Страшні казки

— Друзі мої, — так почав своє оповідання Сіндбад наступного дня, — недовго я відпочивав після третьої подорожі. Знову мене тягнуло у мандри, знову хотілося нових вражень і пригод. Цього разу я вирішив обрати інший шлях. Замість того, щоб одразу сісти на корабель у Бальсорі, я спочатку вирушив у Персію, відвідав численні провінції, і лише тоді, найнявши корабель, поплив до Індії.Спочатку подорож проходила вдало. Торгівля йшла добре, і я отримував значні прибутки. Але цього разу моєму щастю судилося швидко скінчитися. Одного дня, коли ми перебували далеко від берега, нас застала страшна буря. Щоб уникнути катастрофи, капітан наказав негайно спустити вітрила, але було вже пізно. Скажений вітер розірвав вітрила на клапті, зламав щогли, зірвав кермо, і безпорадний корабель понесло хвилями. Зрештою, він з усього розмаху врізався в підводні скелі й пішов на дно… Більша частина подорожніх потонула, і тільки мені та ще декільком торговцям пощастило вхопитись за корабельні дошки і продержатись на них доти, доки нас не прибили хвилі до якогось острова. Вийшовши на берег, ми сіли відпочити і, стомлені, тут же поснули. На другий день, поснідавши, пішли ми по острову. Через деякий час ми здалеку помітили якісь будівлі. З радісною надією на якусь допомогу ми пішли швидше, але нам назустріч висипала сила якихсь чорних людей. З криком і свистом вони оточили нас з усіх боків і, поділивши, як здобич, повели нас у свої оселі. Я разом із п’ятьма своїми товаришами попали в одну хату. Дикуни посадили нас на долівці, поставили перед нами величезну миску з якоюсь мішанкою із трав і звеліли їсти. Голодні товариші мої кинулись на страву, але я, помітивши, що самі господарі навіть не покуштували мішанки, перехитрував їх і став тільки удавати, що смачно обідаю. Підозріння моє мало під собою певний грунт. Як тільки товариші наїлися трави, з ними сталося щось дивне. Вони почали плести якісь нісенітниці, плигали, співали і, очевидно, ніяк не розуміли свого становища. Незабаром нам подали рисову кашу з кокосовим маслом. Я покуштував, але товариші з’їли все, що було, і після цього їм хотілось їсти ще більше, ніж раніше. Тут тільки я зрозумів, що нас чекає. Я згадав оповідання одного моряка про острів, на якому живуть чорношкірі дикуни. Вони частували своїх бранців попереду травою, щоб позбавити їх розуму, а потім одгодовували на м’ясо і з’їдали. Таке сталося і з моїми товаришами: коли вони поробилися ситі, чорношкірі порізали їх і поїли. Що ж до мене, то я з кожним днем все більше і більше наближався до кістяка. Я був такий худий та блідий, що дикунам гидко було на мене дивитись, і вони дозволили мені, доки я одгодуюсь, вільно гуляти по хутору. Це, власне, і спасло мене від смерті. Одного ранку всі дикуни пішли на полювання, оставивши мене під доглядом якогось чорношкірого дідка. Не довго думаючи, я кинувся тікати. Даремно він кричав, щоб я вернувся. Він був занадто старий, щоб догнати мене, а я знав, що мої кати вернуться додому тільки пізно ввечері. Одбігши на декілька миль від хутора, я ліг між кущами, щоб одпочити. Так я біг цілих сім днів, спочиваючи тільки вночі і годуючись одними кокосовими оріхами, які одночасно давали мені і їжу, і питво. Нарешті на восьмий день передо мною засиніло широке море. По берегу ходили якісь люде, але вже білі, такі, як я. Вони збирали перець, і ця їх невинна робота так підбадьорила мене, що я сміливо пішов до них. Помітивши мене, вони пішли мені назустріч і на арабській мові спитали мене, хто я і відкіля сюди забився. З якою радістю почув я звуки рідної мови! Я, звичайно, розказав їм свою пригоду, і вони вислухали мене з повним співчуттям. Я жив з ними весь час, доки збирали вони перець, а потім поїхав разом з ними на їх острів. Незабаром вони повели мене до султана. Добрий і привітний султан прийняв мене дуже прихильно і сердечно. Дякуючи прихильності султана і його друзів, мені жилося на острові дуже гарно, я ні в чому не нуждався і нарешті міг відпочити від пережитого горя і лиха. Приглядаючись до звичаїв цієї країни, я помітив, що ніхто не їздив верхи на сідлі або з уздечкою. Це так мене здивувало, що я насмілився спитати – чому вони не вживають таких корисних речей, як сідло або уздечка. – Та я вперше од тебе і чую про якесь сідло чи уздечку,- відповіли мені. Тоді, розшукавши теслю, я велів йому під моїм доглядом витесати з дерева сідло, сам власноручно оббив його шкурою, набитою вовною, і оздобив його золотом. Уздечку я змайстрував сам. Сів султан на осідланого коня, довго їздив на ньому і не міг наїздитись і нахвалитись моєю вигадкою. З усіх боків мене стали просити, щоб я зробив і для інших те ж саме. Я згодився, і мені в подяку було подаровано декілька дуже коштовних речей. Взагалі, до мене відносилися з такою пошаною, що незабаром султан зробив мене першою особою при собі. Одного разу він покликав мене і сказав: – Слухай, Сіндбаде, у мене до тебе прохання: коли ти цінуєш мою прихильність до тебе, то ти виконаєш його. – Вели, царю,- відповів я.- Твоя воля для мене – закон. Тоді султан пояснив, що хоче одружити мене в надії, що це конче прив’яже мене до нової батьківщини. Звичайно, я не міг йому відмовити, і султан сам обрав мені молоду – гарну і вродливу дівчину. Жилось мені з нею щасливо, але я не переставав нудьгувати за рідним краєм. Я тільки і думав про те, як би втекти в свій Багдад. Особливо мені хотілось виїхати звідси після того, як я узнав про один тутешній звичай, який вразив мене своєю жорстокістю. У мого приятеля сусіда вмерла дружина. Я пішов навідатись і розважити його смуток. – Благослови тебе, Боже,- привітав я його, розчиняючи двері.- Хай пошле він тобі довгий вік та здоров’я! – Даремне твоє побажання,- зітхнув він,- мені лишається жити не більше, як декілька годин. – Бог з тобою,- крикнув я, подумавши що він з розпачу хоче накласти на себе руки.- Позбавляти себе життя – це найтяжчий гріх. Знай, що й лихо, як радість, минає. Розвіється твоя журба, і ти будеш ще довго жити повним життям. – Ох,- зітхнув сусіда,- я бачу, що ти не знаєш нашого звичаю. Коли вмирає чоловік, то жінка мусить іти за ним живою в могилу, а коли жінка раніше вмирає, то чоловіка ховають укупі з нею. Так ведеться у нас споконвіку, і я мушу коритись спільній долі. Поки він розказував мені про цей нелюдський звичай, у хату ввійшли родичі небіжчиці. Вони одягли її в краще убрання і поклали в домовину. Аж ось понесли її на кладовище. Попереду ішов чоловік, за ним несли його покійну дружину, а далі йшли родичі й приятелі. Дійшовши до кладовища, одвалили важкий камінь і в печеру спустили труп. Після цього чоловік обняв востаннє родичів і ліг у свою домовину, в яку поставили глечик з водою і сім невеличких хлібів. Домовину спустили в печеру і привалили каменем. Після цього всі стали тихо розходитись. Я не можу вам висловити ні того жаху, ні того обурення, що почував у собі, бачачи цей жорстокий звичай. Незабаром я зустрівся з султаном і не міг не заговорити з ним про це явище. – Ваша величність! – сказав я йому.- Мене глибоко вражає дикий звичай твоєї країни – ховати живих разом з мертвими. Багато бачив я і держав, і народів на своєму віку, але ні в одній державі, ні в одного народу не існує такого нелюдського закону. – Що поробиш, Сіндбаде,- відповів султан.- Це старий споконвічний звичай, і я сам мушу коритись йому разом із своїм народом. Коли султанша умре раніше, мене теж поховають разом з нею. – Але я сподіваюсь, що чужинці, які мешкають у твоїй державі, не підлягають цьому закону? – спитав я непевним голосом. – На цей раз ти помиляєшся, мій друже! – з усмішкою відповів султан, зрозумівши, що я головним чином турбуюсь за власне життя.- Кожний, хто одружився на острові, мусить коритись всім державним законам і звичаям мого народу. Можете собі уявити – з якими почуттями я вернувся додому, з яким жахом з того часу став стежити за здоров’ям своєї дружини. Попирхнеться, закашляє, і у мене волосся підіймається вгору. І сталось незабаром те, чого я так боявся. Жінка моя тяжко занедужала, а через деякий час і вмерла. Розпачу моєму не було кінця-краю. Перебути, пережити всі пригоди, всі лиха, щоб бути похованим живим у могилі!! Я впав у ноги до султана, благаючи його змилуватись надо мною, як над чужинцем; я запевняв, що ніколи в світі не одружився б тут, коли б чув про цей звичай, та мої благання були даремні. Але султанові, очевидно, було мене шкода, і він, щоб хоч трошки утішити мене, звелів поховати мене надзвичайно пишно. Навіть сам з усією своєю старшиною прийшов на кладовище і дивився, як спускали мене в печеру разом з небіжчицею в одній великій домовині, де лежало декілька хлібів і стояв глечик з водою. Я кричав, благав змилуватись надо мною, але зачинили кам’яні двері, і все було скінчено. І ось я опинився серед трупів і смороду. Я навіть чув останні зітхання нещасних, похованих на декілька днів раніше від мене. Невимовний жах здавив моє серце. В розпуці я упав на землю і довго лежав нерухомий, гірко, невтішно плачучи. Чим більше я думав, тим дужче почував весь жах свого становища. Я проклинав свою долю, докоряв самому Богові. Ех, годі, Сіндбаде! Чи не сам ти винен у своєму становищі? Нащо тобі було кидати рідний край, де жилось тобі так, як дай Бог кожному, і гнатись за лихом та пригодами? Нещасний! Краще було б тобі згинути зразу на морі серед бурі, ніж тут умирати такою страшною смертю. Це гірке, даремне каяття тільки дужче шматувало мою душу. Я, наче божевільний, рвав на собі волосся, бився головою об мури, кричав нелюдським криком. І одначе умерти і припинити одразу свої страждання мені не хотілось, і я рвався до життя, як звір на волю, хотів прожити ще хоч декілька днів, і це примусило мене вернутись у домовину, щоб взяти хліба. Так минуло декілька днів. Хліба і води з кожним днем ставало менше, і розвіювались останні надії на життя. Але раз чую – одвалюють камінь і спускають попереду мертву, а за ним живу людину, цього разу жінку. У ту ж хвилину в мене промайнула страшна думка – її убити і забрати хліб, але в часи відчаю людина не володіє собою. Хай Бог не осудить мене за цей гріх, я каявся і каюсь у ньому до цього часу. Слухайте: я схопив велику кістку і з усієї сили вдарив нею по голові нещасної жінки. Убив я її чи тільки оглушив – не знаю. Мені треба було їсти. І я, схопивши в домовині хліб і глечик з водою, побіг у темний куток, повний смороду і трупів. Коли і цей хліб був з’їдений, а вода випита, в печеру спустили ще когось, і я одняв у нього хліб і воду таким же чином. У місті в той час, певно, була якась пошесть, бо щодня ховали, і я міг так-сяк існувати. Але час не стояв на місці, він ішов уперед: скільки його пройшло, не знаю. Аж ось одного разу я стояв, ждучи нової здобичі, коли чую десь неподалеку від мене якесь чудне сопіння. Здивований таким незвичайним звуком, я швидко пішов у той бік, та звуки тікали від мене, але не стихали. Навкруги розливалась чорна пітьма, я спотикався на безліч трупів, але не звертав на це уваги і йшов далі назустріч звукам аж до того часу, доки вони не стихли. В ту ж хвилину передо мною блиснуло тихо сяйво, наче далека зірка на темному небі. Радісна надія ожила в моїй душі. Сяйво то зливалось з мороком, то знову привабливо світило, і незабаром я впевнився, що воно проходило через таку велику дірку в скелі, що я міг вільно пролізти. Від радості я ледве не стратив розуму. З якою насолодою я набирав у груди свіжого, неотруєного смородом морського повітря! Як палко я вітав блискучий день! Ніколи в житті я не молився так щиро, не дякував небу так безмежно за його ласку. Нарешті, заспокоївшись, я уважно оглянув місцевість. Я був під горою, недалеко від берега. Одначе ще раз мені довелось вернутись у печеру за хлібом, а щоб не йти з порожніми руками, я обшукав трупи і позабирав різні дорогоцінні речі. Зв’язавши, я виніс їх на берег. Доля, здається, знову усміхнулася в мій бік. Через декілька день я угледів корабель і став розмахувати чалмою і кричати. З корабля помітили і послали за мною човна. Мені довелось сказати, що два дні тому я був бурею викинутий на берег, але мені пощастило спасти частину свого краму. Мені повірили і взяли з собою. Ми побували на багатьох островах, між іншим на острові Кела, де так багато свинцевої руди, сахарного тростнику і камфори. Нарешті я вернувся в рідний Багдад з такими скарбами, що не знав, куди їх дівати. Як і раніше, я роздав частину їх убогим і на оздобу мечеті, і знову рівними, щасливими хвилями потекли дні за днями». На цьому Сіндбад закінчив оповідання про свою четверту подорож. Гіндбаду знову було подаровано гаманець з грішми і запрошено на другий день прийти і послухати далі.

“Після шостої подорожі я дав собі слово більше ніколи не вирушати в мандри. І справді, цього разу я дотримався обіцянки. Після таких пригод у будь-кого відпаде охота до подорожей, та й роки вже не ті. Молодість позаду, і тепер мені здавалося, що спокійне життя — це справжній дар, відпочинок після всіх негараздів. Але доля вирішила інакше.Одного разу, коли я розважався з друзями, до кімнати зайшов слуга і повідомив, що мене хоче бачити посланець каліфа. Я негайно підвівся та пішов йому назустріч. За кілька хвилин я вже стояв перед самим володарем.— Сіндбаде, — звернувся до мене каліф. — Мені потрібна твоя допомога. Ти маєш передати шейху Серендибу мої подарунки та відповідь на його листа. Це справа честі й ввічливості.Його слова приголомшили мене, і я довго не міг нічого відповісти. Нарешті, зібравшись із думками, я мовив:— О могутній володарю! Я твій вірний слуга, але благаю тебе зважити на те, що я вже не молодий. Лиха й випробувань було надто багато, і я боюся, що не витримаю ще однієї подорожі. До того ж я поклявся більше не залишати Багдад.Я розповів йому про всі випробування, які випали на мою долю. Каліф уважно вислухав мене, а потім мовив:— Так, ти натерпівся чимало лиха. Але саме тому ти найкраще впораєшся із цим завданням. Дорога до острова Серендиб тобі вже знайома, а відмова може образити шейха. Хіба є хтось, хто зможе виконати це доручення краще за тебе?Мені не залишалося нічого іншого, як скоритися волі каліфа. Він зрадів моїй згоді та наказав видати мені на дорогу тисячу цехінів.Через кілька днів я вже прямував до Бальсори, де на мене чекав корабель.Лист каліфа мав такий зміст: “Во ім’я небесного Господа, що відкрив нам правдиві шляхи, могутньому й щасливому султанові острова Серендиб від Абдаллаха Гарун аль-Рашида, посадженого Богом на престол, нащадка блаженної пам’яті його прадідів — уклін і привітання! З великою радістю я прочитав твого листа й посилаю відповідь, продиктовану мені щирістю серця та мудрістю моїх порадників. Сподіваюся, що, кинувши на неї свій ясний погляд, ти повіриш у мою дружбу та братерство. Бувай здоров!” До листа додавалися розкішні дарунки: парчева ковдра, що коштувала не менше тисячі цехінів, п’ятдесят убрань із дорогоцінної тканини, сто шат із найтоншого єгипетського полотна, чудова агатова ваза та старовинний стіл, за яким, як казали, сидів сам цар Соломон.Прибувши на острів Серендиб, я негайно вирушив до шейха.Ще здалеку він упізнав мене й вигукнув:— О, Сіндбаде! Ласкаво прошу до моєї оселі! Знаєш, я не раз згадував тебе й радий знову бачити.Він із великою шаною прийняв листа та подарунки, і ми довго розмовляли про все, що сталося з часу нашої останньої зустрічі.Кілька днів потому я повідомив шейха, що збираюся повернутися додому. Йому було нелегко розлучатися зі мною, та зрештою він погодився й щедро нагородив мене грошима та дорогоцінностями.Я сів на корабель, сподіваючись, що повернуся додому так само благополучно, як і прибув сюди. Але доля мала інші плани.На третій день нашої подорожі на нас напали морські розбійники. Вони вбили частину команди, інших узяли в полон, а мене, як і багатьох інших, продали в неволю на далекі острови.Мені судилося потрапити до заможного купця, який виявив до мене милосердя. Він нагодував мене, одяг у чистий одяг, а через кілька днів покликав до себе й запитав:— Що ти вмієш робити?— Колись я був торговцем, — відповів я, — але розбійники відібрали в мене все, а самого продали в рабство.— А чи вмієш ти, бодай, стріляти з лука? — запитав він далі.— Пане, — відповів я, — у молоді роки це було моєю улюбленою розвагою, і, сподіваюся, я досі не втратив цієї навички.Господар дав мені лука та стріли, наказав сісти позаду нього на слона, і ми вирушили далеко за місто, у глибокий ліс. Діставшись до потрібного місця, він зупинився, вказав на високе дерево й промовив:— Лізь на саму верхівку й чатуй на слонів. У цих лісах їх безліч, тож незабаром ти неодмінно їх побачиш. Як тільки вполюєш одного, одразу повідом мені.Залишивши мені харчі, він повернувся додому, а я залишився на дереві, вслухаючись у тишу й очікуючи здобич. Цілу ніч минуло марно, але на світанку я нарешті помітив велику череду слонів. Я натягнув тятиву, пустив стрілу, й один слон з глухим гуркотом упав на землю. Решта, злякавшись, кинулися навтіки.Зіскочивши з дерева, я поспішив до господаря з радісною звісткою.Він похвалив мене, нагодував і знову вирушив зі мною до лісу. Там ми викопали глибоку яму й поховали в ній вбитого слона, щоб пізніше, коли тіло розкладеться, дістати його цінні бивні.Так я полював майже два місяці, постійно змінюючи місця.Одного ранку я побачив стільки слонів, як ніколи досі. Але цього разу вони не рушили повз мене, а, навпаки, зі страшним ревом кинулися в мій бік.Простягаючи свої довгі хоботи, вони ніби намагалися зняти мене з дерева. Їхні погляди були настільки грізні, що мене охопив жах, і я від страху випустив зброю з рук.

У маленькому селі біля лісу стояв старий млин, покинутий уже сто років. Люди шепотіли, що там живе привид — маленький Каспер, який колись був хлопчиком-мельником. Діти боялися навіть наближатися до млина, але одного вечора троє друзів — Оля, Петрик, Данило та Назар — вирішили перевірити, чи правда це.— Кажуть, Каспер гудить уночі й лякає всіх, хто зайде! — шепнула Оля, тримаючи ліхтарик.— Та це, мабуть, просто вітер, — пирхнув Петрик, хоч його коліна тремтіли.— А я чула, що він ховає скарб, — додав Данилко, широко розплющивши очі.Сонце сіло, і друзі тихенько підкралися до млина. Двері рипнули, ніби застогнали, коли вони їх відчинили. Усередині пахло пилом і старим деревом. Ліхтарик Олі блимав, кидаючи тіні на стіни, що гойдалися, мов живі.— Чуєте? — прошепотів Петрик. — Щось гуде!Дійсно, згори долинало тихе “ууу-ууу”. Оля схопила Назара за руку:— Це він! Каспер!Раптом ліхтарик згас. Темрява накрила їх, як ковдра, і щось холодне доторкнулося до Петрикової шиї. Він закричав:— Ааа! Він мене схопив!Та це був лише павук, що впав зі стелі. Друзі засміялися, але сміх обірвався, коли згори пролунав голос:— Хтоооо тут?Голос був тонкий, але моторошний, ніби вітер у димарі. Друзі завмерли. З темряви повільно виплив маленький привид — білий, як молоко, із сумними очима. Це був Каспер!— Ви… не боїтеся мене? — запитав він, гойдаючись у повітрі.Оля набралася сміливості:— Ми думали, ти страшний! Але ти… маленький!Каспер зітхнув, і від його подиху задрижали павутиння на стінах:— Усі мене бояться. Я був мельником, але одного дня млин загорівся, і я не встиг утекти. Тепер я тут сам… уже сто років. Данило нахилився ближче:— А чому ти гудиш?— Я не гуджу! — Каспер раптом розсердився, і його очі спалахнули зеленим. — Це інший привид! Він украв мій млин і не пускає мене нагору!Друзі переглянулися. Петрик стис кулаки:— Ми тобі допоможемо! Покажи, де він!Каспер повів їх вузькими сходами. З кожним кроком гудіння ставало голоснішим — “УУУУ-УУУУ!” Нагорі, біля старого колеса млина, гойдався величезний привид — темний, із зубастими щелепами й палаючими очима.— Йди геть, Каспере! — прогримів він. — І ви, діти, забирайтеся, або я вас з’їм!Оля скрикнула, але Петрик схопив стару мітлу:— Ми не боїмося! Це дім Каспера!Він махнув мітлою, Назар кинув в привида жменю пилу, а Оля увімкнула ліхтарик прямо в його очі. Темний привид завив:— Аааа! Занадто яскраво!Він закрутився, як вихор, і зник у щілині стіни. Млин затремтів, але вцілів. Каспер захлопав у долоні:— Ви прогнали його! Дякую! Тепер це знову мій млин!Та раптом підлога заскрипіла, і з-під дощок викотилася маленька скринька. Каспер ахнув:— Мій скарб! Я сховав його, коли був живий…У скриньці лежали блискучі камінці й стара монетка. Каспер усміхнувся:— Візьміть це собі. І приходьте ще — я більше не гудітиму, обіцяю!Друзі повернулися додому, тремтячи від хвилювання й сміючись. Відтоді Каспер став їхнім другом-привидом. А старий млин уже не здавався таким страшним — уночі там тихо світився маленький білий силует, який наспівував мелодію вітру.Мораль: Сміливість і дружба можуть подолати навіть найстрашніші таємниці.

У далекій країні жив король — справедливий, щедрий і сильний. Щоранку після служби він роздавав милостиню та чинив чесний суд, не роблячи різниці між багатими й бідними.На жаль, королева була його повною протилежністю. Вона була скупа й недоброзичлива, і в палаці всі її побоювалися.Король із королевою мали єдиного сина. Поки принц не досяг повноліття, батько суворо дбав про його виховання. Дізнавшись про найменший проступок принца, він негайно кликав його до себе.— Слухай, сину, — говорив він йому, — коли я помру, ти правитимеш країною замість мене. Тоді вже ніхто не буде тебе вчити. Але поки я живий, це мій обов’язок.Король брав палицю і з усієї сили бив сина. Побивши, він відправляв його до в’язниці, де принц спав на голій підлозі, їв лише чорний хліб і пив тільки воду. Ось чому він швидко став таким розсудливим і скромним юнаком, що всі говорили:— Він — гідний син свого батька. Добрий правитель виростає.Якось увечері, під час вечері, король сказав:— Завтра тобі виповниться двадцять один рік. Я вже старію і невдовзі передам тобі трон. Бери коней, собак, усе, що потрібно — відпочинь, порозважайся. Але за пів року я хочу бачити тебе одруженим. Приведи до палацу ту, що тобі до вподоби. Мрію побачити гарну, розумну господиню нашого замку.Принц уклонився:— Дякую вам, батьку. Нехай Бог вас береже.Королева слухала мовчки, але в серці вирували ревнощі:«Що ж, невже я маю поступитися місцем іншій? Ми ще побачимо, як усе буде».Того ж вечора вона підкликала сина:— Ти ще молодий для шлюбу. Веселися, їдь на полювання, але з весіллям не поспішай. Придивись, може, заведеш собі милу дівчину без жодних зобов’язань…Принц не відповів, лише задумливо похилив голову.Наступного ранку він поїхав на полювання й повністю поринув у розваги. Та з кожним днем король ставав усе більш нетерплячим:— Ти привозиш дичину, але коли вже привезеш наречену?— Дайте мені ще трохи часу, батьку, — відповідав принц.Та коли терпець урвався, король вирішив сам подбати про майбутню невістку. Він запросив сусіднього правителя з дочкою. Принцеса була напрочуд вродлива, лагідна та щира. Її пісні зачаровували всіх, хто їх чув.Син короля забув про полювання. Від самого ранку й до заходу сонця він не відходив від чарівної принцеси.— Співайте ще, принцесо, будь ласка, — благав він. — Ваш голос — мов пісня весняного вітру.І дівчина співала. Її голос був такий ніжний, що принц не міг відвести погляду. Він повторював подумки:«Лише вона. Вона стане моєю дружиною. Без неї я не уявляю свого життя».Та настав час, і гості поїхали додому. Принц занурився в смуток, а натомість старий король був, як ніколи, в доброму гуморі.— Ну, слава Богу, поїхали! — сказав він за вечерею. — Хай дорога їм буде легкою, та нехай не поспішають із поверненням.Принц поблід і прошепотів:— Батьку, не кажіть так! Я… Я полюбив принцесу всім серцем. Якщо не зможу з нею побратися… я й сам не знаю, що буде.Король усміхнувся:— Хлопче, та ви вже заручені! Хіба не помітив? Завтра ми вирушаємо до її замку, і за тиждень я хочу бачити її тут — нашою господинею.— Дякую вам, батьку! Нехай Бог дарує вам багато років життя!Королева мовчала. Після вечері вона вийшла з зали й невдовзі повернулася. Король із сином були веселі й підняли келихи.— Вип’ємо за здоров’я твоєї нареченої! — сказав король.— І за вашу мудрість, батьку! — додав син. Тоді королева мовила спокійно:— А чому б не випити й за моє здоров’я?— Звісно, дружино! — кивнув король.— І вам дякую, матусю! — мовив принц.Вони чокнулися келихами. Минуло кілька хвилин — і раптом король різко зблід, його очі затьмарились.— Батьку, що з вами?Та він уже не відповів. Король опустився на підлогу. Його серце зупинилося.Наступного дня старого короля поховали з усіма почестями. Молодий принц, ставши новим володарем, щедро роздав золото й срібло бідним та священикам. Після повернення з цвинтаря він звернувся до слуг:— Приготуйте мені постіль у покоях мого покійного батька.— Як накажете, Ваша Величносте, — відповіли слуги.Новий король зачинився у тихій кімнаті, де ще зберігався запах минулого. Він довго молився, стоячи навколішки, а потім, не перевдягнувшись, ліг на батькове ліжко й заснув.У саму північ, коли годинник вдарив дванадцять разів, його збудив дивний холод. Перед ним стояв привид — блідий, мов місячне сяйво, і мовчки дивився синові в очі. Це був дух покійного короля.Мовчки привид взяв його за руку й повів темними коридорами замку. В одному з віддалених закутків він відкрив таємний сховок і вказав на пляшечку з рідиною, в якій залишилося трохи отрути. — Мати отруїла мене, — прошепотів привид. — Ти король. Віднайди правду й помстися.Після цих слів привид зник, а тайник знову закрився.Короля охопив страх, але він не втратив сили духу. Тихо спустився до стайні, осідлав найкращого коня й помчав у ніч.З першим світлом він постукав у двері свого вірного друга.— Друже, сталося страшне. Я мушу зникнути. Завтра вирушай до замку принцеси та передай їй мої слова: «Ваш наречений потрапив у біду. Його шляхи тепер не ведуть до шлюбу. Але він назавжди збереже вас у серці й ніколи не погляне на іншу. Ваша дорога — в монастир. Моліться за нього, допоки сам Бог не покличе вас до себе».— Добре, мій королю. Я виконаю це.Король знову зник у темряві.Наступного дня він прибув до великого міста — у сім разів більшого за Тулузу. Там він продав усе: свою шпагу, розкішний одяг, навіть коня. Усі гроші роздав нужденним. І вирушив у мандрівку як жебрак — з палицею в руці й торбинкою за плечима.Йшов довго, поки не дістався високої гори, де навіть орли рідко долітали до вершини. Там збудував собі хатинку з гілок і каміння. Вгамовував спрагу джерельною водою, а голод — дикими плодами та травами.Одного вечора, втомлений від молитви, він заснув. У північ його знову збудив привид батька. Той повторив:— Мати мене отруїла. Ти король. Віднайди істину й віднови справедливість.І знову зник.Зібравшись із силами, король рушив у путь. Ішов рік без зупину, не питаючи шляху, поки не дістався рідного королівства. Пізнього вечора, ховаючись у темряві, він постукав у двері свого найкращого друга.— Здрастуй, друже… Ти не впізнаєш мене?— Ви… Ви — наш король!— Так, це я. Скажи, як жила моя мила?— Ваша мила… померла в монастирі.Король заплющив очі. Лише на мить.— А моя мати? Що з нею?— Вона й досі живе у палаці й керує державою так, як і раніше.— Тепер я знаю все, що мав знати. Проведи мене до кімнати, я дуже втомлений. А на світанку розбуди мене — раніше, ніж зійде сонце.— Ваша воля буде виконана, мій королю.Король заснув у тиші, а опівночі прокинувся. Над ним знову стояв привид батька — такий самий, як у ніч, коли все почалося.— Твоя мати мене отруїла. Ти — король. Виконай мою волю. Помстися.— Батьку… Я виконаю.І дух щез. Знову короля залив холодний піт, але серце його не здригнулося. Він підвівся, одягнувся й чекав.На світанку друг увійшов до покоїв.— Друже, сьогодні вночі я назавжди покину свою країну. Ось указ — віднині ти король. А тепер принеси мені королівське вбрання, шпагу і осідлай найкращого коня.І король поїхав, як буря вітру. Увечері, коли сонце вже сідало, він постукав у ворота рідного замку.— Здрастуйте, матусю. Моя дорога матусю…— Сину мій! Де ти був? Чому мовчиш? Я хочу знати правду.— Матусю, все розповім за вечерею, коли ми залишимось самі. Я дуже зголоднів.Вони сіли за стіл. Коли слуги пішли й у залі залишилися лише мати і син, король промовив:— Ви хочете знати, де я був, матусю? Я об’їхав усе своє королівство. Я одружився зі своєю коханою. Завтра вона приїде.Королева не сказала ані слова. Лише вийшла і за хвилину повернулася з келихом.— Що ж, твоя дружина приїде завтра? Тим краще. Вип’ємо за її здоров’я.Король мовчки дістав шпагу й поклав її на стіл.— Матусю… Бідна моя матусю. Ви хотіли отруїти мене. Я вам це пробачаю. Але мій батько — ні. Він тричі приходив до мене з того світу і просив: «Помстися». Учора я пообіцяв, що виконую його волю. — Моліть Бога, щоб змилувався над вашою душею. Подивіться на цю шпагу. У вас є лише стільки часу, скільки потрібно на молитву. А потім — або отрута, або смерть від моєї руки. Пийте, матусю. До дна.Королева мовчки випила. За кілька хвилин її шкіра стала зеленою, як трава.— Простіть мене, сину… Бідна я мати…— Ні. Я не прощаю.Вона впала мертва.Тоді король став на коліна й довго молився. Потім тихенько вийшов, спустився до стайні, сів на коня й зник у нічній темряві.Його більше ніколи ніхто не бачив.

У спекотний день маленьке ягнятко прийшло напитися води з прохолодного струмка. Воно мирно стояло внизу біля берега, коли з верхів’я потоку з’явився старий вовк і, помітивши ягня, люто загарчав:— Що ти робиш?! Каламутиш мені воду! Я теж прийшов напитися! Ягня здивовано підняло голову й відповіло лагідно:— Але ж, пане, я стою нижче по течії… Вода тече від вас до мене. Як я можу її зіпсувати вам? Увага! Є жорстока сцена, тому читайте з обережністю дітям на ніч, або перефразуйте. — Не бреши! — закричав вовк ще дужче. — Ти говориш так само нахабно, як і твій покійний батько. Пам’ятаю, пів року тому він мене образив, і за це я здер із нього шкуру! Ти тоді теж був поруч, тільки втекти встиг.— Але… — пролепетало ягнятко, тремтячи, — мені лише чотири тижні! Я ніколи не бачив свого батька — його давно вже нема. Як же я міг бути з ним тоді?— Цить, безсоромне створіння! — завив вовк, удаючи ще більшу лють. — Увесь ваш рід мені ненависний. І хоч ти ні в чому не винне — тепер я помщуся на тобі!Не сказавши більше ні слова, вовк кинувся на ягнятко… і роздер його.Так і сталося, бо, як казали старі люди:«Кожен лиходій завжди знайде виправдання, щоб заглушити свою совість».

Жила собі бідна вдовиця, і мала вона двох синів. Один був справедливий і чесний, а другий — хитрий та несправедливий, бо де тільки міг, там і чинив кривду.Мати назвала своїх синів за їхніми вчинками: молодшого — Правдою, а старшого — Кривдою. Скільки не намагалася вплинути на старшого, не раз просила його:— Сину, не чини зла людям, будь добрим і справедливим!Але марно. А молодшому часто казала:— Синку, стій за себе, не будь таким м’яким та довірливим.Та Правда не міг бути інакшим, бо мав добре серце.Так і виросли брати: один зі своєю кривдою, другий — із правдою.Одного дня сини вирішили, що хочуть покинути рідний дім і шукати свого щастя у світі.Мати, хоч і шкодувала за ними, не перечила. Подумала:— Гірше, ніж тут, їм не буде.З останньої жмені борошна спекла по коржеві, додала до торбин по цибулині і благословила синів у дорогу.Йдуть брати цілий день. Надвечір прийшли до колодязя в гущавині лісу, вирішили там зупинитися на ночівлю. Розпалили багаття, дістали їжу. Кожен мав їсти своє.Та Кривда задумав обдурити брата і каже:— Слухай, брате, давай спершу з’їмо твою їжу, а мою залишимо на завтра. Завтра поділимо порівну.Правда, не звиклий підозрювати, погодився:— Гаразд, зробимо так. – Знаєш що, Правдо! З’їжмо твого коржа, бо тобі тяжко нести. Потім з’їмо мого!– Добре, най буде так!Правда вийняв з торбини коржа. Повечеряли, а що залишилося, Кривда кинув до своєї торби.Переночували і – в дорогу.Кривда знову каже:– Правдо, я голодний!– Та і я голоден, лиш мовчу!– Будемо полуднувати.Посідали. Правда і не розв’язував свою торбину, бо порожня.Кривда вийняв те, що залишилося від братового коржа. Їсть, а Правді – ні крихітки.– Дай мені мало! – просить Правда.– Я, хлопче, не дам, бо хто знає, скільки йти. Може, в дорові помру в голоду.Встав, іде далі. А Правда зі сльозами на очах – за ним. Надвечір дійшли до лісу. Посідали, відпочили, збираються переночувати. Кривда почав їсти.– Дай, брате, й мені! – просить Правда.– Дам, якщо погодишся, аби тобі одне око видовбав.Та що чинити? Правда уже зголоднів, аж помирав.– Довбай, коли так.Кривда ножем виколов братові одне око й дав за це кусник коржа.Рано встали, Кривда почав їсти. Правда просить:– Дай мені!– Дам тобі, якщо дозволиш, щоб я тобі праву руку відтяв.– Най буде по-твоєму!І Кривда відрубав братові руку, дав йому кусник коржа. Правда вже без ока і руки.Ідуть далі. Правді камінь лежить на серці, та не каже нічого. В обід сіли їсти. Кривда їсть, а Правда просить:– Дай мені!– Дам тобі, коли дозволиш видовбати й друге око! Правда мусив погодитися, бо був дуже голоден. Кривда виколов братові вже і друге око. За це дав йому кусник коржа.Ідуть далі. Понадвечір входили до одного міста. Були недалеко, а сил добратися до міста вже не вистачало – геть поголодніли. Кривда ще мав у торбі кусень коржа.Сів і їсть.– Брате, дай і мені крихітку!– Дам, але відрубаю тобі й другу руку!– Рубай!Кривда відтяв йому і ліву руку, дав кусник коржа. Потім устав і хотів залишити каліку.– Не залишай мене, брате! Коли вже став калікою, доведи бодай до міста. Там люди мені загинути не дадуть.– Ну, ходи, буду тебе вести.Веде його, веде, дивиться, а на околиці стоїть шибениця. Привів сліпого, безрукого брата до шибениці й каже:– Сідай тут і сиди, а я піду до міста чогось роздобути.І залишив його.Правда, неборак, сидить. Настала ніч. Правда хоч її і не бачить, зате відчуває. Стало студено. Коло півночі прилетіли до шибениці три ворони – це були пропасники. Посідали на шибеницю, говорять між собою:– Чи знаєте, що нового в місті? – каже перший ворон.- Тут така новина: цариця захворіла, і нема ліків, лікарів, які б допомогли.– Видите! – озвався другий ворон.- Цариця мусить помирати, а лік є. Під головою у неї в подушці потовчена на порох отруйна гадюка. Цариця дихає отрутою й помирає. Досить подушку вийняти з-під голови, і цариця видужає.Правда причаївся й слухає. Ворони-пропасники його й не помітили.– А знаєте ще новину? – озвався третій ворон.- Сеї ночі на траву впаде така роса, що який би каліка не був – кривий, безрукий, сліпий – від роси зцілиться, як тільки обмиє нею свої рани.Так закінчили бесіду три ворони, а коли відлітали, перший сказав:– Дивіться, аби наша таємниця не була кимось зраджена!Правда від страху не знав, що й чинити. Та на зорі, як тільки когути запіли і вже нечиста сила не мала сили-моці, почав росу шукати. Знайшов мокру траву і, як тільки торкнувся роси, руки виросли. Набрав роси в долоні, потер лице і став бачити. Наскуб Правда трави з чарівною росою і рушив до міста.А там – великий смуток. Люди в чорному. Цар обіцяє півдержави тому, хто вилікує його жінку.Правда зголосився до царя.– Стільки багатства тобі дам, що й сам не будеш знати, куди його дівати! – каже цар Правді, бо той взявся вилікувати царицю.Прийшов Правда до цариці, не давав хворій ніякого ліку, тільки наказав перенести її до іншої кімнати і на інше ліжко. Взяв Правда роси з трав, натер нею хвору й велів нагріти купіль. Викупали царицю, і вона відразу стала здоровою. Цар зрадів. Обсипав Правду сріблом-золотом, дав йому звання славного лікаря і вже не пускав з двору.Правда погодився жити при палаці, тільки просив, щоб привели і його бідну матір. І жив собі чесно.Дізнався про все, що сталося, Кривда. Ходив він мандруючи, біду причиняючи. Прийшов Кривда до брата і питає:– Правдо, як ти став таким багатим?– Сказав би тобі, та шкодую – ти мій брат.– Не шкодуй мене, скажи!– Я роздобув своє багатство під шибеницею, там, де ти залишив мене. Але тобі туди йти не раджу.– Та коли так, я тебе й не звідаю…Ще тої ночі Кривда побіг під шибеницю, сів і сидить. А перед тим дав собі обрубати руки, виколоти очі.Сидить Кривда під шибеницею, чекає багатства. Раз лиш уночі прилетіли ворони.– Що нового? – питає один.– Та що? Підслухав хтось нашу розмову й вилікував царицю.– Ану перевіримо, чи тут когось немає! Може, хтось знову нас підслуховує! – каже другий ворон.І почали перевіряти. Кривда притулився до стовпа.– Ага, ти тут, голубчику! – крикнули ворони.- Добре, що ти тут! Давно тебе чекаємо! Ти кривдив людей, брата погубив, нас думав обдурити! Тепер звідси живий не підеш!Прив’язали ворони на шию Кривді мотуз і підтягли вгору. Потім взяли таблицю й написали: «Хто лихою дорогою ходить, на такій і пропадає!»Так Кривда домандрував, а Правда живе й нині.

Молода Миша, у пошуках пригод, бігала берегом ставка, де жила Жаба. Коли Жаба побачила Мишу, вона підпливла до берега і заквакала:— Чи не завітаєш до мене? Обіцяю, тобі буде весело, якщо прийдеш. Попередження: Байка містить елементи, які можуть бути сприйняті як жорстокі. Рекомендується для дітей шкільного віку (6), або для спільного читання з дорослим. Мишу не потрібно було довго вмовляти, бо вона дуже хотіла побачити світ та все, що в ньому є. Та хоч вона й трохи вміла плавати, не наважилася б пірнати в ставок без допомоги.Жаба мала свій план. Вона прив’язала ногу Миші до своєї за допомогою міцного очерету. Потім стрибнула у ставок, тягнучи за собою наївну подругу. Миші це швидко набридло, і вона захотіла повернутися на берег; але підступна Жаба мала інші наміри. Вона потягла Мишу під воду і втопила її. Та перш ніж змогла розв’язати очерет, що зв’язував її з мертвою Мишею, над ставком пролетів Яструб. Побачивши тіло Миші, що плавало на воді, Яструб різко низько спустився, схопив Мишу і відніс її, тримаючи Жабу, що звисала з ноги. Так одним ударом він здобув і рибу, і м’ясо на обід.Ті, хто намагається нашкодити іншим, часто самі страждають через свою підлість.