Сучасні казки

Жила-була маленька пташка на ім’я Сойка-Пташка. Її дім – величезний старий дуб із густим зеленим листям – стояв у самому серці чарівного лісу. Щоранку Сойка-Пташка співала веселі пісні, які гуділи між деревами, наче радісний вітерець. А ввечері вона гойдалася на гілках, слухаючи, як ліс шепоче їй казки. Ліс був її рідним домом, сповненим найкращих друзів: Рудки-Білки, Колка-Їжачка, Сірка-Зайчика та мудрої Одарки-Сови.Та одного дня в ліс увірвався страшний гуркіт. Люди прийшли з пилами й сокирами, і дерева, одне за одним, із сумним тріском падали на землю. Сойка-Пташка гарячково гасала між гілок, її серце калатало від страху. Вона шукала свій улюблений дуб, але побачила лише пеньок там, де він стояв. Її дім зник! Зі сльозами на очах Сойка-Пташка сіла на пеньок і заспівала так сумно, що навіть вітер замовк, слухаючи її. – Чому вони забрали мій дім? – ридала Сойка-Пташка, звертаючись до Одарки-Сови, яка прилетіла на її поклик.– Ох, люба, люди іноді забувають, що дерева – це не просто деревина. Це домівки, повітря, саме життя! – зітхнула Одарка-Сова, її великі очі блищали мудрістю. – Але не плач! Ми можемо повернути ліс до життя, якщо працюватимемо разом!Сойка-Пташка витерла сльози крильцем і зібрала всіх друзів: Рудку-Білку, Колка-Їжачка, Сірка-Зайчика і навіть старого Мудрика-Крота. Їхні очі горіли рішучістю. Одарка-Сова розповіла, що в землі ховаються чарівні насінини, які можуть стати новими деревами, якщо їх посадити й плекати з любов’ю.Наступного дня ліс загудів від роботи. Сойка-Пташка, тріпочучи крильцями, носила в дзьобі жолуді й насіння клена, її серце співало від надії. Рудка-Білка весело закопувала насіння в землю, пританцьовуючи хвостиком. Колко-Їжачок, пихкаючи від зусиль, розпушував ґрунт своїми колючками. Сірко-Зайчик стрибав до потічка, приносячи воду в маленьких листочках, а Мудрик-Кріт невтомно рив підземні ходи, щоб корінці могли дихати. Навіть бджоли гуділи поруч, обіцяючи запилювати квіти майбутніх дерев.Минали місяці. Спочатку з землі пробилися крихітні паростки, наче зелені промінчики надії. Потім вони стали тоненькими деревцями. Сойка-Пташка гніздилася на молодих гілках і співала так радісно, що весь ліс танцював під її мелодію. Ліс поволі оживав, наповнюючись сміхом і життям. Одного дня люди повернулися. Але цього разу вони принесли не сокири, а лопати! Побачивши, як звірі оживили ліс, вони зраділи й приєдналися: посадили ще більше дерев і пообіцяли берегти ліс, як скарб. Сойка-Пташка сиділа на новому дубі, який виріс із жолудя, що вона колись принесла. Її серце гріла тепла думка: якщо любиш свій дім, його можна повернути, якщо працювати разом із друзями. Мораль: Ми можемо відновлювати те, що любимо, якщо дбаємо про природу разом із великим серцем!

У далекому королівстві, де гори торкалися хмар, а ріки співали колискові, жила принцеса Аврора. Вона була прекрасна, як ранкова зоря, але красу свою цінувала понад усе інше. Щодня годинами стояла перед дзеркалами, милуючись своїм відображенням, і забувала про все навколо.Одного дня до замку прийшла стара жінка в темному плащі. Вона несла дивне дзеркало в оправі з чорного каменю, що мерехтів таємничим сяйвом. — Це не просте дзеркало, принцесо, — сказала незнайомка. — Воно показує не тіло, а душу. Хочеш побачити свою справжню красу?Аврора знизила плечима. Хіба могла вона бути ще прекраснішою? Вона впевнено підійшла до дзеркала і заглянула в нього.Але замість свого милого личка побачила щось жахливе — темну, скривлену постать з холодними очима та зневажливою посмішкою. Це було її відображення, але не таке, яким вона себе уявляла.— Це не я! — закричала принцеса. — Твоє дзеркало зіпсоване!Стара жінка похитала головою:— Дзеркало правди ніколи не бреше. Воно показує те, що приховано всередині. Але не засмучуйся, дитино. Пройди три випробування, і побачиш у ньому світло своєї душі.І зникла незнайомка, залишивши лише дзеркало та старовинний сувій з написом: “Коли серце стане чистим, дзеркало засяє правдою”.Перше випробування: ЖалістьНаступного дня Аврора почула плач за вікном. На подвір’ї сиділа служниця Марта, яка щойно розбила дорогоцінну вазу. Управитель готувався вигнати її з замку.Раніше принцеса і не помітила б такої дрібниці. Але згадавши про дзеркало, вона вийшла і сказала:— Це я розбила вазу, граючи м’ячем. Марта ні в чому не винна.Управитель здивовано поклонився, а Марта подякувала крізь сльози. Аврора відчула щось незнайоме — тепло в грудях, ніби там засвітилося маленьке сонечко. Коли ввечері вона підійшла до дзеркала правди, то побачила, що темна постать трохи посвітліла. В її очах з’явилася іскорка доброти.Друге випробування: ЩедрістьЧерез тиждень до замку прибула делегація з сусіднього королівства, де лютували посуха та голод. Вони просили допомоги.Король хотів відмовити — своїх скарбів і так було небагато. Але Аврора несподівано для себе сказала:— Батьку, віддамо половину наших запасів зерна та золота. Що нам користь від багатств, якщо люди страждають?Всі здивовано подивилися на принцесу. Вона й сама дивувалася своїм словам. Але коли побачила радість та вдячність послів, зрозуміла, що вчинила правильно. Того вечора дзеркало показало їй постать, яка майже повністю освітлилася. Тільки серце ще залишалося темним.Третє випробування: ЛюбовНайважче випробування чекало на принцесу в її власному серці. Вона звикла любити лише себе — свою красу, свій комфорт, свої бажання. Але справжня любов означала думати про інших.Аврора почала кожного дня відвідувати лікарню для бідних, яка була за межами замку. Вона читала хворим книжки, приносила їжу, просто сиділа поряд з тими, кому було самотньо. Спочатку це давалося їй важко — запахи, страждання, чужий біль лякали її. Але поступово принцеса відкрила для себе дивовижну річ: коли даруєш радість іншим, сам стаєш щасливішим. Коли бачиш посмішку на обличчі хворої дитини, власні проблеми здаються дрібними. Коли допомагаєш старенькій жінці, відчуваєш себе сильною та потрібною.ПеретворенняМісяць потому Аврора знову підійшла до дзеркала правди. І побачила диво — прекрасну світлу постать з добрими очима, лагідною посмішкою та серцем, що сяяло, наче зірка. Це справді була вона, але зовсім інша — не зовні, а всередині.— Тепер ти бачиш свою справжню красу, — почула вона знайомий голос.Стара жінка знову стояла поряд, але тепер Аврора впізнала в ній добру фею.— Зовнішня краса минає, принцесо, — сказала фея. — Але красу душі не зможуть забрати ні роки, ні хвороби, ні горе. Вона тільки яскравішає з часом, якщо її плекати. З того дня принцеса Аврора ніколи більше не проводила години перед звичайними дзеркалами. Натомість вона дбала про красу своєї душі — була милосердною, щедрою та люблячою. І всі в королівстві казали, що ніколи не бачили принцеси прекраснішої за неї.А дзеркало правди вона подарувала бібліотеці замку, щоб кожен, хто забажає, міг заглянути у власну душу та відкрити в собі справжню красу.

Жив-був у невеликому селі хлопчик Петрик. Він був розумним і кмітливим, але дуже любив повторювати погані слова, які чув від дорослих на вулиці.Одного дня, коли Петрик знову лаявся у дворі, до нього підійшла стара жінка з довгим сивим волоссям і добрими очима.— Хлопчику, — сказала вона тихо, — а ти знаєш, що всі слова мають магічну силу?Петрик засміявся: — Яка магія? Це просто слова!— О ні, дитино. Дивись, — старенька витягла з кишені маленьке дзеркальце. — Кожне слово, яке ти промовляєш, створює невидимі краплинки. Добрі слова — це золоті краплинки, що роблять світ яскравішим. А погані слова…Вона показала дзеркальце Петрикові. У ньому хлопчик побачив, як від його вуст відлітають маленькі темні хмаринки, що осідають на квітах у дворі. Квіти починали в’янути!— Бачиш? — запитала старенька. — Погані слова — це отруйні краплинки. Вони псують все навколо: засмучують людей, псують настрій, а інколи навіть можуть зробити боляче серцю.Петрик здивовано дивився, як темні хмаринки від його лайки осідали на іграшках, на дереві, на лавці. Все, чого вони торкалися, ставало сірішим і сумнішим. — А що буде, якщо я скажу добрі слова? — запитав хлопчик.— Спробуй, — посміхнулася старенька.Петрик глибоко вдихнув і сказав: — Дякую, бабусю, за гарний урок. Вибачте мені за погані слова.У дзеркальці він побачив, як від його вуст полетіли золотисті іскорки. Вони торкнулися зів’ялих квітів — і ті знову розквітли! Іскорки осідали на іграшках, роблячи їх яскравішими, на дереві — і воно зашуміло веселіше.— Ось бачиш, — сказала старенька, ховаючи дзеркальце. — Твої слова мають силу створювати або руйнувати. Що ти обереш?Петрик замислився. Йому сподобалося бачити, як світ навколо стає красивішим від добрих слів.— Я хочу говорити тільки добрі слова! — вирішив він.— Мудрий вибір, — посміхнулася старенька і тихо зникла, наче її й не було.З того дня Петрик завжди пам’ятав про магічну силу слів. Коли йому хотілося сказати щось погане, він уявляв темні хмаринки і замість цього шукав добрі слова. І дивовижна річ — люди навколо нього стали посміхатися частіше, а світ здавався яскравішим і щасливішим.А коли інші діти питали, чому він не лається, Петрик розповідав їм про чарівне дзеркальце і нагадував:— Наші слова — це насіння. Що посієш — те й зросте. Тож нумо сіяти тільки добро!

У Бухті Пригод настала золота осінь. Листя шурхотіло під лапами, а прохолодний вітерець нагадував усім лісовим мешканцям, що зима вже близько. Щенячий патруль отримав незвичайне завдання: допомогти тваринам підготуватися до зими та влаштувати Осінній фестиваль тварин. Але цього року фестиваль обіцяв бути особливим, адже в лісі з’явилася загадка — зникнення легендарного Золотого Жолудя, який, за легендою, приносив удачу всьому лісу. Без нього тварини боялися, що зима буде суворою. Райдер зібрав цуценят і оголосив: “Щенячий патруль, до роботи! Ми знайдемо Золотий Жолудь і врятуємо фестиваль!“Роккі та таємниця годівничокРоккі, майстер переробки, взявся за створення годівничок для птахів, які залишалися на зиму. Він гасав лісом на своєму зеленому фургоні, наповненому старими дощечками, мотузками та пляшками. “Не викидай, а переробляй!” — гавкав він, майструючи затишні годівнички. Але коли Роккі повісив першу годівничку, до нього підбігла синичка Піпі з тривожною новиною: хтось ночами краде насіння з годівниць!Роккі помітив дивні сліди біля дерева — маленькі, але не схожі на пташині. “Це схоже на лапки миші… але надто великі!” — подумав він. Щоб піймати злодія, Роккі встановив хитру пастку: годівничку, яка гудітиме, якщо хтось спробує вкрасти насіння. Тієї ночі пастка спрацювала, і Роккі побачив велику лісову мишу Мітч, яка зізналася, що крала насіння, бо боялася, що їй не вистачить їжі на зиму. Роккі не розгубився: він зробив для Мітча окрему комору з перероблених коробок і наповнив її горіхами. “Тепер у всіх буде їжа!” — радісно гавкнув він. Але мишка шепнула, що бачила Золотий Жолудь біля старого дуба. Роккі передав цю підказку Райдеру.Кремез і підземна пригодаКремез, сильний бульдозерний пес, мав допомогти їжачкам викопати нори для зимової сплячки. Його бульдозер гудів, розгрібаючи землю, а їжачки носили мох і листя, щоб утеплити домівки. Та раптом Кремез наштовхнувся на дивний підземний тунель, який вів углиб лісу. “Це не нора їжачка!” — здивувався він. Їжачок Піксі розповів, що чув, як старі лісові звірі говорили про скарб, захований у тунелях під старим дубом. “Може, це Золотий Жолудь?” — подумав Кремез. Він обережно попрямував тунелем, освітлюючи шлях своїм ліхтариком. Але тунель виявився хитким, і земля почала обсипатися! Кремез гавкнув у рацію: “Райдере, потрібна допомога!” Райдер відправив Зуму з його водним катером, адже під землею виявився маленький струмок, який підмивав тунель. Зума швидко прибув і використав свій катер, щоб відкачати воду, а Кремез зміцнив стіни тунелю камінням. У кінці тунелю вони знайшли стару скриню, але вона була порожньою. Проте на стіні був викарбуваний малюнок птаха, що тримає жолудь у дзьобі. “Це підказка!” — вигукнув Кремез і передав її Райдеру.Скай і порятунок у хмарахСкай, відважна льотчиця, шукала двох загублених пташенят — горобчиків Тіма і Лілі, які відстали від своєї зграї. Вона гасала небом на своєму гелікоптері, уважно оглядаючи верхівки дерев. Раптом Скай помітила дивний блиск у гнізді на найвищому дереві. “Це може бути Золотий Жолудь!” — подумала вона. Але дістатися до гнізда було непросто: вітер ставав сильнішим, а гілки гойдалися. Скай викликала Гонщика, який прибув на своєму поліцейському джипі, щоб тримати порядок унизу. “Скай, будь обережна!” — гавкнув Гонщик. Скай спустила трос і обережно дісталася до гнізда. Там вона знайшла не лише Тіма і Лілі, а й… Золотий Жолудь! Але раптом з’явився яструб, який вважав жолудь своїм скарбом. Скай не розгубилася: вона включила гучномовець на гелікоптері, і звук злякав яструба. Пташенята були врятовані, а Золотий Жолудь — у безпеці. Скай доставила всіх на галявину, де чекали тварини.Гонщик і фінальна місіяГонщик, поліцейський пес, весь день стежив за порядком у лісі. Він помітив, що тварини хвилюються через зникнення Золотого Жолудя, і вирішив охороняти фестиваль, щоб ніхто не завадив святкуванню. Коли Скай принесла жолудь, Гонщик організував його урочисте повернення. Але раптом з’явився той самий яструб, який кружляв над галявиною, погрожуючи знову вкрасти скарб. Гонщик швидко скоординував цуценят: Маршал розпалив безпечне багаття, щоб відлякати яструба димом, а Зума використав свій водяний шланг, щоб створити легкий туман. Яструб, злякавшись, полетів геть. Тварини радісно загуділи, а Гонщик гордо гавкнув: “Золотий Жолудь у безпеці, фестиваль врятовано!”Осінній балНарешті настав час Осіннього балу. Золотий Жолудь сяяв на головній галявині, прикрашений гірляндами з листя, які зробив Зума. Роккі встановив годівнички, які гуділи музикою, Кремез викопав місце для великого багаття, а Скай організувала повітряний танок птахів. Тварини танцювали: білочки гасали в ритмі, їжачки гойдалися, а пташки створювали в небі різнокольорові візерунки.Райдер усміхнувся, дивлячись на щасливих тварин. “Щенячий патруль знову врятував день!” — сказав він. Ліс наповнився сміхом, піснями та теплом дружби. Золотий Жолудь сяяв, обіцяючи всім звірятам щасливу і затишну зиму.

Жив-був у лісі Заєць — кмітливий, швидкий і дуже уважний. Усі звірі його поважали, бо він завжди допомагав друзям і ніколи не потрапляв у халепу. А ще в лісі жив Вовк — хитрий, як лисиця, і завжди вигадував, як би когось обдурити.Одного сонячного дня Вовк підійшов до Зайця, тримаючи в лапах блискучий пакунок. — Зайчику, друже! — улесливо заговорив Вовк. — Я знайшов чарівний подарунок! Ця коробочка може виконати будь-яке бажання! Хочеш, подарую її тобі? Тільки віддай мені свій кошик із морквою. Заєць насторожився. Він знав, що Вовк просто так нічого не пропонує. Подивився на пакунок — звичайна коробка, обгорнута блискучою травою. — А що в тій коробці? — хитро спитав Заєць. — О, це чарівна річ! — запевняв Вовк. — Подивишся всередину — і твої мрії здійсняться!Заєць задумався. “Якщо це чарівна коробка, чому Вовк сам не скористався?” — подумав він. Але замість того, щоб сперечатися, Заєць посміхнувся і сказав: — Добре, Вовче, я подумаю. Але спершу покажи цю коробку моїм друзям — Білці та Їжачку. Якщо вони скажуть, що вона чарівна, я погоджуся.Вовк зрадів, думаючи, що обдурити Білку та Їжачка буде легше. Тому задоволений своєю хитрістю, взяв коробку й вирушив до них, щоб переконати. Але Заєць, який знав усі лісові стежки, вирішив діяти. Він тихенько прослідкував за Вовком, ховаючись за кущами. Дорогою Вовк зупинився, щоб поправити свою “чарівну” коробку, і Заєць помітив, як той ненароком висипав трохи листя з-під обгортки. “Ага, — подумав Заєць, — ніякої магії, лише листя й камінці!”Заєць, швидший за Вовка, обігнав його іншою стежкою й дістався до Білки та Їжачка першим. Він усе розповів: — Вовк несе фальшиву коробку, набиту листям! Хоче нас обдурити. Влаштуймо йому урок!Білка та Їжачок зраділи Зайцевій кмітливості й погодилися. Вони вигадали план. Коли Вовк нарешті прийшов із коробкою й почав розповідати про її “чарівність”, Білка захихотіла: — О, Вовче, це справді чарівна річ! Але щоб вона запрацювала, треба виконати ритуал біля річки. Ходімо туди разом із Зайцем!Вовк, упевнений, що його план спрацьовує, погодився. Біля річки Заєць, Білка і Їжачок почали “чаклувати”: вони гучно співали пісеньку, танцювали навколо коробки й несподівано… штовхнули її у воду! Коробка розмокла, і все листя з камінцями випало. Вовк аж рота роззявив від подиву.— Ой, Вовче, здається, твоя чарівна коробка не любить води! — засміявся Заєць. — Може, наступного разу приноситимеш справжні подарунки?Вовк зрозумів, що його перехитрили. Почервонів від сорому й утік у ліс, а Заєць із друзями весело сміялися. Відтоді Вовк більше не намагався обдурити Зайця, бо знав: кмітливість Зайця завжди переможе хитрість. Мораль: Не довіряй солодким словам, а довіряй своїй голові та вірним друзям.

Жило-було в осінньому лісі маленьке Хмареня Пушок. Воно було наймолодшим серед усіх хмар на небі, таким легким і пухнастим, що старші хмари завжди жартували: “Пушок, ти такий малий, що навіть дощик із тебе не вийде!” Але Пушок мріяв бути особливим і подарувати світу щось незвичайне. Одного прохолодного осіннього ранку, коли сонце ще тільки прокидалося, Пушок вирішив спуститися нижче, до землі. Він хотів подивитися, як живуть звірята в лісі, як листя змінює колір на золоте й червоне, і як пахне мокра трава. Але старші хмари застерегли: “Не спускайся надто низько, Пушок! Земля холодна, і ти можеш застудитися!”Пушок не послухався. Йому так кортіло погратися з їжачком Шипком і білченям Бусею, що він полетів униз, ближче до лісу. Там він побачив, як річка парує, ніби розповідає історії про свої мандри, а повітря тремтить від прохолоди. Пушок був такий цікавий, що почав кружляти над річкою, над полями, над старими дубами. Але що нижче він спускався, то холодніше ставало. “Ой, як прохолодно!” — зойкнув Пушок. Його пухнасті краєчки почали гуснути, а легенькі крапельки, з яких він складався, стали маленькими-маленькими, такими крихітними, що вже не могли літати високо. Пушок не зміг повернутися до неба! Натомість він розтікся над лісом, над селом, над луками, огортаючи все м’якою, сірою ковдрою.— Що ж я наробив? — засмутився Пушок. — Я не хмара і не дощ, я якийсь… дивний!Тут до нього підбіг їжачок Шипко. “Не журися!” — сказав він. “Ти не просто хмара, ти — туман! Ти такий чарівний, що ховаєш ліс від холодного вітру, робиш усе таємничим і красивим. Дивись, як я можу гратися в твоїх обіймах!” І Шипко почав бігати між деревами, хихикаючи, коли його колючки зникали в сірій пелені. Білченя Буся додало: “А я можу ховати свої горішки, і ніхто їх не знайде, бо ти, Пушок, приховуєш мої скарби!” Навіть стара Сова, що сиділа на гілці, прокричала: “Туман — це чудово! Ти робиш ліс казковим, а мої історії звучать ще загадковіше!”Пушок зрадів. Він зрозумів, що бути туманом — це його особлива магія. Він навчився приходити щоосені, коли повітря холоднішає, а річки й озера діляться теплом. Він гуляв лісами, обіймав села, і всі раділи його м’яким, сірим обіймам. Навіть старші хмари на небі перестали сміятися й казали: “Молодець, Пушок! Ти створив щось нове!”Так і народився туман — маленький Пушок, який щоосені спускається до землі, щоб подарувати світу таємничість, захистити звірят від холоду й додати чарівності осіннім дням. А коли сонце піднімається вище, Пушок тихенько шепоче: “Я ще повернуся!” — і піднімається в небо, щоб знову стати хмаркою.

Жив собі у високих горах маленький дракончик на ім’я Іскринка. Він був не схожий на інших драконів: замість грізного полум’я з його пащі вилітали лише іскри, а крила були ще надто слабкими, щоб злетіти високо. Проте серце Іскринки палало бажанням пригод, і одного дня він вирішив вирушити у подорож, щоб знайти своє справжнє полум’я. Щиро дякуємо Івану Подхалюзіну за надзвичайно професійну та емоційну озвучку казки! Його майстерність, глибокий приємний тембр голосу та уважність до деталей зробили історію по-справжньому живою й захопливою. Перша зустріч: маніпулятивний чаклунІскринка спустився з гір і потрапив до темного лісу, де зустрів старого чаклуна на ім’я Тінемор. Чаклун мав солодкий голос і сяючу посмішку, але очі його блищали хитрістю.— О, маленький дракончику, — сказав Тінемор, — я знаю, як зробити твої іскри справжнім полум’ям! Але для цього ти мусиш принести мені Золоте Перо Фенікса з Палаючої Гори. Тільки воно відкриє твою силу! Іскринка, засліплений мрією про величне полум’я, погодився. Але щось у словах чаклуна змусило його серце тремтіти. “А що, якщо це пастка?” — подумав він. Замість того, щоб одразу бігти до Палаючої Гори, Іскринка вирішив зупинитися і подумати.Слухаючи серцеСівши під старим дубом, Іскринка заплющив очі й прислухався до свого серця. Воно шепотіло: “Не поспішай. Слова чаклуна гарні, але чи правдиві вони?” Дракончик згадав, як мама-дракониха завжди казала: “Якщо сумніваєшся, перевір і подумай двічі”. Іскринка вирішив не поспішати й розібратися, що за Золоте Перо і чому чаклуну воно потрібне.Він знайшов у лісі мудру сову, яка знала всі таємниці. Сова розповіла, що Золоте Перо — це магічний артефакт, який дає чаклуну владу над вогнем будь-якого дракона. “Тінемор хоче використати твою силу для своїх темних справ!” — попередила сова.Аналізуючи словаІскринка зрозумів, що чаклун маніпулював ним, обіцяючи силу, але приховуючи свої справжні наміри. Він пригадав, як Тінемор уникав прямих відповідей на запитання і постійно повторював, що Іскринка “мусить поспішити”. Це здалося дракончику підозрілим. Він вирішив перевірити слова чаклуна, розпитавши інших лісових мешканців. Вовк і заєць підтвердили, що Тінемор уже обманював багатьох, обіцяючи дива, але забираючи їхню силу.Порада батьківІскринка відчув, що самотужки не впорається. Він згадав ще одну пораду мами: “Якщо не знаєш, що робити, повертайся до тих, хто тебе любить”. Дракончик розправив свої маленькі крила й полетів додому, хоч це було нелегко.Мама-дракониха вислухала його історію й похвалила за те, що він не поспішав і слухав своє серце. “Тінемор боїться тих, хто думає самостійно, — сказала вона. — Твоє полум’я вже в тобі, але воно розгориться, коли ти навчишся довіряти собі й просити підтримки в потрібний момент”. Разом вони склали план: Іскринка повернеться до чаклуна, але не сам, а з хитрістю.Перемога над труднощамиНаступного дня Іскринка знову зустрів Тінемора. “Я приніс Золоте Перо!” — гордо сказав дракончик, тримаючи в лапах блискуче перо, яке насправді було звичайним, пофарбованим золотою фарбою. Чаклун, засліплений жадібністю, схопив перо й спробував використати свою магію. Але нічого не сталося! Іскринка, скориставшись моментом, випустив хмару іскор прямо в обличчя Тінемора. Той, злякавшись, утік, залишивши свій чарівний плащ. Коли Іскринка повернувся додому, його іскри раптом спалахнули яскравим полум’ям. “Ти переміг, бо довірився собі й не побоявся просити поради”, — сказала мама, обіймаючи його.Мораль казкиІскринка зрозумів, що справжня сила — не в чарівних артефактах, а в умінні слухати своє серце, аналізувати слова інших і не боятися просити допомоги. З того дня він вирушав у нові пригоди, але завжди пам’ятав: мудрість і підтримка близьких — це його найсильніше полум’я.

Жила-була в далекому королівстві Ароматії принцеса, на ім’я Спайс. Не те щоб вона була схожа на тих класичних принцес з довгими сукнями та віялами — ой ні! Спайс мала волосся, що стирчало, як пар з киплячого казана, і руки, завжди в борошні чи соусі. Замість того щоб сидіти на троні й вишивати хрестиком, вона ховалася в королівській кухні, де варила супи, пекла пироги й експериментувала з перцем чилі, який змушував слуг танцювати від гостроти. “Я не хочу бути королевою, — шепотіла Спайс своєму найкращому другові, старому кухонному ножу, на ім’я Ріжик. — Я хочу бути шеф-кухарем! Готувати страви, від яких люди сміються, плачуть від щастя чи навіть закохуються за одним шматочком!”Але батьки її, король і королева, тільки зітхали: “Спайс, принцеси не чхають від мускатного горіха! Ти муситимеш одружитися з принцом і правити державою!” І ось одного сонячного ранку, коли Спайс, як завжди, уникала уроку етикету, вона натрапила на стару, запилену шафу в кутку кухні. Дверцята скрипнули, і звідти вивалилася товста книга з золотими літерами на обкладинці: “Чаклунські рецепти від бабусі Зірини”.“Ого, — здивувалася Спайс, обтираючи пил рукавом. — Це ж не звичайна кулінарна книга!” Вона розкрила її, і сторінки зашелестіли, ніби шепотіли секрети. Перший рецепт: “Літаючі яблучні пироги з корицею”. Спайс, не довго думаючи, зібрала інгредієнти — борошно, яблука, корицю — і почала мішати. Раптом тісто ожило! Воно закрутилося в кульки, запашні й золотисті, і… полетіло! Пироги гуділи над кухнею, як бджоли, і співали веселу пісеньку: “Ми — солодкі мрії, летимо до сердець!” Спайс розсміялася так голосно, що слуги прибігли подивитися. “Ваша Високість, це ж магія!” — вигукнула кухарка Марта. А Спайс уже гортала далі: суп, що співає арії про кохання, салат, що танцює вальс, і навіть печиво, яке розповідає жарти. Книга оживила кухню — овочі шепотіли секрети, спеції сипалися самі, а солодощі виростали в монстрів, але добрих, з кремовими посмішками.Та радість тривала недовго. У королівстві з’явився злий кухар-альхімік на ім’я Гіркус. Він був високий, як димар, з бородою, скрученою в спіраль, і очима, що блищали, як отруйні краплі. Гіркус мріяв стати головним кухарем королівства, але його страви були жахливими: супи, від яких люди кашляли димом, пироги, що вибухали як феєрверки, і соуси, що робили язики синіми на тиждень. “Я отрую королівське меню! — шипів він у своїй таємній лабораторії. — І тоді всі скажуть, що тільки я вмію готувати!” На великій королівській бенкеті, де мали обрати нареченого для Спайс, Гіркус підмішав до страв свою чаклунську отруту — “Сумний порошок”, від якого гості раптом почали плакати, сміятися крізь сльози й забувати, як смакує щастя. Король упав у відчай: “Хто отруїв нашу їжу? Бенкет зіпсований!” А принцеса Спайс, яка ховалася за столом з книгою, відчула знайомий запах — гіркий, як палена цибуля.“Це Гіркус! — прошепотіла вона. — Але я не дозволю йому зіпсувати все!” Тієї ж ночі Спайс зібрала свою армію союзників. З книги вилізли овочі-духи: морква-воїн з мечем з селери, капуста-щитоносець, що хрустіла як панцир, і цибуля-миротворець, яка змушувала ворогів плакати від сміху. А з печі виповзли солодощі-монстри: шоколадний дракон, що плювався розплавленим какао, маршмеллові привиди, що лоскотали ворогів, і печиво-тролями, які реготали: “Хрум-хрум, ми тебе з’їмо… від сміху!”“Друзі, — сказала Спайс, тримаючи книгу як щит. — Ми влаштуємо ‘Війну смаків’! Турнір страв, де переможе не той, хто найгостріший чи найсолодший, а той, хто нагодує серця. Гіркус думає, що магія — це отрута, але ми покажемо, що справжня магія — у радості!” Наступного дня королівський двір заповнився наметами з ароматом базиліку та ванілі. Гіркус, упевнений у перемозі, подав свою страву: “Гіркий торт помсти” — чорний, як ніч, і такий кислий, що дерева поруч в’яли. Гості скривилися: “Фу, це ж смак нудьги!”Потім настала черга Спайс. Вона розкрила книгу, і почалося диво! Спочатку вилетіли літаючі пироги — вони кружляли над головами, розсипаючи корицю, і співали: “Лети, серце, до мрії!” Гості сміялися й хапали їх у повітрі. Потім суп-арія заспівав про перше кохання, і сльози на очах гостей стали сяючими від щастя. Овочі-духи танцювали салат, що світився кольорами веселки, а солодощі-монстри влаштували феєрверк з карамелі — вибухи радості, від яких серця билися в ритмі.Гіркус лютував: “Мої отрути сильніші!” Він послав на арену своїх помічників — отруйні гриби-демонів і кислі лимони-тролів. Але морква-воїн рубала їх мечем, капуста ховала союзників у своїх листках, а шоколадний дракон розтопив ворогів у гарячому какао. “Ви — лише гіркота! — кричала Спайс. — А ми — смак життя!”Кульмінація настала, коли Гіркус кинув свій останній трюк: хмару “Сумного порошку”. Але Спайс, з допомогою книги, зварила “Еліксир радості” — суп з усіх спецій світу, де кожна ложка розповідала історію сміху. Хмара розтанула, перетворившись на дощ з цукрової пудри, і Гіркус, скуштувавши еліксир, раптом розплакався… від щастя. “Я… я просто хотів, щоб мене цінували, — пробурмотів він. — Мої страви ніхто не любив.” Спайс простягнула йому ложку: “Тоді готуй з серцем, а не з помстою. Магія — не в чарах, а в тому, щоб годувати душі.”Королівство Ароматія оговталося від отрути. Гості танцювали від смаку щастя, а король, скуштувавши пироги, оголосив: “Спайс, ти — наша королева кухні! Готуй для народу, а принца… ну, хай почекає.” А Гіркус став помічником Спайс, навчаючись смакувати радість.З того дня в Ароматії свята стали бенкетами, де кожна страва оживає, а урок простий: найкраща магія — у творенні радості для інших. Бо що може бути солодше за посмішку на обличчі друга?І жили вони смачно й щасливо. Кінець.

У звичайній школі, на звичайній вулиці, у звичайного хлопчика, на ім’я Максим трапилася одна зовсім незвичайна історія.Якось у понеділок, коли Максим шукав у своєму рюкзаку ручку, він знайшов дивний зошит. Обкладинка була зіркового кольору, а на ній золотими літерами виблискувало: “Зошит бажань”.— Що за дурниці? — пробурмотів Максим і відкрив першу сторінку.Там красивим каліграфічним почерком було написано:“Дорогий власнику! Цей зошит особливий. Будь-яке твоє бажання, записане тут, може здійснитися. Але запам’ятай: зошит лише допомагає тим, хто сам докладає зусиль. Він не чарівна паличка, а твій вірний помічник на шляху до мрії.”Максим скептично посміхнувся. Ну звісно, хтось з однокласників вирішив пожартувати. Але все ж, на всяк випадок, він дістав ручку і написав:“Хочу отримати п’ятірку з математики!” Наступного дня була контрольна. Максим, як завжди, нічого не вчив і сподівався на диво. Але коли отримав завдання, зрозумів — без знань не впораєшся. Він розгублено дивився на приклади, коли раптом зошит у його рюкзаку тихенько нагрівся.Максим відчув дивне бажання спробувати розв’язати хоча б одну задачу. Він взяв чернетку і почав міркувати. Несподівано для себе він згадав щось із минулого уроку, потім ще щось… За п’ятнадцять хвилин до кінця уроку Максим усвідомив, що розв’язав майже всі завдання!Але останнє, найскладніше, ніяк не виходило. Він бачив, що сусід Олег уже все зробив. Було б так легко зазирнути…Зошит у рюкзаку знову нагрівся, ніби нагадуючи про щось.“Зошит лише допомагає тим, хто сам докладає зусиль, ” — згадав Максим.Він не став списувати. Натомість зосередився і таки знайшов рішення! Можливо, воно було не ідеальне, але це була його власна робота.Через тиждень учителька роздала контрольні. У Максима була дев’ятка. Не десятка, але чесно зароблена оцінка. І йому було приємніше, ніж від будь-якої списаної десятки.Того ж дня Максим написав у зошиті нове бажання:“Хочу навчитися грати у футбол так, щоб мене взяли до шкільної команди!”Наступного ранку він прокинувся з дивним натхненням. Максим узяв м’яч і пішов тренуватися у двір. День за днем він вправлявся, набивав м’яч, вчився точно пасувати. Зошит ніби підказував йому, коли треба більше старатися, а коли — відпочити.Через місяць тренер шкільної команди сам підійшов до Максима:— Я бачу, як ти тренуєшся. Хочеш приєднатися до нас?Максим аж підстрибнув від радості!Новину про чарівний зошит він вирішив розповісти своїй найкращій подрузі Соні. Вона теж хотіла спробувати.“Хочу, щоб Марійка Козак стала моєю подругою,” — написала Соня.Марійка була новенькою в класі. Вона трималася осторонь, і здавалося, що подружитися з нею неможливо.Але наступного дня Соня помітила, що Марійка сидить на перерві сама і читає книжку. Зошит тихенько нагрівся в сумці Софійки, ніби підштовхуючи її.— Привіт! — Соня підійшла до Марійки. — Я бачу, ти читаєш “Гаррі Поттера”? Це моя улюблена книжка!Спочатку Марійка здивовано подивилася, але потім посміхнулася:— Справді? А яка частина тобі найбільше подобається?Так почалася їхня розмова. Соня докладала зусиль: запрошувала Марійку гуляти, захищала її, коли хтось жартував, ділилася секретами. І незабаром вони справді стали найкращими подругами.Одного дня до Максима підійшов їхній однокласник Артем — хуліган і двієчник.— Слухай, дай мені той зошит! — вимогливо сказав він. — Я теж хочу, щоб мої бажання здійснювалися!Максим подумав і віддав зошит. Адже зошит допомагав усім, хто готовий старатися.Артем написав:“Хочу новий смартфон!”Але наступного дня нічого не трапилося. І через тиждень теж. Артем розлютився і кинув зошит на парту:— Фігня якась, а не зошит! Не працює!Максим підняв зошит і побачив, що на сторінці з бажанням Артема з’явився новий напис:“Зошит не може дати тобі речі просто так. Але якщо ти заробиш гроші своєю працею — допоможу відшукати найкращу ціну.”Артем фиркнув і пішов. Але через кілька днів Максим побачив його… на автомийці біля школи! Артем мив машини за гроші.— Ти ж казав, що зошит не працює! — здивувався Максим.— Та працює він, — буркнув Артем, але в його очах промайнула посмішка. — Просто не так, як я хотів. Але, знаєш, заробити самому — це круто!Через місяць Артем таки купив собі смартфон. Не новіший, а вживаний, але зароблений власними руками. І пишався ним більше, ніж будь-якою річчю, яку просто подарували.Зошит переходив від учня до учня. Хтось мріяв про гарні оцінки — і зошит допомагав їм зосередитися на навчанні. Хтось хотів навчитися малювати — і раптом знаходив чудовий безкоштовний майстер-клас. Хтось мріяв про друзів — і зошит давав сміливість зробити перший крок.Але кожного разу зошит працював лише тоді, коли людина сама докладала зусиль.Одного разу зошит потрапив до дівчинки Олі, яка дуже хотіла допомогти своїй хворій бабусі. Вона написала:“Хочу, щоб бабуся одужала.”Зошит не міг вилікувати бабусю — він же не був магічним. Але він підказав Олі, як саме вона може допомогти: приносити ліки вчасно, готувати корисну їжу, читати бабусі книжки, щоб вона не сумувала.Оля докладала всіх зусиль, і поволі бабусі справді ставало краще. Не через магію, а через любов, турботу і старанність онуки.Коли зошит повернувся до Максима наприкінці року, на останній сторінці з’явився новий напис:“Дорогі друзі! Ви навчилися найважливішого: будь-яка мрія може здійснитися, якщо ви готові працювати заради неї. Тепер вам не потрібен чарівний зошит — бо справжня магія живе у ваших серцях, у вашій наполегливості та вірі в себе. Ви самі — творці своїх бажань.”І знаєте що? Зошит мав рацію. Діти продовжували досягати своїх цілей — і без зошита. Бо вони зрозуміли головне: немає легких шляхів до мрії, але кожна зроблений крок наближає тебе до неї.А зошит? Він зник так само таємниче, як і з’явився. Можливо, він подорожує далі, допомагаючи іншим дітям зрозуміти, що справжня магія — це їхня власна наполегливість, доброта і віра в себе.