Казки про ведмедя

В одному великому лісі жив ведмідь, дужий і лютий. Його звірі боялися як вогню, адже він нищив усе, що траплялося на його шляху. Страх охопив ліс — якщо так триватиме, скоро душі живої не залишиться.Зібралися звірі на раду й вирішили піти до ведмедя з проханням: «Вельможний пане ведмедю! Що ти так знущаєшся? Одного з’їси, а десятьох із злості роздереш і покинеш!.. Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби: сиди собі спокійно в своїй гаврі, а ми тобі будемо щодня присилати одного з-поміж нас, щоб ти його з’їв».Ведмідь погодився, але пригрозив: — Якщо бодай один день мене обдурите, всіх роздеру!Від того дня почали звірі день поза день ведмедеві одного з-поміж себе посилати. Почали кидати день у день жеребки: на кого впав, той і мусив іти до ведмедя…Одного разу жереб випав на зайця. Перелякався він до сліз, але сперечатися не став — мусив іти.Перелякався бідний заєць так, що й не сказати!.. Та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався. Тільки випросив собі годинку часу, щоб із жінкою, діточками попрощатися. Та поки жінку знайшов, поки всю свою сім’ю скликав, поки попрощались та наплакалися, та наобнімалися, то вже сонце геть з полудня звернуло.Врешті прийшлося зайцеві рушати в дорогу.Іде бідолаха до ведмежої гаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові наздогін! Гай, гай! Тепер бідному зайцеві не до скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постоює, та все рясні сльози витирає, та зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить: серед лісу криниця кам’яна, оцямрована, а внизу вода глибока.Стає заєць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та й зразу повеселішав і аж підскочив з радості. В його голові з’явилася щаслива думка: якби це йому й самому від смерті врятуватися і всіх звірів вибавити від цього лютого та безрозумного ведмедя.І вже не плачучи і не зітхаючи, а щодуху біжучи, він поспішав до ведмежої гаври.Було вже надвечір. Ведмідь весь день сидів у своїй гаврі та ждав, коли-то звірі пришлють йому когось на обід.Ждав і не міг нікого діждатися. Голод почав йому докучати, і разом з голодом почала злість підступати під серце.– Що ж це? – ревів ведмідь.- Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається, що одною вороною я маю бути два дні ситий? О, прокляті звірі! Коли мені зараз не прийде від них страва, то клянуся буком і берестом, що завтра скоро світ рушу до лісу і повидушую все, що в ньому є живого! І одного хвоста не лишу!..Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва не йшла.Надвечір вже ведмідь не знав, що з собою зробити з голоду й лютості.В такому настрою застав його заєць.– Га, ти, помано, ти, хлистику, ти, гусяче повітря,- кричав на нього ведмідь.- Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? Та я тебе, такого комара, маю цілий день голодний ждати?..Затремтів заєць, почувши ведмежий крик і люті ведмежі слова, та скоро отямився і, ставши на задніх лапках перед ведмедем, промовив, як міг, найчемніше:– Вельможний пане! Не моя в тому вина, що так пізно приходжу. І звірів не можеш винуватити. Сьогодні, в день твоїх іменин, вони, ще вдосвіта зібравшися, послали для тебе нас чотирьох, і ми всі вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав сьогодні добрий бал.– Ну, і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де там тих троє? – запитав ведмідь.– Трапилася нам дуже погана пригода,- мовив заєць.- Міркуючи, що в тому лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнесенько стежкою; коли із кам’яного замку вискочив величезний ведмідь та й до нас: «Стійте!» – кричить. Ми стали. «Куди йдете?» Ми розповіли по правді. «Го, го,- крикнув він.- Нічого з того не буде! Це мій ліс, і я не дозволю, щоб ви своїм м’ясом годували якогось приблуду, що тут не має ніякого права! Ви мої, і я беру вас собі на обід!» Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини, і дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду. Та де тобі! Ані слухати не хоче. «Я тут пан,- кричить,- і я один маю на вас право! І ніхто мені тут не сміє втручатися!» І взяв нас усіх чотирьох до свого замку. Ледве-ледве я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе. Тепер, вельможний пане, сам поміркуй, чи ми винні в тому, що ти сьогодні з голоду намлівся, і що тобі далі робити.Почувши це, ведмідь аж увесь наїжачився. Вся його злість обернулась на того нового суперника, що так несподівано став йому на дорозі. – Це ще який непотріб непотрібний посмів сюди вдертися! – ревів він, дряпаючи землю пазурами.- Гей, зайче, зараз веди мене до нього, нехай його розірву на дрібні шматочки!– Вельможний пане,- мовив заєць.- Це дуже могучий пан, страшний такий.– Що? Ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий!– Вельможний пане, але він живе у кам’яному замку.– Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його дістану, хоч би він сховався на самий вершок найвищого дерева.Попровадив заєць розлюченого ведмедя до криниці та й каже:– Велика твоя сила! Бач, твій ворог як тільки побачив, що ти наближаєшся, зараз драпнув і сховався до свого замку.– Де він? Де він? – кричав ведмідь, оглядаючись навкруги і не бачачи нікого.– Ходи сюди і заглянь ось тут! – мовив заєць і підвів ведмедя до криниці.Став ведмідь над цямриною, глянув униз – аж там справді ведмідь. – Бачиш свого ворога,- мовив заєць,- як заглядає із свого укріплення?– Я не я буду, коли його звідти не дістану! – мовив ведмідь і як не рикне з цілого ведмежого горла у криницю!А з криниці як не відіб’ється його голос вдвоє сильніше, мов з величезної труби!– Та так? – скрикнув ведмідь.- Ти мені ще грозиш? Чекай же, я тобі покажу!Та за цим словом ведмідь бабах до криниці та й там потонув.А заєць скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким-то способом він змудрував ведмедя і вибавив їх усіх від тяжкого нещастя.Не треба вам казати, яка радість запанувала в цілому лісі.

Стоїть серед поля теремок. Біжить мишка-шкряботушка. Побачила теремок, зупинилася і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? Ніхто не відгукується. Зайшла мишка в теремок і стала там жити.Пристрибала до терему жабка-квакушка і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка! А ти хто? — А я жабка-квакушка. — Іди до мене жити! Жабка стрибнула в теремок. Стали вони жити удвох. Біжить повз зайчик-побігайчик. Зупинився і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка! — Я, жабка-квакушка! — А ти хто? — А я зайчик-побігайчик. — Іди до нас жити! Зайчик скок у теремок! Стали вони жити втрьох.Іде позв лисичка-сестричка. Постукала у віконце і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — А ти хто? — А я лисичка-сестричка. — Іди до нас жити! Забралася лисичка в теремок. Стали вони жити вчотирьох.Прибіг вовчик-сірий бочок, заглянув у двері та питає: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — Я, лисичка-сестричка. — А ти хто? — А я вовчик-сірий бочок. — Іди до нас жити!Вовк заліз у теремок. Стали вони жити вчотирьох. От вони в теремку живуть, пісні співають.Раптом йде ведмідь клишоногий. Побачив ведмідь теремок, почув пісні, зупинився і заревів на весь голос: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — Я, лисичка-сестричка. — Я, вовчик-сірий бочок. — А ти хто? — Ведмідь-Набрід. — Іди до нас жити!Ведмідь почав лізти в теремок. Ліз-ліз, ліз-ліз — ніяк не міг влізти та каже: — А я краще на даху буду жити. — Ти нас роздавиш. — Ні, не роздавлю. — Ну, то лізь! Вліз ведмідь на дах і тільки сів – трах!Затріщав теремок, упав набік і весь розвалився. Ледве встигли вибігти з нього мишка-шкряботушка, жабка-квакушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-сірий бочок – усі живі та неушкоджені.Взялися вони колоди носити, дошки пиляти – новий теремок будувати. І збудували ще кращий за попередній!

Жили собі дід і баба. У них була внучка Маша. Зібралися раз дівчатка в ліс по гриби та по ягоди. Кличуть із собою й Машу.– Дідусю, бабусю,– каже Маша,– пустіть мене в ліс з подружками!Дід і баба кажуть:– Іди, тільки від подруг не відставай, а то заблудишся.Прийшли дівчатка в ліс, почали збирати гриби та ягоди. От Маша – деревце за деревце, кущик за кущик – і відійшла геть-геть од подруг.Почала вона гукати, почала їх кликати, а дівчатка не чують, не обзиваються.Ходила, ходила Маша лісом – зовсім заблудилася. Зайшла вона в далеку глушину, в самі хащі. Дивиться – стоїть хатинка. Постукала Маша в двері – не відповідають. Торгонула вона дверима, а вони й відчинилися.Увійшла Маша в хатину, сіла коло вікна на лаві. Сидить і думає: «Хто ж тут живе? Чому нікого не видно?..»А в тій хатині жив величезний ведмідь. Тільки його тоді дома не було.Повернувся ведмідь увечері, побачив Машу, зрадів.– Ага,– каже,– тепер не пущу тебе! Будеш у мене жити. В печі топитимеш, кашу варитимеш, мене годуватимеш. Посумувала Маша, погорювала, та нічого не вдіє. Стала вона жити у ведмедя в хатині.Ведмідь на цілий день піде в ліс, а Маші наказ дає – нікуди без нього з хати не виходити.– А якщо підеш, однаково піймаю і тоді вже з’їм!Почала Маша думати, як їй від ведмедя втекти. Кругом ліс, в який бік піти – не знає, спитати немає в кого…Думала вона, думала і придумала.Приходить одного разу ведмідь з лісу, а Маша й каже:– Ведмедю, ведмедю, пусти мене на один день у село: я бабі та дідові гостинця понесу.– Ні,– каже ведмідь,– ти в лісі заблукаєш. Давай гостинці, я їх сам однесу.А Маші того тільки й треба! Напекла вона пиріжків, дістала великий-превеликий короб і каже ведмедеві:Ось дивись: я в цей короб покладу пиріжки, а ти однеси їх дідові та бабі. Та гляди: короб по дорозі не відкривай, пиріжків не виймай. Я на дубок вилізу та за тобою слідкуватиму.– Гаразд,– відповідає ведмідь,– давай короб!Маша каже:– Вийди на ґаночок, подивися, чи не йде дощик!Тільки ведмідь вийшов на ґаночок, Маша зараз же залізла в короб, а на голову собі таріль з пиріжками поставила.Повернувся ведмідь, бачить – короб готовий. Підняв собі на спину і пішов у село.Йде ведмідь поміж ялинами, суне ведмідь поміж берізками, в ярочки спускається, на пагорбки підіймається.Ішов-ішов, втомився й каже:– Сяду на пеньок, З’їм пиріжок!А Маша з короба:– Бачу, бачу! Не сідай на пеньок, Не їж пиріжок! Неси бабуні, Неси дідуні!– Диви, яка окаста,– каже ведмідь,– все бачить!Узяв він короб і пішов далі. Ішов-ішов, ішов-ішов, спинився, сів і каже:– Сяду на пеньок, З’їм пиріжок!А Маша з короба знову:– Бачу, бачу!. Не сідай на пеньок, Не їж пиріжок! Неси бабуні, Неси дідуні!Здивувався ведмідь:– От яка хитра! Високо сидить, далеко бачить!Підвівся і пішов скоріше.Прийшов у село, знайшов будиночок, в якому дід і баба жили, і давай з усієї сили стукати у ворота:– Стук-стук-стук! Відмикайте, відчиняйте! Я вам від Машеньки гостинців приніс.А собаки почули ведмедя й кинулись на нього. З усіх дворів біжать, гавкають.Злякався ведмідь, поставив короб біля воріт, дременув у ліс.Вийшли дід і баба до воріт. Дивляться – короб стоїть.– Що тут в коробі? – питає бабуня.А дідусь підняв кришку, дивиться – і очам своїм не вірить: в коробі Маша сидить, живісінька, здоровісінька.Зраділи дідусь та бабуня.Кинулись Машу обіймати, цілувати, розумницею називати.

Був собі в однім лісі Медвідь, та такий дужий та лютий, що не приведи господи! Піде було по лісі і душить та роздирає все, що здибле: одно з’їсть, а десятеро й так покине, тільки дармо життя збавить. Ліс був великий, і звірини в нім багато, та проте страх пішов на всіх. Адже ж так і року не мине, а в цілім лісі душі живої не лишиться, коли Бурмило буде так господарювати. Рада в раду, присудили звірі такий спосіб. Вислали до Медведя депутацію і веліли йому сказати: – Вельможний наш дідичу, пане Медведю. Пощо ти так знущаєшся? Одного з’їси, а десятьох зо злості розідреш і покинеш? Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби. Сиди собі спокійно в своїй гаврі, а ми тобі будемо щодень присилати одного з-поміж нас, щоби ти його з’їв. Вислухав Медвідь тої мови та й каже: – Добре! Але пам’ятайте собі, як мене хоч одного дня ошукаєте, то я вас усіх пороздираю! Від того дня почали звірі день поза день посилати Медведеві одного з-поміж себе на страву. Чи трапиться старе та немічне, чи бідна вдовиця, котрій і жити не хочеться на світі, чи дурнувате яке вдасться і не вміє собі ради дати на світі, зараз звірі посилають се до Медведя, а той не питає, розірве та й харчується собі спокійно. Далі не стало вже старих, дурних та осиротілих, прийшлося вибирати з таких, що їм не хотілося вмирати. Почали кидати день у день жереб: на кого впав льос, той мусив іти до Медведя і датися йому з’їсти. Одного дня випав льос на Зайця. Перелякався бідний Заєць так, що не суди боже, та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався, тільки випросив собі годинку часу, щоби з жінкою й діточками попрощатися. Та поки там жінку знайшов, поки всю сім’ю скликав, поки попрощалися, та наплакалися, та наобіймалися, то вже сонце геть з полудня звернуло. Врешті прийшлося Зайцеві рушати в дорогу. Іде бідолаха до медвежої гаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові наздогін! Гай, гай! Тепер бідному Зайцеві не до скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постайкує, та все рясні сльози втирає, та зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить, серед лісу криниця кам’яна, оцямрована, а внизу вода глибока. Став Заєць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та побачивши в воді свою подобу, почав їй придивлятися уважно і нараз повеселів і аж підскочив із радості. В його голові заблисла щаслива думка, як би йому й самому від смерті врятуватися і всіх звірів вибавити від сього лютого та безрозумного Медведя. І вже не плачучи і не зітхаючи, а щодуху біжучи, він поспішав до медвежої гаври. Було вже близько вечора. Медвідь весь день сидів у своїй гаврі та ждав, коли-то звірі пришлють йому когось на обід. Ждав і не міг нікого дождатися. Голод почав йому докучати, і разом з голодом почала злість підступати під серце. – Що ж се значиться,- ревів Медвідь.- Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається, що одною Вороною я маю бути два дні ситий? О прокляті звірі! Коли мені в тій хвилі не прийде від них страва, то кленуся буком і берестом, що завтра, скоро світ, вирушу до лісу і повидушую все, що в нім є живого, і одного хвоста не лишу! Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва не йшла. Надвечір уже Медвідь не знав, що з собою зробити з голоду і лютості. В такім настрої застав його Заєць. – Га, ти, помано, ти, хлистику, ти, гусяче повітря! – кричав на нього Медвідь.- Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? То я на тебе, такого комара, маю цілий день о голоді ждати? Затремтів Заєць, почувши медвежий крик і люті медвежі слова, та по хвилі стямився і, станувши на задніх лапках перед Медведем, промовив як міг найчемніше: – Вельможний пане дідичу! Не моя в тім вина, що так пізно приходжу. І звірів не можеш винуватити. Нині, в день твоїх іменин, вони, ще досвіта зібравшися, вильосували були для тебе нас чотирьох, і ми всі як стій вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав нині добрий бал. – Ну, і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де тамті три? – запитав Медвідь. – Трапилася нам дуже погана пригода,- мовив Заєць.- Міркуючи, що в тім лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнісінько стежкою, коли нараз із укріпленого кам’яного замку вискочив величезний Медвідь та й до нас. – Стійте! – кричить. Ми стали. – Куди йдете? Ми розповіли по правді. – Го, го,- крикнув він.- Нічого з того не буде. Се мій ліс, і я не позволю, аби ви своїм м’ясом годували якогось приблуду, що тут не має ніякого права. Ви мої, і я беру вас собі на обід. Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини і дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду,- та де тобі, ані слухати не хоче. – Я тут пан,- кричить,- і я один маю до вас право, і ніхто мені тут не сміє втручуватися. І взяв нас усіх чотирьох до свойого замку. Ледво-не-ледво я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе, щоб я дав тобі відомість, як стоїть справа. Тепер, вельможний дідичу, сам поміркуй, чи ми винні тому, що ти сьогодні голоду намлівся, і що тобі далі робити. Почувши се оповідання, Медвідь аж увесь наїжився. Вся його злість обернулася на того нового супірника, що так несподівано вліз йому в дорогу. – Се що за якийсь непотріб непотрібний посмів сюди вдертися? – ревів він, дряпаючи землю пазурами.- Гей, Зайче, зараз веди мене до нього, нехай його розірву на дрібні шматочки! – Вельможний дідичу! – мовив Заєць.- Се дуже могучий пан, страшний такий… – Що? Ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий. – Вельможний дідичу, але він жиє в кам’янім замку… – Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його досягну, хоч би він сховався на сам вершок найвищої смереки. Попровадив Заєць Медведя до криниці та й каже: – Вельможний дідичу! Велика твоя сила! Ади, твій ворог, як тілько побачив, що ти наближаєшся, зараз драпнув і сховався до свойого замку. – Де він? Де він? – кричав Медвідь, оглядаючися довкола і не бачачи нічого. – Ходи сюди і заглянь ось тут! – мовив Заєць і підвів Медведя до криниці. Став Медвідь над цямриною, глянув униз, аж там справді Медвідь. – Бачиш свого ворога,- мовив Заєць,- як заглядає зі свойого укріплення. – Я не я буду, коли його звідтам не досягну! – мовив Медвідь і як не рикне з цілого медвежого горла вниз до криниці! А з криниці як не відіб’ється його голос ще вдвоє сильніше, мов з величезної труби! – Га, так! – скрикнув Медвідь.- Ти мені ще грозиш? Чекай же, я тобі покажу! Та й за сим словом Медвідь ба-бавх до криниці та й там і затопився. А Заєць стояв при цямрині і глядів, поки звірячий ворог зовсім не заллється, а тоді скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким-то способом він змудрував Медведя і вибавив їх усіх від тяжкого нещастя. Не треба вам казати, яка радість запанувала в цілім лісі і як усі дякували Зайцеві за його вчинок.

Жила-була маленька дівчинка, чиє волосся було таким яскравим і золотистим, що виблискувало на сонці, немов прядене золото. Через це її звали Золотоволоскою.Одного дня Золотоволоска вирушила на луки збирати квіти. Вона йшла все далі й далі й зрештою опинилася в лісі, де ніколи раніше не була. Ліс був прохолодним і затіненим, і вона пішла вперед, милуючись його красою.Невдовзі дівчинка побачила маленький будиночок, що стояв самотньо серед дерев. Вона дуже втомилася й захотіла пити, тому постукала у двері. Вона сподівалася, що добрі люди, які тут живуть, дадуть їй води й дозволять трохи відпочити. Та Золотоволоска не знала, що цей будиночок належав трьом ведмедям. Тут мешкали ВЕЛИКИЙ ВЕДМІДЬ-ТАТО, середнього розміру ВЕДМЕДИЦЯ-МАМА і маленьке ведмежа, яке було завбільшки з саму Золотоволоску. Але всі троє пішли на прогулянку до лісу, поки їхня вечеря вистигала.Дівчинка постукала у двері, але ніхто не відповів. Вона трохи почекала, потім знову постукала – і знову тиша. Тоді вона обережно натиснула на двері – і вони відчинилися.Зайшовши всередину, вона побачила три стільці, що стояли в ряд. Один був ВЕЛИКИМ СТІЛЬЦЕМ – він належав ведмедю-татові. Другий – середнього розміру, і це був стілець ведмедиці-мами. А третій – маленький, милий стільчик ведмежати.На столі стояли три миски з гарячою кашею. “Отже, ” – подумала Золотоволоска, – “господарі скоро повернуться, щоб її з’їсти.”Вона вирішила сісти й відпочити, поки господарі не повернуться. Спершу вона сіла у ВЕЛИКЕ КРІСЛО, але подушка була надто м’яка, ніби хотіла її проковтнути. Тоді вона спробувала середнє крісло, але подушка виявилася надто твердою й незручною. Нарешті, вона сіла в маленьке, миле крісло, яке було саме таким, як треба, ніби створене для неї.Вона сиділа, погойдуючись, довго-довго, аж поки крісло не тріснуло, і вона провалилася прямо через нього!Але господарі так і не поверталися, а на столі все ще стояли миски з кашею. «Напевно, вони не дуже голодні», – подумала Золотоволоска, – «інакше вже давно повернулися б на вечерю». Тож вона підійшла ближче, щоб подивитися, чи миски ще повні.Перша миска була ВЕЛИКОЮ, з ВЕЛИКОЮ ДЕРЕВ’ЯНОЮ ЛОЖКОЮ – це була миска ведмедя-тата. Друга миска була середнього розміру, з середньою дерев’яною ложкою – вона належала ведмедиці-мамі. А третя – маленька, з маленькою срібною ложечкою – це була миска ведмежати.Каша пахла так смачно, що Золотоволоска вирішила її скуштувати.Вона взяла ВЕЛИКУ ЛОЖКУ і спробувала кашу з ВЕЛИКОЇ МИСКИ, але вона була надто гаряча. Тоді вона взяла середню ложку й скуштувала кашу з середньої миски – вона була надто холодна. Нарешті, вона взяла маленьку срібну ложечку і спробувала кашу з маленької миски – вона була якраз такою, як треба, і така смачна, що Золотоволоска їла, їла, їла, поки не з’їла всю кашу.Після цього їй стало дуже сонно. Вона піднялася сходами нагору і оглянула кімнату. Там стояли три ліжка в ряд. Перше було ВЕЛИКИМ ЛІЖКОМ ведмедя-тата. Друге – середнього розміру, належало ведмедиці-мамі. А третє – маленьке, милий куточок для ведмежати.Золотоволоска лягла на ВЕЛИКЕ ЛІЖКО, щоб спробувати його, але подушка була занадто висока, і їй було зовсім незручно.Тоді вона лягла на середнє ліжко, але подушка виявилася надто низькою, і це теж було незручно.Нарешті, вона прилягла на маленьке ліжечко ведмежати, і воно виявилося ідеальним – таким зручним, що вона лежала, лежала… і міцно заснула.

В одному лісі жили їжачок і білочка. Вони були нерозлучними друзями, разом проводили багато часу та завжди ділилися ласощами.Одного дня на узліссі достигла велика соковита груша. Друзі її помітили й вирішили поласувати. Білочка спритно підстрибнула на гілку, щоб зірвати плід, але груша несподівано впала. Їжачок, який стояв унизу, швидко покотився до місця, де вона приземлилася.Однак тут і почалася суперечка – кожен хотів отримати грушу собі. Друзі сварилися, не бажаючи поступатися один одному. Нарешті їжачок запропонував:— Звернімось до ведмедя, хай він нас розсудить.Білочка погодилася, і вони вирушили на пошуки ведмедя. Довго шукали, аж нарешті знайшли його у малиннику. Вислухавши їхню історію, ведмідь хитро посміхнувся й сказав:— Грушу забираю собі, бо я найбільший у лісі, а отже, усе, що тут росте, належить мені.Їжачок із білочкою лише здивовано переглянулися, але заперечити не змогли. Так вони залишилися без груші, зрозумівши, що сваритися було марно. Відтоді друзі більше не сперечалися через дрібниці, бо зрозуміли: краще ділитися, ніж залишитися ні з чим.

У великому зеленому лісі, де сонячні промені грали в хованки між гілками, жили два маленькі ведмежата — Бурко і Медко. Вони були найкращими друзями: разом лазили по деревах, ловили метеликів і сміялися так голосно, що пташки здивовано гойдалися на гілках.Одного дня Бурко знайшов у кущах яскраву червону машинку. Вона блищала на сонці, а її колеса гуділи, коли її штовхали. “Ого, яка крута!” — вигукнув Бурко і одразу почав катати машинку по траві. Медко, побачивши нову іграшку, підбіг ближче. “Бурко, дай погратися!” — попросив він.Але Бурко міцно притис машинку до себе. “Ні, я її знайшов, вона моя!” — буркнув він. Медко насупився. “Але ж ми завжди ділимося! Ти ж грався з моїм м’ячиком учора!” Бурко лише відвернувся і побіг геть, тримаючи машинку.Так почалася їхня сварка. Медко сидів під дубом, сумно жуючи малину, а Бурко грався машинкою сам, але чомусь це було не так весело, як раніше. Ліс, здається, теж засмутився: пташки співали тихіше, а сонце сховалося за хмаринкою.Наступного дня Медко вирішив піти до струмка, де вони з Бурком любили будувати греблі. Але там він побачив, що машинка Бурка застрягла між каменів, а сам Бурко безрезультатно намагається її дістати. Його лапки були мокрі, а очі повні сліз. Медко міг би розвернутися і піти, але серце підказало йому інше.“Бурко, давай я допоможу!” — гукнув Медко. Він підбіг, і разом вони витягли машинку. Бурко глянув на друга і тихо сказав: “Вибач, Медко. Я не мав так чинити. Машинка не така важлива, як наша дружба.” Медко посміхнувся: “І мене пробач, що образився. Граймося разом?” Відтоді ведмежата знову стали нерозлучними. Вони катали машинку по черзі, вигадуючи веселі пригоди: то вона була космічним кораблем, то швидкою допомогою для лісових звірят. А коли хтось із них забував ділитися, другий лише лагідно нагадував: “Дружба — це коли ми разом радіємо!” Мораль: Дружба міцніша, коли ми вміємо слухати один одного, ділитися і пробачати.

У дуплистому дереві жили дикі бджоли. Довідався про це ведмідь і, сподіваючись на свою силу, прийшов до них та й каже:— Ви маленькі й слабкі створіння! Давайте мені ваш мед, бо інакше я виверну дерево, з’їм увесь мед, а вас потрощу!— Добре, — відповіли бджоли. — Спробуй. Якщо зможеш нас здолати — ми піддамося.Розсердився ведмідь від такої сміливості. Засунув голову в дупло і висолопив язика за медом. Але раптом відчув такий біль, що й про свою силу забув: бджоли накололи йому язика, вуха і ніс своїми жалами! Завищав ведмідь від болю та кинувся навтьоки, а бджоли кричали йому вслід:— Пам’ятай: навіть малі створіння вміють захищатися!

З червоного вогнища блідо-оранжеві іскорки охоплювали жовто-зелене листя різноманітних дерев. Вдалині, під блакитним небом виднілася синя річка, над якою кружляли пташки із фіолетовим забарвленням. Тато ведмідь і малюк поверталися вузенькою стежкою додому. Раптом над ними майнув білокрилий лелека. Поважний птах летів неквапливо, немов прорізав небо крилом. Малюк разом з татом застигли на місці вдивляючись йому вслід. — Який гарний птах. — мовив малюк — От би мені такі крила! Ще якусь мить вони милувалися польотом птаха, а потім рушили своїм шляхом. Вдалині вправні бобри-робітники будували гарненький будиночок — із каміння та дерева. Високі стіни, дах, вікна. Не будинок, а справжня казкова оселя. — Коли я виросту, теж збудую собі такий гарний дім. — сказав малюк, вказуючи пальцем на споруду. Тато лише посміхнувся у відповідь. Вони зупинилися перепочити під високим, могутнім дубом. Не дерево, а справжня скеля — така ж висока і незворушна. — Одного дня я стану таким же сильним, як це дерево. І ніщо мене не зрушить! — мрійливо промовив малий. Тато ведмідь неквапливо погладив сина та й мовив: — Пам’ятай синку, ніхто тебе не любитиме так, як мати та батько твої. Ніхто не поважатиме так, як мати та батько твої. І ніхто не хвилюватиметься так, як мати та батько твої. Тому не забувай, а ні родини своєї, а ні дому. Він глибоко вдихнув і продовжив: — Пам’ятай, як лелека повертається до свого гнізда, так і ти повертайся до хати. Як коріння дерева тримає міцний стовбур, так і ти, синку, не забувай свого роду. І якщо схибнеш, спіткнешся та впадеш на коліна, не смій схиляти голову та опускати руки. Для того, щоб збудувати стіну, потрібен фундамент, тобто яма вниз. Малюк уважно слухав тата. Він ще не зовсім розумів його слів, але щиро запам’ятовував. І колись, коли защемить у грудях — він пригадає. Пригадає — і, можливо, зрозуміє.