбів!Ослик шепнув друзям:— Давайте їх проженемо й самі в хатинці заночуємо!— Як же ми їх налякаємо? — здивувався песик.— А отак! — ослик став біля вікна, песик заліз йому на спину, котик — на песика, а півень — на котика. І разом як закричали:— І-а-а-а! Гав-гав! Мяу-мяу! Ку-ку-рі-ку!Розбійники злякалися — подумали, що це чудовисько страшне! Повискакували з хати й утекли в ліс, аж п’яти засвітили.Друзі зайшли в хатинку, повечеряли пирогами й лягли спати: ослик біля дверей, песик на килимку, котик на печі, а півень — на шафі.Опівночі один розбійник повернувся подивитися, що сталося. Зайшов тихенько, а ослик як копне його ногою — бах! Песик як укусить за ногу — гав! Котик як стрибне на голову — мяу! А півень як закричить — ку-ку-рі-ку! Розбійник закричав:— Рятуйте! Тут ціла банда чудовиськ!І втік назавжди.А наші друзі зраділи: хатинка тепер їхня! Вони так і залишилися там жити. Щодня співали свої пісні: “і-а”, “гав-гав”, “мяу-мяу”, “ку-ку-рі-ку”. І хоч до Бремена не дійшли, стали справжніми музикантами — найкращими в лісі!

У затоці Пригод настав тихий вечір. Сонце сховалося за горами, а зірки почали виблискувати на небі. Щенячий патруль відпочивав після дня пригод, але Маршалл, веселий пожежник, не сидів спокійно. Він крутився на своїй подушці й раптом помітив щось дивне за вікном — маленький вогник мерехтів у лісі!— Ой-ой-ой! — вигукнув Маршалл, підстрибнувши. — Пожежа! Треба рятувати ліс!Він схопив свій шолом, але спіткнувся об власний хвіст і гепнувся носом у двері. “Ох, я такий незграба!” — засміявся він, але швидко побіг до Райдера, їхнього доброго друга й командира.— Райдере! У лісі вогник! Це може бути небезпечно! — закричав Маршалл, махаючи лапами.Райдер глянув у вікно й задумався:— Хм, дивно… Але Щенячий патруль завжди готовий! Гукай команду, Маршалле!Маршалл увімкнув свій значок і гавкнув:— Гонщику, Роккі, Зумо, Скай, Кремезе — усі до бази! У нас таємничий вогник!Незабаром усі зібралися. Гонщик, відважний поліцейський пес, перевірив свій ліхтарик. Роккі, винахідливий механік, приніс ящик із інструментами. Зума, вправний рятувальник на воді, весело гавкнув: “Готовий!” Скай, смілива льотчиця, закружляла в повітрі, а Кремез, майстерний будівельник, стукнув лапою по шолому:— Якщо щось горить, ми це зупинимо!Райдер усміхнувся:— Щенячий патруль, вперед до лісу! Маршалле, показуй дорогу!Команда рушила за Маршаллом. Ліс шелестів, сови гукали, а вогник мерехтів усе ближче. Маршалл тремтів від хвилювання:— А що, як це велика пожежа? Я мушу бути сміливим!Гонщик принюхався:— Не пахне димом… Дивно!Коли вони дісталися галявини, вогник раптом… розмножився! Десятки маленьких вогників закружляли в повітрі. Маршалл закричав:— Ой, їх стало більше! Ми пропали!Та Скай підлетіла вище й засміялася:— Маршалле, це не пожежа! Це світлячки!Усі видихнули з полегшенням. Світлячки гуділи й танцювали, ніби влаштували вечірку. Зума підстрибнув:— Круто! Давайте танцювати з ними!Щенята кинулися веселитися. Маршалл махав хвостом, Гонщик гавкав у ритм, Роккі крутився, як дзиґа, а Кремез будував маленьку сцену з гілок. Скай гуділа крилами в небі, а Зума плескав лапами, ніби плавав. Райдер сміявся:— Виглядає, як найкраща вечірка в лісі! Але раптом — шух! — із неба впала маленька іскра й приземлилася на суху траву. Вона зашипіла, і тоненький димок пішов угору. Маршалл завмер, а потім закричав:— Справжня пожежа! Я її загасю!Він схопив свій шланг, але знову спіткнувся й бризнув водою прямо на себе. Усі засміялися, але Маршалл швидко скочив і одним точним “пшшш!” загасив іскру. Трава зітхнула з полегшенням.— Ура, Маршалле! — гукнув Гонщик. — Ти герой!Світлячки закружляли навколо Маршалла, ніби дякували. Він почервонів під шоломом:— Ой, та це дрібниці… Але я радий, що перевірив той вогник!Райдер поплескав його по спині:— Ти молодець, Маршалле. Завдяки тобі ліс у безпеці, а ми ще й повеселилися!Щенячий патруль повернувся додому, сміючись і наспівуючи. А світлячки ще довго танцювали в лісі, освітлюючи ніч. Відтоді Маршалл завжди перевіряв вогники — але вже без страху, а з усмішкою.

У затишному Маусвіллі одного ранку Міккі Маус прокинувся від дивного звуку — “тік-так, тік-так”. Він визирнув у вікно й побачив величезний годинник, що стояв посеред площі. Його стрілки крутилися шалено, а циферблат сяяв золотом.— Ого, звідки він узявся? — здивувався Міккі, натягуючи свої червоні штанці.До нього прибігли друзі — Мінні, Дональд, Гуфі й Плуто. Мінні скрикнула:— Міккі, дивись! Годинник щось робить із часом!І справді: сонце раптом сіло, потім зійшло, а квіти на клумбі то розквітали, то закривалися. Дональд затупав лапами:— Це якась качина нісенітниця! Треба це зупинити!— А може, це чарівний годинник? — припустив Гуфі, чухаючи голову.Плуто гавкнув і побіг до годинника, а Міккі гукнув:— Друзі, ходімо розберемося! Разом ми все з’ясуємо! Вони підійшли ближче, і годинник раптом заговорив гудким голосом:— Я — Часовий Майстер! Хто відгадає мої три загадки, той зупинить мене. Інакше час у Маусвіллі збожеволіє назавжди!Міккі потер лапки:— Ми готові! Перша загадка — яка?Годинник загудів:— Що має крила, але не літає?Мінні задумалася й радісно вигукнула:— Вітряк! У нього є крила, але він стоїть на місці!Стрілки годинника сповільнилися, і перша загадка зникла з циферблата. Плуто загавкав від радості.— Друга загадка! — гукнув Дональд. — Давай швидше!Годинник прогудів:— Що співає без голосу?Гуфі засміявся:— Ха-ха! Це ж вітер! Він свистить у деревах, але голосу не має!Стрілки ще більше пригальмували, і сонце зупинилося в небі. Міккі підморгнув:— Остання загадка, і ми перемогли!Годинник загримів:— Що біжить, але не має ніг?Дональд закричав:— Час! Час біжить, але ніг у нього немає!Раптом — дзень! — годинник зупинився. Стрілки стали на місце, сонце засяяло спокійно, а квіти перестали метушитися. Часовий Майстер засміявся:— Молодці! Ви розумніші, ніж я думав. Ось вам подарунок!Із годинника вилетіли маленькі сяючі годиннички — по одному для кожного. Міккі надів свій і вигукнув:— Ого, він показує час для пригод!Мінні додала:— І для чаювання!— І для гойдалок! — гикнув Гуфі.Дональд буркнув:— Аби не для біганини…Плуто весело загавкав, а годинник раптом розтанув у повітрі, залишивши по собі лише легкий “тік-так”. Маусвілл повернувся до звичного ритму, а Міккі з друзями побігли святкувати перемогу, сміючись і обіймаючись.— З друзями ніякий час не страшний! — сказав Міккі, і всі погодилися.Відтоді щоразу, коли в Маусвіллі щось дивне відбувалося, Міккі з командою знали: їхня дружба зупинить будь-яку біду!

Жив собі одного разу собака – веселий, жвавий і трохи жадібний. Одного ясного дня він знайшов на дорозі велику, соковиту кістку. “Оце так вдача!” – подумав собака, облизуючись. Він міцно схопив кістку зубами і побіг додому, щоб насолодитися своєю знахідкою в спокої.Дорога додому пролягала через невеликий дерев’яний місток над тихою річкою. Сонце світило яскраво, і вода в річці була чистою, як дзеркало. Собака, тримаючи кістку в зубах, ступив на місток і раптом глянув униз. А там, у воді, він побачив іншого собаку! Той “собака” дивився на нього, а в зубах у нього була така ж велика і соковита кістка.“Хто це такий? І чому в нього така ж кістка, як у мене?” – подумав наш собака. Йому стало заздрісно. “Моя кістка хороша, але якщо я заберу ще й ту, то буду мати вдвічі більше!” – вирішив він. Жадібність засліпила його, і він, не довго думаючи, гавкнув на відображення, щоб налякати “суперника” і змусити його кинути кістку.Та щойно собака роззявив пащу, його власна кістка випала з зубів і плюхнулася у воду. Бульк! – і вона зникла в глибині річки. А відображення у воді? Воно лиш хитро посміхнулося і зникло разом із кісткою, яку собака так хотів забрати.Собака стояв на містку, здивовано кліпаючи очима. Він втратив свою кістку, а іншої так і не отримав. “От дурень я!” – подумав він, похнюпивши носа. З того дня собака зрозумів: не варто гнатися за тим, що здається кращим, якщо це може коштувати тобі того, що вже маєш.

Одного сонячного ранку в Бухті Пригод пролунав сигнал тривоги. Райдер, лідер Щенячого патруля, перевірив свій планшет і вигукнув: — Щенята, до штабу! Трекер у біді!Усі щенята — Гонщик, Маршал, Скай, Кремез, Роккі та Зума — миттю прибігли до штабу. На екрані з’явився Трекер, який виглядав стурбованим. — Райдере, я в джунглях! Шукав рідкісну синю квітку для хворого друга, але застряг у густій хащі. Допоможіть, пор фавор! — сказав Трекер.— Не хвилюйся, Трекере, Щенячий патруль уже в дорозі! — відповів Райдер. — Жодна пригода не надто складна, жодне щеня не надто мале!Райдер швидко розподілив завдання. — Скай, ти розвідаєш джунглі з повітря. Кремез, твої інструменти знадобляться, щоб розчистити завали. Маршал, будь готовий загасити будь-яку пожежу. Вперед, Щенячий патруль!Скай злетіла на своєму гелікоптері, її очі уважно оглядали густі зелені джунглі. — Бачу Трекера! Він недалеко, але шлях перегороджують повалені дерева, — повідомила вона по рації.Кремез, сидячи за кермом свого бульдозера, вигукнув: — Кремез на шляху! Зараз розчищу дорогу! Його потужна машина легко прибрала гілки та стовбури, прокладаючи шлях для команди.Раптом попереду спалахнуло маленьке полум’я — суха трава загорілася від сонячного проміння. Маршал, не гаючи часу, схопив свій пожежний шланг. — Я в справі! — гавкнув він і швидко загасив вогонь. — Шлях безпечний!Нарешті команда дісталася до Трекера. Він сидів на краю яру, тримаючи в лапах синю квітку, яка сяяла, наче маленький самоцвіт. — Друзі, ви врятували мене! — радісно вигукнув Трекер. — Але нам треба поспішити, щоб доставити цю квітку моєму другу. Райдер посміхнувся: — Трекере, ти знаєш, що Щенячий патруль завжди готовий допомогти. Скай, підніми Трекера на своєму гелікоптері!Скай опустила рятувальний трос, і Трекер міцно вхопився за нього. Разом вони полетіли назад до Бухти Пригод, а решта щенят поспішали за ними на своїх машинах.Коли вони прибули, хворий друг Трекера — маленький папуга на ім’я Педро — уже чекав. Трекер обережно передав йому синю квітку. Педро понюхав її, і його очі засвітилися радістю. — Грасіас, друзі! Я почуваюся краще! — сказав Педро.Мешканці Бухти Пригод зібралися, щоб подякувати Щенячому патрулю. Райдер погладив Трекера по голові й сказав: — Молодці, щенята! Завдяки вашій сміливості та дружбі ми врятували день.А щенята радісно загавкали, знаючи, що разом вони можуть подолати будь-які перешкоди.Мораль: Дружба та сміливість долають будь-які перешкоди.

Зустріч, яка змінила всеУ великому місті жив собака-далматинець Понґо. Він був розумним і дуже відданим своєму господарю Роджеру. Одного вечора, коли Роджер грав мелодію на піаніно, Понґо сів поруч і прошепотів:— Роджере, мені здається, нам бракує в домі ще когось. Я — собачої подруги, а ти — дружини.Роджер посміхнувся і погладив його:— Можливо, ти правий, друже. Треба шукати любов!І якось у парку вони зустріли прекрасну жінку Аніту, а з нею — граціозну далматинку Перліту.— О, яка красива собачка! — захоплено сказала Аніта, гладячи Перліту.Понґо і Перліта миттєво зрозуміли одне одного.— Ти, напевно, Понґо? — тихо промовила Перліта.— І я тебе довго чекав! — відповів Понґо.Так почалася їхня велика дружба та любов. Щаслива родина поповнюєтьсяПонґо і Перліта стали батьками 15 чарівних цуценят. Усі були здорові і веселі. Роджер з Анітою були неймовірно щасливі.— У нас справжня собача родина! — радісно казав Роджер. Темна загроза: Круелла де ВільТа радість тривала недовго. У місті почали ходити страшні чутки.— Круелла де Віль — жінка з шаленими очима — хоче викрасти далматинців, щоб зробити з них хутро для пальто! — тривожно говорили люди.Одного вечора сталося жахливе: зникли 99 цуценят-далматинців! Серед них — і 15 малюків Понґо і Перліти.— Вони в руках Круелли! — сумно сказав Понґо. Секрети Круелли де Віль: чому вона хоче хутро? Круелла де Віль була дуже відомою модницею, але з дуже холодним і жорстоким серцем. Вона мріяла про найкрасивіше хутряне пальто у світі — таке, щоб усі заздрили їй і дивилися з подивом.Але не просто хутро — вона хотіла хутро саме з далматинських цуценят, бо їхні плями робили кожне хутро унікальним і дуже стильним. Для Круелли це було не про любов до тварин, а про бажання мати щось рідкісне і розкішне, що підкреслювало б її владу та красу. Таємниця 99 викрадених цуценятПонґо і Перліта стояли в темному лісі, коли до них тихо підлетіла стара сова. Вона дивилася на них своїми мудрими очима і сказала:— Це не лише ваші малюки, — прошепотіла сова. — Круелла викрала цуценят з усього міста, а навіть і з ферми за річкою. Вона зібрала їх усіх, хто був настільки беззахисний, щоб стати частиною її страшного хутряного пальта.Понґо поглянув на Перліту і відчув, як його серце наповнюється рішучістю.— Ми маємо врятувати не тільки своїх дітей, — сказав він, — а всіх цих маленьких друзів. Вони — одна велика собача сім’я, і ми не можемо їх залишити у біді.Перліта м’яко схилила голову:— Разом ми сильніші, і разом ми їх визволимо!І так почалася їхня відважна місія — рятувати не просто цуценят, а всю велику дружню родину. Вирушаємо на порятунокПонґо і Перліта почали небезпечну подорож: вони бігли по дахах, перепливали річки, просили допомоги у гусей, коней, кішок і фермерських собак.— Всі мають знати, що далматинці в біді! — гавкав Понґо. Ніч втечі: план порятунку і небезпечний ризикПонґо й Перліта стояли в тіні старого маєтку Круелли, слухаючи, як всередині плакали й нявкали викрадені цуценята.— Перліто, — прошепотів Понґо, — це наш шанс. Я відволікатиму Круеллу, а ти звільниш малюків.— Ти впевнений? — тихо спитала Перліта, хвилюючись.— Мусимо ризикнути. Вони чекають на нас.Понґо глибоко вдихнув і почав голосно гавкати. Його голос лунав у темряві, розбудивши лиходійку.— Хто тут?! — закричала Круелла, вибігаючи з кімнати.— Це я, Понґо! Ти не зможеш утримати нас! — відважно гавкнув він.У той момент Перліта, непомітно для всіх, пробралася до кімнати, де тримали цуценят.Вона тихо кликала їх:— Малята, тихенько, ідіть за мною!Цуценята підбігли до дверей, побачивши маму, і почали вибігати назовні.— Ш-ш-ш! — шепотіла Перліта, намагаючись не допустити шуму.Але раптом пролунало:— Гав! Хто там?!Понґо швидко повернувся, щоб відволікти охоронців.— Біжіть швидше! — крикнула Перліта.Щоб не впізнали їх по плямах і не впіймали назад, всі цуценята вивалялися у сажі, що лежала неподалік — тепер вони стали схожими на великі чорно-білі грудки.— Ой, як ми виглядаємо! — сміявся один із малюків.— Але краще так, ніж у лапах Круелли! — відповіла Перліта.Понґо і Перліта з усіма малюками вибігли у морозну ніч, а вдалині пролунали злі крики Круелли.— Ми вільні! — зраділи вони всі разом. Повернення додомуРоджер і Аніта були шоковані, але щасливі, побачивши всіх далматинців.— У нас тепер справжня велика сім’я! — усміхнувся Роджер.Вони переїхали за місто і створили рай для собак. Щасливий кінець і новий початокПонґо подивився на далекі горизонти і сказав:— Круелла де Віль десь поруч, але разом ми непереможні!

Спека і зникненняБухта Пригод гуділа від шуму літнього ярмарку. Сонце палило, повітря пахло свіжоскошеною травою, а діти бігали між наметами, сміючись і тримаючи в руках повітряні кульки. На центральній площі мер Гудвей гордо стояла біля величезного стенда з лимонадом, який фермерка Йомі приготувала для всіх. Величезні глечики виблискували на сонці, наповнені прохолодним, солодким напоєм із лимонами та м’ятою.— Це буде найкращий ярмарок за всю історію! — проголосила мер Гудвей, поправляючи свою рожеву стрічку.Але раптом пролунав крик. Фермерка Йомі прибігла до стенда, розмахуючи руками.— Лимонад зник! Усі глечики порожні! — вигукнула вона. — Хтось украв весь наш лимонад!Усі гості ярмарку здивовано перезирнулися. Спека ставала нестерпною, і без лимонаду свято було під загрозою. Райдер, який саме пробував морозиво неподалік, почув галас і викликав Щенячий патруль через свій планшет.— Щенячий патруль, до штабу! — скомандував він.Гонщик, Маршал, Роккі, Скай і Кремез миттю примчали до вежі патруля. Райдер швидко пояснив ситуацію:— У Бухті Пригод біда! Хтось украв лимонад із ярмарку. Без нього всі знемагають від спеки. Нам треба знайти злодія і повернути напій!— Щенячий патруль готовий до дії! — хором відповіли щенята. Липкі слідиКоманда вирушила до ярмарку. Маршал, як завжди, трохи спіткнувся, але швидко підвівся, поправляючи свою пожежну каску.— Я готовий шукати підозрілих! Може, це був хтось із гостей? — сказав він, оглядаючи натовп.Роккі, нюхаючи землю біля стенда, помітив щось незвичайне.— Дивіться! Липкі сліди! — вигукнув він, вказуючи на блискучі плями, що вели від глечиків до кущів неподалік. — Це точно сліди лимонаду!— Гарна робота, Роккі! — похвалив Райдер. — Гонщику, можеш простежити за слідами на своєму мотоциклі?— Жодних проблем! Гонщик завжди на чатах! — відповів Гонщик і помчав за слідами, вправно маневруючи між наметами.Сліди вели до густого парку на околиці ярмарку. Там щенята побачили, як щось маленьке і пухнасте гасає між деревами.— Це єноти! — вигукнула Скай, злетівши вгору, щоб краще роздивитися. Її гелікоптер гудів над кронами дерев. — Вони тягнуть наші глечики!Погоня за єнотамиКремез, не гаючи часу, увімкнув свій бульдозер.— Я розчищу шлях! Ті єноти не втечуть! — сказав він, обережно розсуваючи кущі.Команда пішла за єнотами, які хутко тікали, тримаючи в лапках маленькі відерця з лимонадом. Маршал спробував налякати їх своїм водяним шлангом, але єноти лише весело верещали й ховалися за деревами.— Вони не злі, просто дуже люблять лимонад! — засміявся Райдер. — Нам треба їх перехитрити.Роккі запропонував ідею:— Я можу зробити пастку з перероблених матеріалів! У мене в рюкзаку є мотузки та старі коробки.— Чудова думка, Роккі! — підтримав Райдер. — Скай, допоможеш із повітря?— Лечу! — відповіла Скай, готуючи свій трос для захоплення.Пастка і нові друзіРоккі швидко змайстрував пастку: велику коробку з мотузкою, під якою лежала миска з лимонадом як приманка. Щенята сховалися в кущах і чекали. Незабаром єноти, не встоявши перед запахом лимонаду, підбігли до миски. Скай смикнула за трос, і коробка м’яко накрила єнотів.— Є! — радісно вигукнув Кремез.Але коли щенята підійшли ближче, вони побачили, що єноти зовсім не налякані. Вони весело гомоніли та навіть ділилися лимонадом один з одним.— Схоже, вони просто хотіли повеселитися, — сказав Маршал, чухаючи голову. — Але чому вони вкрали весь лимонад?Райдер присів біля єнотів і помітив, що один із них тримає маленьку записку. Він обережно взяв її та прочитав:— Це записка від фермерки Йомі! Вона пише, що залишила лимонад у парку для єнотів, бо вони допомагали їй прибирати сад. Але єноти, мабуть, забрали більше, ніж треба. Щенята засміялися. Виявилося, що єноти не злодії, а просто дуже люблять лимонад!Літнє свято врятованоЩенячий патруль повернув глечики на ярмарок, а фермерка Йомі приготувала ще більше лимонаду для всіх — і для гостей, і для єнотів. Райдер запропонував зробити спеціальний куточок для єнотів на ярмарку, де вони могли б пити лимонад і не заважати іншим.— Ви знову врятували день, Щенячий патруль! — сказала мер Гудвей, піднімаючи склянку з лимонадом. — І наші нові друзі-єноти теж!Гонщик, Маршал, Роккі, Скай і Кремез радісно гавкнули. Ярмарок продовжився: діти гралися, музика лунала, а єноти весело ганялися один за одним із маленькими склянками лимонаду.— Якщо десь біда, лише гавкни — ми поруч! — вигукнув Гонщик.І під яскравим літнім сонцем Бухта Пригод знову наповнилася сміхом і радістю.