Сучасні казки

У Бухті Пригод всі чекали на весну: сніг мав розтанути, квіти розквітнути, а сонечко — зігріти землю теплом. Але щось пішло не так…— Це дивно! — вигукнув Маршал, зісковзнувши по кризі. — Вже мав би бути теплий вітерець, а тут досі мороз!— Квіти навіть не пробують прорости, — засмутилася Скай, кружляючи над лісом.— Щенячий Патруль, у нас місія! Ми маємо знайти, куди поділася весна! — оголосив Райдер. Гонщик разом з Еверест вирушив у гори — можливо, сніг там затримує тепло? Скай та Зума обстежили узбережжя — може, весну віднесло вітром у море? Маршал та Роккі вирушили в ліс шукати перші підсніжники.Але ніде не було жодних ознак весни! Поки Гонщик шукав у горах, він помітив велику тінь, що зникала в печері.— Хм… Це підозріло, — пробурмотів він і сміливо рушив уперед.Усередині печери було щось неймовірне! У великій крижаній клітці сиділа сама Весна — ніжна фея з квітковим вінком на голові.— Ой, допоможіть! — благально сказала вона. — Зима не хотіла йти і зачинила мене тут!Гонщик не міг дозволити, щоб Весна залишалася в полоні!— Не хвилюйся, я визволю тебе! Він подзвонив іншим щенятам, і вся команда кинулася на допомогу. Маршал розтопив лід своїм пожежним шлангом. Роккі знайшов механізм замка і відчинив клітку. Скай допомогла феї вибратися на світло. Як тільки Весна вийшла на волю, вона розправила крила і махнула рукою — з її долонь полетіли ніжні пелюстки, які, торкаючись землі, перетворювали сніг на зелену траву.— Це диво! — вигукнув Маршал, підстрибуючи від радості.— Тепер усі зможуть насолоджуватися теплом і квітами! — додала Скай, кружляючи над лісом.Але щось було не так…— Гляньте, там ще залишився лід! — занепокоєно сказав Гонщик, вказуючи на темний закуток печери.Весна сумно зітхнула:— Це серце зими… Воно не розтане, поки його не зігріє справжня доброта.— О, я знаю, що робити! — вигукнув Маршал і зняв з шиї свій червоний шарфик. Він акуратно загорнув крижане серце в теплу тканину і додав: — Тепер тобі не холодно, правда?Раптом сталося диво — лід почав світитися ніжним блакитним світлом, а потім… перетворився на маленьку краплинку роси!— Ого, це було неймовірно! — здивувався Роккі.— Ви не лише врятували мене, а й допомогли природі відновити баланс! — захоплено сказала Весна. — За це я подарую вам особливий весняний сюрприз!Вона легенько дмухнула, і над кожним щеням розкрився квітковий віночок, а з неба полетіли барвисті пелюстки.— Це найкращий подарунок! — зрадів Зума, вдихаючи аромат квітів.Весна махнула рукою, і легкий весняний вітерець підхопив її, несучи над лісами й полями.— Тепер усе буде добре! — почули щенята її голос, що лунав, ніби весняна пісня.Вони ще довго дивилися їй услід, а потім Гонщик гордо сказав:— Місія виконана! Щенячий Патруль завжди готовий допомогти!І справді — Весна повернулася, Бухта Пригод розквітла, і всі мешканці ще довго насолоджувалися теплом і ароматами першоцвітів. Кінець!

У королівстві Аренделл зима цього року настала раніше, ніж зазвичай. Снігопади стали сильнішими, річки вкрилися товстим шаром льоду, а сонце ховалося за холодними хмарами. Люди боялися виходити з будинків, бо мороз був таким лютим, що навіть вогонь у камінах горів слабше.Королева Ельза сиділа у своєму замку, дивлячись на засніжений світ крізь вікно. Її серце з кожним днем ставало все холоднішим. Вона не знала чому, але відчувала, що щось всередині неї змінюється. Вона більше не відчувала тепла, навіть коли її сестра Анна приносила їй гарячий шоколад і сміялася, розповідаючи веселі історії.— Анно, я… я не знаю, що зі мною, — зітхнула Ельза.— Ти просто втомилася, — обійняла її Анна. — Скоро все мине!Але не минало. Навпаки, кожного дня Ельза відчувала, що її сили ростуть, а разом із ними й холод, який вона несвідомо поширювала навколо.Одного дня у королівстві з’явилася таємнича незнайомка. Вона була одягнена в темно-синю мантію, а очі її світилися, наче кришталь.— Королева Ельза, — мовила вона, — ти володієш великою силою, але не використовуєш її повністю. Я можу допомогти тобі розкрити її справжній потенціал.Ельза, зачарована словами незнайомки, погодилася вислухати її. Вона провела її у свої покої, де незнайомка розповіла їй історію про Льодяних Королев, які колись правили світом і мали могутність, здатну підкорювати королівства.— Але щоб стати по-справжньому великою, — мовила незнайомка, — ти повинна позбутися всього, що тебе стримує.Ельза здригнулася.— Що ти маєш на увазі?— Почуттів. Любові. Спогадів, які роблять тебе слабкою, — жінка подала їй маленький, кришталевий уламок льоду. — Встав його у своє серце — і ти станеш могутньою, як ніколи. Анна, яка крадькома підслуховувала цю розмову, вбігла в кімнату.— Ельзо, ні! Це пастка!Але було пізно. Ельза доторкнулася до уламка, і її серце миттєво скував лід. Її очі стали холодними, а погляд — байдужим.Анна відчула, як по її щоках побігли сльози.— Сестро, прошу…Але Ельза більше не чула її. Вона підняла руки, і навколо здійнявся крижаний шторм.Подорож за серцемАнна не могла змиритися з тим, що її сестра стала холодною та безжальною. Вона вирушила на пошуки єдиного способу врятувати її — легендарного Вогняного Кристала, що міг розтопити навіть найхолодніше серце.Її шлях був нелегким. Вона перетнула засніжені гори, зустріла чарівних істот, що намагалися збити її з дороги, і навіть пройшла крізь магічний ліс, де дерева шепотіли таємниці.Нарешті, у печері Древніх Драконів вона знайшла Вогняний Кристал. Його сяйво було теплим і яскравим, наче сонце. Коли Анна повернулася до Аренделлу, її сестра вже збудувала крижаний трон, а люди королівства тремтіли від страху.— Ти більше не моя сестра, — холодно сказала Ельза.— Але я все ще твоя, — Анна підійшла ближче і, не вагаючись, поклала Вогняний Кристал їй у руки.Лід почав тріщати. Очі Ельзи знову наповнилися теплом. Вона тремтіла, ніби прокидаючись від страшного сну.— Анно… що я наробила?… Сестри обійнялися, а сніговий шторм стих. Сонце вперше за багато тижнів пробилося крізь хмари, розтоплюючи лід на вулицях міста.Королівство врятоване. І серце Ельзи знову стало теплим. Мораль казки: Ніяка сила не може зробити нас могутнішими, ніж любов. Вона єдина здатна розтопити навіть найхолодніше серце.

Одного вечора в будинку Свинки Пеппи стало темно — мама Свинка вимкнула світло, бо настав час лягати спати.— Надобраніч, мої любі! — сказала мама, поцілувала Пеппу і Джорджа та вийшла з кімнати.Але щойно стало зовсім темно, Джордж зіщулився під ковдрою.— Пеппо… мені страшно, — тихенько прошепотів він.— Чого ти боїшся? — запитала Пеппа.— Темряви, — зітхнув Джордж.Пеппа задумалася. Вона сама колись боялася темряви, але тато Свин пояснив їй, що ніч зовсім не страшна.— Знаєш, Джорджику, темрява — це просто відсутність світла! Вона не може тебе образити. А ще вночі з’являються найкрасивіші речі! Ходімо, я тобі покажу.Пеппа взяла Джорджа за лапку та відчинила штору. У вікні сяяв великий місяць, а на небі блищали тисячі зірок.— Дивись, які вони гарні! Це наче чарівні ліхтарики, що освітлюють ніч!Очі Джорджа округлилися від захоплення.— А ще… якщо прислухаєшся, ти почуєш, як уночі співають цвіркуни, а вітерець лагідно колише дерева. Це все частина чарівного нічного світу!Джордж почав слухати та дивитися навколо. Він побачив, як місячне світло м’яко освітлює його улюблені іграшки, а його тінь весело рухається по стіні. — Ой, моя тінь танцює! — засміявся він.— Бачиш? Темрява — не страшна, вона просто інша! — усміхнулася Пеппа.Джордж кивнув. Тепер йому було цікаво, а не страшно.— Я більше не боюся! Ніч — це чарівно!Пеппа закуталася у ковдру, а Джордж затишно влаштувався поруч. Скоро він заснув, посміхаючись. А місяць і зірки пильнували його сон, як добрі друзі.

У Тролівстві завжди панували веселощі. Кожен день був наповнений музикою, танцями й співами. Мачок, Величка, Купер та інші жителі тролячого королівства жили безтурботно, аж поки одного ранку сталося неймовірне — музика… зникла!Таємничий ранокМачок прокинувся від дивної тиші. Він підскочив на ноги, озирнувся — нічого не звучало! Не грали чарівні барабани Купера, не лунали співи тролів, навіть вітерець не шелестів у листі.— Що сталося?! — вигукнув він, підбігаючи до Велички.— Я не знаю! — схвильовано відповіла вона. — Це жахливо! Ніхто не може заспівати жодної ноти, наші інструменти мовчать, а ноги не танцюють!Зниклий ритмТролі зібралися на головній галявині. Купер пробував видобути бодай звук зі своїх барабанів, але вони залишалися німими. Смарагдовий, що завжди був життєрадісним, засмучено зітхнув.— Мені здається, що хтось викрав наш ритм! — заявив він.— Викрав ритм? — перепитала Величка. — Але як таке можливо?— Ми це дізнаємося! — рішуче сказав Мачок. — Тролі, вирушаємо на пошуки нашої музики!Подорож до Долини ЕхоВони вирушили у далеку дорогу. Йшли через ліс Соло, де завжди лунав пташиний спів, але сьогодні там панувала тиша. Пройшли річку Ритму, яка зазвичай шуміла в такт мелодіям тролів, але зараз вона текла мовчки.— Це все дуже дивно… — прошепотіла Величка.Нарешті вони дісталися Долини Ехо, місця, де живе чарівна істота — Мелодія. Кажуть, що вона охороняє баланс музики у всьому світі.— Мелодіє, допоможи нам! — вигукнув Купер.Із туману з’явилася прекрасна сяюча фігура.— Тролі, я чекала на вас, — лагідно промовила вона. — Ваш ритм викрав Хаос — дух тиші, що ненавидить музику. Він сховав її на Горі Забуття.Битва за музикуМачок і його друзі сміливо вирушили до Гори Забуття. Коли вони дісталися вершини, перед ними постав Хаос — темна фігура, що поглинала всі звуки.— Музика приносить лише метушню! — прошипів він. — Без неї світ спокійніший!— Але без музики немає радості! — заперечила Величка.— Ми доведемо тобі, що музика — це магія! — вигукнув Мачок.Тролі заплющили очі й почали згадувати свої улюблені мелодії. Купер уявив, як грає на барабанах, Величка — свої улюблені пісні, а Мачок — потужний ритм у своїх грудях.І раптом… тиша зламалася! Бум-бум-бум! Загуркотіли барабани Купера. Ля-ля-ля! Заспівала Величка. Ноги Мачка почали танцювати, а потім і всі тролі підхопили ритм!Хаос не витримав цієї потужної енергії й розчинився у повітрі. Музика повернулася до Тролівства!Щасливий фіналТролі знову танцювали й співали. Вони зрозуміли, що музика не просто розвага — це частина їхньої душі. Величка обійняла Мачка.— Ми впоралися!— І тепер ніколи не дамо музиці зникнути! — усміхнувся він.Святкування тривало всю ніч. А високо в небі мерехтіла зірка — знак того, що ритм тролів буде жити вічно!Кінець.

Одного теплого дня дівчинка, на ім’я Аліса сиділа на галявині та слухала, як її сестра читає книгу. Але Алісі було нудно: в книжці не було жодних малюнків, жодних пригод! Раптом вона побачила Білого Кролика у жилеті, який біг повз і хвилювався:— Ой-ой-ой, я спізнююсь!Заінтригована, Аліса побігла за Кроликом і побачила, як він стрибає у велику нору. Не роздумуючи, вона також стрибнула за ним — і несподівано почала падати у глибоку прірву…Подорож через чарівні дверіПісля довгого польоту Аліса опинилася у дивній кімнаті з маленькими дверима. Поруч стояв стіл із пляшечкою, на якій було написано “Випий мене“. Аліса зробила ковток – і стала крихітною! Але двері все одно були зачинені, а ключ лежав високо на столі. Тоді вона знайшла тістечко з написом “З’їж мене“. З’ївши шматочок, Аліса виросла так сильно, що її голова ледь не пробила стелю! Але після нової порції чарівного зілля їй вдалося зменшитися та пройти у Країну Чудес.Зустрічі з дивними мешканцямиАліса йшла звивистою стежкою, коли раптом побачила на величезному грибі Гусінь. Вона була синього кольору і задумливо курила кальян, пускаючи кільця диму в повітря.— Хто ти така? — повільно запитала Гусінь, зиркнувши на Алісу маленькими очима.— Я… я Аліса. Але щось усе змінилося, і я вже не впевнена, хто я така, — зніяковіла дівчинка.— Тоді тобі слід розібратися в собі! — сказала Гусінь і поділилася секретом: якщо відкусити один край гриба, можна стати більшою, а якщо інший — меншою. Аліса подякувала і взяла шматочок, адже в цьому світі її зріст змінювався занадто часто.

Жив-був яскравий і веселий самокат, якого звали Турбо. Його колеса блищали на сонці, а кермо вигравало всіма кольорами веселки. Турбо любив швидкість і мріяв мчати без зупинок, адже його колеса мали таку силу, що він міг буквально летіти по тротуарах. Але у Турбо була одна велика проблема: він не завжди уважно слідкував за тим, що відбувається навколо.Одного разу, коли Турбо мчав дуже швидко, він помітив на своєму шляху маленького хлопчика, який повільно йшов по тротуару. Турбо хотів оминати його, але не звернув увагу на іншого пішохода — стареньку бабусю, яка зупинилася біля лавочки.— Ой! — крикнув Турбо, різко різавши повітря. Він ледве встиг відвернути кермо й уникнути зіткнення з бабусею. Але цей маневр був дуже небезпечним: Турбо втратив рівновагу і почав хитатися.— Турбо! — вигукнула бабуся, схопивши його за ручку. — Ти дуже швидко рухаєшся. Що, як би я не встигла відступити?— Я не хотів тебе налякати, бабусю! — перепросив вибачення самокат, стоячи, трохи спантеличений. — Я просто хотів швидше доїхати на дитячий майданчик. Але тепер я розумію, що був неуважний.— Може, ти б міг рухатися повільніше? — спитала бабуся. — Не тільки для себе, а й для інших людей. Тротуар не тільки для тебе, а й для пішоходів. Якщо ти хочеш безпечно рухатися, потрібно дотримуватися певної швидкості та обережності. Самокат задумався. Тоді він згадав про свою подругу, скейтбордку Грету. Грета завжди була дуже обережною та уважною, коли рухалася містом.— Я хочу бути, як ти, — сказав Турбо.Грета посміхнулася і, гойдаючись на своїх колесах, відповіла:— Ти можеш! Ось кілька порад, які допоможуть тобі бути безпечним і уважним. Перше — завжди дивись вперед. Не тільки на дорогу, а й на пішоходів. Бачити їх можна вчасно, і ти уникнеш зіткнень.— Друге — рухайся повільно там, де багато людей. Тротуар не місце для перегонів. Не поспішай! Ти можеш їхати швидше, коли побачиш, що навколо мало людей.— І не забувай про сигнали! — додала Грета. — Якщо хочеш обігнати когось, скажи “Привіт!” або використай дзвіночок, щоб інші знали, що ти поруч.Турбо уважно слухав, а потім пообіцяв, що стане більш обережним. Того ж дня він покатався по тротуарах, поважаючи правила: рухався повільно біля пішоходів, використав дзвіночок, коли наближався до інших самокатів, і завжди залишав достатньо простору для людей.Через деякий час Турбо став справжнім прикладом для інших транспортних засобів. Його новий друг, самокат Скаут, одного разу запитав:— Турбо, чому ти завжди такий обережний на тротуарі?— Це дуже важливо, Скаут, — відповів Турбо. — Кожен із нас поважає право інших на безпеку, тому ми рухаємося спокійно й уважно. Тротуар — це спільне місце, і ми всі маємо дбати про безпеку один одного.І так, Турбо став не лише найшвидшим самокатом, але й найобережнішим, адже розумів, що важлива не тільки швидкість, а й безпека. І кожен раз, коли він мчав по тротуару, він пам’ятав про свою обіцянку — рухатися обережно та з повагою до всіх, хто поруч. Мораль: Безпека на тротуарі важлива для кожного. Потрібно бути уважними, рухатися з відповідною швидкістю і завжди дбати про інших.

У далекому королівстві, де гори здіймалися аж до самих хмар, жив дракон Зорекрил. Його луска сяяла сріблом у променях місяця, а очі світилися, мов дві зірки. Він не був схожий на інших драконів — не нищив села, не викрадав принцес, а лише мріяв про вільне небо та пригоди. Та в тому ж королівстві жив жорстокий король Вельмір, який ненавидів драконів. Він вважав їх загрозою і наказав лицарям ловити та знищувати всіх, хто насмілювався літати над його землями. Дракони тікали, ховалися, а ті, хто намагався чинити опір, зникали без сліду.Одного разу Зорекрил почув плач із темної ущелини. Він спустився вниз і побачив дівчину, яка тремтіла від холоду. Це була принцеса Лея — дочка короля Вельміра. Вона загубилася в лісі під час прогулянки і не змогла знайти дорогу назад.— Ти дракон? — злякано спитала вона. — Так, але я не заподію тобі зла, — відповів Зорекрил. Він розкрив крила й піднявся в небо, несучи Лею до замку. Коли вони приземлилися біля воріт, солдати вже хотіли вбити дракона, та принцеса їх зупинила:— Він врятував мене! Він не ворог, а мій друг!Король Вельмір не міг повірити, що дракон допоміг його доньці. Його серце, закам’яніле від ненависті, почало танути. Він зрозумів, що не всі дракони є загрозою, і скасував свій наказ. Відтоді люди та дракони стали жити в мирі, а Зорекрил став першим драконом, якого королівство визнало своїм захисником.А коли наступала ніч, він злітав у височінь, де його срібні крила світилися серед зірок, нагадуючи всім про те, що справжня хоробрість — це не сила, а добре серце.

В одному небесному царстві жило маленьке Сонечко. Воно було яскраве, тепле й веселе. Кожного ранку Сонечко прокидалося, посміхалося світові та лагідно зігрівало землю. Воно любило дивитися, як радіють люди, як квіти розпускаються назустріч його промінцям, як діти сміються, бавлячись на зелених луках.Але було дещо, чого Сонечко боялося понад усе — це дощ. Щоразу, коли на небі збиралися хмари, Сонечко ховалося за обрієм і благало вітерець розігнати їх. “Дощ приносить смуток,” думало Сонечко. “Коли йде дощ, усе стає сірим і сумним. Я не хочу, щоб світ засмучувався!”Одного дня великі дощові хмари все ж прийшли, і Сонечко, як завжди, сховалося. Дощ почав крапати на землю, а Сонечко уявляло, як усе навколо стає мокрим і сумним. Але коли дощ закінчився, сталося щось дивовижне – на небі з’явилася величезна, барвиста веселка!Сонечко обережно визирнуло з-за хмар і не могло повірити своїм очам. Веселка була прекрасною! Вона переливалася всіма кольорами, які тільки можна уявити. Земля освіжилася, квіти підняли свої голівки, а діти, сміючись, стрибали по калюжах. Здавалося, що дощ не приніс смутку, а навпаки – зробив світ ще прекраснішим. Сонечко задумалося. “Може, я помилялося? Може, дощ – це не лише смуток?” І тоді воно зрозуміло: без дощу не було б веселки, без похмурих днів світло не здавалося б таким яскравим, а без суму щастя не було б таким цінним.З того часу Сонечко більше не боялося дощу. Воно знало, що після кожної зливи обов’язково з’явиться веселка, а після смутку завжди приходить радість. І світ став ще прекраснішим, бо тепер Сонечко світило не тільки в ясні дні, а й у серцях тих, хто вмів бачити красу навіть після дощу.

У маленькому містечку, де будиночки стояли пліч-о-пліч, а діти гралися на зелених галявинах, жив собі Пожежний Автомобіль – Сирена. Він був яскраво-червоний, з блискучими фарами, гучним сигналом і великим серцем, яке завжди хотіло допомагати. Сирена не просто гасив пожежі – він був справжнім другом для всіх дітей у місті. Щовечора, коли сонце ховалося за обрій, він розповідав малечі історії про свої пригоди. Але одна з них стала особливо важливою.Одного дня в містечку сталася пригода. Маленький хлопчик Тарасик ганяв м’яча біля старого сараю. Він так захопився грою, що не помітив, як одна зі свічок, яку він залишив на підвіконні сараю після вечірнього читання, перекинулася. Іскри стрибнули на суху деревину, і за мить сарай почав диміти. Спочатку Тарасик лише здивовано кліпав очима, думаючи: «Ой, це ж просто димок, нічого страшного». Але дим ставав густішим, а згодом з’явилися язики полум’я.Тим часом Сирена стояв на своїй станції, коли почув тривожний дзвін. «Пожежа!» – гукнув диспетчер. Сирена ввімкнув сирену, блимнув фарами та помчав вулицями так швидко, що навіть вітер не встигав за ним. Дорогою він кричав: «Дітки, правило швидкого реагування: якщо бачите небезпеку – не стійте, тікайте і кличте на допомогу!» Коли Сирена дістався до сараю, полум’я вже гуділо, наче голодний звір. Тарасик досі стояв поруч, зачарований і наляканий водночас. «Тарасику, відбігай!» – гримнув Сирена, випустивши струмінь води зі шланга. Хлопчик зірвався з місця, але ноги його тремтіли, і він спіткнувся. Сирена, не гаючи часу, під’їхав ближче, розкидавши іскри колесами, і закрив Тарасика своїм міцним бортом від жару. «Тримайся, друже, я тебе врятую!» – сказав він, гасивши вогонь.За кілька хвилин полум’я згасло. Сарай був пошарпаний, але ніхто не постраждав. Тарасик сидів на траві, важко дихаючи, а Сирена повернувся до нього, лагідно блимнувши фарами. «Чому ти не втік одразу, коли побачив дим?» – запитав він.«Я… я не знав, що робити. Думав, що то дрібниця», – тихо відповів хлопчик, опустивши очі.Сирена всміхнувся і сказав: «Запам’ятай, Тарасику, правило: коли бачиш небезпеку – не чекай, не думай, що вона мине сама. Біжи геть і клич дорослих або мене. Час – це наш найкращий друг у біді, але тільки якщо ми діємо швидко».Того вечора діти зібралися навколо Сирени, слухаючи його розповідь. Тарасик додав: «Я більше ніколи не буду чекати. Як тільки побачу щось дивне – одразу тікатиму!» Усі засміялися, а Сирена гуднув сигналом на знак згоди.Відтоді в містечку з’явилося нове правило: якщо чуєш запах диму чи бачиш іскру – біжи, як вітер, і клич Сирену. А Пожежний Автомобіль щоразу гордо котився вулицями, знаючи, що його маленькі друзі тепер у безпеці завдяки простому, але важливому уроку.