Казки про вовка

Жила лисиця у вовка прислужницею, і що вовк наказував робити, те вона й виконувала, бо була слабшою за нього. Одного разу лисиця вирішила позбутися такого господаря.Якось вони йшли разом лісом, і вовк сказав:– Лисице руда, знайди мені їжу! Не дістанеш – з’їм тебе!Лисиця відповіла:– Є одне селянське подвір’я, де пасуться два молоді ягняти. Якщо хочеш, можемо вкрасти одного.Вовк погодився, і вони вирушили туди. Лисиця вкрала ягня, віддала вовкові, а сама втекла. Вовк з’їв ягня, але захотів ще. Пішов він знову на подвір’я, але був таким незграбним, що мати ягняти його помітила й здійняла галас. На крик збіглися селяни, які зловили вовка і добряче його побили. Кульгаючи та виючи від болю, вовк повернувся до лисиці й сказав:– Ти мене підвела! Я хотів украсти друге ягня, але мене спіймали й набили боки.А лисиця відповіла:– Сам винен! Навіщо бути таким ненажерливим?Наступного дня вони знову пішли в поле, і вовк знову каже:– Лисице руда, дістань мені щось поїсти, а не дістанеш – я тебе з’їм.Лисиця відповіла:– Я знаю одне селянське подвір’я, де сьогодні ввечері господиня млинці пече. Давай їх украдемо.Вони пішли туди, і лисиця обшукала весь дім, все роздивилася і принюхалася, доки не дізналася, де стоять горщики. Вкрала шість млинців і принесла їх вовкові.– На, їж, – сказала вона йому, а сама знову втекла своєю дорогою.Вовк миттю проковтнув млинці й каже:– Вони такі смачні, що мені ще хочеться.Він повернувся до хати й звалив усю миску на підлогу – залишилися тільки скалки. Піднявся галас, господиня помітила вовка і почала кликати на допомогу. Збіглися люди, і вони почали його бити, хто чим. Вовк ледве втік, кульгаючи на обидві ноги та голосно виючи, до лисиці в ліс.– Чому ти мене так підвела? – скрикнув вовк. – Селяни спіймали мене і добре начесали мені спину!Лисиця відповіла:– А навіщо ти такий ненажерливий?Третього дня вони знову разом пішли в поле. Вовк, кульгаючи, ледь встигав за лисицею і знову каже їй:– Лисице руда, дістань мені щось поїсти, а не дістанеш – я тебе з’їм.Лисиця відповідає:– Я знаю одного селянина, він зарізав корову, і засолене м’ясо лежить у нього в коморі, в діжці. Давай його вкрадемо!Вовк погодився:– Давай підемо разом, а ти мені допоможеш, якщо я не зможу вибратися.– Що ж, підемо, – сказала лисиця і показала йому всі шляхи та лази.Нарешті вони дісталися до комори. М’яса там було багато, і вовк одразу ж взявся за нього, думаючи: «Усе з’їм – часу вистачить». Лисиця теж поїла, але постійно роздивлялася навкруги й часто підбігала до дірки, через яку вони залізли в комору, перевіряючи, чи достатньо широка вона для втечі. Вовк запитав:– Лисице мила, чому ти все бігаєш туди-сюди?– Треба подивитися, чи не йде хтось, – відповіла хитра лисиця. – Не їж тільки занадто багато.Вовк відповів:– Я не піду, доки не з’їм усе м’ясо з діжки.Тим часом у комору зайшов селянин, почувши шерех лисячих лап. Лисиця одразу ж вискочила назовні, і вовк за нею, але так набив собі живіт, що застряг у дірці. Селянин узяв дубину й убив вовка. А лисиця втекла в ліс і раділа, що позбулася такого ненажери.

Стоїть серед поля теремок. Біжить мишка-шкряботушка. Побачила теремок, зупинилася і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? Ніхто не відгукується. Зайшла мишка в теремок і стала там жити.Пристрибала до терему жабка-квакушка і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка! А ти хто? — А я жабка-квакушка. — Іди до мене жити! Жабка стрибнула в теремок. Стали вони жити удвох. Біжить повз зайчик-побігайчик. Зупинився і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка! — Я, жабка-квакушка! — А ти хто? — А я зайчик-побігайчик. — Іди до нас жити! Зайчик скок у теремок! Стали вони жити втрьох.Іде позв лисичка-сестричка. Постукала у віконце і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — А ти хто? — А я лисичка-сестричка. — Іди до нас жити! Забралася лисичка в теремок. Стали вони жити вчотирьох.Прибіг вовчик-сірий бочок, заглянув у двері та питає: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — Я, лисичка-сестричка. — А ти хто? — А я вовчик-сірий бочок. — Іди до нас жити!Вовк заліз у теремок. Стали вони жити вчотирьох. От вони в теремку живуть, пісні співають.Раптом йде ведмідь клишоногий. Побачив ведмідь теремок, почув пісні, зупинився і заревів на весь голос: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — Я, лисичка-сестричка. — Я, вовчик-сірий бочок. — А ти хто? — Ведмідь-Набрід. — Іди до нас жити!Ведмідь почав лізти в теремок. Ліз-ліз, ліз-ліз — ніяк не міг влізти та каже: — А я краще на даху буду жити. — Ти нас роздавиш. — Ні, не роздавлю. — Ну, то лізь! Вліз ведмідь на дах і тільки сів – трах!Затріщав теремок, упав набік і весь розвалився. Ледве встигли вибігти з нього мишка-шкряботушка, жабка-квакушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-сірий бочок – усі живі та неушкоджені.Взялися вони колоди носити, дошки пиляти – новий теремок будувати. І збудували ще кращий за попередній!

Один чоловік мав собаку на ім’я Сірко — вже дуже стару й виснажену. Хазяїн бачив, що пес став непотрібним, не здатний допомогти в господарстві, тому прогнав його. Сірко блукав по полю, і ось до нього підійшов вовк і запитав:— Чого ти тут блукаєш? Сірко відповів:— Та що ж, брате, хазяїн прогнав мене, і я тепер просто йду.Вовк мовив:— А якщо я допоможу тобі повернутись до нього, ти знову станеш йому потрібним?Сірко зрадів і відповів:— Так, допоможи, брате, і я тобі чимось віддячую.Вовк подумав і сказав:— Слухай, ось що: коли твій хазяїн вийде з жінкою жати, і вона залишить дитину під копою, ти будеш обережно ходити навколо поля, щоб я знав, де воно. Тоді я візьму дитину, а ти забереш її від мене, ніби я тебе злякаю, і віддам дитину назад.У жнива той чоловік і жінка вийшли у поле жать. Жінка положила свою маленьку дитину під копою, а сама і жне коло чоловіка. Коли це вовк біжить житом, та за ту дитину — і несе її полем. Сірко за тим вовком. Доганяє його. А чоловік кричить:— Гидж-га, Сірко!Сірко якось догнав того вовка і забрав дитину: приніс до того чоловіка та й оддав йому. Тоді той чоловік вийняв із торби хліб і кусок сала та й каже:— На, Сірко їж,— за те, що не дав вовкові дитини з’їсти!Ото увечері ідуть із поля, беруть і Сірка. Прийшли додому, чоловік і каже:— Жінко, вари лишень гречані галушки та сито їх із салом затовчи.Тільки що вони ізварилися, він садовить Сірка за стіл та й сам сів коло його і каже:— А сип, жінко, галушки, та будем вечерять.Жінка і насипала. Він Сіркові набрав у полумисок; так уже йому годить, щоб він не був голодний, щоб він часом гарячим не опікся!Ото Сірко і думає:«Треба подякувати вовкові, що він мені таку вигоду зробив».А той чоловік, діждавши м’ясниць, віддає свою дочку заміж. Сірко пішов у поле, знайшов там вовка та й каже йому:— Прийди у неділю увечері до города мого хазяїна, а я тебе зазву у хату та віддячу тобі за те, що ти мені добро зробив.Ось вовк, чекаючи неділю, прийшов на те місце, яке йому вказав Сірко. Того ж дня у чоловіка було весілля. Сірко вийшов до нього, провів до хати і посадив під столом. Потім Сірко взяв пляшку горілки, поклав м’яса і поніс під стіл. Люди почали хочуть бити собаку, але чоловік заспокоїв їх:— Не бийте Сірка: він мені добро зробив, тому я теж буду до нього добрим, поки він живе.Сірко, помітивши, що на столі є найсмачніше, узяв це і подав вовкові. Він нагодував його і поїв так, що вовк не витримав і сказав:— Тепер буду співати!Сірко відповів:— Не співай, бо буде біда! Краще я ще дам тобі пляшку горілки, але мовчи.Вовк випив горілку і каже:— Тепер буду співати!І так загавкав під столом, що деякі люди втікли, а інші хотіли побити вовка. Сірко ліг на нього, ніби хоче задушити. Хазяїн сказав:— Не бийте вовка, бо якщо ви його вб’єте, то й Сірка вб’єте! Він сам усе владнає — не чіпайте їх.Сірко вивів вовка на поле і сказав:— Ти мені допоміг, я тобі. І вони попрощалися.

Ішов Кабан у Київ на ярмарок. Аж назустріч йому Вовк. – Кабане, Кабане, куди йдеш? – У Київ на ярмарок. – Візьми й мене з собою. – Ходи, кумочку. Ішли, ішли, аж назустріч їм Лис. – Кабане, Кабане, куди йдеш? – У Київ на ярмарок. – Візьми й мене з собою. – Ходи, кумочку. Ішли вони, йшли, аж назустріч їм Заєць. – Кабане, Кабане, куди йдеш? – У Київ на ярмарок. – Візьми й мене з собою. – Ходи, небоже. Ось вони всі йдуть. Ішли, йшли, аж під ніч наскочили на яму, глибоку та широку. Кабан скочив – не перескочив, а за ним і всі інші поскакали і всі разом у яму попадали. Що робити, мусять ночувати. Зголодніли вони, а вилізти нема куди, їсти нема чого. От лис і надумав. – Нумо,- говорить,- пісні співати. Хто найтонше голосом потягне, того ми й з’їмо. От вони й затягли. Вовк, звісно, найгрубше: у-у-у! Кабан трохи тонше: о-о-о! Лис іще тонше: е-е-е! А Зайчик зовсім тоненько запищав: і-і-і! Кинулися всі на бідолашного Зайчика, розірвали його та й з’їли. Та що там їм із того Зайця за ситість? Ще не розвиднілось гаразд, а вже всі вони такі голодні, що ледве дихають. Знов Лис загадує: – Нумо пісні співати. Хто найгрубше голосом потягне, того ми й з’їмо. Почали співати. Хотів Вовк тонесенько затягнути, та як не завиє грубо: у-у-у! Тут кинулися на нього та й зараз його роздерли. Лишилися ще два: Кабан і Лис. Поділилися вони Вовковим м’ясом. Кабан швидко з’їв свою часть, а Лис трошки з’їв, а решту сховав під себе. Минув день, минув другий, Кабан голодний, нема що їсти, а Лис усе в куточку сидить, витягає по шматочку Вовкового м’яса та й їсть. – Що се ти, кумочку, їси? – питає його Кабан. – Ой, кумочку,- зітхає Лис.- Що маю робити! Свою власну кров п’ю з великого голоду. Зроби й ти так само. Прокуси собі груди, висисай помалу кров, то побачиш, що й тобі легше стане. Послухав дурний Кабан. Як запоров кликами, зараз розпоров собі груди, та поки дійшов до того, щоб напитися своєї крові, то й увесь кров’ю підплив та й став зовсім небіжчик. От Лис тоді й кинувся на його м’ясо і ще кілька день мав що їсти. Та далі не стало й Кабанового м’яса. Сидить Лис у ямі, і знов йому голод допікає. А над тою ямою стояло дерево, а на дереві Дрозд гніздо в’є. Дивиться Лис на нього, дивиться з ями, а далі почав промовляти: – Дрозде, Дрозде, що ти робиш? – Гніздо в’ю. – Нащо тобі гніздо? – Яєць нанесу. – Нащо тобі яєць? – Молоді виведу. – Дрозде, Дрозде, коли ти мене з сеї ями не видобудеш, то я твоїх дітей поїм. – Не їдж, Лисику, зараз тебе виведу,- проситься Дрозд. Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса з ями добути. От він щодуху полетів лісом, почав збирати патички, гіллячки та все в яму кидає. Кидав, кидав, поки Лис по тих патичках із ями не виліз. Думав Дрозд, що він піде собі геть, та де тобі! Лис ляг під Дроздовим деревом та й говорить: – Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями? – Вивів. – Ну, а тепер нагодуй мене, а то я твоїх дітей поїм. – Не їдж, Лисику, вже я тебе нагодую. Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса нагодувати. Далі надумав і каже Лисові: – Ходи зо мною! Вийшли вони з лісу, а попід лісом польова доріжка йде. – Лягай тут у жито,- каже Дрозд Лисові,- а я буду міркувати, чим тебе нагодувати. Бачить Дрозд, а доріжкою баба йде, чоловікові в поле полуденок несе. Скочив Дрозд у калюжку, у воді обмочився, в піску обтатлявся та й бігає по доріжці, перхає сюди й туди, немов зовсім літати не може. Бачить баба – пташина мокра та немічна. «Дай,- думає,- зловлю отсю пташину, принесу додому, буде забавка для дітей». Підбігла трохи за Дроздом – він біжить, перхає, та не летить. От вона поставила кошик з горнятками на доріжці, а сама давай Дрозда ловити. А Дрозд то підбігає, то підлітає, а все далі та далі, а баба все за ним та за ним. Нарешті, бачачи, що вона відбігла вже досить далеко від свойого кошика, знявся вгору та й полетів. Баба тільки рукою махнула та й вертає назад до кошика. Ба, ба, ба! Там застала добрий празник. Поки вона бігала за Дроздом, а Лис тим часом вискочив із жита та до горняток. Повиїдав усе чисто, решту порозливав, а сам драла. Сидить дрозд на дереві та й в’є гніздо, аж тут зирк, а Лис під деревом. – Дрозде, Дрозде,- говорить Лис,- чи вивів ти мене з ями? – Вивів, Лисику. – А нагодував ти мене? – Нагодував. – Ну, тепер же напій мене, а то я твої діти геть поїм. – Не їдж, Лисику, я тебе напою. Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як би йому Лиса напоїти. Далі надумав і каже Лисові: – Ходи зо мною! Вийшли з лісу знов на ту саму польову доріжку. – Лягай тут у жито,- каже Дрозд Лисові,- а я буду міркувати, чим тебе напоїти. Бачить Дрозд, а доріжкою чоловік їде, бочку води везе капусту підливати. Підлетів Дрозд, сів коневі на голову, дзьобає. – А тю! – крикнув чоловік та й замахнувся на Дрозда батогом. Дрозд пурхнув, а чоловік луснув батогом коня по голові. Мов нічого й не бувало, сів собі Дрозд на другого коня да й дзьобає його в голову. Знов замахнувся чоловік і знов луснув коня по голові. Розлютився чоловік на Дрозда. «От каторжна пташина! – думає собі.- І чого вона прив’язалася!» Дрозд тим часом сів на бочку з водою та й дзьобає собі. «Чекай же ти»,- думає чоловік та несподівано як вихопить ручицю з воза, як не лусне по бочці! Дрозда не вцілив, а бочка від важкого удару похитнулася та й гепнула з воза на землю і вся вода з неї вилилася та потекла здоровою річкою по дорозі. Вискочив Лис із жита, напився доволі, а чоловік, проклинаючи Дрозда, взяв порожню бочку і поїхав додому. Сидить Дрозд на дереві та й в’є собі гніздо, аж тут зирк, а Лис знов під деревом. – Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями? – Вивів. – Нагодував ти мене? – Нагодував. – Напоїв ти мене? – Напоїв. – Ну, а тепер посміши мене, а то я, їй-богу, твоїх дітей живцем поїм. – Не їдж, Лисику, я тебе посмішу. Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса посмішити, а далі й каже: – Ходи зо мною! Вийшли з лісу знов на польову доріжку. Лис засів у житі та й жде. Аж ось їде дорогою той сам чоловік, що вперед їхав з водою: сам сидить напереді, а ззаду сидить його синок з паличкою в руці. Підлетів Дрозд, сів на плече чоловікові та й дзьобає. – Ой тату,- каже хлопець,- на вас птах сидить! Не воруштеся, я його заб’ю. Ще старий не вспів гаразд розслухати, що син каже, а хлопець як замахне паличкою – лусь батька по плечу! Дрозд тільки фуркнув, а по хвилі сів на друге плече чоловікове. Знов розмахнувся хлопець і ще дужче влучив батька по плечу. – Ой сину, що се ти робиш? – крикнув батько. – Цитьте тату! Якась пташка все сідає на ваші плечі, я її мушу зловити. – То лови, а не бий! – з болю кричить батько. Політав, політав Дрозд та й сів старому на голову та й дзьобає його солом’яну крисаню, немов тут йому й місце. Махнув хлопець долонею, щоб його спіймати – фуркнув Дрозд. Сів удруге, знов хлопець на нього намірився рукою – знов надармо. «Чекай же ти, бісова птице! Вже я тебе почастую!» – подумав хлопець. І коли Дрозд утретє сів на батькову голову, він, не тямлячи гаразд, що робить, як не замахнеться палицею, як не трісне старого по голові, аж тому світ замакітрився. Дрозд фуркнув і полетів собі геть. А Лис, сидячи в житі, дивився на се все і аж за живіт держався зо сміху над Дроздовими штуками. Бачить Дрозд, що Лис такий радий, і відітхнув свобідно. «Ну,- думає собі,- тепер чень дасть мені спокій, не буде моїм дітям грозити». Та ледве він знов узявся будувати своє гніздо, аж зирк, Лис уже знов під деревом. – Дрозде, Дрозде,- мовить Лис,- вивів ти мене з ями? – Вивів. – Нагодував ти мене? – Нагодував. – Напоїв ти мене? – Напоїв. – Розсмішив ти мене? – Розсмішив. – Ну, а тепер ще мене постраш, бо коли ні, то я твоїх дітей поїм. Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса настрашити, а далі й каже: – Що ж маю робити? Ходи зо мною, я тебе настрашу. Веде Дрозд Лиса попід ліс дорогою на велике пасовисько. Там паслася велика череда овець. Пастухи сиділи в колибі, а пси бігали довкола череди, пильнували овець. Став Лис здалека, на краю лісу, та, побачивши псів, не хоче йти далі. – Що, Лисику, страшно? – питає Дрозд. – Ні, не страшно,- каже Лис,- а тілько я втомився, не хочу йти далі. – Як же ж я тебе настрашу, коли ти не хочеш далі йти? – питає Дрозд. – Страш як знаєш,- мовить Лис,- але знай, що коли не настрашиш, то я твоїх дітей з кістками схрупаю. – Добре,- каже Дрозд,- лягай же ти собі ось тут у жито і гляди, що я буду робити. А коли тобі почне бути страшно, то крикни мені, щоб я перестав. Полетів Дрозд, сів собі на землі перед псами та й порпає землю лапками. Кинулися пси до нього, він підлетів, та зараз же сів знов недалеко того місця, та вже трохи ближче до Лиса. А Лис глядить, що з того буде, а того й не бачить, що пси підходять усе ближче та ближче. Далі Дрозд зривається з землі і, одним крилом треплючися, мов скалічений, починає летіти просто до Лиса. Пси за ним. Бачить Лис, що біда, як не схопиться з місця, як не крикне до Дрозда: – Ну, що ж ти, дурню! Та бо ти направду псів не мене ведеш! Тут його пси побачили. Як не кинуться за ним! Ледве Лис здужав пробігти кільканадцять кроків, уже пси здогонили його і роздерли. Таке-то, бачите: хто хитрощами та підступом воював, той від підступу й погиб.

Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й надибала його тяжкая пригода. Побачили його ловці-молодці та й почали за ним гнатися. Тікав Вовчик лісом, лісом, а далі прийшлося вибігти на биту дорогу. А дорогою в тій хвилі йшов з поля чоловік з мішком і ціпом. Вовк до нього: – Дядечку, голубчику! Змилуйся надо мною, сховай мене в мішок! За мною ловці-молодці гонять, хотять мене віку збавити. Змилувався чоловік, сховав Вовка в мішок, завдав собі на плечі на й несе. Надбігають ловці-молодці. – А не бачив ти, чоловіче, Вовчика-братика? – питають. – Ні, не бачив. От вони й погнали далі. А коли вже їх не було видно, Вовк із міха обзивається: – А що, пішли вже мої гонителі? – Пішли. – Ну, тепер випусти мене на волю! Чоловік розв’язав мішок і випустив Вовчика-братика на волю! А той і говорить: – Ну, чоловіче, тепер я тебе з’їм. – Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такої біди вирятував, а ти мене з’їсти хочеш! – А що, чоловіче! Се так у світі ведеться: старе добро забувається. Видить чоловік, що діло погане, і говорить: – Ну, коли так, то ходімо далі! Здаймося на суд. Коли суд скаже по-твойому, то нехай по-твойому й буде: з’їси мене. Пішли далі. Здибають стару Кобилу. Чоловік до неї й говорить: – Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас. Отсе я вирятував Вовчика-братика з тяжкої пригоди, а він хоче мене з’їсти. І розповів їй усе, як було. Кобила подумала-подумала та й мовить: – Вовкова правда, чоловіче! Я жила у господаря дванадцять літ, робила на нього із усеї сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постарілася і до роботи стала неспосібна, він узяв та й вигнав мене на голе поле, щоб мене вовки з’їли. Отсе вже тиждень я тут днюю і ночую і жду не дождуся, поки прийдуть вовки й розідруть мене. Так-то, дядьку, старе добро забувається, – А бачиш, моя правда! – крикнув Вовк. Засумувався чоловік і почав просити Вовка, щоби пошукати їм іще другого суду. Вовчик пристав на се. Ідуть-ідуть, надибали старого Пса. Чоловік і до нього обертається зі своїм ділом. Розповів йому все, як було. Пес подумав-подумав та й повідає: – Ні, чоловіче, Вовкова правда. Ось послухай, як зо мною було. Служив я господареві двадцять літ, пильнував його дому і худоби, а коли постарівся і голосу у мене не стало, він вигнав мене з обійстя, і ось я тепер блукаю без захисту. Забувається старе добро, се свята правда! – Бачиш, на моє виходить! – крикнув Вовк. Засумував чоловік ще гірше і почав ще раз проситися у Вовка. – Позволь мені ще одного суду розпитати, а тоді вже роби зо мною, що хочеш, коли старого добра не пам’ятаєш. – Добре. Пішли вони, аж насупроти них Лисичка-сестричка. – Гей, Лисичко-сестричко! – кричить їй здалека чоловік і кланяється.- Зроби ласку, підійди ближче, розсуди нас обох з Вовчиком. Наблизилася Лисичка, розповідає їй чоловік, що і як було. А Лисичка не вірить. – Та не може сьому бути правда, чоловіче, аби Вовк, такий великий пан, та влізся в отсей мішок! – Але ж правда! – крикнув Вовк. – Ні, нізащо не йму віри! – уперлася при своїм Лисичка. Що вже чоловік божиться, що Вовчик запевняє, ні та й ні! – Не можу сьому вірити, хіба мені доочне покажете, як се було. – Що ж, се можна,- сказав чоловік та й розставив мішок так само, як тоді, коли саджав Вовка. – Ось бач, як се було! – сказав Вовк і встромив голову в мішок. – Як то, ти хіба тілько голову встромив? – спитала Лисиця. Вовк уліз увесь у мішок. – Ну, чоловіче,- промовила Лисиця,- тепер покажи мені, як ти його зав’язував? Чоловік зав’язав. – Ну, а тепер, чоловіче, покажи мені, як ти на тоці снопи молотив? Чоловікові не треба було сього два рази казати. Як замахне ціпом, як почне лущити по мішку! А Лисиця ще й примовляє: – Ану, чоловіче, а як ти снопи перевертав? Чоловік обернув мішок на другий бік та як уцідить Вовка по голові, та й забив його на смерть. – Ну, чоловіче,- мовить Лисиця,- я тебе вирятувала від смерті. Що ж ти мені за се ударуєш? – Дарую тобі, Лисичко-сестричко, мішок курей. – Добре. Пішла Лисичка-сестричка за чоловіком до села, стала собі за ворітьми, а чоловік пішов до хати курей шукати. Взяв мішок та й почав ловити курей, коли втім жінка надходить. – А що се ти, чоловіче, робиш? Розповів їй чоловік усе, що з ним було, і з якої пригоди вирятувала його Лисичка, і яку він їй обіцяв заплату. – Богу дякувати, що ти живий і здоров,- мовить жінка.- А щоб Лисиці давати курей, на се я ніколи не пристану. Ліпше ти всади в мішок наших двох Песиків, Лиска та Рябка, та й дай Лисиці. Подумав-подумав чоловік та й послухав жінки. Всадив Песиків до мішка, виніс за ворота та й мовить: – На ж тобі, Лисичко-сестричко, отсей мішок курей! Візьми їх на плечі та й неси в ліс, а не розв’язуй близько села, щоб не розлетілися! Взяла Лисичка мішок, несе-несе, двигає-двигає, далі сіла спочивати за селом на могилі та й думає собі: «Дай загляну лишень, кілько там тих курей у мішку?» Розв’язала мішок, та не вспіла гаразд і заглянути, а з мішка як не вискочать Лиско і Рябко та за Лисицею. Лисиця втеки щодуху, ледво-не-ледво вскочила в ліс та в свою нору. Віддихнувши трохи з переполоху, почала сама з собою розмовляти: – Ви, мої оченька, що ви робили, коли за мною ті погані собаки гнали? – Ми пильно дивилися, щоб ти знала, куди від них найліпше тікати. – А ви, мої ноженька, що робили? – Ми бігли з усієї сили, щоби тебе собаки не могли догонити. – А ви, мої вушенька, що робили? – Ми уважно надслухували, чи не наближаються твої вороги. – А ти, хвостище, що робив? Хвостище розсердився, що Лисиця так неласкаво до нього заговорила, та й каже їй на злість: – А я мотався сюди й туди, зачіпався то за пеньки, то за гіллячки, щоби тебе затримати, щоби тебе собаки зловили. – А, то ти такий добрий,- крикнула Лисиця.- Геть мені з хати! Та й за сим словом висунула хвіст із нори, ще й кричить: – Гей, Лиско й Рябко, цу-цу! Нате вам Лисиччиний хвостик! Рвіть його! А Лиско і Рябко немов на те й чекали. Вхопили Лисиччиний хвостик, як шарпнули та витягли й цілу Лисичку з нори і тут її й розірвали.

Був собі раз Вовчик-братик і Лисичка-сестричка, і задумали вони взятися чесно на хліб працювати. Винайшли собі нивку поля і змовилися посадити на ній картоплю. Вранці-рано вибралися обоє до роботи – ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, що там бог дав, а щоби в полуднє не бігати додому, взяли відразу з собою обід і полуденок: глечик меду і кошик паляниць. Поклали страву між корчі, а самі, перехрестившися, та й до роботи. Коплють, коплють, та Лисиці швидко навкучила чесна праця. Нібито копле, а сама думає, як би то вихопитися та в корчі медку полизати. Ось у недалекім болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло: – Гуп-гуп-гуп! – Зараз, зараз, сватоньку,- скрикнула Лисичка, немовбито її кликано. І вже кинула мотику та й забирається йти. – А куди ти, Лисичко? – питає її Вовчик-братик. – Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе. – Та чого? – Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у нього сьогодні хрестини, то він просить мене за куму. – Га, коли так, то йди, тілько не барися. – Я заразісінько верну! – мовила Лисичка.- Копли собі свій загонець, я тебе здогоню. Побігла Лисичка в корчі, зараз до горщика, попоїла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позав’язувала, пооблизувалася та й іде до Вовчика, спишна водячи хвостом – звичайно, кума. – А що, вже по хрестинах? – питає Вовчик. – Та вже,- мовить Лисичка. – А що там бог дав? – Хлопчика. – А як же його охрестили? – Початочок. – Ото ім’я! Я ще й не чував такого,- мовив Вовчик, Лисичка нічого не мовила, але взялася пильно до роботи. Може, так минула година, а може, й дві,- знов Лисичці захотілося медку полизати. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить: – Зараз, сватуню, зараз! – А то що, Лисичко? – питає Вовчик. – Та, бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на хрестини просить. – Ну що, коли просить, то йди, тілько не барися. – Я заразісінько, Вовчику! – мовила Лисичка та й шмиг у корч. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденку вже мало що й лишилося, та й вертається до Вовчика. – О, ти вже тут! Уже по хрестинах? – Та вже. – А що ж там бог дав? – Та дівчинку. – А як її охрестили? – Серединка. – Ото! Я ще й не чував такої назви,- дивувався Вовчик. – У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи. Попрацювали знов з годину, і знов Лисичці запах дуже медок, і ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить: – Іду, сватоньку, йду! – Та куди йдеш, Лисичко? – Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить? – Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? – мовив Вовчик. – Бо мене дуже любить, Вовчику. – Ну, то йди ж, а не барися, треба роботу кінчити. – Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю. Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, схрупала решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика. – А що, вже по хрестинах? – Та вже. – А що там бог дав? – Хлопчика. – А як же його охрестили? – Остаточок. – Ну, що ж, нехай здоров росте. Копали так, копали, аж ось уже й полудне. Вовчик давно зголоднів, та все якось стидається признатися, а далі кинув мотику та й каже: – Ну, на тепер досить. Чи не пора обідати? – Певно, що пора, Вовчику-братику,- мовить Лисичка, а сама нібито копле, пильнує роботи. – А ти ж не голодна? – Та ні, Вовчику, іди ти сам та пообідай, мене там на хрестинах погостили. Пішов Вовчик у корчі, дивиться, ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернений і паляниць ані кришки нема! Аж тепер зрозумів, куди се Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила! Аж тепер йому вияснилося, які-то вона своїм похресникам чудернацькі назви давала! – А, так ти така, погана Лисице! – скрикнув Вовчик.- Хочеш мене роботою і голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід згамкаю! Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злосливий та недобрий, і не чекала довго. Дала ногам знати та до лісу, а в лісі шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибіг та й кричить: – Ага, ти тут? Вилізай мені зараз! Не сховаєшся від мене. Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота. – Не обзиваєшся? Добре! Чекай лише, я тебе досягну. Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортає. Думка була вхопити Лисичку за ногу та й витягти на світ божий. Не похопилася Лисичка, а клюка хап її за ногу. Нора тісна, Вовк, почувши, що щось зачепив, так тягне, що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки поза плечима бігали, почала реготатися та й кричати: – Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь та й тягне. Думаєш, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни! Почувши се, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь. – Ай, ай, ай! Моя ноженька! – закричала Лисичка, а дурний Вовк з радості як почав тягти, поки сам не змучився і клюки не зламав. Тоді плюнув і пішов геть і зарікся з Лисичкою більше не мати ніякої спілки.

Вовчик-братик і Лисичка-сестричка хитрили, поки хитрили, грішили, поки грішили, а далі стали та й кажуть: – Годі нам грішити! Треба покаятися. Ходімо на прощу аж за море, аби відмолити свої гріхи. Ходімо, то й ходімо. Зібралися, йдуть. Ішли, йшли, аж надибали Осла, що пасся на пасовиську. – Здоров був, Ослику-братику! – промовили до нього. – Здорові були, люди божі! – відповідає Осел. Стали вони, ласо позирають на Осла, а далі Лисичка й мовить: – А може би, ти, Ослику-братику, пішов з нами в дорогу? – А куди ж вас господь провадить? – На прощу в далеку заморську країну. – Що ж, я готов іти з вами. – Ходи, синку, ходи,- поважно мовить Вовк,- з нами тобі безпечно буде, і розмова приємна по дорозі. Чи довго вони там ішли, чи коротко, досить, що в найкращій згоді прийшли аж над море. Тут зараз Лисичка сюди-туди звинулася, знайшла кораблик, прип’ятий до берега, і гукнула на своїх. Посідали на кораблик, відв’язали його і пустилися плисти. Осел веслує, Вовк рулює, а Лисичка вітрил пильнує. Все їм так справно йде, аж душа радується. Пливуть вони, пливуть, ба вже Вовк і Лисичка здорово поголодніли. Ослові байдуже; в кораблику на дні було настелено листя та соломи, от він і жує собі помалесеньку і веслує так, що аж піна бризкає. – Слухайте,- говорить Лисичка.- Отсе ми при божій помочі серед моря, та хто його знає, чи доведеться нам доплисти до цілі? – Бог ласкав,- мовить Осел і гребе далі. – Так-то так, і я так думаю,- мовить Лисичка, похитуючи головою,- та що, коли ми дуже прогнівили його, милосердного. – А то чим? – скрикнули в один голос Вовк і Осел. – Забули висповідатися, поки виплили на море. Хіба не знаєте, який є звичай у побожних людей? – Ай, ай, ай! – скрикнув Вовк.- Правда твоя, Лисичко! Гріх великий! Ану ж прийде буря і потопить нас, то що тоді буде? Не тілько тілом, але й душею загинемо на віки вічні. – Що ж його робити? – питає стурбований Осел. – Знаєте що,- мовить Лисичка,- сповідаймося одні одним на голос і відбудьмо покуту кождий за свої гріхи, ачень бог нам відпустить. Ти, Вовче, сповідайся мені, я буду тобі, а Осел нам обом. – Добре! – мовить Вовк.- Тяжкі мої гріхи, Лисичко-сестричко. Коли бувало ввірвуся до кошари, то не ріжу одну Вівцю або дві, щоб наїстися, але замордую десять, двадцять із самої лютості. – За такий гріх, Вовчику-братику, мусиш три дні постити і поклони бити. Та й мої гріхи не легші. Коли бувало влізу до курника, то не душу одну курку або дві, щоб наїстися і дітей погодувати, але видушу десять, двадцять із самої злої волі. – О, за такий гріх, Лисичко-сестричко, мусиш чотири дні постити і поклони бити. А ти, Ослику-братику, чим бога образив? – Пригадую собі,- мовив з сокрушенним серцем Осел,- що раз мій господар запряг мене до візка і цілий день возив мною гарбузи, дині, моркву, огірки і всяку ярину з огороду. Отоді-то з візка впав один огірок, я схилився, підняв його і з’їв. Більше не можу собі пригадати нічого. – Ой грішнику темний! – у один голос завили Вовк і Лисичка.- Та се ж страшенний гріх! Хіба ж тобі позволено їсти огірки? Се ж ти найголовнішу заповідь переступив і за се нема для тебе ніякої покути, хіба смерть. Поміркував Осел, куди воно річ іде, та й каже: – Га, коли смерть, то смерть. Нехай хоч своєю смертю спокутую свій гріх. Та одного тілько мені жаль. Вибираючися в дорогу, я закопав на полі під каменем великий скарб, то шкода, щоби він так і пропав. Коли б ви, люди божі, видобули його та роздали на святі церкви, на служби божі та на милостиню за мою душу! – Добре, Ослику-братику, добре,- мовив Вовк,- зробимо все, що кажеш, тілько розкажи нам, де лежить той скарб і по чім пізнати його схованку? – Він лежить недалеко того місця, де ви мене здибали, а пізнати схованку по камені, що ним завалена нора. На тім камені видовбаний такий самісінький знак, як ось тут у мене на лівому копиті. Придивися йому добре, то зараз пізнаєш. Підняв Осел ліву задню ногу, а Вовк нахилився, щоби поглянути, що там за знак на копиті. Та в тій хвилі Осел як не замахне ногою, як не фрасне Вовка копитом у зуби, аж Вовк перекинувся і стрімголов бабахнув у море. Там ще не встиг отямитися, а вже було по нім. А Лисичка, бачачи, що сталося з Вовком, з великого переляку аж підскочила, та так нещасливо, що й сама впала в море і втопилася. А Осел плив, плив, поки не доплив щасливо до берега.

Був собі раз у господаря Пес, що жив у великій приязні з Вовком. Зійдуться бувало на краю лісу під старим дубом та й балакають собі то про се, то про те: Пес оповідає Вовкові, що чувати в селі, а Вовк Псові подає лісові новини. Раз якось говорить Вовк до Пса: – Слухай, Гривку. Я чув, що у твойого господаря Свиня має молоді. – Се правда. Дванадцятеро поросят привела. Гарні такі, кругленькі, рожевенькі, аж любо дивитися. – Ай, ай, ай! – зацмокав Вовк.- Аж мені слина на язик набігає. Дванадцятеро, мовиш? Ах, мушу ще сеї ночі навідатися до них. – Ні, Вовчику,- мовив Пес.- Не чини сього! Тямиш, яка була умова між нами? Будемо собі приятелями, я тобі буду розповідати все, що є нового в селі, але ти зате не смієш ніколи ходити до мойого господаря. Раз ти йому шкоду зробиш, то й нашій приязні амінь. – Е, що,- мовив Вовк,- про таку дурницю мали б ми сваритися? Адже дванадцятеро поросят! Навіть значно не буде, як я одно або двоє схрупаю. – Ні, Вовчику,- остерігав Пес,- не ходи до нас! Готова бути біда. – Яка біда? Не бійся! Я так легесенько залізу до хліва, так делікатно там справлюся, що ніхто й не почує. – Але я почую. – Ти? Але ж надіюсь, що ти будеш тихо, що не схочеш видавати свойого приятеля. – Добре тобі говорити! – сумно мовив Пес.- Не видавати приятеля! Але ж господар ще більший мій приятель, дає мені їсти, то як же мені байдуже дивитися на його шкоду. І що він скаже мені потому? – Роби як знаєш,- мовив Вовк,- а я мушу до твоїх свиней навідатися і раджу тобі бути тихо. Надійшла ніч. Вовк додержав слова, приплівся з лісу та й суне просто до хліва. Побачив се Пес та й міркує собі: «Що маю робити? Зажду троха. Коли Вовк справді справиться тихо, то нехай собі робить що хоче. Але при найменшім крику в хліві і я не буду мовчати». І справді, ледве Вовк крізь шпарку пропхався до хліва, почула його Свиня та й як закричить! Поросята собі як не завищать, а Пес, почувши се, як не загавкає, як не завиє! Посхапувалися господарі та до хліва, аж там Вовк. Кинулися на нього і, поки неборак успів назад шмигнути крізь шпарку, всипали йому такого бобу, що пару день нікуди не ходив, тільки лежав у лісі та вилизувався. Пес не ходив уже на край лісу з Вовком на розмову, але по якімось часі Вовк сам вечором прийшов до нього, станув за ворітьми та й мовить: – Ага, Гривку! Такий-то ти добрий приятель. Чекай, чекай! Не забуду я тобі сього! – А хіба я не казав тобі, щоб ти не йшов до мойого господаря? – мовив Гривко. – А хіба я не велів тобі мовчати? – огризнувся Вовк. – Але ти казав, що справишся тихо в хліві, тямиш? Поки було тихо, я мовчав. А пощо ж ти зайшов собі в сварку зі Свинею? – Та який там біс заходив з нею в сварку? – люто буркнув Вовк.- Ледво я до хліва, а вона в крик. Але я не я буду, коли їй се подарую. Слухай, Гривку, не роби дурниць! Дай мені слово, що будеш мовчати, а я прийду сьогодні вночі до Свині в гостину. – Про мене, приходи,- мовив Гривко,- тілько пам’ятай, щоб у хліві було тихо. Скоро там найменшого гармидеру наробиш, я не можу довше мовчати. З тим Вовк і пішов, а опівночі суне знов до хліва. Але Гривко не дурний був і шепнув Свині, щоб не спала і малася на осторозі, бо Вовк обіцявся навідатися до неї. Ще Вовк і голови не встиг просунути в шпарку, а вже Свиня з поросятами наробила в хліві такого репету, а Гривко так жалібно почав вити під хатніми вікнами, що Вовк чимдуж мусив драпцювати до лісу. Знов минуло кілька день. Гривко не виходив під дуба на розмову з Вовком, а Вовк не приходив до Свині навідуватися. Аж одного вечора дивиться Гривко – стоїть Вовк за воротами і махає до нього. Підійшов ближче. – А що, Гривку,- мовить Вовк ніби ласкаво,- чому не виходиш під ліс? Забув про старого приятеля? Не кортить тебе побалакати? – Не кортить,- мовив Гривко. – Ах ти, Юдо! Ах ти, Скаріоте! – крикнув на нього Вовк.- Ти думаєш, що я тобі подарую? Думаєш, я не знаю, що ти остеріг Свиню? Але чекай, вийдеш ти мені колись за ворота, а вже я не я буду, коли не підстережу тебе! А тоді будь певен, поти твойого життя! – Га, що ж діяти,- мовив Гривко.- Раз мати родила, раз і вмирати треба. Я то й знав, що наша приязнь не довговічна. Але пам’ятай же й ти, Вовче, що я й тебе можу підстерегти і підвести на біду. – Ах ти, собаче покоління! – лютував Вовк за ворітьми.- Ти ще смієш мені грозити? Зараз мені ладься зо мною на війну! Побачимо, чия візьме. Віднині на третій день маєш мені ставитися зі своїм лицарством коло дуба на поляні. Розумієш? А як не станеш, то горе тобі! Я зі своїми лицарями прийду сюди, витягнемо тебе за вуха з твоєї собачої буди і розірвемо на шматочки. З тим Вовк і пішов. Прибігши до лісу, він подався просто до ведмежої гаври, а ставши перед Ведмедем, поклонився йому чемно та й мовить: – Слухайте, вуйку Бурмило, я до вас з великою просьбою. Зайшла у мене сварка з Псом Гривком, і я видав йому війну. Так чи не були б ви ласкаві станути мені до помочі? – Розуміється, розуміється, що стану! – відповів Ведмідь.- Сьому драбузі варто вже раз доїхати кінця. Радісний побіг Вовк далі і здибав дикого Кабана. – Слухайте, стрику Пориличу,- мовив Вовк.- Станьте мені до помочі! За три дні у мене велика війна з Псом, то я збираю щонайчільніше лісове лицарство. – Гаразд, гаразд,- мовив Кабан.- Стану напевно. На третього покликав Вовк ще Лиса Микиту. Поміркували разом, що вже досить мають сили, а коли настав умовлений день битви, пішли під дуба, дожидаючи противника. Тим часом Пес Гривко тяжко зажурився, почувши, як Вовк визиває його на війну. «Що мені на світочку божім робити? – думав він собі.- І яких мені лицарів кликати на сю війну? Ні, мабуть, доведеться-таки пропасти». Отак думав бідний Гривко день, думав другий день і нічого не міг видумати. Вже й їда його не береться, звісив голову і ходить мов сам не свій. – Ей, Гривку, а тобі що таке? – окрикнув його Кіт Мурко, його добрий товариш і приятель. – Ет, що тобі говорити! – нерадо мовив Гривко.- Нещастя моє, та й годі, і ти, певно, не поможеш мені. – Ну, говори, говори! – настоював Мурко.- Поможу, не поможу, а бодай розважу твою тугу. Гривко розповів Муркові про свою пригоду з Вовком. – Не турбуйся, братику,- мовив Мурко.- Я тобі стану до помочі. Іди тілько поклич іще Гусака і Качура, то маю надію, що ми не постидаємося в тій війні. Послухав Гривко розумної ради, запросив Качура і Гусака, а ті обіцяли йому свою поміч у війні. Настав умовлений день. Ще не світ не зоря, вирушив Гривко зі своїм лицарством на війну. Передом іде Гусак і гегає в одно, точнісінько мов у барабан б’є: тра-та-та! тра-та-та! За ним рядом машерують Гривко і Мурко, попіднімавши вгору хвости, мов вояки карабіни, а ззаду йде Качур та все головою до землі нипає і розсудливо приговорює: так-так-так! так-так-так! Вовк тим часом, дожидаючи ворогів, звелів Ведмедеві вилізти на дерево і уважати на прихід ворожого війська та сповістити решту товариства, яке воно. Лис Микита став напереді і підняв свій хвіст як фану; Вовк стоїть під дубом, а Кабанові веліли заритися в купу листя і там сидіти в засідці, щоби в рішучій хвилі міг наробити постраху між ворогами. Ось показалося вороже військо. – Слухайте, братчики! – говорить з дерева Ведмідь.- Ідуть уже, йдуть наші вороги! Та й страшні ж! Попереду барабанщик іде – чуєте, як барабанить? – Чуємо,- з острахом промовили лицарі. – А за ним ідуть два люті стрільці з карабінами. – Ой лишенько! – скрикнули в один голос Вовк і Лис.- Буде по нас! – А ззаду якийсь чарівник іде, тим стрільцям духу додає, мабуть, кулі за ними збирає та все вниз показує і говорить: так-так-так! – Ой, се він на мою душу важить! – простогнав Кабан, лежачи під листям. – Що ж робити, братчики? – промовив Вовк.- Негарно ж нам утікати з війни, навіть не трібувавши бою. Ану, тілько сміло на них! Але не встиг він скінчити своєї промови, коли Кіт, побачивши здалека, як щось рушається і шелестить серед листя, подумав, що се Миш, і щодуху кинувся туди. Тим часом се був хвіст Кабана, що сам лежав тихесенько під листям, але зо страху, сам про те не знаючи, рушав хвостом. Своїми острими пазурами впився Кіт Кабанові в хвіст і почав гризти його зубами. Ошалілий з перестраху і з болю, Кабан заквичав страшенно і кинувся тікати. Тоді Кіт, ще дужче переляканий, запрускав, згорбився, мов стріла, скочив на дуба і поліз догори деревом. – Ой господи! – скрикнув Ведмідь, що згори слідив за ходом битви.- Се ж, мабуть, смерть моя лізе! І він поперся і собі ж горі деревом, тікаючи від лютого ворога, але швидко підхопився на таку тоненьку гілляку, що не видержала його тягаря, вломилася, і бідний вуйко, як колода, гепнув з дерева на землю. Та ба, і тут не було коли довго спочивати! Пес, побачивши Лиса, кинувся на нього і вхопив – щоправда, не за голову, а тільки за хвіст. Неборака Лис шарпнувся щосили і, лишивши хвіст у Гривкових зубах, шурнув щодуху. В тій хвилі гепнув і Ведмідь з дерева і, хоч був ледве живий з болю і зо страху, схопився на рівні ноги та й попер у ліс. Розуміється, що по такім страшнім розгромі всього лицарства не лишалося й Вовкові нічого, як дати ногам знати. Отак-то Пес зі своїми товаришами одержали блискучу побіду над Вовком, а отрубивши її як слід і постоявши трохи на поляні, пішли радісно додому. А розгромлені лицарі зійшлися далеко в лісі коло Ведмедевої гаври і почали пригадувати, які-то страховища перетерпіли вони в тій війні. – Е, не штука було побідити нас, маючи два карабіни! – мовив Вовк. – А мені, братчики, адіть, який шмат хвоста мечем відсікли! – мовив Кабан. – А я не інакше міркую, тілько на мене кинули бомбу, що так мені весь хвіст гладко відчикрижила! – говорив Лис Микита. – А я й не тямлю, що зо мною було,- стогнав Ведмідь.- Те тілько тямлю, що я перший і остатній раз в житті пробував літати! Хай йому цур! Летіти ще сяк-так, але сідати дуже погано.

Був собі раз Осел. Забагато йому стало праці і батогів у господаря. «Давай,- думає,- втечу в ліс і буду жити на волі! Буду собі пастися по лісі, і хто мені що зробить?» І, не думавши довго, втік від господаря, та й у ліс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, не робить нічого, ніхто його не б’є – відколи жиє, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та й просто на нього. «Ну,- думає собі Осел,- аж тепер уже по мні буде!» Але поки Лев дійшов до нього, він якось трохи отямився і поміркував собі: «Ану, може, я його деяк здурю?» Та й як стояв, бух на землю, ляг собі і лежить, мов і гадки не має. Надходить Лев і кричить уже здалека: – Ей, ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені? А осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає. Надійшов Лев і знов кричить: – Зараз устань і поклонися мені! – А хто ж ти такий? – питає Осел. – Ти ще й питаєшся? – кричить грізно Лев.- Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіми звірами цар? Осел, не встаючи, підвів голову і витріщив на нього очі. – І що ти за дурниці балакаєш? – промовив він.- Ти цар над усіми звірами? Хто тобі се сказав? Маєш то на письмі? Хто тебе обирав на царя? Ну, говори! Лев став, мов чолом о стіну стукнувся. – Хто мені се сказав? Та всі мені се кажуть, що я над звірами цар. Хіба ж се неправда? – Певно, що неправда. Не може тому бути правда, бо цар над усіми звірами не хто, а я. – Ти? – здивувався Лев.- А ти хіба маєш се на письмі? – Певно, що маю! Ади подивися ось тут! І він устав на рівні ноги і, обернувшися задом до Льва, показав йому своє заднє копито, на якім була прибита новісінька блискуча підкова. – Бачиш? Се моя царська печать. Якби ти був цар, то йти би мав таку. – Ото диво! – промовив Лев. А я про те й не подумав ніколи. Мабуть, твоя правда. Але стій! Давай будемо трібуватися. Ходімо в ліс, хто за годину наловить більше звірів, той буде правдивий цар. – Добре, нехай і так буде,- промовив Осел, і з тим розійшлися. Лев побіг по лісі; бігав, бігав: тут злапав серну, там зайчика, там знов якусь звірину – за годину мав уже щось п’ять чи шість штук. Бере те все і волоче до Осла. А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де сонічко ясно світило, і насеред луки кинувся на землю, ноги геть відкидав, очі зажмурив, язик висолопив на півліктя – сказав би хто: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усі гурмою до нього. Зразу здалека заскакували, а там бачать, що не рушається, то й почали по нім скакати, дзьобати його язик та очі. А Осел нічого, тільки як котра пташина надто близько надлізе, а він клап її зубами або стук її ногою, вб’є та й ховає під себе, та так хитро, що другі й не бачать. Не минула година, а він уже надушив їх з півкопи. Тоді схопився на ноги, як не стреплеться, як не рикне, а птахи всі врозтіч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те місце, де мали зійтися зі Львом. Приходить, а Лев уже там. – Ну, що,- каже до Осла і показує йому свою здобичу,- бачиш, кілько я наполював? – Ну, та й дурний же ти, небоже,- каже Осел і копнув його звірів ногою.- Таких звірів я міг би був наловити зо дві копи. Та що вони варті! А ти подивися на моїх! Я тілько таких ловив, що в повітрі літають. Ану, попробуй ти! – Ні, я такої штуки не втну,- відповів Лев.- Аж тепер бачу направду, що ти над звірами цар, а не я! Вибачай мені, що я так нечемно говорив з тобою! – А видиш! – промовив гордо Осел.- Завше треба бути чемним, бо ану ж наскочиш на старшого від себе, а тоді що буде? От і тепер я міг би тобі зараз за кару зробити смерть, але вибачаю тобі, бо ти з дурноти се зробив, а не з злої волі. Іди ж тепер і пильнуйся на другий раз! І Лев пішов, похнюпившись та підібгавши хвіст, немовби хто вилляв на нього бочку зимної-презимної води. Чи близько, чи далеко, здибає в лісі Вовчика-братика. – Здорові були найясніший царю! – каже Вовк і кланяється низенько. – Ет, іди, не смійся з мене! – каже сумно Лев.- Який я тобі цар? – Як то ні? – скрикнув Вовк.- Хто ж би смів інакше казати? – Мовчи, братику,- шептом говорить до нього Лев.- Тут недалеко є правдивий цар. Як почує, біда буде і тобі й мені. – Правдивий цар? – дивувався Вовк.- Що за диво? Який же тут є правдивий цар, крім тебе? – Є, є! – з перестрахом шептав Лев.- Я сам його бачив. Там такий страшний! А що за сила! Навіть тих звірів ловить, що в повітрі літають. Богу дякую, що мене живого пустив. – Ну, що ти говориш! – дивувався Вовк.- Диво дивне! Знаю сей ліс не віднині, але ніяк не придумаю, хто би се міг бути. Як же виглядає той новий цар? – Одно слово – страшний! – говорив Лев.- Вуха отакі, голова, як коновка, а на задній нозі царська печать. – Ніяк не вгадаю, хто се може бути? – клопотався Вовк.- Знаєш що, ходи покажи мені його! – Я? Нізащо в світі! – скрикнув Лев.- Досить уже раз страху наївся. – Та ходи-бо! Чого боятися? – заохочував Вовк.- От знаєш що, прив’яжи себе своїм хвостом до мойого, сміліше нам буде йти! – Про мене,- каже Лев,- нехай і так буде. Зв’язалися оба хвостами докупи та й пішли. Вийшли на горбик над полянку, що на ній пасся Осел. Лев зупинився, зазирає та й шепоче до Вовка: – Ось він! Ось він! Подивися! Обертається Вовк, зазирає та й як не крикне: – Дурний Льве, таж се Ослисько! – А Львові причулося, що то новий цар уже близько, як не злякається та в ноги! Через пеньки, через ярки що було духу! Дер, дер, далі втомився, став та й озирнувся. – А що, Вовче, близько вже той новий цар? Але Вовк тільки язик вивісив. Як був прив’язаний до львиного хвоста, так і волікся за ним усю дорогу і давно вже й духа спустив. – А видиш,- каже до нього Лев,- ти казав, що новий цар не страшний, а як побачив його близько, то з самого страху помер!