Казки про вовка

У спекотний день маленьке ягнятко прийшло напитися води з прохолодного струмка. Воно мирно стояло внизу біля берега, коли з верхів’я потоку з’явився старий вовк і, помітивши ягня, люто загарчав:— Що ти робиш?! Каламутиш мені воду! Я теж прийшов напитися! Ягня здивовано підняло голову й відповіло лагідно:— Але ж, пане, я стою нижче по течії… Вода тече від вас до мене. Як я можу її зіпсувати вам? Увага! Є жорстока сцена, тому читайте з обережністю дітям на ніч, або перефразуйте. — Не бреши! — закричав вовк ще дужче. — Ти говориш так само нахабно, як і твій покійний батько. Пам’ятаю, пів року тому він мене образив, і за це я здер із нього шкуру! Ти тоді теж був поруч, тільки втекти встиг.— Але… — пролепетало ягнятко, тремтячи, — мені лише чотири тижні! Я ніколи не бачив свого батька — його давно вже нема. Як же я міг бути з ним тоді?— Цить, безсоромне створіння! — завив вовк, удаючи ще більшу лють. — Увесь ваш рід мені ненависний. І хоч ти ні в чому не винне — тепер я помщуся на тобі!Не сказавши більше ні слова, вовк кинувся на ягнятко… і роздер його.Так і сталося, бо, як казали старі люди:«Кожен лиходій завжди знайде виправдання, щоб заглушити свою совість».

У густому лісі, де високі сосни шепотіли казки вітру, жило маленьке вовченя Сіріус. Воно було хоробрим, любило ганяти метеликів і вчитися вити на місяць. Але останнім часом Сіріус став сумним. Йому здавалося, що мама-вовчиця його не любить.Одного вечора, коли мама-вовчиця поверталася з полювання, Сіріус сидів біля нори, обхопивши лапками хвіст.— Мамо, ти завжди йдеш кудись… Мабуть, тобі нецікаво зі мною, — пробурмотів він, опустивши мордочку.Мама-вовчиця зупинилась, струшуючи росу з шерсті, і здивовано глянула на нього.— Сіріусе, маленький мій, чому ти так думаєш? Я ж завжди повертаюся до тебе, — лагідно сказала вона.— Але вчора ти не пограла зі мною в піжмурки! І коли я приніс тобі блискучий камінець, ти тільки кивнула, — відповів Сіріус, дивлячись на свої лапи.Мама-вовчиця сіла поруч і ніжно лизнула його по вушку.— Ох, мій вовчику, пробач, якщо я тебе засмутила. Твій камінець лежить біля мого лігва — він такий гарний, що я милуюся ним щовечора. А вчора я була стомлена після полювання, але це не означає, що ти мені неважливий.Сіріус підняв очі, але сумніви ще гніздилися в його серці.— А що, як ти колись перестанеш мене любити? — тихо запитав він.Мама-вовчиця міцно обняла його, пригорнувши до теплої шерсті.— Сіріусе, моя любов до тебе — як зірки на небі: вона завжди сяє, навіть якщо хмари її приховують. Якщо тобі сумно чи страшно, просто скажи мені. Ми все виправимо разом.Сіріус задумався. Він згадав, як мама вчила його полювати на тіні, як гріла його в холодні ночі. Але страх усе ще шепотів: «А якщо вона забуде про тебе?»Наступного дня Сіріус вирішив перевірити мамину любов. Він утік із нори й сховався за великим дубом, думаючи: «Якщо мама мене любить, вона мене знайде». Час минав, сонце ховалося за обрій, а Сіріус усе сидів, слухаючи шурхіт лісу. Раптом він почув стривожений голос:— Сіріусе! Де ти, мій вовчику? — кликала мама-вовчиця, бігаючи між деревами.Сіріус визирнув із-за дуба й побачив, як мама обнюхує землю, її очі блищали від хвилювання. Він вибіг до неї, і мама одразу ж обняла його.— Ой, Сіріусе, я так злякалася! Чому ти сховався? — запитала вона, притискаючи його до себе.— Я… я думав, що тобі байдуже. Хотів перевірити, чи шукатимеш ти мене, — зізнався Сіріус, сором’язливо опустивши вуха.Мама-вовчиця зітхнула й усміхнулась.— Мій маленький, я завжди тебе шукатиму, навіть на краю лісу. Ти — моє серце, і я ніколи не перестану тебе любити. Того вечора Сіріус із мамою сиділи під зоряним небом. Мама вчила його нової пісні для виття на місяць, а Сіріус співав так голосно, що навіть сови заслухалися. Страх у його серці розтанув, як ранковий туман. Він зрозумів: якщо сумніви повернуться, досить просто поговорити з мамою, і все буде добре.Наступного дня Сіріус вирішив зробити щось особливе. Він зібрав цілу купу блискучих камінців і виклав із них зірку біля нори. Коли мама побачила це, її очі засяяли.— Сіріусе, це найкраща зірка в лісі! — сказала вона, обіймаючи його. — Ти мій маленький чарівник.Сіріус засміявся й відчув, як його серце наповнилось теплом. Він більше не боявся, адже знав: мамина любов — це найнадійніший скарб.Кінець.

Жив колись чоловік, і мав він трьох дочок. Одного разу зібрався він у далеку подорож і запитав у кожної:— Що вам привезти?Старша дочка попросила гарну сукню. Середня — теж сукню. А наймолодша довго мовчала, а потім сказала:— Мені нічого не треба, татку.— Як же так? Я маю привезти подарунки всім.Дівчина трохи подумала й прошепотіла:— Добре. Якщо можеш, привези мені розмовляючу троянду.— Розмовляючу? — здивувався батько. — Та хіба бувають такі?— Я вірю, що ти знайдеш, — лагідно відповіла донька.Чоловік легко знайшов сукні для старших доньок, але троянду, що розмовляє, — ніде. Всі тільки сміялись, коли він питав про неї. Але він не здавався, бо не хотів повертатися без обіцяного подарунка.І ось, коли вже майже втрачав надію, побачив далекий замок. Із середини чулося тихе співання. У дворі замку цвів кущ троянд, і саме вони співали та говорили! Батько зірвав одну квітку — й раптом перед ним з’явився білий вовк.— Як ти посмів зірвати мою троянду?! — загарчав він. — За це ти маєш померти!— Пробач! — благав чоловік. — Це для моєї дочки. Вона дуже просила…Вовк подумав і сказав:— Добре. Я залишу тебе живим і навіть дозволю взяти троянду, але за умови: приведеш до мене першого, кого зустрінеш, коли повернешся додому.Батько злякався, але погодився.Повернувшись додому, першим він побачив наймолодшу доньку. Вона радісно кинулася до нього:— Татку, ти знайшов її?!— Так… але дорогою ціною, — тяжко зітхнув батько і розповів про білувого вовка.— Я не дозволю тобі загинути, — сказала дочка. — Якщо вже так, я піду замість тебе.Батько довго вагався, та дочка була непохитна.Разом вони вирушили до замку. Білий вовк зустрів їх і промовив:— Я не заподію тобі зла, дівчино. Але маєш пообіцяти: усе, що побачиш тут, залишиться таємницею. Бо замок цей чарівний, і ми всі — під закляттям. Вона пообіцяла мовчати. У замку було розкішно — накриті столи, музика, квіти. Уночі до неї прийшов гарний юнак — той самий вовк, але вже в людській подобі. Він сказав, що вона може стати королевою, якщо збереже таємницю.Зранку він знову став вовком. Її серце щеміло від жалю до нього, але вона залишалась у замку. Час минав, і дівчина звикла до чарівного життя, та щоночі плакала від жалю до заклятого принца.Та згодом одна із сестер приїхала в гості й довго випитувала, що відбувається в замку. Наймолодша сестра не хотіла порушувати обіцянку, але таки розповіла правду…Ледь вона закінчила — у двері загуркотів вітер і пролунало страшне виття. Дівчина вибігла у двір — і побачила білого вовка… мертвим.Вона кинулася до нього, та було вже пізно. Від того дня дівчина жила з болем у серці. Вона зрозуміла, що іноді мовчання — найкращий прояв любові, і що обіцянки мають вагу, особливо коли йдеться про справжнє чарівне кохання.

Від самого світанку працював селянин у полі. Коли втомився, сів на межі, дістав із торби глечик з водою та буханку хліба, щоби перепочити й трохи перекусити. Раптом пробігав повз нього вовк. Побачив, що чоловік збирається їсти, і підійшов ближче.— Добрий день, чоловіче! — привітався вовк. — Бачу, їси щось смачненьке. А що то в тебе таке в руці? — Це житній хліб, — відповів селянин.— Ніколи ще такого не куштував. Але пахне так смачно, що аж слина котиться! — сказав вовк.Селянин пожалів сіроманця й відламав шматок хліба. Той проковтнув із задоволенням і навіть облизався.— Справжня смакота! — вигукнув вовк. — А де ти взяв такий чудовий хліб?— Та сам зробив. Спочатку землю зорав плугом…— І одразу отримав хліб? — здивувався вовк.— Ні, потім посіяв жито…— І вже тоді мав хліб?— Та ні, — з усмішкою відповів чоловік. — Треба було ще дочекатися, поки воно зійде, викине колос, дозріє. Потім я його серпом зжав, у снопах висушив, молотив ціпом, у жорнах змолов борошно. А далі — замісив тісто, дав йому в діжі підійти, сформував буханці та спік у гарячій печі.— Ого, яка довга робота! — похитав головою вовк. — Та смачний хліб, нічого не скажеш…— А й справді, — погодився селянин. — Але що правда, то правда — без труда нема плода.

Жив у одного господаря віслюк. Захворів він якось і не міг більше працювати. Господар подумав: «Навіщо годувати віслюка дарма? Краще відведу його в гори». Так і зробив: відвів віслюка в гори й повернувся додому.Що було робити бідному віслюкові? Знайшов він у горах печеру і став там жити. Удень пасся, їв молоду траву, а вночі ховався в печері та спав.Минув місяць, потім другий, третій. Віслюк видужав, повеселішав і набрався сил.Якось його помітили вовк і лис, що жили в тих горах. Побачили віслюка й вирішили його з’їсти. Але силою його не здолати — таким дужим він став. Тоді лис каже:— Де сила не бере, там хитрість допоможе.Пішли вони до віслюка та й кажуть:— Давай, сусіде, знайомитись!Познайомилися. Лис і продовжує:— Раз ми сусіди й живемо в одних горах, треба дотримуватися гірського закону: молодший слухається старшого. Тож давай з’ясуємо, хто з нас трьох найстарший.Першим заговорив вовк:— Я той вовк, що ці гори посіяв. А горам уже мільйон років! — А я, — додав лис, — той лис, що їх поливав, тому вони такими високими виросли.— Ви й справді старі, — відповів віслюк. — А скільки мені років, я й сам не пам’ятаю. Але це легко дізнатися. Коли я народився, господар викарбував на моїй лівій задній підкові число й дату. Ви ж старі, а старість — сестра мудрості, тож грамоту знаєте. Прочитайте, що там написано.Сказавши це, віслюк підняв задню ногу.— Дай-но гляну, — озвався вовк і підійшов ззаду.А віслюк тільки того й чекав. Як ударив вовка копитом межи очі — той упав і більше не ворухнувся.— А тепер ти, лисоньку, сусіде дорогий, подивися, може, розбереш, що там написано, — каже віслюк і знову піднімає ногу.Лис зрозумів, що справа кепська, відійшов подалі й мовив:— Друже, ти серед нас найстарший! Вовк, як дізнався про твій вік, аж закляк від подиву. Бувай здоровий, сусіде!Сказав це й дременув у гори.

Ой чули ви чи ні, та одного разу три вовки зібралися риби хвостом наловити. І хоч це повністю суперечило логіці, та вовків це не зупинило.Отож, з чого все почалося? А з того, що спочатку вели вони розмову про те, хто більше риби може наловити. І кожен хвастався своєю вудкою, гачками та поплавками. Кожен вихваляв свої хитрості та вміння ловити рибу.— Та я… та я учора такий улов мав — одна рибина як та ріпка! Отака була, — розмахував лапами Патякало показуючи розміри риби — ледве гуртом до хати донесли. І бабка з дідом допомагали, і кішка з мишкою. А коли несли, то ще й хвіст по землі волочився.— Ага, таке скажеш! — не повірив йому Базікало — Я от, днями, рибу ловив, один гачок — три рибини. І кожна більше за мене. Тож улов мій втричі більший ніж будь у кого з вас.— Ото вигадали! — почав тягти ковдру на свій бік Триндякало — Три рибини на один гачок. Не рибка, а ріпка. І хто вам повірить? От я вчора акулу упіймав. Та ще й китову. Ось він справжній улов!Притихли вовки. Дурно їм стало від того, що наговорили. Але не зупинилися.— Та що б ви знали, моя вудка десять метрів в довжину. І як закидую то ліска аж до протилежного берега дістає. — продовжив вихвалятися Патякало.— Та щоб ви знали, в мене на гачку черв’як як дресований пес — сам рибу шукає. А потім хапає її та й тягне на берег. Я навіть не надриваюся. З легкістю дістаю, а риба та велика-велика, десь як твоя ріпка напевно. — вказав він Патякалу — Або як твоя акула — вказав Триндякалу.Не знав що сказати Триндякало, не зміг швидко вигадати нової нісенітниці, от і змолов дурницю.— Та що там ваші гачки та поплавки? От спробуйте рибу хвостом упіймати!— Та запросто! — вигукнув Патякало.— Та легше нікуди. — додав Базікало.Здивувався Триндякало, але не став уступати.— Може то і впіймаєте, але не більше мене.— Та я… — кричав Патякало.— І я… — кричав Базікало.Так і домовились. Пішли до берега, сіли в човен та й поплили на середину річки. Опустили в воду хвости, сидять та й чекають. Годину сидять, другу, а не клює. Набридла їм тиша, от Патякало й мовив:— О, здається щось клюнуло. Скоро буде риба. — Та що там в тебе клюнуло? Риба бульбашки пускає? В мене от вже з годину як сіпає та все ніяк не вхопить. Мабуть, щось велике-велике.— Та тихо ви там, — втрутився в розмову Триндякало — ось вже рибка на підході.Та й знову змовкли. А в цю мить пропливав під човном сом. Побачив він цю картину та й вирішив зухвалих рибаків провчити. Набрав розгону та як гепнув того човна, що човен й перехилився. А вовки гуртом у воду впали й з остраху почали гребти до берега.— Ріпка? — занервував Патякало.— Та яка ще ріпка в річці, то, мабуть, акула. — припустив Базікало.— Не знаю, що то за акула, та я до води більше ні на крок. — мовив Триндякало.Інші ж вовки змовчали, але також про це подумали.Мораль цієї казки така — не всяка риба на дурість клює, а от для неприємностей й вудки не потрібно.

Народження Жабеня в джунгляхУ серці індійських джунглів, де гілки спліталися в густі зелені штори, а нічний вітер шепотів таємниці, вовча зграя почула незвичайний звук — тоненький плач. Мати-Вовчиця, чиї очі світилися, мов два теплі ліхтарики, насторожила вуха. Вона кинулася до печери, де на м’якій землі лежало людське дитинча. Його маленькі рученята тремтіли, а очі блищали, наче зірки. — Яке ж воно миле й беззахисне! — вигукнула Мати-Вовчиця. — Я залишу його з нами. Назвемо його Мауглі, Жабеня, бо шкіра в нього гладенька, як у жабки. Раптом темряву розірвав грізний рик. То був Шер-Хан, кульгавий тигр зі шрамами, чиї очі палали злобою. — Це моє дитинча! — прогарчав він, клацаючи зубами. — Віддай його, або я знищу всю зграю!Батько-Вовк ступив уперед, його шерсть настовбурчилася: — Мауглі — наш! Його долю вирішить Рада Вовчої Зграї, а не ти, Шер-Хане!На Раді, під величезним Каменем Ради, де місячне світло малювало сріблясті візерунки, зібралися вовки. Їхні тіні гойдалися, мов живі. Ведмідь Балу, великий і добродушний, із медовим голосом, підвівся: — Я навчу Мауглі Закону Джунглів! Він буде слухняним і сильним, як справжній вовк.Чорна пантера Багіра, граційна, мов тінь, що ковзає між деревами, додала: — Я віддам за нього буйвола, щоб зграя була сита. Прийміть Мауглі, він вартий цього!Вовки загуділи, дехто сумнівався, але голос Балу й мудрість Багіри переконали їх. Мауглі залишився в печері, де Мати-Вовчиця гріла його своїм теплом і співала тихі колискові, а брати-вовченята ганялися за його ногами, сміючись.Життя серед зеленого світуМауглі ріс, наче молоде деревце, міцним і швидким. Джунглі стали його домом: він гойдався на ліанах, пірнав у прохолодні річки й слухав, як гудуть бджоли в кронах дерев. Балу вчив його Закону Джунглів, сидячи на теплій скелі: — Поважай джунглі, Мауглі. Кожна тварина має своє місце, і ти мусиш знати своє. Багіра, чиї очі блищали, мов смарагди, вчила його крастися безшумно й полювати. Вона казала: — Твоя сила в розумі, Жабеня. Будь хитрішим за всіх.Але Шер-Хан не забув про хлопчика. Він ховався в заростях, і його низький рик лунав уночі: — Мауглі мій. Я дочекаюся, коли зграя відвернеться від нього.Одного спекотного дня, коли сонце пекло, мов вогняна куля, мавпи-бандар-лог раптово налетіли на Мауглі. Вони реготали, стрибаючи з гілки на гілку, і кричали: — Ходи з нами, хлопчику! Ми — королі джунглів! Тобі буде весело!Мауглі намагався вирватися, але мавпи були швидшими. Вони схопили його й понесли через верхівки дерев до старого покинутого міста, де жили серед зруйнованих храмів. Там вони танцювали, кидалися камінням і верещали, не слухаючи нікого. Мауглі кричав: — Балу! Багіро! Рятуйте мене!Балу й Багіра, почувши його голос, кинулися навздогін. З ними був пітон Каа, довгий і блискучий, мов річка в місячному світлі. Його очі загорілися, коли він зашипів: — С-с-спіть, дурні мавпи! С-с-спіть! Мавпи, зачаровані його поглядом, попадали з дерев, наче стиглі плоди. Мауглі кинувся до друзів, його серце калатало від радості: — Дякую, Каа! Дякую, Балу й Багіро! Ви мої справжні брати!Балу обійняв його, буркочучи: — Не лізь до мавп, Жабеня. Вони не знають Закону й не мають честі.Багіра ледь посміхнулася: — Але ти молодець, що не злякався.Виклик Шер-ХануМауглі подорослішав. Його руки стали сильними, як гілки дуба, а очі — пильними, як у яструба. Але молоді вовки, підмовлені Шер-Ханом, почали ворогувати проти нього. На Раді вони гавкали: — Він не вовк! Він людина! Проженіть його з джунглів!Мати-Вовчиця дивилася на Мауглі зі сльозами в очах, а Балу тихо бурчав: — Він наш, хоч і людина.Мауглі відчув, як біль стискає його серце. Він любив зграю, але розумів, що не може залишитися. — Я доведу, що я гідний джунглів, — сказав він Багірі, стискаючи кулаки.Він побіг до села людей, де вогонь горів у їхніх оселях, як маленькі сонця. Мауглі взяв палаючу гілку, червону й гарячу, і повернувся до Каменя Ради. Вовки замовкли, коли він увійшов, тримаючи вогонь, що танцював у його руках. Шер-Хан заревів, але Мауглі ступив до нього: — Ти боявся мене, коли я був малим, Шер-Хане. А тепер бійся цього! Полум’я освітило джунглі, і Шер-Хан, злякавшись, відступив, скиглячи, як побитий пес. Мауглі повернувся до зграї, його голос тремтів, але був твердий: — Я люблю вас, моя зграя. Ви виростили мене, але я мушу піти до людей. Та я завжди буду вашим братом, де б я не був.Мати-Вовчиця лизнула його руку, а Балу важко зітхнув: — Не забувай нас, Жабеня. Джунглі завжди будуть твоїм домом.Новий дім і поклик джунглівМауглі прийшов до села, де пахло димом, свіжим хлібом і квітами. Жінка, на ім’я Мессуа побачила його й заплакала, обіймаючи: — Ти мій син, якого забрали джунглі! Залишайся з нами, мій хлопчику! Мауглі жив із людьми, вчився їхніх звичаїв, носив одяг і слухав їхні історії. Але щоночі, коли місяць сріблив джунглі, він чув поклик лісу. Балу, Багіра й Каа приходили до нього, ховаючись у тінях. Багіра шепотіла, її голос був м’яким, як оксамит: — Ти наш, Мауглі. Джунглі чекають тебе.Каа обвивав його своїм хвостом, додаючи: — С-с-серце джунглів б’ється в тобі.Балу, похитуючи головою, бурчав: — Ти сильний, Жабеня. Ти можеш бути і з людьми, і з нами. Тільки не забувай Закону.Мауглі посміхався, дивлячись на зірки, що мерехтіли над лісом: — Мій дім — там, де моє серце. Я належу і джунглям, і людям. Я повертатимусь до вас, мої друзі.Він заснув під шепіт листя, мріючи про нові пригоди, де вовки, пантери й пітони завжди будуть його родиною. Джунглі співали йому колискову, а зірки над головою обіцяли, що його шлях тільки починається.

Жили-були дід, баба та маленький хлопчик. Одного ранку бабуся вирізала пряник у формі чоловічка. Вона зробила йому глазур для волосся й одягу, а з маленьких грудочок тіста — ніс і очі. Коли вона поклала його в піч пектися, сказала хлопчикові: — Стережи пряникового чоловічка, поки дідусь і я підемо працювати в саду.Дід і баба вийшли копати картоплю, а хлопчик залишився біля печі. Але він замріявся й не дивився на неї весь час. Раптом він почув шум, глянув — і дверцята печі розчинилися. Звідти вистрибнув пряниковий чоловічок і чкурнув прямо до відчинених дверей будинку. Хлопчик кинувся їх зачинити, та пряниковий чоловічок виявився надто швидким: він вислизнув у двері та вискочив на дорогу ще до того, як хлопчик устиг його спіймати. Хлопчик щосили біг за ним, гукаючи дідуся й бабусю. Ті почули галас, кинули заступи в саду й теж побігли навздогін. Але пряниковий чоловічок обігнав усіх трьох, і скоро вони втратили його з поля зору. Утомлені, вони сіли відпочити на узбіччі.А пряниковий чоловічок побіг далі й незабаром зустрів двох чоловіків, які копали криницю. Вони глянули на нього й питають: — Куди мчиш, пряниковий чоловіче? — Я втік від діда, від баби та від хлопчика, і від вас утечу-у-у! — відповів він. — Авжеж? А ми перевіримо! — мовили вони, кинули своє знаряддя праці й кинулися за ним. Та наздогнати не змогли, і незабаром сіли край дороги відпочивати.Пряниковий чоловічок побіг далі й зустрів двох чоловіків, що копали рів. — Куди мчиш, пряниковий чоловіче? — спитали вони. — Я втік від діда, від баби, від хлопчика, від двох копачів криниці — і від вас утечу-у-у! — вигукнув він. — Авжеж? Побачимо! — відповіли вони. Але й вони не змогли його спіймати, і теж лишилися позаду.Далі трапився ведмідь. — Куди це ти біжиш, пряниковий чоловіче? — загарчав він. — Я втік від діда, від баби, від хлопчика, від двох копачів криниці й двох копачів рову — і від тебе втечу-у-у! — Авжеж? Побачимо! — ревнув ведмідь і побіг. Але й він швидко відстав, тяжко дихаючи, і ліг край дороги відпочити.Пряниковий чоловічок побіг далі й зустрів вовка. — Куди біжиш, пряниковий чоловіче? — загарчав вовк. — Я втік від діда, від баби, від хлопчика, від двох копачів криниці, від двох копачів рову й від ведмедя — і від тебе втечу-у-у! — Авжеж? Побачимо! — сказав вовк і пустився навздогін. Та й він не зміг його наздогнати й теж здався.Далі на узбіччі спокійно лежав лис. Він навіть не підвівся, а лише тонким голосом гукнув: — Куди біжиш, пряниковий чоловіче? — Я втік від діда, від баби, від хлопчика, від двох копачів криниці, від двох копачів рову, від ведмедя й від вовка — і від тебе втечу-у-у! — Що? Не чую! — сказав лис, нахиливши голову. — Підійди ближче. Пряниковий чоловічок уперше зупинився й підбіг трохи ближче: — Я втік від діда, від баби, від хлопчика, від двох копачів криниці, від двох копачів рову, від ведмедя й від вовка — і від тебе втечу-у-у!— Все одно погано чую, підійди ще ближче, — слабким голосом попросив лис, витягуючи шию та прикладаючи лапу до вуха.Пряниковий чоловічок підбіг зовсім близько й закричав на все горло: — Я ВТІК ВІД ДІДА, ВІД БАБИ, ВІД ХЛОПЧИКА, ВІД ДВОХ КОПАЧІВ КРИНИЦІ, ВІД ДВОХ КОПАЧІВ РОВУ, ВІД ВЕДМЕДЯ Й ВІД ВОВКА — І ВІД ТЕБЕ ВТЕЧУ-У-У!— Авжеж? — вигукнув лис і клацнув зубами. В одну мить він з’їв пряникового чоловічка.

Жив-був у лісі Заєць — кмітливий, швидкий і дуже уважний. Усі звірі його поважали, бо він завжди допомагав друзям і ніколи не потрапляв у халепу. А ще в лісі жив Вовк — хитрий, як лисиця, і завжди вигадував, як би когось обдурити.Одного сонячного дня Вовк підійшов до Зайця, тримаючи в лапах блискучий пакунок. — Зайчику, друже! — улесливо заговорив Вовк. — Я знайшов чарівний подарунок! Ця коробочка може виконати будь-яке бажання! Хочеш, подарую її тобі? Тільки віддай мені свій кошик із морквою. Заєць насторожився. Він знав, що Вовк просто так нічого не пропонує. Подивився на пакунок — звичайна коробка, обгорнута блискучою травою. — А що в тій коробці? — хитро спитав Заєць. — О, це чарівна річ! — запевняв Вовк. — Подивишся всередину — і твої мрії здійсняться!Заєць задумався. “Якщо це чарівна коробка, чому Вовк сам не скористався?” — подумав він. Але замість того, щоб сперечатися, Заєць посміхнувся і сказав: — Добре, Вовче, я подумаю. Але спершу покажи цю коробку моїм друзям — Білці та Їжачку. Якщо вони скажуть, що вона чарівна, я погоджуся.Вовк зрадів, думаючи, що обдурити Білку та Їжачка буде легше. Тому задоволений своєю хитрістю, взяв коробку й вирушив до них, щоб переконати. Але Заєць, який знав усі лісові стежки, вирішив діяти. Він тихенько прослідкував за Вовком, ховаючись за кущами. Дорогою Вовк зупинився, щоб поправити свою “чарівну” коробку, і Заєць помітив, як той ненароком висипав трохи листя з-під обгортки. “Ага, — подумав Заєць, — ніякої магії, лише листя й камінці!”Заєць, швидший за Вовка, обігнав його іншою стежкою й дістався до Білки та Їжачка першим. Він усе розповів: — Вовк несе фальшиву коробку, набиту листям! Хоче нас обдурити. Влаштуймо йому урок!Білка та Їжачок зраділи Зайцевій кмітливості й погодилися. Вони вигадали план. Коли Вовк нарешті прийшов із коробкою й почав розповідати про її “чарівність”, Білка захихотіла: — О, Вовче, це справді чарівна річ! Але щоб вона запрацювала, треба виконати ритуал біля річки. Ходімо туди разом із Зайцем!Вовк, упевнений, що його план спрацьовує, погодився. Біля річки Заєць, Білка і Їжачок почали “чаклувати”: вони гучно співали пісеньку, танцювали навколо коробки й несподівано… штовхнули її у воду! Коробка розмокла, і все листя з камінцями випало. Вовк аж рота роззявив від подиву.— Ой, Вовче, здається, твоя чарівна коробка не любить води! — засміявся Заєць. — Може, наступного разу приноситимеш справжні подарунки?Вовк зрозумів, що його перехитрили. Почервонів від сорому й утік у ліс, а Заєць із друзями весело сміялися. Відтоді Вовк більше не намагався обдурити Зайця, бо знав: кмітливість Зайця завжди переможе хитрість. Мораль: Не довіряй солодким словам, а довіряй своїй голові та вірним друзям.