Казки про хлопчика

Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку…Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає:Люлі-люлі, Телесику, Наварила кулешику, Буду тебе годувати.Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Івасиком-Телесиком.Івасик-Телесик – українська народна казкаРосте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.От як підріс він, то й каже:— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!Івасик-Телесик – українська народна казкаОт дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:— Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!Телесик почув.— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити. А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!А він чує.— То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть.От мати Івасикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!Він почув:— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову.Івасик-Телесик – українська народна казкаА змія приходить до берега та знов товстим голосом:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем:— Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі.Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:— Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телеси-кової матері!Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!А він думав, що то мати.— Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.— Зміючко Оленко, відчини!Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату.— Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.Та й полетіла кликати гостей.От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже:— Сідай, Телесику, на лопату! А він каже:— Коли ж я не вмію, — як його сідати?— Та вже сідай! — каже Оленка. Він і положив на лопату руку.— Так? — каже.— Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову:— Отак, може?— Та ні-бо, ні! Сідай увесь!— А як же? Хіба так? — та й поклав ногу.— Та ні-бо, — каже Оленка, — ні, не так!Івасик-Телесик – українська народна казка— Ну, так покажи ж, — каже Івасик, — бо я не знаю як. Вона й стала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями.— Зміючко Оленко, відчини!Не чуть.— Зміючко Оленко, відчини!Не озивається.— От вража Оленка, вже десь повіялась.От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла з печі, та й їдять — думали, що то Телесик:. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві.— Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!А Телесик із явора:— Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!Вони слухають… Де це? Та знов:— Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись.А він знову:— Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!Вони далі:— Що воно таке?Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть.Кинулись до коваля:— Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти! Коваль і скував. Вони як почали знову… От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!А гуси й кажуть:— Нехай тебе середні візьмуть!А змії гризуть-гризуть… Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!Так і ці йому кажуть:— Нехай тебе задні візьмуть!А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов… Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!І ці кажуть:— Нехай тебе заднє візьме!Та й полетіли.Сидить сердешний Івасик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося — насилу летить, Телесик до нього:Гуся-гуся, гусенятко! Візьми мене на крилятко Та понеси до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!От воно:— Сідай! — каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько несе. А змія за ним — ледве не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору, пасеться.От сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, та виймає в печі, і каже:— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!А Телесик знадвору:— А мені?То це вона знову виймає пиріжки та:— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!А Телесик знову:— А мені?Вони й почули. Що це?— Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає?— Та то, — каже дід, — мабуть, так учувається.Та знов баба:— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!— А мені? — каже з призьби Івасик.— Отже, таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на призьбі Телесик:. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді…А гусятко ходить по двору, то мати й побачила.— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.А Телесик каже:— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.Івасик-Телесик – українська народна казкаОт вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.От вам казочка, а мені бубликів в’язочка.

Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже:– А де ж ви будете орати? Я не знаю.Вони кажуть:– Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати,- то ти за тією борозною і йди.Поїхали.А змій, що жив за тим полем, у лісі, взяв ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив.Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:– Весь день орали, а ви нам не прислали обідати.– Як то не прислала? Адже Оленка понесла. Чи не заблукала?Брати й кажуть:– Треба йти шукати її.Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там.– Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!Коли це й змій летить.– А,- каже,- людський дух пахне. А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?– Ні,- кажуть,- битися!– Ходім же на залізний тік!Пішли на залізний тік битися. Недовго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці.А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,- нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошинку та й із’їла.Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.Росте та й росте той син, як з води,- не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь – докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки він ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули – аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя та й підхопив, люди й повтікали.От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:– Десь повинні бути в мене брати й сестра?– Е-е,- кажуть,- синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.– Ну,- каже він,- піду їх шукати.Батько й мати умовляють його:– Не йди, сину: шестеро пішло та загинуло, а то ти один щоб не загинув!– Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити?Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.– Скуй,- каже,- мені булаву, та велику!Як почав коваль кувати, то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька:– Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.Та й ліг. На тринадцяту добу летить та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже:– Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, треба скувати другу.Поніс її знову до коваля.– На,- каже,- перекуй, щоб була по мені!Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве – аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього – тільки трошки зігнулась. – Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,- піду.Узяв ту булаву, в торбу – буханців та сухарів, попрощався і пішов.Пішов за тією скибою та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка вдома.– Здорова була, дівчино! – каже Котигорошко.– Здоров був, парубок! Та чого ти сюди зайшов? Прилетить змій, то він тебе з’їсть.– Отже, може й не з’їсть. А ти ж хто така?– Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.– Де ж вони? – питається Котигорошко.– Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.– Отже, може, я тебе визволю,- каже Котигорошко.– Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! – каже Оленка.– Дарма! – відказує Котигорошко.Та й сів на вікні, дожидається.Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату – зараз:– Ге,- каже,- людський дух пахне!– Де б то не пах,- відказує Котигорошко,- коли я прийшов.– Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?– Де то вже миритися – битися! – каже Котигорошко.– Ходім же на залізний тік!– Ходім!Прийшли. Змій і каже:– Бий ти!– Ні,- каже Котигорошко,- бий ти спочатку!От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія,- ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка,- і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утрете,- зовсім убив.Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:– Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере.Радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує,- прив’язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався,- тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив’язали та й пішли собі.А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається – прив’язаний. Він як рвонувся – так того дуба й вивернув з корінням. От узяв тоді того дуба на плечі та й пішов додому.Підходить до хати, аж чує – брати вже прийшли та й розпитуються в матері:– А що, мамо, чи в вас іще були діти?– Та як же? Син Котигорошко був, та вас пішов визволяти.Вони тоді:– Оце ж ми його прив’язали,- треба бігти та одв’язати.А Котигорошко як пошпурить тим дубом у хату – замалим хати не розвалив.– Оставайтесь же, коли ви такі! – каже.- Піду я в світ.Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.Іде собі та іде, коли дивиться – відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:– Добридень!– Доброго здоров’я!– А що ти, чоловіче, робиш?– Гори розпихаю, щоб шлях був.– А куди йдеш? – питає Котигорошко.– Щастя шукати.– Ну, то й я туди. А як ти звешся?– Вернигора. А ти?– Котигорошко. Ходім разом!– Ходім.Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою – так дуби й вивертає з корінням.– Добридень!– Доброго здоров’я!– А що ти, чоловіче, робиш?– Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.– А куди йдеш?– Щастя шукати.– Ну, то й ми туди. А як звешся?– Вернидуб. А ви?– Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!– Ходім.Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать – чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом – так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:– Добридень!– Доброго здоров’я!– А що ти, чоловіче, робиш?– Та воду відвертаю, щоб річку перейти.– А куди йдеш?– Щастя шукати.– Ну, то й ми туди. А як звешся?– Крутивус. А ви?– Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом!– Ходім!Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі – то Вернигора перекине; де ліс – Вернидуб виверне; де річка – Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, коли бачать – в лісі стоїть хатка. Увійшли – нікого нема. Котигорошко й каже:– Отут ми й заночуємо.Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:– Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати.Коли хтось стукає в двері:– Відчини?– Невеликий пан, відчиниш і сам,- каже Вернигора.Двері відчинились, та й знов хтось кричить:– Пересади через поріг!– Невеликий пан, перелізеш і сам.Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини ремінь шкіри видрав та й подався.Вернигора крутивсь-крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.– А чого ти запізнився з обідом?– Та задрімав трохи.Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:– Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, ми підемо на полювання.Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:– Відчини!– Невеликий пан, відчиниш і сам.– Пересади через поріг!– Невеликий пан, перелізеш і сам.Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини ремінь шкіри видрав та й подався.Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.– А що це ти з обідом спізнивсь?– Та задрімав,- каже,- трохи…А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було.На третій день зостався Крутивус,- і з ним те саме. А Котигорошко й каже:– Ну, та й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся вдома.На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:– Відчини!Відчинив двері,- аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.– Пересади через поріг!Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.– А чого тобі? – питає Котигорошко.– А ось побачиш чого,- каже дідок, доп’явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:– То ти такий! – та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защепив її там.– Коли ти,- каже,- такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.Приходить він у хату,- вже й товариство поприходило.– А що обід?– Давно впрів.Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:– А ходіть лише, я вам таке диво покажу, що ну!Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.– Е,- каже Котигорошко,- коли він такий, то ходім його шукати.А де дідок того дуба тяг – там так і знати, що волочено, вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже:– Лізь туди, Вернигоро!– А цур йому!– Ну, ти, Вернидубе.Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус.– Коли ж так,- каже Котигорошко,- полізу я сам. Давайте плести шнури.Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:– Спускайте!Почали вони спускати, довго спускали – таки сягнули дна, аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, аж дивиться: стоїть палац великий. Вія увійшов у той палац, коли так усе й ся в золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, аж вибігає йому назустріч королівна – така гарна, така гарна, що й у світі кращої нема.– Ой,- каже,- чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?– Та я,- говорить Котигорошко,- шукаю діда маленького, що борода на сажень волочиться,– Е,- каже вона,- дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього,- він тебе вб’є, бо вже багато людей повбивав.– Не вб’є! – каже Котигорошко.- То ж я йому й бороду защепив. А ти ж чого тут живеш?– А я,- каже,- королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.– Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього!Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже:– А чого ти прийшов? Битися чи миритися?– Де вже,- каже Котигорошко,- миритися – битися!От і почали вони битися. Бились, бились, і таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Прийшли, Котигорошко й гукає:– Агов, побратими, чи ви ще є?– Є!Він прив’язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли.Витягли, спустили знову мотуз. Він прив’язав другий мішок:– І це ваше.І третій їм віддав – усе, що добув. Тоді прив’язав до мотузка королівну.– А це моє,- каже.Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали:– Нащо його тягти? Нехай королівна нам дістанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустимо,- він упаде та й уб’ється.А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали,- узяв прив’язав до мотузка каменюку та й гукає:– Тягніть мене!Вони підтягли високо, а тоді й кинули,- камінь тільки гуп!– Добрі ж ви,- каже Котигорошко.Пішов він підземним світом. Іде та іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує – на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуб та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив гриф, що діти вкриті, та й питає:– Хто це вас накрив?А діти кажуть:– Як не з’їси його, то ми скажемо.– Ні,- каже,- не з’їм.– Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:– Кажи, що тобі треба,- я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все – я полечу, а тут піде дощ та град, вони в гнізді й заллються.– Винеси мене,- каже Котигорошко,- на той світ.– Ну, добру ти мені загадку загадав. Та дарма, треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш в рот шматок м’яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то не долечу й упаду.Взяли вони шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,- полетіли. Летять та й летять. Як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м’яса, а як наліво – дасть йому трохи води. Довго так летіли,- от-от уже долітають до цього світу. Коли гриф повертав голову направо, а в кадовбах і шматочка м’яса нема. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й кинув грифові в рот. Вилетіли, гриф і питається:– Чого це ти мені такого доброго дав аж наприкінці?Котигорошко й показав свою ногу.– От чого,- каже.Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води; як притулили литку на покропили тією водою,- вона й приросла.Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже:– Ви мене зрадили,- мушу вас покарати.Та й покарав.А сам одружився з тією королівною та й живе.

Був собі чабанець, та такий, що ще змалку все вівці пас, більш нічого й не знав. От раз і випав йому з неба камінь,- у вісім пудів. То він було усе грається тим каменем; оце причепить до батога та як кине угору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться – аж ось і камінь летить, та як упаде, то так було у землю і вгрузне. А то візьме покине серед степу сіряк, тим каменем навалить, то хай там три чоловіки, або й більш, а не візьмуть. Мати було його лає:– Що ти, дурний, тягаєшся з такою каменюкою? Ще підірвешся!А йому й байдуже: катає та й катає той камінь. От до того царя, що в його царстві той чабанець був, та став підступати під город змій; пудів по тридцять каміння перевертає, кидає та дворець собі будує, і вимагає, щоб той цар за нього свою дочку оддав. Цар перелякавсь, давай засилати скрізь по царству, по волостях бумагу, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того змія знищив. Шукали-шукали, не находиться. А той чабанець прочув та й похваливсь:– Я б того змія,- каже,- батогом забив.Він, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, донесли цареві у вуха; той і вимагає, щоб він прийшов. От приступив він до царя, цар подививсь, що він такий малий, та й каже:– Що ти кажеш! Ти ще молодий.А він звісно: хлоп’я.– Нічого,- каже.Ну, ото дає йому цар два полки солдат (полк співаків та полк музикантів). Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже років двадцять у війську служив. Тоді цар тільки руками сплеснув.От, не доходячи за кілька гін до того змія, покида чабанець свої полки і наказує:– Дивіться ж,- каже,- як із змієвого двірця з труби піде дим, то я його побив, а як піде полум’я, то він мене.Покинув те військо, а сам і пішов. А той змій та такий був сильний, що за гони до себе не цідпускає, так диханням і побиває. От як забачив змій чабанця, зараз дмухнув. Аж ні, той і не зворухнеться.– Ну,- питає,- за чим, добрий молодець, зайшов? Чи будем битися, чи миритися?– Не з тим добрий молодець ходить, щоб миритися, а з тим, щоб битися.Змій йому й каже:– Та ти піди ще три роки погуляй, а тоді і приходь.– Ні,- каже,- я вже гуляв.– А чим ти,- питає змій,- мене будеш бити?– А оцим батогом.А у нього батіг там, може, з цілої волячої шкури сплетений, і камінь той на кінці прив’язаний.– Ну,- каже змій,- бий мене!– Ні, бий ти мене попереду.От у змія меч на три сажні залізний чи стальний, як ударить він чабанця ним, так меч на шматки і розскочивсь…– Держись же,- каже чабанець,- тепер я ударю.Як шмагоне його тим камінцем,- змій тут і розпластавсь, і дим пішов у трубу.Тут військо таке раде, музиканти грають, співаки співають, цар чабанця стрічає, бере зараз під руку, веде у дворець. От оддав цар за нього дочку, побудував їм дворець, живуть вони собі.А інші царі почали розбалакувати, що як-таки свою рідну дочку та оддати за чабана! Цареві вже і самому жалко, і засилає він скрізь бумаги, чи не найдеться де такий богатир, щоб того чабанця міг убити. Скоро і найшлось двоє. От спорядили їх, і пішли вони до того чабанця. Прийшли, він і питає:– З чим, добрі молодці, прийшли? Чи будем битися, чи миритися?– Авжеж,- кажуть,- що битися.От один як ударить через ліве плече, так меч і розскочивсь. А другий як ударить навхрест через праве – тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець устав, узяв їх обох, як здавив докупи, так маслаки з них і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало, пішов він до нього і не величає, а прямо каже:– А що, бачиш це? Таке й тобі буде!Тоді і годі цар його чіпати.

Жили колись на світі чоловік та жінка. Вони мали трьох синів – Іванка, Штефанка й Романка. Коли сини підросли, чоловік сказав жінці:– Ану спечи паляницю Йванкові. Най іде у світ – може, десь знайде свою долю.Жінка спекла паляницю, поклала хлопцеві в торбинку і сказала:– Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайди хоч трошки гаразду й вертайся додому, бо нам сумно без тебе.– Добре, мамо, я скоро вернуся.Пішов Іванко. Йшов день, два, три. На четвертий день дуже змучився. Сів собі на камінь, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Звідкись прийшла до нього біла кицька.– Няв-няв-няв…– Чого тобі, кіточко? – спитав.- Їсти захотіла?– Няв-няв-няв…– На, мені не жаль паляниці. Ади, яку велику спекла мамка.Кицька з’їла шматок паляниці й питав Іванка:– Куди йдеш, легіню?Парубок здивувався:– Де це ти навчилася по-нашому?– Живу між вами все життя, то й навчилася,- відповіла кицька.- Куди, питаю, йдеш?– Іду служби шукати.– Служи у мене.Іванко знову витріщився:– Яка в тебе робота?– А мишей ловити! Як зловиш золоту мишу, то дам тобі великий подарунок.– Така робота не для мене. Я вмію орати, сіяти, молотити. Якби в селі дізналися, що я в кицьки наймався ловити мишей, то ні одна дівчина не вийшла б за мене.– Послужи мені хоч трошки, Йванку,- умовляла кицька.І хлопець дав згоду:– Коли так файно просиш, то най буде.Кицька повела Йванка до великого палацу. Брама відчинилася, і він увійшов на широке подвір’я. Брама заперлася за ним, а кицька – шусть, сховалася в дучку. Іванко бачить, що палац – із самого золота і срібла. А довкола зелена травичка, косиці розквітли. Раптом перед ним стала золота миша, така блискуча, що не міг дивитися на неї. Довкола миші бігали срібні мишенята. Вони йому нічого не казали, і Йванко їх не чіпав. Дістав із торби паляницю та й сів собі їсти. Золота миша озвалася:– А я теж голодна.– Мені не жаль паляниці, мишко,- відповів Іванко і кинув їй шматок.Минула ніч. Ранком знову з’явилася кицька. Іванко втішився. Сказав:– Шукай собі, газдинько, кота, бо ловити мишей – не моє ремесло.– Послужи ще одну ніч,- просила його кицька.– Не можу, бо вже з’їв усю паляницю. Треба вертатися додому.Кицька насипала йому до торби срібла й сказала:– Нікому не кажи ні слова, що ти видів.– Добре, кицько, не скажу.Іванко вернувся додому.Того самого дня, коли він вернувся, чоловік сказав жінці:– Спечи дві паляниці, і най Штефанко йде у світ шукати гараздів.Жінка спекла дві паляниці, поклала синові в торбину і сказала:– Іди у світ, Штефанку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.– Не журіться, мамо, я скоро вернуся.Штефанко пішов. Ішов один день, другий, третій. У дорозі змучився і дуже зголоднів. Сів коло кринички, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Раптом чує:– Няв-няв-няв…– А ти звідки взялася тут, кицько? – зрадів хлопець кішці.- Що, сапаєш у полі і їсти захотіла? Мені не шкода паляниці. На, трохи поїж.Кицька з’їла кавалок його паляниці й спитала:– Куди йдеш, легіню?– Йду у світ шукати служби.– Ти наймися в мене.– А що робити в тебе? – здивувався хлопець.– Будеш мишей ловити.– Е, ні, це мені не пасує. Потому люди скажуть, що я є той легінь, який шукає легкої роботи.– Ти послужи у мене хоч дві ночі. Я тобі добре заплачу.– Дві ночі можу послужити.Кицька наказала, щоб він зловив їй золоту мишу, і повела Штефанка до великого палацу. Брама відчинилася, а потім заперлася. Кицька ніби здиміла – пропала.Штефанко ходить по двору, щипає паляницю. Коли дивиться – а перед ним золота миша зі своїми срібними мишенятами.– Дай мені кавальчик паляниці,- попросила мишка.– Мені не шкода паляниці, але так блищиш, аж очі болять. Ти з чистого золота?– Із чистого, Штефанку.– Ти, відай, дуже дорога.– Дуже, легіню,- відповіла мишка.Минув ще один день. Штефанко поділився із золотою мишкою й другою паляницею.Прийшла біла кицька:– Няв-няв-няв… Ти зловив мені золоту мишу?– Ні, мишей ловити – не моє ремесло. Це ти можеш зробити сама. Відчини браму, піду додому, бо з’їв паляниці.Кицька насипала йому до торбини срібла й попросила:– Не говори нікому, де ти був і що видів.– Буду мовчати як риба,- пообіцяв хлопець.Вернувся він додому, а батько каже матері:– Спечи, жінко, аж три паляниці та най іде Романко у світ шукати гараздів.Жінка спекла три паляниці, поклала в торбину й сказала наймолодшому:– Іди, Романку, та не будь там довго, бо нам сумно без тебе.– Не гризіться, мамо,- відповів їй син і подався у світ.Ішов день, другий, третій. Четвертого дня вийшов на широке поле і сів коло криниці. Витягнув з торбини паляницю й почав їсти. Раптом звідкись прийшла біла кицька.– Няв-няв-няв!– Чого тобі, кицько? Захотіла їсти? На, мені не шкода паляниці,- відламав кавалок і дав кіточці.Вона поїла і спитала:– Куди йдеш, Романку?– У світ.– Чого?– Шукати служби.– Наймися у мене.– Та що в тебе робити?– Якщо мені зловиш золоту мишу – живою або мертвою,- то я тобі віддячу.Хлопець почухав потилицю:– Хоч мишей ловити – не моє ремесло, але два-три дні зможу послужити.Романко поклав у пазуху камінь і пішов за кицькою, яка повела його до великого палацу. Брама відчинилася, увійшли на подвір’я. Кицька несподівано зникла. Там, де вона стояла, гейби з-під землі вийшла золота миша із своїми срібними мишенятами. Романко спочатку дивився на ту мишу й нічого не сказав, а відтак розсердився:– Якого ти дідька ходиш довкола мене? Не маєш що робити?– Ходжу, бо я тебе не боюся,- відповіла мишка.Хлопець розсердився ще дужче і дістав камінь з пазухи. Прицілився й потрафив миші в саму голову. Та підскочила, упала і більше не встала. І дивно, миша зникла, а на її місці з’явилася дівчина – така файна, як квітка. Вона сказала:– Дякую, Романку, що врятував мене від миші-чарівниці. То вона обернула мене, найфайнішу на світі царівну, в білу кицьку. Чари тривали доти, поки вона була жива. Що хочеш за те, що визволив мене– Хочу, аби-сь стала моєю жінкою,- відповів Романко.Дівчина дала йому свої обидві руки, й пішли до палацу. Там справили велике весілля.

Де-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них – три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту,- такі парубки стали, що ні задумати, ні загадати, хіба в казці сказати! Дійшли літ – час їм женитися. Цар, порадившись гарненько з царицею, покликав синів та й каже: – Сини мої, соколи мої! Дійшли ви літ – час уже вам подружжя шукати. – Час,- кажуть,- таточку, час! – Забирайте ж,- каже,- діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідяні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати. От вони повиходили, понатягали луки – та й нум стріляти. Старший стрельнув – загула стріла попід небесами та й упала аж у іншому царстві, у царя в садочку. Царівна на той час по саду проходжувалась, підняла стрілку, любується. Прийшла до батька, хвалиться: – Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла! – Не віддавай же,- каже цар,- її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме! Коли так: через який там час приїздить старший царенко, просить у неї стрілку. – Не дам,- каже,- цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме. – Я,- каже царенко,- тебе візьму. Намовились. Поїхав він. Середульший царенко стрельнув,- звилась стріла нижче від хмари, вище від лісу та й упала у княжий двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілку і понесла до батька: – Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла! – Не віддавай же її,- каже князь,- нікому, тільки хіба віддай тому, хто тебе за дружину візьме. От приїздить і другий царенко, середульший, просить стрілку. Вона відказала так, як і та. І цей каже: – Я тебе візьму. Погодились. Поїхав. Приходиться найменшому стріляти. Іван-царенко,- його звали Іваном-царенком,- як стрельне – загула стріла ні високо ні низько – вище хат, та й упала ні далеко ні близько – коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілку. Приходить Іван-царенко, просить: – Верни мою стрілку! – Не дам я,- каже жаба,- цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме. Іван-царенко подумав: «Як-таки зелену жабу та за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додому плачучи. От уже їм час до батька йти, казати, хто яку собі молоду знайшов. Ті ж два – старший і підстарший – такі раді!.. А Іван-царенко іде та й плаче. Батько питає в них: – Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої, яких ви мені невісток познаходили? А старший каже: – Я, татку, знайшов царівну. Підстарший: – Я – князівну. А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче, так плаче! – А ти чого, Іване-царенку, плачеш? – Як же,- каже,- мені не плакати, що у братів жінки, як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівня? – Бери,- каже цар,- така вже, видно, твоя доля. От і поодружувалися царенки: старший узяв царівну, середульший – князівну, а Іван-царенко – зелену жабу з болота. От вони одружились та й живуть собі. А це якось цар забажав: яка з невісток уміє краще рушники ткати. Загадує: «Щоб на завтра, на ранок, рушники виткали і принесли показати: яка з них краща ткаля?» Іван-царенко йде додому та й плаче, а жаба вилізла назустріч, питає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Та як же мені не плакати, що так і так: загадав наш батько, щоб на завтра, на ранок, кожна невістка йому рушник виткала. – Не плач! Усе гаразд буде: лягай та спи! Він ліг, заснув, вона взяла кожушок жаб’ячий з себе скинула, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де не взялись дівчата-служниці, виткали рушники, гарно орлів понашивали і віддали їй. Вона взяла, поклала біля Івана-царенка, знову кожушок наділа – і стала такою жабою, як і була. Прокидається Іван-царенко – аж такі рушники, що він ще й не бачив таких зроду! Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушники дуже. Тих же рушники – так собі, простенькі, цар на кухню повіддавав, а жабині в себе почепив. От батько знов загадує, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто краще пече? Іван-царенко йде додому та й знову плаче. Жаба вилізла проти нього, квакає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Як же ж мені не плакати: загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш!.. – Не плач, напечемо! Лягай та спи! Він ліг, заснув. А ті дві невістки пішли під вікно, дивляться, як вона буде робити. От вона взяла ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько й замісила; потім вилізла на піч, пробила дірку, вилила туди,- гречаники так і розпливлись по черені… Ті невістки швидше додому та нум і собі так робити. Напекли таких гречаників, що хіба тільки собакам повикидати. А вона, як ті пішли, кожушок з себе, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де взялись дівчата-служниці. Вона їм загадала, щоб до світанку були гречаники! Ті незабаром принесли їй гречаники – як сонце, такі гарні! Взяла вона положила коло Івана-царенка, а сама кожушок на себе – і знов стала такою зеленою жабою, як була. Іван-царенко прокидається, бачить: біля нього гречаники, як перемиті. Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дуже вдячний. Тих же невісток гречаники собакам повіддавав, а ці звелів до страви подавати. От знов загадав цар своїм синам, щоб у такий і в такий день «були до мене з жінками на бенкет». Ті ж, старші брати, радіють, а Іван-царенко йде додому, похнюпивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Як же мені не плакати. Батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати. Як же я тебе повезу? – Не плач,- каже,- лягай та спи, якось поїдемо. Він ліг, заснув. От діждали того дня, що бенкет, Іван-царенко знов зажурився. – Не журись,- каже,- Іване-царенку, їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається; а як блискавка заблискає – то твоя жінка в дороге убрання вбирається; а як грім загримить – то вже їде. Іван-царенко убрався, сів і поїхав. Приїздить, аж старші брати зі своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих. Брати стали з нього сміятися: – Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав’язав та привіз… – Не смійтесь,- каже,- потім приїде… Коли це став дощик накрапати, Іван-царенко каже: – Це моя жіночка люба дощовою росою вмивається! Брати сміються з нього. – Чи ти,- кажуть,- здурів, що таке торочиш? Коли це блискавка блиснула, Іван-царенко й каже: – Це моя жіночка в дороге убрання прибирається! Брати тільки плечима здвигують: був брат такий, як і треба, а то здурів. Коли це як зашумить, як загримотить грім, аж палац затрусився, а царенко й каже: – Оце ж уже моя голубонька їде! Коли так, приїхав під рундук берлин шестерма кіньми – як змії! Вийшла вона з берлина… Аж поторопіли всі – така гарна! От посідали обідати; і цар, і цариця, і обидва старші брати й не надивляться на неї: сказано – така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Обідають, то вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав; ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі: ложку в рот, ложку в рукав, шматочок у рот, шматочок у рукав. Ото пообідали; вийшли в двір; почали музики грати – батько став запрошувати в танець. Ті невістки не хочуть: «Нехай вона танцює!» От вона як пішла з Іваном-царенком у танець, як зачала танцювати, то й землі не черкнеться – легко та гарно! А це: махнула правим рукавцем, що шматочки кидала,- став сад, у тому саду стовп і по тому стовпу кіт ходить: догори йде – пісні співає, а донизу йде – казки каже. Танцювала, танцювала, далі махнула й лівим рукавцем – у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються тим дивом, як малі діти. От потанцювала вона, сіла спочивати; а це й ті невістки пішли у танець. Танцюють, так як махнули правим рукавцем – кістки вилетіли та просто цареві в лоб; махнули лівим – цареві очі позабризкували. – Годі, годі, ви мені очі повибиваєте! Вони й перестали. Посідали на призьбі всі; музики грають, двораки царські вже танцюють. А Іван-царенко дивиться на жінку та й собі дивується, як-таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не відірвеш! Далі сказав дати собі коня, махнув додому довідатися: де вона все те понабирала? Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить,- аж там лежить жаб’ячий тулубець. У грубі топилося,- він той тулубець у вогонь – тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя – саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли, перед світом уже пороз’їхались. Поїхав і Іван-царенко зі своєю жінкою. Приїздять додому, вона ввійшла в світлицю, огляділася – аж кожушка й нема… Шукала-шукала… – Чи ти,- питає,- Іване-царенку, не бачив моєї одежі? – Якої? – Тут,- каже,- я кожушок скинула. – Я,- каже Іван-царенко,- спалив! – Ох, що ж ти наробив мені, Іване! Якби ти не займав, то я б навічно була твоя, а тепер доведеться нам розлучитися, може, й навіки… Плакала-плакала, кривавими слізьми плакала, а далі: – Прощавай! Шукай мене в тридесятім царстві, у баби-яги – костяної ноги! Махнула рученьками, перекинулась зозулею; вікно було відчинене – полинула… Довго Іван-царенко побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що йому робити? Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, набрав у торбину хліба, тикви почепив через плече,- пішов шукати. Іде та й іде, коли зустрічає його дід, такий, як молоко, сивий, і питає: – Здоров, Іване-царенку! Куди мандруєш? – Іду,- каже,- дідусю, світ за очі шукати своєї жінки; вона десь у тридесятім царстві, у баби-яги – костяної ноги, іду, та й не знаю куди… Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе? – Чому,- каже,- не знати? Знаю. – Скажіть, будь ласка, дідусю, й мені! – Е, що тобі, сину, казати: кажи не кажи, не потрапиш! – Потраплю не потраплю, скажіть: я за вас увесь вік буду бога молити! – Ну, коли вже,- каже,- тобі так треба, то от тобі клубочок, пусти його – куди він буде котитися, туди й ти за ним іди: саме дійдеш аж до баби-яги – костяної ноги. Іван-царенко подякував дідові за клубочок, узяв, пустив: клубочок покотився, а він пішов. Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається йому ведмідь. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок – хотів стріляти. Ведмідь йому й каже: – Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану! Він пожалував його – не вбив. Іде далі, вийшов на край лісу – сидить сокіл на дереві. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок – хотів стріляти. Сокіл йому й каже: – Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану! Він пожалував його – не вбив. Іде та й іде, клубочок попереду котиться, а він посаду йде за ним та й дійшов до синього моря. То й бачить: на березі лежить щука зубата, без води пропадає на сонці. Він хотів її взяти та з’їсти, а вона й просить: – Іване-царенку, не їж мене, кинь лучче в море. Я тобі за те у великій пригоді стану! Він її вкинув у море, пішов далі. От так і зайшов уже аж у тридесяте царство. Аж стоїть хатка на курячій ніжці, очеретом підперта, а то б розвалилася… Він увійшов у ту хатку – аж на печі лежить баба-яга – костяна нога, ноги на піч відкидала, голову на комин поклала. – Здоров був, Іване-царенку! Чи по волі, чи по неволі? Чи сам від кого ховаєшся, чи кого шукаєш? – Ні,- каже,- бабусю, не ховаюся, а шукаю свою жінку любу – жабу зелену. – Знаю, знаю! – каже баба-яга.- У мого братика за наймичку служить. От він як узявся просити, щоб сказала, де її брат живе, вона й каже: – Там на морі є острів, там його й хата. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не було: ти її як побачиш, то хапай швидше та й тікай з нею, не оглядаючись. От він подякував бабі-язі, пішов. Іде та йде, дійшов до моря, глянув – море, і кінця йому не видно; і де той острів, хто його зна!.. От він ходить понад морем, голову похнюпивши, журиться. А це випливає щука: – Іване-царенку, чого ти журишся? – Так,- каже,- і так: на морі є острів, та ніяк не можу туди дістатись. – Не журись! – каже. Ударила хвостом об воду – став такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, побічниці золоті, а поміст склом настелений,- як ідеш, так мов у дзеркалі. Іван-царенко і пішов тим мостом та й дійшов аж на острів. Дійшов на острів, аж там такий ліс густий, що ні пройти, ні просунутися, та темний-темний… Іван-царенко ходить попід тим лісом та й плаче, ходить та й плаче. А тут уже й хліба не стало – нічого їсти. От він сів на піску та й зажурився. «Пропав!» – думає. Коли це біжить заєць повз нього; тут де не взявся сокіл, ударив зайця, вбив. Іван-царенко взяв того зайця, оббілував, витер огню дерево об дерево, спік, з’їв. От наївся та й став думати: як його до палацу добитись? Знову ходить попід лісом; а ліс – сказано – просунутися не можна. Ходив, ходив, коли – зирк! – іде ведмідь. – Здоров, Іване-царенку! Чого ти тут ходиш? – Хочу,- каже,- як-небудь у палац дістатись, та не можна за лісом. – Я тобі поможу! Як узяв той ведмідь дуб’я трощити; такі дуби вергає, що по півтора обіймища! Вергав, вергав, аж утомився. Пішов, напився води, як зачав знову ламати!.. От-от стежечку проламає! Знову пішов, води напився, знову ламає. Проламав стежку аж до палацу; пішов Іван-царенко. От пішов Іван-царенко тією стежкою – аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний палац стоїть. Він туди пішов, у той палац. Відчинив одні двері, залізні,- нема нікого; відчинив другі, срібні,- і там нема нікого; як відчинив треті, золоті,- аж там за золотими дверима сидить його жінка, мички миче – і така зажурена, що й дивитися на неї страшно… Як побачила Івана-царенка – так і впала йому на шию: – Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила! Якби ще трохи, небагато,- може б, ти мене більше й не побачив ніколи… Аж плаче з радощів! А він то вже не знає: чи на цім, чи на тім світі… Обнялись, гарненько поцілувалися; вона знову перекинулась зозулею, взяла його під крило – полетіли! От прилетіли у його царство, вона перекинулась знов людиною й каже: – Цей мій батенько мене прокляв і зміюці завдав аж на три роки на послуги; а тепер уже я свою покуту відбула! Прийшли додому та стали гарно собі жити і долю хвалити, що їм помагала.

В одному селі жив заможний дідич. Мав він стільки полів, лісів, худоби та багатства, що навіть сам цісар йому заздрив. У дідича служив бідний чоловік на ім’я Максим. Жив Максим у маленькій хатині з одним віконцем. Покрівлю вже давно зірвав вітер, і під час дощу вода стікала по стінах. У тій хатині мешкала й уся Максимова родина – велика, але дуже бідна. Їсти часто не було чого.Прийшла весна. Усі в селі взялися за роботу, а Максим навіть не мав чим засіяти поле – мішок із зерном був порожній.Жінка ходила засмучена, часом не стримувала сліз.– Люди вже й засіяли, а в нас навіть поле не зоране! Зроби щось, чоловіче, бо цього року не переживемо!Максим спробував заспокоїти її:– Не плач, жінко. Піду до дідича, попрошу трохи насіння. Засіємо, а наступного року буде й у нас своє.– Ну, йди, не гайся, – відповіла жінка, витираючи сльози.Максим вирушив до дідича. Став перед його порогом і покірно сказав:– Світлий пане, немає в мене чим засіяти поле. Дайте трохи насіння, аби мої діти не повмирали з голоду.Дідич зиркнув на нього з-під лоба, а потім загорлав:– Аби щось мати – треба працювати!– Та я ж працюю у вас день і ніч, пане! – спробував виправдатися Максим.– Мовчи, ледацюго! Не смій мені таких дурниць говорити! – перебив його дідич із злістю.Максим лише тяжко зітхнув, опустив голову і пішов додому. Повернувшись, він розповів жінці, як його прогнав дідич. Надворі сонечко гріє. Пташки з теплих країв прилетіли, всюди весело. А Максим сидить зі своєю жінкою на призьбі й сумує, бо діти ходять голодні та слабі, як мухи.Раптом до Максимової хатки прилетіли дві ластівки і почали ліпити під стріхою гніздечко. Максим уздрів їх і сказав:– Бідні ластівочки, нащо ви ліпите гніздечко під такою дрантивою стріхою? Таж як піде дощ, то вам дітей затопить.Та ластівки не розуміли людської мови. А якщо й розуміли, то мовчали. Зліпили гніздечко, виклали пір’ячком, знесли яєчок і висиділи зграйку маленьких пташенят. Коло хати Максима стало так весело, що душа раділа.Але одного разу звідкись явився страшний змій, який почав тягнутись до ластів’ячого гніздечка. Діти заверещали:– Тату, до наших ластів’ят лізе якийсь змій!Максим вибіг надвір, схопив довбню, і почалася бійка не на життя, а на смерть. Гепав змія по хребті, поки його не переламав. Змій ледве відповз і сконав у темному яру. Трьох ластів’ят страшний змій схопив, а четверте пташеня вдалося врятувати. Але і з ним сталася біда: йому під час бійки поранили ніжку.Максим забрав пташечку до хати, діти її дозирали, годували. Коли могла уже літати, випустили на волю, аби шукала своїх маму й тата.Минуло літо, і настала осінь. Ластівки полетіли у вирій. Усю землю завіяло снігом. Та минула і зима, пташки вернулися додому, до своїх гніздечок.У Максимовій хаті злидні так розсілися, що не дають дихати.Та ось одна ластівочка ударила крильцем у шибку. Максим вийшов надвір і спитав:– Чого ти хочеш, дорога пташино?Ластівочка поклала йому на долоню якесь зеренце і прощебетала:– Посій перед дверима.Через якусь хвилину прилетіла знову.Поклала на долоню друге зеренце:– Посій перед вікном.Фуркнула й вернулася з третім зеренцем:– Посій коло криниці.Максим красно подякував їй і зробив так, як вона сказала. Посіяв три зернини, почав чекати врожаю. Другого дня вранці діти повставали й повибігали на сонечко. Але скоро вернулися в хату, гейби перелякані.– Тату, у нас коло хати щось таке дивне виросло, ой-йой-йой!– Ви ще спите навстоячки?– Ні, тату, подивіться.Вийшов Максим і бачить – перед порогом, під вікном і коло криниці три величезних гарбузи. Схотів підняти, але де там! – треба силу велета.Гарбузи уже достигли, блищали, як сонечко.– Жінко, ану, розпалюй у печі вогонь,- втішився Максим.- Звари на обід гарбузяної каші.Закотив гарбуз до хати і нагострив ніж. Коли розрізав на дві половини, то очам не повірив: там був білий хліб, калачі, бринза, м’ясо, ковбаса, солонина – варене, смажене, солодке, квасне й гірке… Максим викладав те добро на стіл, а в гарбузі нічого не зменшувалося.Як поїли добре, жінка накрила чарівний гарбуз білим рушником. А Максим вкотив до хати другого. Розрізав його на дві половини, а там таке убрання, що і найбільші пани подібного не бачили: шовкові сорочки, новенькі черевики, всілякі спідниці, намиста, коралі. Було все, чого бажав Максим, його жінка й діти.Жінка від утіхи аж заплакала й накрила той гарбуз найфайнішою скатертиною.Максим вкотив до хати і третій гарбуз. Розрізав і злякався: з нього висипалася ціла купа золота. Накидав повну скриню золотих, і жінка накрила гарбуз полотном.– Тепер ви, діточки мої, не будете вже голодувати, а я не буду кланятися захланному дідичеві,- каже весело Максим.Він файно вбрав своїх дітей, жінку і сам ходив по селу, як газда, а не як жебрак. Через кілька днів став будувати собі хату.Люди здивувалися, що в бідного Максима з’явилися такі гаразди. Хтось розповів дідичеві. Прийшов пан та й питає:– Скажи мені, Максиме, звідки в тебе багатство?Максим відповів:– Я, пане, не краду, і на мене ніхто не робив. Все, бачите, принесла мені мала ластівка.- І розповів, що з ним було.Дідич вислухав Максима і пішов до палацу. Його мучило бажання розбагатіти ще більше. Зліпив під карнизом ластів’яче гніздо і почав загулювати пташок. І якось так сталося, що дві ластівки дали себе загулити: залетіли в те гніздо, нанесли яєчка й сіли висиджувати їх. Як ластів’ята вивелися й трохи підросли, дідич почав визирати змія. Але змій не приходив. Це дуже злило дідича: пташки от-от вилетять, тоді їх не зловиш!Одного разу він приклав драбину, виліз до гнізда. Сам за змія побив ластів’ят, а одному з них поранив ніжку. Забрав ту пташку до палацу, дозирав ціле літо. А восени випустив, аби собі летіла у вирій.Минули осінь і зима. Настала весна. З теплих країв вернулися пташки. До вікна палацу підлетіла ластівка.Дідич вибіг надвір і спитав її:– Який подарунок ти принесла мені, ластівочко? Вона дала три зеренця і прощебетала:– Посієш перед дверима, під вікном і коло криниці.– Дякую тобі, пташечко. Тепер я стану багатшим від самого цісаря!Дідичеві виросли так само три величезні гарбузи.Узяв барду, вдарив по одному і розрізав на дві половини. А звідти несподівано вилетіла хмара сарани. Кинулася на його лани і з’їла все, що там росло.Розтяв другий гарбуз. Звідти вибухнув вогонь. Спочатку загорівся дідичів палац, а потім весь маєток.Третього гарбуза не встигли і розрізати. Люди кажуть, що в ньому є кублище гадюк, які вилізуть тоді, коли дідич вернеться й захоче знову панувати.А Максим ще довго жив і не журився.

Жив у селі хлопчик, на ім’я Петрик. Він був дуже бідний, але завжди допомагав іншим. Одного разу він зустрів старенького дідуся, який заблукав. Петрик допоміг йому знайти дорогу додому. У подяку дідусь дав йому чарівну квітку, яка могла виконати три бажання. Петрик міг попросити будь-яке багатство чи розкіш, але замість цього він побажав миру для свого села, здоров’я для хворих людей і щастя для кожного. Квітка виконала всі три бажання, і село стало найщасливішим місцем у світі. Люди зрозуміли, що найбільша сила — це сила добрих справ і слів.

Жив собі давно-давно добрий святий Миколай. Він мешкав високо в горах, де зима панувала більшу частину року, але його серце завжди було теплим, бо він любив людей, особливо дітей. Миколай мав дивовижну здатність відчувати, хто потребує допомоги, і завжди знаходив спосіб зробити добро. Щороку перед Різдвом, коли ніч була найдовшою, а мороз найсильнішим, Миколай виходив зі свого затишного будиночка, вдягав теплий червоний плащ і вирушав у довгу подорож. Він ніколи не забував нікого – ні бідного, ні багатого, ні старого, ні малого. Його чарівні сани, запряжені білими конями, летіли через сніжні поля, не залишаючи слідів.Одного разу в маленькому селі сталася біда. Сильний вітер зруйнував будинок бідної родини. Маленький хлопчик Петрик і його сестричка Марічка дуже сумували. Вони знали, що їхні батьки не мають змоги відновити дім, і бояться, що на Різдво залишаться без затишного куточка.Петрик вирішив написати листа святому Миколаю. У своєму листі він не просив подарунків для себе. Він просив лише одне — щоб їхня родина знову мала дім і могла святкувати Різдво разом. Вітер підхопив листа і поніс його далеко-далеко, аж до гір, де жив святий Миколай.Коли Миколай прочитав цей лист, його серце наповнилося теплом. Він зрозумів, що потрібно діяти швидко. В ту саму ніч Миколай вирушив на допомогу. Він зупинився біля зруйнованого будинку, махнув чарівним посохом — і сталося диво! Старий будинок став новим, а під ялинкою з’явилися подарунки для всієї родини.Коли Петрик і Марічка прокинулися вранці, вони не могли повірити своїм очам. Їхній дім був відновлений, а біля вікна стояла ялинка, прикрашена блискучими прикрасами, і навколо було так тепло і затишно. Петрик зрозумів, що святий Миколай почув його прохання і подарував їхній родині справжнє диво.З того часу кожного року Петрик і Марічка згадували той чарівний день і вчили всіх довкола, що святий Миколай завжди поруч, готовий допомогти тим, хто має добре серце і вірить у дива.І так, у теплій хаті під сяйвом різдвяної зірки, всі разом святкували Різдво, дякуючи доброму святому за його безмежну доброту та любов до людей.

Жив колись біля дрімучого лісу бідний дроворуб. Мав він двоє дітей: хлопчик на ім’я Гензель і дівчинка Гретель. Вони жили в постійній скруті, а коли в країні настали важкі часи, дроворуб уже не міг заробити навіть на шматок хліба.Однієї ночі чоловік довго не міг заснути, непокоївся і зітхав, обмірковуючи свою біду. Нарешті, глибоко зітхнувши, він звернувся до дружини:– Що ж нам робити? Як прогодувати дітей, якщо ми самі голодуємо?Дружина відповіла:– Слухай, чоловіче. Завтра вранці заведемо дітей у найглухіші хащі. Там розкладемо багаття, дамо їм по шматочку хліба, а самі підемо на роботу. Вони не знайдуть дороги назад, і ми позбудемося їх.– Ні, жінко, – заперечив дроворуб. – Як я можу залишити своїх дітей самих у лісі? Дикі звірі їх роздеруть!– Ой, який ти дурний! – роздратовано вигукнула жінка.– Тоді ми всі четверо помремо з голоду, і тобі тільки й роботи буде, що стругати дошки на труни.І гризла його доти, поки він згодився.– А все ж таки жаль мені моїх бідних діток, – сказав батько.Діти теж не могли заснути від голоду й почули кожне слово, яке їхня мачуха говорила батькові. Гретель заплакала гіркими слізьми й прошепотіла братові:– Ми загинули!– Тихо, сестричко, не плач, – заспокоїв її Гензель. – Ми ще знайдемо вихід.Коли дорослі поснули, Гензель тихенько встав, одягнувся, відчинив двері й крадькома вийшов надвір. Ясне місячне світло заливало все навколо, так що хоч голки збирай. Біля хати на землі в місячному сяйві блищали білі камінці, немов срібні монетки. Гензель набрав їх повні кишені, повернувся до кімнати й прошепотів сестрі:– Не хвилюйся, Гретель, спи спокійно.Після цього він ліг поруч і швидко заснув.Вранці, щойно стало розвиднятися, жінка почала будити дітей:– А вставайте вже, ледацюги, бо підемо в ліс по дрова.Потім дала їм по скибочці хліба й сказала:– Оце вам на обід, а як з’їсте до обіду, то більше нічого не дістанете.Гретель сховала хліб під фаршуток, бо кишені в Гензеля були повні каміння, а потім усі разом пішли до лісу.Пройшли вони трохи, Гензель став і озирнувся на хату. І робив так раз у раз, аж батько нарешті спитав:– Сину, що це ти ловиш ґав та все озираєшся і відстаєш? Йди швидше.– Ох, тату, – сказав Гензель, – я дивлюся на нашу білу кицю, вона он сидить на даху і ніби хоче сказати “прощавай”;А мачуха мовила:– Дурню, то не кицька, а димар біліє, бо сонце зійшло і його освітило.А Гензель і не думав дивитися на кицьку, він діставав із кишені білі кремінці й непомітно кидав їх на дорогу.Як зайшли вони глибоко в ліс, батько й каже:– Тепер діти, назбирайте дров, а я розкладу вогонь, щоб не було вам холодно.Гензель і Гретель назбирали чималу купу хмизу, батько підпалив його, і, коли полум’я знялося високо, мачуха сказала:– Тепер сідайте біля вогню й спочивайте, а ми підемо в ліс рубати дрова. Як упораємося з роботою, то прийдемо й вас заберемо.Гензель і Гретель сіли біля вогнища, а коли настала обідня пора, з’їли по шматочку хліба. Вони чули якийсь стукіт неподалік і подумали, що то їхній батько рубає дрова. Але то стукала не сокира, а дерев’яна колодка, яку батько прив’язав до сухого дерева. Вітер розгойдував її, і вона гупала об стовбур.Діти довго сиділи біля вогню, втомилися і почали дрімати. Нарешті вони заснули. Коли прокинулися, навколо вже панувала темна ніч. Гретель заплакала:– Як же ми тепер виберемося з лісу?А Гензель заспокоїв її:– Не бійся, сестричко. Почекаємо, поки зійде місяць, тоді ми знайдемо дорогу.Коли місяць піднявся високо, Гензель узяв Гретель за руку і повів її за собою. Він ішов, орієнтуючись на камінці, які виблискували при місячному світлі, наче срібні монети, і вказували їм шлях. Вони йшли всю ніч і дісталися додому тільки на світанку. Постукали у двері. Мачуха відчинила їх і, побачивши Гензеля і Гретель, злісно накинулась на дітей.– А погані дітиська, чого це ви так довго спали в лісі? Ми вже думали, що ви й зовсім не хочете додому вертатись!Але батько дуже зрадів, бо важкий гніт лежав у нього на серці, що він отак покинув дітей самих у лісі.Та незабаром їх знову обсіли злидні й біда, і якось уночі діти почули, що мачуха туркотить батькові:– І знову все з’їдено. Тільки й лишилось, що півокрайця хліба, а тоді вже нам кінець. Хоч би там що, а мусимо здихатися дітей. Одведемо їх якнайдалі в ліс, щоб уже звідтіль не приплентались. Бо іншого рятунку для нас нема.Тяжко це було слухати чоловікові, і він подумав: “Краще б останнім шматком хліба поділитися з дітьми”. Але жінка слухати нічого не хотіла, а все лаяла його та шпетила.А вже як ступив на слизьке, мусиш упасти – піддавшись раз, мусив батько піддатись і вдруге.А діти ще не спали й чули всю ту розмову. Коли старі поснули, Гензель устав і хотів вийти надвір, щоб назбирати кремінців, як зробив першого разу. Але мачуха замкнула двері, отож Гензель не зміг вийти. Він став утішати сестричку:– Не плач, Гретель, спи спокійно. Якось воно буде.Рано–вранці мачуха побудила дітей і дала їм по скибці хліба, ще меншій, ніж першого разу. Дорогою до лісу Гензель кришив хліб у кишені, часто зупинявся і кидав крихти на землю.– Гензелю, чого ти раз по раз стаєш і знай зиркаєш на всі боки? – питає батько.– Йди як слід.– Я дивлюся на свого голубка, он він сидить на даху і ніби хоче сказати мені “прощавай”, – відповів Гензель.– Дурню ти, – озвалася мачуха, – то зовсім не голуб, то димар біліє, бо вже сонце зійшло і його освітило.А Гензель кидав та й кидав крихти хліба на дорогу.Мачуха завела дітей ще далі в ліс, – вони там зроду не були. Потім розпалили велике багаття, і вона сказала їм:– Сидіть тутечки, нікуди не ходіть, а як надокучить сидіти, то можете трохи поспати. Ми йдемо в ліс рубати дрова, а ввечері, коли скінчимо роботу, прийдемо по вас.Коли прийшла обідня пора, Гретель поділилася своєю скибочкою з Гензелем, бо він же свій хліб розкришив і позначив ним дорогу. А потім вони заснули. Настав і вечір, а ніхто не приходив по бідних діток. Прокинулися вони темної ночі, і Гензель почав заспокоювати сестричку.– Зачекай, Гретель, поки місяць зійде, тоді ми побачимо крихти хліба, що я сипав на дорозі, вони й доведуть нас додому.Зійшов місяць, і вони рушили в дорогу, але жодної крихти хліба не знайшли, бо птахи визбирали всі до одної. Тоді Гензель сказав сестричці:– Не журися, все одно знайдемо дорогу. Але дороги їм не пощастило знайти. Дітийшли цілу ніч і ще день з ранку до вечора, та з лісу не могли вийти, заблукали зовсім. Вони дуже зголодніли, бо живилися самими ягодами, які збирали дорогою, і так потомилися, що на ногах не стояли, а тому лягли собі під деревом і заснули.Настав третій ранок, відколи діти покинули рідну хату. Вони встали і знову рушили в дорогу, але що далі йшли, то темніший і густіший робився ліс. Ось–ось вони знеможуться і пропадуть, як не прийде звідкілясь рятунок.Як настав полудень, бачать вони – сидить на гілочці гарнесенька біла пташка і співає так любо, що вони аж зупинилися послухати її. Проспівавши пісеньку, пташка пурхнула і полетіла перед дітьми, а вони пішли за нею. Летіла пташка, летіла, довела їх до якоїсь хатинки та й сіла на даху. Коли діти підійшли ближче, то побачили, що хатина з хліба збудована, пундиками вкрита, а вікна в неї з чистого цукру. – Отут ми підживимося, – сказав Гензель, – матимемо добрий обідець. Я з’їм шматочок з даху, а ти, Гретель, берися за вікно, воно солодке.Гензель підстрибнув угору і відламав шматок стріхи, щоб покуштувати, чи смачна вона, а Гретель стала біля вікна і почала собі хрумати цукор.Коли раптом з хатини почувся пискливий голос:А хто там гризе без упину,Руйнує мою хатину!Діти відповіли:Це вітер ліснийГуде навісний!І знову заходилися коло хатини. Гензелеві дах припав до смаку, і він відбатував чималий кусень, а Гретель виламала цілу круглу шибку з вікна, примостилася на траві й почала хрумати–ласувати.Раптом двері відчинились, і з хатини, спираючись на костур, виповзла старезна бабище. Гензель і Гретель так полякалися, що ласощі повипадали у них з рук. Стара похитала головою і мовила до них:– Е, дітки, а хто це вас сюди привів? Заходьте до хати, залишайтесь у мене, тут вам непогано буде.Схопила їх за руки й потягла до хати. Принесла молока, коржів солодких, яблук, горіхів. Потім чистенько постелила два гарні ліжечка. Гензель і Гретель полягали в ліжечка, і здалося їм, що вони потрапили на небо.Але стара бабище тільки прикинулася доброю, а насправді це була зла відьма, що чигала на дітей, та й хатину побудувала з хліба й ласощів тільки для того, щоб їх принаджувати. Коли діти потрапляли до неї в руки, вона їх убивала, варила й з’їдала, і то для неї було свято.У відьом червоні очі, і вони недобачають, зате нюх мають тонкий, як звірі, і здалеку чують, якщо до них наближається людина.Коли Гензель і Гретель підійшли до її хати, вона злісно засміялась і глузливо сказала:– Ось і попалися пташки, тепер не втечуть! Рано–вранці, коли діти ще спали, вона вже встала і, глянувши, як вони любо спочивають, які в них повні, рум’яні щічки, пробурмотіла тихенько: “Ласий буде шматочок”.А тоді схопила Гензеля своїми кощавими руками, віднесла його в маленький хлівець і замкнула за ґратчастими дверцятами. І хоч як він кричав, ніщо йому не помогло.Тоді пішла до Гретель, розбудила її й гукнула:– Ану вставай, ледацюго! Принеси води, звари своєму братикові чогось смачного та занеси йому в хлівець, нехай їсть, набирається жиру. А як стане гладкий, я його з’їм.Гретель гірко заплакала, але надаремне: вона мусила робити все, що вимагала зла відьма.Тепер для Гензеля готовано найсмачніші страви, а Гретель мусила живитися самими шкаралупами від раків. Щоранку стара прилазила до хлівця й гукала:– Гензелю, ану простягни пальця, помацаю, чи то ти скоро гладкий будеш!А Гензель простягав їй тоненького маслачка. Підсліпувата стара думала, що то Гензелів палець такий худий, і дивувалася, чому він не гладшає.Отак минув місяць, а Гензель усе чомусь не гладшав. У старої урвався терпець, і вона не захотіла довше ждати.– Гей, Гретель! – крикнула вона до дівчинки.– Ану мерщій наноси води. Хай там хоч який буде Гензель – гладкий чи худий, а завтра я з’їм його.Ох, як же плакала бідна сестриця, носячи воду! Сльози струмками текли у неї по щоках.– Якби нас у лісі роздерли дикі звірі, – голосила дівчинка, – то ми б хоч разом померли!– Ану годі скиглити! – гаркнула стара.–Все одно нічого не поможе.Рано–вранці мусила Гретель уставати, наливати воду в казан, розпалювати під ним вогонь.– Зараз ми напечемо хліба, – сказала стара. –Я вже натопила піч і замісила тісто.Вона штовхнула бідну Гретель до печі, звідки так і пашіло жаром.– Лізь у піч, – сказала відьма, – і подивися, чи гаразд натоплено, чи не пора вже хліб саджати.Стара хотіла зачинити залізні дверцята, коли дівчинка залізе в піч, щоб засмажити і з’їсти її також. Але Гретель здогадалася, що в старої на думці, і сказала:– Не знаю, як воно робиться, як його туди лізти.– Дурепа! – крикнула стара.– Сама ж бачиш, челюсті такі широкі, що навіть я могла б туди пролізти.Вона видряпалася на припічок і встромила голову в піч.Тоді Гретель дала їй ззаду такого штурхана, що стара покотилася аж на черінь.А дівчинка мерщій зачинила залізні дверцята, засунула на засув.Ох і заверещала відьмище! Просто страх!А Гретель і Гензель утекли, і погана відьма згоріла в страшних муках.