Сучасні казки

У зеленому лісі жили двоє друзів — Сонечко і Дощик. Сонечко любило світити яскраво, щоб усі квіти розквітали, а звірята грілися в його променях. Дощик же обожнював поливати землю, щоб трава росла соковитою, а струмки дзвеніли.Одного дня Сонечко сказало: «Дощику, пограймо разом!» Дощик погодився, і вони почали бавитися. Дощик пускав маленькі крапельки з хмаринки, а Сонечко світило крізь них своїми золотими промінчиками. І раптом у небі з’явилася Веселка — чудова дуга з червоним, помаранчевим, жовтим, зеленим, блакитним, синім і фіолетовим кольорами!Лисеня Лія, яке гуляло лісом, побачило Веселку і здивувалося: «Що це за диво?» Сонечко й Дощик засміялися. «Це наша картина, Ліє! — сказали вони. — Коли мої крапельки падають, а промінчики Сонечка проходять крізь них, вони розбиваються на кольори, і виходить Веселка!» Лія радісно заплескала лапками. «То Веселка — це коли ви, друзі, граєте разом?» — спитала вона. «Точно так! — відповів Дощик. — Ми з Сонечком різні, але коли ми разом, створюємо щось гарне».Того дня Лія ще довго дивилася на Веселку, а потім побігла розповідати друзям, що Веселка — це чарівна стрічка, яку малюють Сонечко й Дощик, коли бавляться разом. Пояснення для дитини: Веселка з’являється, коли після дощу світить сонце. Сонячне світло проходить через крапельки води в повітрі, і вони, як маленькі чарівні скельця, розкладають світло на сім кольорів. Ось чому Веселка така гарна!

Жив у густому лісі маленький вовчик Вухань. Він був спритний, цікавий, але дуже боявся одного – зробити помилку. Найбільше Вухань хвилювався, коли старші вовки говорили про полювання. “А що, якщо я не спіймаю здобич? А якщо всі сміятимуться?” – думав він і ховався за кущами, коли приходив час вчитися.Його старший брат, Вовк Вітрогон, був справжнім майстром полювання. Одного дня він помітив, як Вухань сумно сидить біля річки, і підійшов до нього.– Чому ти не з нами, малий? – запитав Вітрогон.– Я боюся, – зітхнув Вухань. – Якщо я спробую полювати і в мене не вийде, усі подумають, що я невдаха.Вітрогон усміхнувся і поклав лапу на плече брата.– Знаєш, коли я вчився полювати, я одного разу спіткнувся і гнався за своїм хвостом замість зайця! Усі сміялися, але я спробував ще раз. Помилки – це не кінець, а лише крок до майстерності.Вухань невпевнено глянув на брата.– А якщо я ніколи не навчуся?– Спробуймо разом, – запропонував Вітрогон. – Тільки обіцяй, що не здасися, навіть якщо щось піде не так.Наступного ранку вони вирушили до лісу. Вітрогон показав Вуханю, як тихо ступати і прислухатися до шелесту. Першого разу Вухань наступив на суху гілку – тріск розлякав кролика. Вовчик засмутився, але Вітрогон лише підморгнув:– Бачиш? Тепер ти знаєш, що гілки треба обходити. Спробуй ще!Другого разу Вухань спробував підкрастися до пташки, але занадто поспішно стрибнув і впав у кущі. Вітрогон засміявся, але не насміхався, а допоміг братові встати.– Ти вже ближче, ніж учора! – сказав він.Минали дні, і Вухань ставав дедалі сміливішим. Одного вечора він нарешті спіймав маленьку мишку. Це була не велика здобич, але вовчик радів, наче здолав самого лося. Він гордо ніс мишку до лігва, а Вітрогон ішов поруч і хвалив: – Бачиш, брате, кожна помилка вчила тебе. І ось – твій перший успіх!Відтоді Вухань більше не боявся пробувати. Він зрозумів, що помилки – це не страшно, а просто частина шляху до великої мети. І щоразу, коли в нього щось не виходило, він згадував слова брата: “Помилки – це лише крок до майстерності”. Мораль: Помилки – це частина навчання. Не бійся їх, бо кожен невдалий крок наближає тебе до успіху.

У густому зеленому лісі, де сонячні промені грали в хованки з листям, жило маленьке зайченя Зефір. Зефір був найцікавішим зайчиком у лісі, адже він завжди хотів знати, чому все влаштовано саме так. А найбільше його цікавила усмішка його Мами Зайчихи — така тепла, що від неї ставало затишно навіть у найхолодніший день.— Мамо, чому ти так гарно усміхаєшся? — запитав якось Зефір, стрибаючи навколо мами, яка готувала морквяний пиріг.Мама Зайчиха лише загадково усміхнулася і відповіла: — Це мій маленький секрет, Зефірчику. Але якщо ти дуже хочеш, можеш спробувати його розгадати.Зефір вирішив, що це буде його великою пригодою. «Я знайду секрет маминої усмішки!» — подумав він і вирушив у ліс.Перша спроба: Чарівний подарунокЗефір подумав, що мамина усмішка з’являється через щось особливе. Він побіг до галявини, де росли найяскравіші квіти. Там він зібрав букет із ромашок, кульбаб і дзвіночків. Повернувшись додому, він гордо простягнув квіти Мамі Зайчисі.— Ой, які чудові квіти! — сказала мама, усміхаючись. — Дякую, мій маленький.Але Зефір помітив, що ця усмішка була такою ж, як завжди. «Це не секрет!» — подумав він і вирішив шукати далі.Друга спроба: Смачний сюрпризНаступного дня Зефір побачив, як Мама Зайчиха радіє, коли всі їдять її пиріг. «Може, секрет у смачній їжі?» — подумав він. Зефір попросив подругу Білочку допомогти зібрати найсолодші ягоди в лісі. Разом вони приготували ягідний десерт і поставили його на стіл.Мама Зайчиха скуштувала десерт і знову усміхнулася: — Який смачний сюрприз, Зефірчику! Ти молодець!Та усмішка була такою ж теплою, але не новою. Зефір зітхнув: «Це теж не секрет!»Третя спроба: Допомога маміЗефір почав сумніватися, чи вдасться йому розгадати мамину таємницю. Але одного вечора він помітив, як мама втомлено прибирала в норі після дня турбот. «Може, мама усміхається, коли не так втомлюється?» —подумав Зефір. Він тихенько прибрав розкидані морквини, помив тарілки і навіть застелив свою постіль.Коли Мама Зайчиха побачила це, її очі засвітилися, а усмішка стала ще яскравішою. — Зефірчику, ти мені так допоміг! Дякую, мій хороший.Але Зефір усе ще не був певен, що знайшов секрет. Він сів поруч із мамою і задумався.Розгадка секретуТого вечора Мама Зайчиха покликала Зефіра посидіти разом на галявині під зоряним небом. Вони дивилися на зірки, розмовляли про все на світі, а потім Зефір міцно обійняв маму. І тут він побачив її усмішку — найтеплішу, найяскравішу, яку він коли-небудь бачив. — Мамо, я зрозумів! — вигукнув Зефір. — Твоя усмішка стає такою, коли я з тобою, коли ми разом, коли я допомагаю чи обіймаю тебе!Мама Зайчиха засміялася і пригорнула Зефіра. — Ти розгадав мій секрет, маленький. Моя усмішка — це любов до тебе. А коли ти поруч, допомагаєш чи просто обіймаєш, ця любов сяє ще яскравіше.Зефір радісно застрибав. Він зрозумів, що секрет маминої усмішки — це прості речі: обійми, допомога, спільний час і любов, якою вони діляться.Тієї ночі Зефір заснув із власною усмішкою, знаючи, що може зробити Маму Зайчиху щасливою щодня.Мораль казки: Найбільше щастя для мами — це любов і турбота її дітей, які виявляються у простих, але щирих вчинках.

Одного сонячного ранку в затишному будиночку на пагорбі Свинка Пеппа прокинулася з великою ідеєю. Сьогодні був День Матері, і вона хотіла зробити для Мами Свинки щось особливе. Пеппа покликала свого братика Джорджа, який саме грав із улюбленим динозавром.— Джордже, сьогодні мамин день! Ми мусимо зробити їй найкращий сюрприз! — сказала Пеппа, стрибаючи від захвату.— Гррр! Сюрприз! — радісно прогундосив Джордж.Пеппа і Джордж тихенько спустилися до кухні, де Тато Свинка читав газету. Вони розповіли йому про свій план, і Тато Свинка, усміхнувшись, погодився допомогти.— Але що саме ми зробимо? — задумалася Пеппа. — Мама любить квіти, печиво і… калюжі!— Калюжі! — вигукнув Джордж і засміявся.Тато Свинка запропонував: — Давайте зробимо для мами чарівний сад із паперових квітів, спечемо її улюблене печиво і влаштуємо маленьку пригоду біля калюжі. Але все це має бути сюрпризом!Крок перший: Чарівний садПеппа і Джордж взяли кольоровий папір, ножиці (звісно, під наглядом Тата Свинки) і почали вирізати квіти. Пеппа зробила великі ромашки, а Джордж — маленькі соняшники, хоча один із них більше нагадував динозавра.— Гррр, квіти-динозаври! — гордо сказав Джордж.Вони приклеїли квіти до картонного дерева, яке Тато Свинка допоміг скласти. На кожній пелюстці Пеппа написала, за що вона любить Маму Свинку: «За твої обійми», «За смачні млинці», «За те, що ти найкраща мама!». Джордж намалював на своїй квітці динозавра і підписав: «Мама — гррр!».Крок другий: Печиво-сюрпризНа кухні Тато Свинка дістав рецепт маминого улюбленого печива з шоколадними крапельками. Пеппа сипала борошно, Джордж кидав шоколадні краплі (і трошки їх з’їв), а Тато Свинка слідкував, щоб усе йшло за планом. Коли печиво було готове, Пеппа прикрасила його різнокольоровою глазур’ю у вигляді сердечок.— Мама буде в захваті! — сказала Пеппа, облизуючи ложку з глазурі.Крок третій: Пригода біля калюжіПеппа згадала, як Мама Свинка завжди сміється, коли вони стрибають у калюжах. Тож вони з Джорджем вирішили влаштувати «Калюжну вечірку». Біля будинку була велика калюжа, яку Пеппа прикрасила блискітками (екологічними, звісно, адже Мама Свинка любить природу). Джордж приніс свій м’ячик, щоб пограти в «калюжний футбол».Час сюрпризуКоли Мама Свинка повернулася додому з прогулянки, Пеппа і Джордж закричали: — З Днем Матері, мамо!Вони показали їй чарівний сад із паперових квітів. Мама Свинка розчулилася, читаючи написи на пелюстках. Потім усі разом смакували печиво, і Мама Свинка сказала: — Це найсмачніше печиво в світі, бо ви зробили його з любов’ю!А коли вони вийшли надвір і почали стрибати в калюжі, Мама Свинка приєдналася до них, сміючись і бризкаючи водою. Навіть Тато Свинка не втримався і стрибнув у калюжу, чим викликав гучний регіт.Того вечора, сидячи разом за столом, Пеппа сказала: — Мамо, ти найкраща, бо ти завжди з нами граєшся і робиш нас щасливими. Мама Свинка обійняла Пеппу і Джорджа і відповіла: — А ви — мої найбільші скарби.І так закінчився найвеселіший День Матері, повний любові, сміху і, звісно, калюж! Мораль казки: Найкращий подарунок для мами — це любов, турбота і спільні радісні моменти.

У селі Тиховій, серед широкої галявини, стояло одне-єдине дерево. Його гілки були тонкі, мов пташині крила, а кора — сріблясто-сіра, ніби вкрита легким серпанком. Колись давно воно цвіло — прозорими квітами, що світилися вночі, наче зорі. Але вже багато років ніхто того цвіту не бачив.Старі люди зітхали: — Дерево спить. Воно живиться добром і злагодою, а в нас… — і замовкали.Справді, у селі часто сварилися. Через мітлу біля паркану. Через яблука, що впали не в той двір. Через погляд, що здалося — кривий.Жила в тому селі дівчинка Марта. Їй було дев’ять. Вона любила дивитися на дерево — їй здавалося, що воно сумує. Поруч завжди бігав її пес Ґудзик — чорний, з рудими лапами та хвостом, що крутився, як гвинт. — Дідусю Савко, — запитала якось Марта, — чому дерево ніколи не цвіте?Старий дід підняв очі й тихо сказав: — Бо воно чекає. Його серце прокидається тільки тоді, коли люди згадують про любов.— А якщо я нагадаю? — спалахнули очі Марті.— Спробуй, дитинко… Лише знай: дерево не любить гучних слів. Воно чує лише справжнє.І Марта почала.Вона допомогла бабусі Марії донести важкий кошик. Потім підібрала кота бабусі Ганни, який заліз у калюжу, і витерла його своїм шарфиком. Помирила двох хлопців, які билися через старого м’яча. Гудзик гавкав і стрибав поруч, ніби підтримував кожен добрий вчинок.Уночі Марта пішла до дерева — і завмерла. На самій верхівці тремтів один-єдиний прозорий бутон, що світився м’яким світлом.— Побачило… — прошепотіла дівчинка.Наступного дня вона розповіла про це дідусеві. А він — іншим. І пішло… Хтось прибрав сміття біля криниці. Інші влаштували спільний сніданок. А ще — концерт для стареньких. Дерево розцвітало поволі, обережно, наче перевіряло: “Чи надовго це?”І от, коли все вже здавалося світлим, у село прийшов чужинець. Він був із сокирою і хитрим поглядом.— Продайте дерево. Я зроблю з нього настоянку безсмертя! — сміявся. — Не дамо! — відповіли всі разом. І вперше за багато років усі трималися за одне — за дерево, за мир.Тієї ночі на небі не було жодної хмари. А на галявині — не було жодної темної плями. Дерево Миру розквітло — так, як ніколи раніше. Його квіти світилися м’яко, тепло. Люди стояли в тиші. Хтось плакав. Хтось посміхався крізь сльози.А Марта тримала Ґудзика на руках і шепотіла:— Це не казка. Це ми. І ми це зробили. Кінець

У густому лісі, де високі сосни шепотіли казки вітру, жило маленьке вовченя Сіріус. Воно було хоробрим, любило ганяти метеликів і вчитися вити на місяць. Але останнім часом Сіріус став сумним. Йому здавалося, що мама-вовчиця його не любить.Одного вечора, коли мама-вовчиця поверталася з полювання, Сіріус сидів біля нори, обхопивши лапками хвіст.— Мамо, ти завжди йдеш кудись… Мабуть, тобі нецікаво зі мною, — пробурмотів він, опустивши мордочку.Мама-вовчиця зупинилась, струшуючи росу з шерсті, і здивовано глянула на нього.— Сіріусе, маленький мій, чому ти так думаєш? Я ж завжди повертаюся до тебе, — лагідно сказала вона.— Але вчора ти не пограла зі мною в піжмурки! І коли я приніс тобі блискучий камінець, ти тільки кивнула, — відповів Сіріус, дивлячись на свої лапи.Мама-вовчиця сіла поруч і ніжно лизнула його по вушку.— Ох, мій вовчику, пробач, якщо я тебе засмутила. Твій камінець лежить біля мого лігва — він такий гарний, що я милуюся ним щовечора. А вчора я була стомлена після полювання, але це не означає, що ти мені неважливий.Сіріус підняв очі, але сумніви ще гніздилися в його серці.— А що, як ти колись перестанеш мене любити? — тихо запитав він.Мама-вовчиця міцно обняла його, пригорнувши до теплої шерсті.— Сіріусе, моя любов до тебе — як зірки на небі: вона завжди сяє, навіть якщо хмари її приховують. Якщо тобі сумно чи страшно, просто скажи мені. Ми все виправимо разом.Сіріус задумався. Він згадав, як мама вчила його полювати на тіні, як гріла його в холодні ночі. Але страх усе ще шепотів: «А якщо вона забуде про тебе?»Наступного дня Сіріус вирішив перевірити мамину любов. Він утік із нори й сховався за великим дубом, думаючи: «Якщо мама мене любить, вона мене знайде». Час минав, сонце ховалося за обрій, а Сіріус усе сидів, слухаючи шурхіт лісу. Раптом він почув стривожений голос:— Сіріусе! Де ти, мій вовчику? — кликала мама-вовчиця, бігаючи між деревами.Сіріус визирнув із-за дуба й побачив, як мама обнюхує землю, її очі блищали від хвилювання. Він вибіг до неї, і мама одразу ж обняла його.— Ой, Сіріусе, я так злякалася! Чому ти сховався? — запитала вона, притискаючи його до себе.— Я… я думав, що тобі байдуже. Хотів перевірити, чи шукатимеш ти мене, — зізнався Сіріус, сором’язливо опустивши вуха.Мама-вовчиця зітхнула й усміхнулась.— Мій маленький, я завжди тебе шукатиму, навіть на краю лісу. Ти — моє серце, і я ніколи не перестану тебе любити. Того вечора Сіріус із мамою сиділи під зоряним небом. Мама вчила його нової пісні для виття на місяць, а Сіріус співав так голосно, що навіть сови заслухалися. Страх у його серці розтанув, як ранковий туман. Він зрозумів: якщо сумніви повернуться, досить просто поговорити з мамою, і все буде добре.Наступного дня Сіріус вирішив зробити щось особливе. Він зібрав цілу купу блискучих камінців і виклав із них зірку біля нори. Коли мама побачила це, її очі засяяли.— Сіріусе, це найкраща зірка в лісі! — сказала вона, обіймаючи його. — Ти мій маленький чарівник.Сіріус засміявся й відчув, як його серце наповнилось теплом. Він більше не боявся, адже знав: мамина любов — це найнадійніший скарб.Кінець.

У далекому селі, де хмари танцювали з вітром, жив хлопчик Тарас. Він був допитливим, але часто не розумів, чому його настрій то сяяв, як сонце, то ховався, наче місяць за хмарами. Одного дня, гуляючи лісом, Тарас натрапив на таємничу браму, увінчану квітами, які мерехтіли, наче зірки. Над брамою було написано: «Чарівний сад емоцій».З цікавості Тарас штовхнув браму і опинився в саду, де кожна рослина була унікальною. Повітря гуділо від шепоту квітів, а дерева гойдалися, наче в танці. Назустріч йому вийшла стара садівниця з очима, що сяяли мудрістю. «Ласкаво просимо, Тарасе, — сказала вона. — Цей сад — відображення твого серця. Кожна рослина тут — це твоя емоція. Доглядай їх, і сад цвістиме. Зневажу їх — і він зів’яне».Садівниця повела Тараса стежкою. Першою вони побачили яскраво-червону троянду, яка палала, наче вогонь. «Це гнів, — пояснила садівниця. — Він може зігріти, але якщо його не стримувати, він спалить усе довкола. Поливай його прохолодною водою терпіння». Тарас спробував, і троянда перестала палахкотіти, ставши ніжнішою. Далі росла ніжно-блакитна незабудка, що тремтіла від подиху вітру. «Це смуток, — сказала садівниця. — Не проганяй його, а дай йому сонячне світло добрих спогадів». Тарас згадав, як грався з друзями, і незабудка розправила пелюстки, засяявши.Потім вони підійшли до соняшника, який гойдався і сміявся, розсипаючи золоті іскри. «Це радість, — усміхнулася садівниця. — Вона росте, коли ти ділишся нею». Тарас уявив, як розповідає жарти сестрі, і соняшник виріс ще вище, освітлюючи сад.Але в кутку саду Тарас помітив бур’яни, що душили ніжні фіалки. «Це страх, — зітхнула садівниця. — Він росте, коли ти тікаєш від нього. Подивися йому в очі, і він відступить». Тарас згадав, як боявся темряви, але уявив себе хоробрим лицарем. Бур’яни почали в’янути, а фіалки, що символізували спокій, розквітли.Садівниця вручила Тарасу маленьку лійку і сказала: «Твій сад потребує щоденної турботи. Емоції — як квіти: їх треба поливати, обрізати, давати світло. Не бійся жодної з них, бо всі вони — частина тебе».Тарас повернувся додому, але сад залишився в його серці. Щоразу, коли він відчував гнів, смуток чи радість, він уявляв, як доглядає за квітами. З часом він навчився балансувати свої емоції, і його життя стало схожим на квітучий сад, де кожна квітка мала своє місце.А Чарівний сад, кажуть, і досі стоїть у лісі, чекаючи тих, хто готовий навчитися піклуватися про своє серце.

Жила-була дівчинка Марійка, яка завжди щось губила: то улюблену ляльку, то один шкарпеток, то олівець із блискітками. “Куди ж вони діваються?” – дивувалася Марійка, заглядаючи під ліжко. Одного вечора, коли вона заснула, їй наснився дивний сон… чи, може, це був не зовсім сон?Марійка опинилася в чарівному лісі, де замість листя на деревах гойдалися загублені рукавички, а замість квітів росли кольорові ґудзики. Назустріч їй вистрибнув пухнастий кролик із краваткою, яка була трохи… криво зав’язана. – Вітаю в Країні Загублених Речей! – радісно гукнув кролик. – Я – Пан Вухань, охоронець усього, що люди втрачають. Хочеш побачити, куди поділися твої речі? Марійка кивнула, і Пан Вухань повів її стежкою, встеленою старими ключами й монетками.Спершу вони дісталися до Долини Іграшок. Там Марійчина лялька танцювала з плюшевим ведмедиком, якого хтось інший загубив. – Чому ти тут? – запитала Марійка. – Ти залишила мене під диваном, – зітхнула лялька. – Але тут весело, ми влаштовуємо вечірки! Марійка почервоніла. Вона пообіцяла бути уважнішою.Далі була Річка Шкарпеток, де одинокі шкарпетки плавали, наче рибки, шукаючи свою пару. Марійка впізнала свою синю шкарпетку із зірочками. – Я загубилася в пральній машині, – поскаржилася вона. – Але тут я стала капітаном шкарпеткового човна! Марійка засміялася, але вирішила перевіряти кишені перед пранням.Нарешті вони дійшли до Палацу Таємниць, де зберігалися найцінніші загублені речі. Там Марійка побачила свій олівець із блискітками. Він малював веселку на стіні разом з іншими олівцями. – Ми малюємо мрії тих, хто нас загубив, – сказав олівець. – Але я сумував за тобою, Марійка. Марійка обійняла олівець і відчула, як їй тепло на серці.Пан Вухань пояснив: – Усі загублені речі знаходять тут нове життя, але вони сумують за своїми господарями. Якщо ти будеш уважнішою, твої речі залишаться з тобою. А ще… іноді загублені речі допомагають знайти щось важливе – наприклад, нових друзів!Марійка прокинулася у своїй кімнаті. Під подушкою вона знайшла олівець із блискітками, а під ліжком – ляльку. Шкарпетку, щоправда, ще треба було пошукати. Але відтепер Марійка старалася класти речі на місце й навіть намалювала веселку, щоб подякувати Країні Загублених Речей. Мораль: Уважність і турбота про свої речі допомагають уникнути втрат, а пригоди вчать знаходити радість навіть у несподіваних ситуаціях.

Жила-була дівчинка Соня. Вона була дуже допитливою і полюбляла все нове досліджувати. Одного разу мама залишила Соню вдома з бабусею, а сама побігла до магазину.— Соню, я на хвилинку. Нічого без мене не чіпай, добре? — сказала мама.— Добре, мамусю, — кивнула Соня і вже замислилась, чим би зайнятись.Поблукавши по квартирі, Соня натрапила на аптечку, яка стояла високо на полиці.— Ага! Що ж там таке цікаве? — подумала вона. — Може, там цукерки?Вона дотягнулась до аптечки, відкрила дверцята і побачила кольорові блістери, баночки, краплі… Усе таке яскраве! — О! Це, мабуть, вітамінки! А це — чарівні крапельки від суму! — фантазувала Соня.Аж раптом… — Апчхи! Аптечка… заговорила!— Е-е-е, дівчинко! А ти запитала дорослих, перш ніж мене відкривати?Соня перелякано озирнулася.— Хто це сказав?— Це я, Аптечка. Я чарівна. І маю одне правило: ліки можна брати тільки з дозволу мами чи тата. І тільки тоді, коли справді треба!— А чому? Вони ж гарні! І блискучі!— Тому що ліки — не цукерки. Вони допомагають, коли людина хвора. Але якщо взяти їх без потреби — можна серйозно захворіти. Навіть потрапити до лікарні!Соня знітилась.— Вибач, я не знала…— Тепер знаєш. І запам’ятай: коли щось болить — скажи дорослим. А аптечку я зачарую, щоб ніхто більше не відкривав мене без дозволу.Аптечка зачинилась, блиснувши замочком. У ту ж мить до хати зайшла мама.— Як ти, Сонечко? Все добре?Соня кинулась до мами:— Так! Я тепер знаю, що ліки — тільки з дозволу! А аптечка в нас чарівна. Вона зі мною розмовляла!Мама усміхнулась.— От бачиш, моя розумничка. А тепер — час на яблучко. Краще за будь-які вітаміни!