Сучасні казки

Жила-була команда веселих і хоробрих щенят, відомих як “Щенячий Патруль”. Вони завжди допомагали жителям міста, рятували друзів і вирішували найскладніші завдання. У цій команді були: Гонщик – відважний поліцейський пес; Маршал – веселий пожежник; Роккі – винахідливий механік; Зума – вправний рятувальник на воді; Скай – смілива льотчиця; Кремез (Кріпиш) – майстерний будівельник. Командував ними їхній добрий друг Райдер. Він завжди знав, коли настане момент, коли місту або природі потрібна допомога. Одного разу в містечку Адвенчер-Бей сталася справжня біда. Величезна буря насувалася на місто, і вітер почав здувати дахи з будинків. На річці рівень води піднявся так високо, що всі думали, що затопить вулиці. Мешканці міста були налякані і не знали, що робити. Райдер миттю скликав “Щенячий Патруль”. Гонщик взяв на себе керівництво, швидко видав завдання кожному зі щенят. Маршал допомагав гасити пожежі, які виникали через блискавки. Скай полетіла в небо і допомагала стежити за бурею, попереджаючи мешканців, які були в небезпеці. Зума був на річці і контролював рівень води, щоб запобігти повені. Кремез (Кріпиш) ремонтував зламані речі, а Роккі допомагав звірам, які втекли до лісу.Завдяки злагодженій роботі всі щенята змогли врятувати місто від стихійного лиха. Мешканці були вдячні своїм чотирилапим героям, а Щенячий Патруль знову показав, що для них немає нічого неможливого.З того дня мешканці міста знали, що в будь-який момент, коли потрібна допомога, Щенячий Патруль завжди поруч!Мораль казки: Взаємодопомога і командна робота можуть подолати будь-які труднощі!

Далеко в безкрайніх океанських просторах існував легендарний Острів Зірок, де, за переказами, ховалося золото, яке світилося вночі, наче зірки на небі. Багато хто намагався знайти цей скарб, але ніхто не повертався.Одного дня капітан Джек Шторм, відомий пірат із безліччю перемог за плечима, почув про це місце. Його душа запалала бажанням стати господарем зіркового золота. Він зібрав свою команду, яка складалася з веселих, але хоробрих піратів: моряка Тома, що знав мову хвиль, кок Окорок, який вмів варити суп навіть із морської води, і маленького юнгу Фредді, який мріяв стати капітаном.— Ми знайдемо Острів Зірок, навіть якщо доведеться плисти до краю світу! — оголосив Джек, здійнявши свою шаблю до неба.Шлях до ОстроваПодорож була важкою. Хвилі здіймалися, як гори, вітри здували вітрила, а шторми намагалися перевернути корабель. Але команда трималася разом. Моряк Том слухав шум хвиль і визначав шлях, Окорок годував команду смачним супом, а юнга Фредді завжди допомагав піднімати вітрила. Одного вечора, коли сонце занурювалося в океан, у небі з’явилася яскрава зірка. Вона вказувала шлях, ніби промовляла: «Слідуй за мною!»Небезпеки ОстроваКоли пірати нарешті досягли Острова Зірок, перед ними постало дивне видовище. Пальми світилися, піщаний берег мерехтів золотим світлом, а повітря було наповнене мелодією, що лунала з глибин джунглів. — Будьте обережні, це місце не таке просте, — попередив Джек.Вони ступили на острів і одразу потрапили у пастку. Золотий пісок засмоктував їх, наче живий! Завдяки хитрощам Тома та сміливості Фредді команді вдалося звільнитися.Далі джунглі сповнилися загадками. На кожному кроці піратам доводилося розгадувати завдання: перелічити зірки в небі, знайти шлях за світінням рідкісних квітів і навіть співати пісню про море.Скарб ЗірокКоли пірати нарешті дісталися до центру острова, вони побачили величезну скелю, вкриту мерехтливими зірками. На вершині лежала скриня. Джек відкрив її, і всередині замість золота побачив… кристали, що світилися чарівним світлом.— Це і є зіркове золото? — здивувався Окорок.— Так, але воно має іншу цінність, — сказав старий голос.Перед ними з’явився мудрий старець у мантії зі світлячків. Він пояснив, що кристали дарують не багатство, а мудрість і силу об’єднувати серця.— Справжній скарб — це ваша дружба і спільна мрія, яка привела вас сюди, — промовив старець і зник. ПоверненняКоли команда повернулася на корабель, вони зрозуміли, що стали набагато ближчими одне до одного. Кристали тепер висіли на щоглі, освітлюючи шлях у будь-яку бурю.— Хоч ми й не знайшли золота, ми стали найбагатшими, — сказав капітан Джек.І їхній корабель назавжди залишився в легендах як той, що несе світло дружби й відваги.

Бембі з’явився на світ у лісовій гущавині. Він лежав біля своєї мами олениці на маленькій галяві, надійно схованій серед густих чагарів. Згори над галявою повисли рясно-зелені лапаті віти високих дерев. Здавалося, що мати з оленям матимуть спокій у своїй схованці.Але цікава всюдисуща сорока таки вистежила їх. «Яке чарівне дитя!» — заверещала вона і майнула нетрями, розносячи новину серед мешканців лісу.Цокотіння крилатої плетухи привернуло загальну увагу — десятки птахів та звірят побігли, пострибали, полетіли, щоб побачити нового мешканця лісу. Між кущами вистрибом поспішали зайці, розпушивши хвости; перелітали з гілки на гілку білки, а між ними й над ними пурхали пройдисвіти- горобці.Навіть сова, що цілий день куняла в темряві, навіть вона прокинулась, бо одне зайченя затарабанило по стовбуру дерева так, що затремтіло совине дупло.— Хто там? Хто? — сонно пробуркотіла сова, не знаючи останніх новин.—Прокидайся, Сово! —гукнуло їй зайченя. — В родині королівських оленів народився малий королевич!—Всі поспішають його побачити, — сказала білка, зазираючи в дупло. — Ходімо з нами!Зітхнувши, сова розправила крила і полетіла слідом за і усіма. Навколо галявини вже зібралися білки та зайці. Вони дивилися крізь кущі, розглядаючи оленицю й мале плямисте створіння поруч з нею.Створіння називалося Бембі — то й був новонароджений королевич лісу. Але не всі ще його роздивилися.Сова перша порушила урочисту тишу.— Оце-то подія! — сказала вона. — Оце-то подія! Таке нечасто буває. Нечасто трапляється побачити новонародженого королевича, та ще й у лісі. Прийміть наші поздоровлення і привітання!Олениця підвела очі.— Дякую, — тихо сказала вона.По тому вона ніжно підштовхнула носом свого сонного ! сина — малий теж підвів голову й озирнувся.Вона підштовхнула Бембі ще раз, прошепотіла: «Підведися!» — й підбадьорливо лизнула його. Оленятко різко звелося на тонкі ніжки. Вони в нього тремтіли, і, силкуючися встояти, малий сперся на маму. — Ви погляньте лиш! Він уже намагається стояти! — закричало зайченя Барабанщик і затарабанило по землі зразу двома лапами. — Він шикарний!—Барабанщику! — докірливо похитала головою мати- зайчиха. — Де ти набрався таких словечок?!Ноги в оленяти були, як ви самі розумієте, ще слабкі, але воно уперто стояло поруч із мамою.Потроху звірі почали розходитися. Кожен вклонявся, прощався і йшов своєю дорогою.Барабанщик прощався останній.— Як ви назвете маленького королевича? — запитав він.—Я назву його Бембі, — відповіла олениця.—Бембі, — повторив Барабанщик, —- Бембі. Непогане ім’я. Рости здоровий, Бембі! — і він пострибав слідом за сестрами й мамою.Незабаром усі звірі довідались, як звати оленятко.Того літа в лісі було напрочуд гарно. Небо променилося ясною блакиттю, дерева красувалися буйнозеленим листям, а земля рясніла різнобарвними квітами, що яскріли, наче зірки — жовті, червоні та білі.Бембі любив ходити з мамою лісовими стежками, такими вузенькими, що кущі сплітали над ними свої віти. Часом гілка зачіпала його за ногу чи якийсь кущ боляче стьобав по стегну. Але мама завжди бувала поруч і щоразу допомагала вивчати закони лісу.Потроху в Бембі ставало дедалі більше друзів. Білочки вітали його, стрибаючи слідом: «Доброго ранку, королевичу!» Опосуми звисали з дерев, погойдуючись на хвостах, і кричали: «Привіт, королевичу Бембі!» Оленя здивовано озирало звірят, не відповідаючи їм, — воно ж бо іце зовсім не вміло говорити.Якось Бембі з мамою вийшли на галявинку й зустріли там Барабанщика зі всіма його родичами.—Гей, Бембі! — гукнуло зайченя. — Пограймося!—Так, так, пограйся з нами! — закричала сестра Барабанщика.І зайці почали гасати по галявині, перестрибуючи через галузки, горбочки й купини трави. Вони закружляли навколо Бембі так швидко, що в того запаморочилось у голові. Оленя скам’яніло, захоплене й здивоване.Барабанщик перескочив через колоду, і всі його сестри стрибнули слідом за ним.— Ну ж бо, Бембі! — гукнуло зайченя. — Стрибай до нас!Бембі врешті наважився. Він стрибнув і впав животом на колоду; дві його ноги зависли по один бік її, а дві — з іншого боку. Оленя безпорадно сповзло з колоди, та Барабанщик тільки вухами повів.—Нічого, зараз не вийшло, вийде іншого разу,— підморгнув він.Бембі випростав ноги й підвівся знову. Але він і досі ще не вмів розмовляти. Оленя незграбно потупцювало за Барабанщиком до зграйки птахів, що сиділи на гілці, низько похиленій над землею.Бембі глянув угору.—Це птахи, Бембі, — сказав йому Барабанщик. — Птахи!—Птахи, — повільно вимовив слідом за ним Бембі.Це було перше слово, яке сказав юний королевич!Барабанщик та його сестри аж затанцювали від захвату, та й самому Бембі було дуже приємно. Він знову й знову повторював собі щойно вивчене слово. А уздрівши метелика, що перелітав стежку, вже впевнено гукнув:— Птах! Птах!— Ні, Бембі, — відповів Барабанщик. — То не птах. То метелик.Метелик зник серед жовтих суцвіть. Бембі, як щасливий всезнайка, підійшов до квітів, нахилився й гукнув:—Метелик!— Ні, Бембі, — виправив Барабанщик. — То не метелик. То квітка!Він занурив ніс між квіти й понюхав. Бембі зробив те ж саме, та раптом злякано відсахнувся. Він торкнув носом щось волохате й тепле.З квітів виринула маленька чорна голова з двома блискучими очками.—Квітка! — закричав Бембі.Чорні оченята моргнули — зразу обидва. Мале звірятко вийшло з квітів, блиснувши проти сонця білою смугою на чорній спині.Заєць аж лягав зі сміху. Він так реготав, що довго не міг спромогтися на слово.— Ніяка це не квітка, — нарешті пояснив Барабанщик, — це скунс, звірок такий!— Квітка! — повторив Бембі, потопаючи в зливі нових слів.— А мені байдуже, — сказав скунс, — молодой королевич може називати мене Квіткою, коли хоче. Мені навіть подобається це ім’я.Так Бембі здобув ще одного приятеля, а скунс — нове ім’я.Одного ранку Бембі з мамою пішли стежкою, якою досі ще не ходили. Стежка пролягала густими хащами. Аж ось попереду з’явився просвіт. Олениця з сином увійшли в чагарі, заплетені в’юнкими рослинами. За кілька кроків видніла осяяна яскравим сонцем галявина. Бембі хотів негайно ж туди побігти, але мати спинила його.— Зачекай, — мовила вона, — не можна вибігати на моріжок, не впевнившись, що там безпечно.Повільно, обережно вона ступила кілька кроків, прислухалася і втягла напруженими ніздрями повітря, повертаючи навсібіч голову. І лише тоді гукнула до сина:—Ходімо!Бембі вистрибнув з чагарів. Йому було так радісно й гарно, що він почав підплигувати на зеленому моріжку — такого чудового просторого місця йому ще не доводилося бачити.—Лови мене! — гукнула мама й побігла.Бембі кинувся наздогін. Йому здалося, що він летить, легко, без жодного зусилля.Мати навчала Бембі гратися й бігати у високій траві — вони описували кола, тішачися простором та безпекою. Це тривало довго, поки нарешті олениця зупинилася відпочити.Бембі гасав далі, вивчаючи все довкола. І як же він здивувався, коли раптом побачив свого малого приятеля скунса, що сидів серед квітів.—Доброго райку, Квітко! — сказав Бембі: останнім часом його словник значно збільшився.Скунс відповів на привітання, чемно усміхнувшись. Але Бембі не міг довго встояти на одному місці. Він стрибнув ще раз і побачив Барабанщика, який тут-таки, неподалік, поскубував разом із сестрами смачну конюшину. Ледве повертаючи язиком у роті, повному конюшини, Барабанщик все ж таки спромігся запросити приятеля:— Скуштуй, Бембі! Поскуби разом із нами!Бембі скуштував. Ця трава була незвичайна не тільки на вигляд. Смакувала вона теж незвичайно. Оленя швидко зрозуміло, що зайці недарма її полюбляли, і запам’ятало, яка на вигляд конюшина — запашна їжа, досі йому не відома.Та коли він іще раз ткнувся носом у смачне зілля, звідти виплигнула велика зелена жаба і спокійнісінько пострибала, собі до ставка, що виблискував зовсім поруч. Бембі був украй здивований: по-перше, він досі ніколи не бачив жаб, а по- друге, вперше уздрів ставок. Він прожогом кинувся до води, щоб краще усе розгледіти.Де ж могла подітися та жаба? Бембі здивовано оглядав кола, що ширилися блискучою гладінню, і підійшов ще ближче — зазирнути в ставок. Водяне плесо потроху заспокоїлося, але, глянувши в воду, Бембі стрибнув назад. Він страшенно! злякався, бо побачив оленя, що уважно дивилося на нього з води.— Не лякайся, Бембі! — засміялася позаду мама. — Ти просто бачиш себе у воді.Бембі глянув ще раз. Але тепер уже двоє оленят дивилося на нього з води. Це було вже занадто. Бембі знову стрибнув назад, та, звівши голову і сторожко озирнувшись, він побачив, що це йому не привиділося. Поруч з ним стояло ще одне оленя.— Здоров! — сказало воно.Бембі відступив назад, зупинився, потім знову позадкуй вав і кинувся чимдуж до мами, яка спокійно поскубувала, траву поруч із іншою оленицею. Бембі вклонився незнайомці; й злякано озирнувся на оленя, що бігло за ним слідом.— Не бійся, Бембі, — сказала йому мама. — То маленька Фаліна, а це — твоя тітка Ена. Ти не хочеш привітатися з ними?— Добрий день, Бембі, — сказали олені.Але Бембі нічого не відповів.Ти ж хотів познайомитися з іншими оленями, — додала мати, — а тітка Ена й Фаліна — такі самі олені, як ми з тобою. Чого ж ти мовчиш? Невже ти не можеш до них обізватися?—Добрий день! — прошепотів Бембі ледь чутно.—Ходімо побавимось, Бембі, — запропонувала Фаліна, що здивувалася, почувши голос нового свого знайомця, — такий він був тихий. Вона стрибнула й лизнула Бембі в ніс.Бембі стрімголов помчав від неї, а Фаліна побігла навздогін. Здавалося, іцо малюки летять, не торкаючись до землі.Вони бігали одне за одним, не знаючи втоми, перестрибуючи горбочки й невисокі кущі.Коли оленята зупинилися, вкрай захекані й потомлені, вони були вже добрими друзями.Потім оленята рушили гуляти в парі, неквапно ступаючи по соковитій траві, — Бембі відчув, яким цікавим стає життя, коли знайдеш щирого приятеля, і весь аж промінився щастям.А прогулянки з мамою ставали тепер ще цікавіші. Вони знаходили нові стежки та барвисті галявини. Це був час найбільшої радості Бембі і найбільшого страху. Якось далеко в лісі щось тріснуло, й мама сказала, що то стріляє людина, — Людина, Яка Полює На Оленів. Бембі побачив у материних очах щирий безпорадний жах, коли вона додала: то смерть, невблаганна смерть глухо тріснула в лісі, а смерть наздоганяє так швидко, що найпрудкіший з оленів не може від неї втекти.— Стережися озброєних людей, сину, — сумно мовила олениця.Минали дні. Листя на деревах жовкло, хилилася й висихала трава, безжалісний вітер обдирав гілки, й ті стирчали чорні, голі, розпачливо похитуючись під похмурим сірим небом.Якось уранці Бембі прокинувся від холоду. Холод проймав його і поколював сотнями гострих колючок. Ще не розплющивши очей, оленя відчуло, що в повітрі потягло чимось незвичним, зовсім-зовсім новим. Бембі сторожко визирнув зі своєї схованки. Все навкруги було вкрите чимось білим.— Це сніг, Бембі,—сказала йому мати,— виходь, пострибай трохи, не бійся!Обережно-обережно Бембі ступив на сніг. Його копитце зразу ж глибоко пірнуло в пухнасту м’яку ковдру. Оленяті доводилося високо підіймати ноги, щоб переступати. Знову й знову він підкидав сніжні хмарки та пластівці снігу наче мерзле листя спадало оленяті на спину й на ніс. Сніжинки лоскотали горло й поколювали очі.Бембі був у захваті. Сонце яскраво відбивалося від сліпучо-білої поверхні. Повітря було чисте і м’яке, а навколо весело кружляли й падали білі зірки.Вибігши на горбочок, Бембі побачив, що все, поки сягав зір, стало біле. Навіть ставок був білий. А посередині білого ставка сидів Барабанщик.— Біжи сюди, Бембі! — крикнуло зайченя. — Поглянь лиш! Вода задубіла! Ти коли бачив таке? — Він барабанив задньою ногою по кризі. — Тут можна навіть ковзатися! Ось дивись, як це робиться!Барабанщик розігнався і помчав через ставок. Бембі надумав спробувати й собі, але ноги під ним роз’їхались в різні боки, і оленя впало на тверду кригу. Бембі гадав, що це зовсім не смішно, хоч Барабанщик аж зайшовся реготом.— Слухай, Барабанщику, — сказав Бембі, марно намагаючись зіпнутися на ноги, — пограймося в щось інше. — Він нарешті випростався і струшував тепер примерзлі грудочки снігу. — А де Квітка?— Де Квітка? — замислився Барабанщик. — Здається, знаю! Біжімо!Він допоміг Бембі зійти на берег, і вони побігли — Барабанщик попереду, оленя за ним — до нори, де жили скунси. Звірята нахилилися й по черзі зазирнули в нору. Там, мирно посопуючи на своєму ліжку, вистеленому засушеними квітами, лежав маленький скунс.— Прокидайся, Квітко! — гукнув Бембі.—А що, вже весна? — сонним голосом спитав Квітка, напіврозплющивши очі.—Ні, щойно зима почалася, — сказав Бембі. — Це так гарно. Що ти тут робиш?—В мене зимова сплячка, — поважно відповів малий скунс, — хіба ж ти не знаєш, що всі квіти сплять узимку?Барабанщик позіхнув:— Знаєте, друзі, мені теж захотілося подрімати. Бувай, Бембі, ще побачимося!Оленя повернулось до мами.— Не турбуйся, Бембі, — сказала олениця. — Зима скоро закінчиться, знову прийде весна.Бембі ліг спати в затишній теплій хащі, куди вітер не міг продертися. Він снив про веселі ігри, про друзів, про те, як вони бавитимуться, коли прийде весна.В оленяти все ще було попереду — справжні пригоди, справжні радощі та печалі, крізь які він має пройти, доки стане дорослим оленем з гарними рогами над головою. Він стане, неодмінно стане ним, Бембі, малий королевич великого лісу.Його казка тільки починається…

Одного ясного дня до Щенячого Патруля надійшла надзвичайна місія! На базу Патруля прилетів космічний корабель, а капітан Космічної станції звернувся до Гончика. Гончик – відважний поліцейський пес; Маршал – веселий пожежник; Роккі – винахідливий механік; Скай – смілива льотчиця; Кремез (Кріпиш) – майстерний будівельник. “Ми втратили супутник, який мав доставити важливі дані. Він зник на далекій планеті, і ми потребуємо вашої допомоги, щоб знайти його!” — сказав капітан.“Щенячий Патруль, на допомогу!” — вигукнув Райдер, і команда готова вирушати в космос!Зібравшись у космічному кораблі, команда щенят піднялася в небо, ковзаючи через зоряне небо. У кожного щеняти була своя особлива місія: Гончик був у своєму космічному костюмі, готовий до будь-якої ситуації, а Скай не могла дочекатися, щоб покермувати космічним літаком.“Залишайтеся на зв’язку!” — сказала Скай, розвертаючи корабель. Всі були готові допомогти і вирушили до загадкової планети. Коли вони приземлилися на планеті, вони побачили, що все виглядало незвично: величезні квіти світяться в темряві, а навколо літають дивні істоти, схожі на величезних метеликів, які тягнули за собою зоряний пил.“Ми знаходимося на планеті Луміна!” — сказав Роккі, дивлячись на карту, яку він отримав. “Тут живуть добрі інопланетні тварини. Вони можуть допомогти нам знайти супутник!”І ось вони зустріли перших місцевих жителів — маленьких створінь, що світилися та схожих на енергійних котиків, які називали себе Луміки. Вони були дуже добрі, але не могли самі впоратися з усіма труднощами на планеті. “Ми бачили супутник, але він потрапив у капкан на тому боці планети!” — сказав один із Луміків. “Ми потребуємо вашої допомоги, Щенячий Патруль!”Команда щенят вирушила на допомогу. Вони подолали високі гори з космічними каменями та навіть переправлялися через річки з літаючими медузами, що світяться. Дорога була важкою, але щенята не здавалися — вони разом долали всі перешкоди!Нарешті, після довгого шляху, вони дісталися до місця, де був втрачений супутник. Він застряг у величезному космічному дереві, і його потрібно було витягнути.“Зараз ми вам допоможемо!” — сказав Кремез (Кріпиш), і разом з Гончиком вони почали обережно діставати супутник з дерева. Луміки разом з ними допомагали, підказуючи, як бути обережними.Всі разом, з величезною командною роботою, вони звільнили супутник, і його можна було повернути на космічну станцію.“Дякуємо вам, Щенячий Патруль!” — вигукнув один із Луміків. “Ви справжні герої!”“Нема за що, друзі! Ми завжди готові допомогти!” — відповів Гончиком.Перед тим, як повернутися додому, Щенячий Патруль отримав від Луміків у подарунок світячі зірки, які завжди нагадуватимуть їм про цю захопливу місію.На шляху додому щенята згадували свою подорож і зрозуміли, що справжня сила — це в єдності та допомозі один одному. Тепер вони знали: у космосі теж є доброта та підтримка.І так, знову повернувшись до рідного міста, Щенячий Патруль був готовий до нових пригод і допомоги тим, хто потребує!

Одного сонячного ранку свинка Пеппа разом із Джорджем та мамою сиділа на кухні. За вікном співали пташки, а весняний вітер приносив аромат квітів. Пеппа відклала ложку з кашею і вигукнула: — Мамо, я хочу щось цікаве зробити з друзями!Мама-свинка усміхнулася. — А що як влаштувати костюмований бал? Ви зможете одягтися в улюблених героїв, придумати танці та навіть поставити невелику виставу!— Ой, як чудово! — підстрибнула Пеппа. — Джордже, ти станеш драконом!— Рррр! — загарчав Джордж, розмахуючи руками, наче крилами.Пеппа одразу побігла до телефону, щоб зателефонувати своїм друзям: Зої-зебрі, Сюзі-ягничці, Педро-поні та іншим. Усі були в захваті від ідеї та погодилися прийти в костюмах.Підготовка до балу Свинки ПеппиНаступного дня на галявині біля будинку Пеппи розгорнулася справжня підготовка. Мама-свинка прикрашала дерева гірляндами, а тато-свин надимав кольорові кульки. Пеппа й Джордж допомагали: вони складали підноси зі смаколиками — печивом у формі зірочок та лимонадом із парасольками.Друзі почали приходити в своїх костюмах. Педро був відважним ковбоєм, Ягничка Сюзі з’явилася у вигляді феї з чарівною паличкою, а Зої — у капелюсі відьмочки. Пеппа обрала костюм принцеси, а Джордж хвацько гарчав у своєму зеленому костюмі дракона. — Ви всі такі красиві! — вигукнула Пеппа, побачивши друзів.Чудесний вечірБал розпочався з веселої гри «Хто я?». Учасники вгадували, ким стали їхні друзі. Потім Зої-фея запропонувала створити магічний танок. Усі під музику почали кружляти, махати уявними паличками та зображати чарівні чари.Раптом Педро-ковбой вигукнув: — А де ж справжній скарб для балу? Що, як ми знайдемо його?Ідея дуже всім сподобалася. Тато-свин сховав у кущах «скарб» — великий ящик із шоколадними монетами. За картою, яку він намалював, друзі почали шукати скарб. Вони стрибали через калюжі, пролазили під гілками та шукали під каміннями. Нарешті, Пеппа знайшла ящик і радісно вигукнула: — Ура! Ми знайшли скарб!Кінець балуКоли сонце сіло за обрій, друзі влаштували невеликий концерт, розповідаючи кумедні історії зі своїх пригод. Мама-свинка з татом аплодували та знімали все на камеру.— Це був найкращий бал! — сказала Пеппа, обіймаючи Джорджа.Друзі прощалися, домовляючись зустрітися знову й придумати щось не менш цікаве.Пеппа лягла спати з усмішкою, думаючи про яскравий день, і тихо прошепотіла: — Завтра буде ще більше пригод!Кінець.

Привіт! Мене звати Джиміні Цвіркун.Сьогодні я поділюся з вами дивовижною історією, яка трапилася зі мною багато років тому.Все почалося в затишному будиночку доброго майстра на ім’я Джеппетто. Він був талановитим різьбярем: його руки могли створити з дерева все, що завгодно — від шаф і сервантів до чарівних годинників із зозулею. Жив Джеппетто сам, але йому ніколи не було нудно. У його домі мешкали кіт на ім’я Фігаро та золота рибка Клео.Та хоча Джеппетто мав таких милих друзів, йому все ж бракувало справжньої компанії. Одного дня він вирізьбив із шматка сосни ляльку, схожу на справжнього хлопчика, і назвав її Піноккіо.— Якби ж Піноккіо став справжнім хлопчиком, — подумав Джеппетто, дивлячись на свій витвір. — Я завжди мріяв про сина.Тієї ночі, лежачи у ліжку, він поглянув у небо, і його погляд зупинився на яскравій зірці, що падала.— Дивись, Фігаро, падаюча зірка! — вигукнув Джеппетто і швидко додав: — Кажуть, вона може здійснити найзаповітніші мрії.Потім він усміхнувся і пробурмотів: — Хіба це можливо? Просто казки…І незабаром поринув у сон, не підозрюючи, що цієї ночі його бажання почне збуватися.А вночі, поки Джеппетто, Фігаро та Клео спали, у відкрите вікно влетіла Блакитна Фея.— Я тут, щоб виконати бажання Джеппетто, — прошепотіла вона і м’яко торкнулася Піноккіо своєю чарівною паличкою. Потім Блакитна Фея глянула на мене.— А тобі, Цвіркуне Джіміні, доведеться попрацювати з совістю Піноккіо. Зроби так, щоб він став сміливим, чесним, добрим, і колись він перетвориться на справжнього хлопчика.Піноккіо одразу почав рухатися, вертітися на всі боки. Його рухи були незграбними, і він наробив чимало шуму. Цей гамір розбудив Фігаро та Джеппетто. Старий не вірив своїм очам.— Подивися, Фігаро! Моя дерев’яна лялька ожила! — вигукнув Джеппетто. — Дивись, вона танцює та співає, як справжній хлопчик!Джеппетто сяяв від щастя. Він обіймав і цілував Піноккіо, повторюючи: — Мій хлопчику, мій хлопчику! Нарешті й у мене є син! І хоча ти зроблений із дерева, для мене ти завжди будеш справжнім сином.Наступного ранку Джеппетто звернувся до Піноккіо: — Сьогодні ти підеш до школи. Тобі потрібно стати розумним, як інші діти.Піноккіо зрадів, почувши це, і весело поскакав вулицею в напрямку школи.На його шляху під аркою стояли двоє хитрунів, щось перешіптуючись між собою. Це були відомі міські злодії: пронира-лис Чесний Джон і його спільник, худий та голодний кіт Гідеон.— Глянь на дерев’яну ляльку, он там, — сказав лис, прищуривши очі. — Вона рухається без жодної мотузки. Що думаєш, друже? Чи не заробити нам на ній чесний золотий, га?— Давай поговоримо з ним, – відповів кіт.— Доброго дня, хлопче, — привітав Піноккіо Чесний Джон. — Сьогодні в тебе щасливий день, ти вчасно опинився в нашому місті. Ходімо з нами, і я обіцяю тобі, ти станеш артистом всесвітнього відомого лялькового театру Стромболі!— Лялькового театру! —захоплено вигукнув Піноккіо. — Як би мені цього хотілося… Але мені треба йти до школи.— Дурниці, — махнув рукою лис, — твоя школа зачекає.Так Піноккіо потрапив до лялькового театру Стромболі, де його виступ викликав захоплення у глядачів.Заглянувши до театру, я побачив огрядного директора, Стромболі, який гримів: — Співай, Піноккіо, співай!І Піноккіо, щосили стараючись, заспівав: — Я без мотузок, я сам собі пан, Голова крутиться, як хочу я сам. Був дерев’яним, став живий, Хто ще такий веселий і гнучкий? Я не іграшка, не на повідку, Свободу свою нікому не віддам, Я сам собі господар, я справжній Пан! Публіка шаленіла від захвату, обсипаючи його монетами.— Що ж, він, здається, мене більше не потребує, — подумав я з сумом. — Піду до Джеппетто і повідомлю йому, що Піноккіо, ймовірно, не повернеться.— Прекрасно, прекрасно! — вигукнув Стромболі, обіймаючи Піноккіо. — Ти справжня золота жила! Ми виступатимемо по всьому світу!— О, звісно! — закивав головою Піноккіо. — Але спершу я маю повернутися до свого батька. Завтра я обов’язково прийду.— Ну ні, друже! — прогарчав Стромболі, схопивши його за руку. — Ти залишишся тут!Перш ніж Піноккіо встиг щось відповісти, Стромболі кинув його у стару пташину клітку та зареготав: — Тут тобі і місце! Ха-ха-ха!Я почув, як Піноккіо голосно кликав мене: — Джіміні! Джіміні! Допоможи! Стромболі схопив мене і посадив у клітку!— От як… Краще б тобі піти до школи! Добре, я спробую відкрити замок.Але замок виявився занадто великим та міцним. Минув час, і ми з Піноккіо все більше впадали у відчай.— Дивись! — раптом закричав Піноккіо і показав на вікно. – Падаюча зірка! До нас летить Блакитна Фея.За мить Голуба Фея залетіла у фургон.— Що трапилось? – запитала вона.І тут Піноккіо збрехав, що дорогою до школи на нього напали якісь чудовиська і засунули його в мішок. І чим більше він брехав, то довшим і довшим ставав його ніс.— Піноккіо, ну скажи правду, може, Блакитна Фея дасть тобі ще один шанс!І тоді він розповів, як все було насправді.— Гаразд, заради старого доброго Джеппетто я тебе звільню, — сказала Блакитна Фея. — Але пам’ятай: хлопчик, який не хоче бути слухняним, може залишитися дерев’яним на все життя.А в цей час лисиця Чесний Джон і кіт Гідеон сиділи в шинку і обговорювали угоду зі Стромболі.— Ха, та ви отримали за хлопця жалюгідні копійки, — сказав хтось.То був візник, що піднявся з-за свого столу.— Я плачу за маленьких хлопчиків значно більше.— Набравши повну карету неслухняних хлопчиків, я відвожу їх на Острів насолод, а звідтам вони повертаються віслюками. Ха-ха-ха!Ми з Піноккіо бігли додому, до Джеппетто. На жаль, я обігнав його і не помітив, як лис Чесний Джон і кіт Гідеон схопили малюка.— Так-так, юначе, — сказав лис. – Не схоже, щоб ви дуже хотіли ходити до школи.— Ні, я хочу, але спочатку я маю зайти додому, побачити тата, — відповів Піноккіо.— Нісенітниці, — гаркнув лис. — Подивися на себе: ти блідий, у тебе температура, тобі терміново треба відпочити на Острові насолод.— Острів насолод? — Протягнув Піноккіо. — Звучить чудово!І він дав двом розбійникам посадити себе в карету, забиту іншими хлопцями. На щастя, я встиг застрибнути на задок карети. Ми довго їхали, а потім пливли більшу частину ночі, поки, нарешті, не досягли Острова насолод.Острів був схожий на гігантський парк розваг з американськими гірками і різною їжею, але тільки дуже шкідливою. Діти набирали собі солодощів, чіпсів, плавали річкою з лимонадом, що протікала між горами з морозива.Піноккіо потоваришував із забіякою та хуліганом на прізвисько Фітіль. Він увесь час бешкетував ламав речі, і Піноккіо вирішив у всьому наслідувати його.Я знайшов їх граючими у більярд. Якраз настала черга Фітіля бити по кулі, як раптом з ним сталося жахливе перетворення.Він перетворився на осла і з ревом кинувся навтьоки.Піноккіо було хотів посміятися, але те саме почало відбуватися і з ним. Спочатку у нього виросли довгі ослячі вуха, потім з’явився хвіст.— Піноккіо, швидше! — закричав я. — Стрибай у воду, можливо, це зупинить чари!На щастя, вода частково допомогла. Ослячі вуха й хвіст почали зникати, але ми були втомлені, змучені та налякані.Коли ми повернулися додому, нас чекало розчарування — будинок був порожнім. Джеппетто, Фігаро і Клео зникли. Ми зазирнули у вікно, але не побачили ані душі.Раптом через вікно влетів аркуш паперу. Це був лист: “Джеппетто вирушив у море на пошуки Піноккіо. Але його корабель проковтнув жахливий морський кит, відомий як Жах Глибин. Джеппетто, Фігаро та Клео опинилися всередині китового живота. Вони чекають, сподіваючись, що кит відкриє рот і дасть змогу зловити трохи риби, адже вони давно нічого не їли та голодують.” — Давай, Джіміні, ми мусимо його врятувати! — вигукнув Піноккіо.Ми стояли на високій скелі біля океану. Піноккіо прив’язав до свого ослячого хвоста важкий камінь, щоб швидше опуститися на дно.І за секунду ми вже опинилися в морських глибинах.— Куди ж нам іти?— Дивись, там плаває риба тунець. Кити люблять смакувати тунцями, давай підемо за ним, — запропонував Піноккіо.Раптом щось ніби потягло нас крізь товщу води. Це кит розтулив свою пащу і заковтнув тунця. Ми пішли за рибою і побачили Джеппетто, який рибалив з човна.Джеппетто витяг своєю вудкою Піноккіо. Які ж вони були раді зустрічі.— Сину мій, синочку! Я вже думав, що тебе ніколи більше не побачу.— Татку, я так за тобою нудьгував! Я тебе ніколи більше не залишу!— А що в тебе з вухами? – спитав Джеппетто. — І що то за хвіст?— Я тобі пізніше розповім,— відповів Піноккіо.— Спочатку нам треба вибратися звідси. І я знаю, як це зробити: ми зробимо з човна пліт, а частину, що залишилася, підпалимо.—Ти хочеш розвести вогонь? —запитав Джеппетто.— Так, тоді Чудовисько пчихне і виплюне нас назовні.Джеппетто міцно притискав до себе Фігаро й Клео, я вчепився за Піноккіо, і раптом це сталося. З оглушливим: “А-а-а-пчхи!” ми вилетіли з горлянки страшного кита й опинилися посеред нескінченного моря.Джеппетто зовсім не мав сили триматися на плаву.— Бережи себе, Піноккіо! — прокричав він.Але Піноккіо, не вагаючись, схопив батька за комір і щосили поплив до берега.Коли вони дісталися суші, змучений Піноккіо впав на пісок і втратив свідомість.Джеппетто, хоч і знесилений, зібрав усі сили, щоб принести Піноккіо додому. Він поклав його в ліжко й не міг стримати сліз.— Прощавай, мій хлопчику, — промовив Джеппетто, схилившись над сином. — Ти віддав усе, щоб урятувати мене.Та раптом сталося диво. Піноккіо огорнуло яскраве сяйво, і його дерев’яне тіло почало змінюватися. Перед Джеппетто стояв не дерев’яний хлопчик, а справжня, жива дитина.Піноккіо підвівся, його очі засяяли, а на обличчі розцвіла радісна усмішка.— Синку! Мій справжній сину! — вигукнув Джеппетто, обіймаючи його з невимовною радістю.Обіцянка Блакитної Феї здійснилася: “Якщо ти будеш сміливим, добрим і чесним, ти станеш справжнім хлопчиком.”

Маму звали Сніжинкою, а тата — Волоцюгою. Ці імена чудово пасували їм обом.Їхні цуценята, на думку батьків, були наймилішими у світі. Троє перших малюків справді тішили всіх: вони були чемними, слухняними і завжди викликали захоплення.А от четверте цуценя… З ранку до вечора по всьому будинку лунали вигуки:— Де наш братик?— Куди він подівся цього разу?— Що цей бешкетник знову накоїв?Так, це четверте цуценя було справжнім шибеником і завдавало купу клопотів.Коли наближався час обіду, троє чемних цуценят завчасно вставали на задні лапки перед мискою і терпляче чекали на дозвіл поїсти. А четверте… З’являлося в останню мить, шмигало повз усіх і безсоромно хапалося за їжу першим!Під час ігор братики чемно бавилися своїми іграшками, а четверте цуценя не могло втриматися від бажання гризти все, що потрапляло на очі. Килим? Чудово. Черевик? Тим краще!А коли наставала ніч, три цуценяти вкладалися у свій кошик і засинали. Але четверте цуценя… Негідник якраз тоді вирішувало погавкати чи поскавуліти, голосно заявляючи про себе на всі лади.На будь-які зауваження чи крики воно не зважало, вперто залишаючись самим собою.Якось цуценят відпустили на прогулянку.Кожне цуценя взяло в зуби запашний, смачний коржик і вирушило на обід. Три чемних цуценяти попрямували до найближчого парку, щоб поїсти в затишку під тінню дерев.А от четверте — непосидючий пустун — швидко проковтнуло свій коржик і побігло шукати пригод. Незабаром він помітив двох веселих і привітних на вигляд друзів, які гралися неподалік. Радіючи можливості приєднатися, шибеник підскочив до них. Але несподівано у цих “”лагідних”” створінь виросли кігті та зуби — це виявилися коти!Розлючені, вони кинулися на малого бешкетника, і тому довелося тікати щодуху. Втікши від переслідувачів, він налетів на купу розритої землі та застиг. Перед ним швидко й вправно працював маленький кріт. Його спритність захопила цуценя.— Яка цікава гра! Як ти цього навчився? — запитав шибеник.— Рию й копаю, копаю й рию — так і навчився, — відповів кріт.Шибеник вирішив спробувати й сам. Завзято копаючи землю, він раптом натрапив на величезну, соковиту та солодку кістку.Кістка була настільки великою, що малий навіть підняти її не міг. Йому довелося тягнути свій скарб по землі до самого парку, витративши на це всі сили.А трохи раніше цією ж дорогою йшов великий та злий пес.«Ого! Чим це так смачно пахне? – сказав він, потягнувши носом.І в туж мить побачив поблизу дороги, під розлогим деревом, три чудові коржики, а біля них — трьох маленьких цуценят.Цуценята все ще милувалися своїми коржиками, вдихаючи їх чудовий запах.Пес був такий лютий і такий голодний, що троє вихованих цуценят миттю залишилися без обіду, так і не спробувавши своїх запашних коржиків!Бідні маленькі цуценята! Вони відразу відчули себе такими голодними, ображеними, беззахисними…Але хто це наближається до них? О! Та це ж шибеник тягне величезну смачну кістку!— Гей, хлопці! — крикнув він. — Ідіть сюди! Дивіться, що я знайшов! Ідіть, ідіть! Пригощайтеся!Тепер цуценята вже не гаяли часу даремно.І коли прийшов час повертатися додому, троє милих цуценят йшли ситі, задоволені, а попереду гордо виступав четвертий — наш шибеник.

Одного ранку маленька машинка Бібі виїхала на прогулянку. Сонце сяяло, пташки співали, і здавалося, що нічого не може зіпсувати день. Але раптом з’явилися темні хмари, здійнявся вітер, і почалася сильна буря.Коли буря вщухла, Бібі вирушила назад до містечка, але дорога була завалена гілками, камінням і уламками. Машинка зупинилася перед великою поваленою сосною, що перекривала шлях.— Що ж робити? — подумала Бібі. — Я маленька й сама не впораюся.Раптом до неї під’їхала сміттєва машинка Грубі.— Що трапилося, Бібі? — запитав він.— Дорога заблокована! Я хочу допомогти, але не знаю, з чого почати, — зітхнула машинка.— Разом ми зможемо це зробити, — усміхнувся Грубі.До них приєдналася вантажівка Макс, яка запропонувала підняти важкі гілки, а трактор Тяпа взявся відсунути дерево з дороги. Бульдозер Рекс допомагав розчищати залишки каміння. — Працюємо разом! — вигукнув Грубі, і команда взялася до роботи.Бібі прибирала дрібне сміття, Грубі вантажив гілки у свій кузов, Макс тягнув важкі уламки, а Тяпа разом із Рексом звільняли дорогу від дерева.— Ми чудова команда! — зраділа Бібі.Завдяки їхнім спільним зусиллям дорога була очищена. Усі машини раділи, що разом змогли подолати таку складну перешкоду.— Тепер я знаю, що разом ми можемо впоратися з будь-якими труднощами! — сказала Бібі, гордо поглянувши на друзів.З того дня Бібі та її друзі завжди допомагали одне одному й мешканцям містечка, адже зрозуміли: командна робота — це сила, яка допомагає досягати великих результатів!

У мальовничому містечку Бухточка Пригод щенячий патруль насолоджувався ясним днем. Але раптом у штабі пролунав дзвінок від мера Гудвей. Її голос був схвильованим: — Райдере, у нас біда! Міст через Річкову Долину зник! Тепер ані машини, ані люди не можуть дістатися іншого берега.Райдер швидко зібрав команду: — Щенята, у нас місія! Ми маємо з’ясувати, що сталося з мостом.Дослідження місця Щенячим ПатрулемЩенята швидко дісталися до Річкової Долини. Маршал уважно оглянув берег і сказав: — Тут видно сліди великих коліс. Можливо, хтось відвіз міст?Рокі помітив, що неподалік є уламки деревини. — Це частини мосту! Але чому він розібраний?Пошуки підказокЩенята вирішили розділитися. Зума вирушив по річці на своєму катері, а Скай піднялася в повітря, щоб знайти сліди з висоти. — Я бачу щось цікаве, — повідомила Скай. — У лісі біля річки стоїть вантажівка з деревиною!Команда швидко вирушила на місце. Там вони побачили містера Тесляра, який перевантажував дошки.— Що ви робите з нашим мостом? — запитав Райдер. Містер Тесляр зніяковів і пояснив: — Я хотів полагодити свій старий сарай, а міст виглядав таким старим і непотрібним. Я не знав, що його ще використовують.Відновлення мостуРайдер пояснив містеру Тесляру, наскільки важливим є міст для жителів. Той одразу запропонував свою допомогу. Щенячий патруль працював разом із ним, щоб швидко відновити міст.Рокі використав свої інструменти для кріплення дощичок, Маршал допоміг з безпекою, а Зума доставляв матеріали по річці. Уже до вечора міст було відновлено.— Ура! — радісно вигукнула команда, коли перша машина успішно проїхала новим мостом. Мер Гудвей подякувала щенятам за їхню допомогу: — Ви знову врятували нас! Без щенячого патруля ми б не впоралися.Урок на майбутнє Містер Тесляр пообіцяв більше не брати нічого без дозволу. А щенята вирішили поставити біля мосту табличку: “Цей міст є важливим для всіх жителів Бухточки Пригод!” Райдер усміхнувся: — Коли ми працюємо разом, немає нічого неможливого!І щенячий патруль повернувся додому, знаючи, що ще одна місія виконана успішно.