Казки про хлопчика

Десь далеко в засніжених горах, у маленькому селищі під назвою Лісовий Дім, жили брат і сестра — Данило та Марічка. Вони з нетерпінням чекали Різдва, бо чули від бабусі, що в найсвітлішу ніч на небі з’являється чарівна зірка, яка здійснює найзаповітніші бажання. Але цього року Різдво було особливим. Бабуся захворіла, і діти мріяли лише про її одужання.Одного вечора перед Різдвом, коли сніг падав густими білими пластівцями, Данило і Марічка вирішили вирушити на пошуки чарівної зірки. Вони взяли зі собою лише теплий одяг і бабусину стару лампу, що завжди освітлювала їм шлях. Ліс був тихим і сповненим таємничих звуків, але брат і сестра йшли впевнено, вірячи в чудо. Раптом перед ними з’явився старий лісник, якого всі вважали диваком. Він усміхнувся дітям і запитав: — Чого ви шукаєте в таку холодну ніч? — Ми шукаємо чарівну зірку, щоб вона допомогла нашій бабусі одужати, — відповіла Марічка. Лісник замислився і сказав: — Далеко йти вам не треба. Зірка завжди знаходиться там, де живе справжнє добро та любов.Данило і Марічка не зрозуміли його слів, але подякували і пішли далі. Через деякий час вони опинилися на вершині гори, де було видно все селище. І тут, на небі, запалала та сама чарівна зірка. Вона світила так яскраво, що сніг навколо засяяв сріблом.— Ми знайшли її! — зраділи діти. Зірка повільно опустилася на їхні долоні і засяяла теплим світлом. Данило і Марічка загадали бажання: “Нехай бабуся одужає”.Вранці, коли діти повернулися додому, їх зустріла здорова і радісна бабуся. Вона сказала: — Я відчуваю себе чудово, діти. Наче якесь диво сталося цієї ночі.З того часу чарівна зірка завжди з’являлася на небі над Лісовим Домом на Різдво, нагадуючи всім, що найбільші чудеса трапляються там, де панують любов і віра.

Жили собі чоловік і жінка. У них було двоє дітей: донечка і маленький синочок.— Доню, доню, — казала мати, — ми підемо на роботу, принесемо тобі булочку, пошиємо сукенку, купимо хустинку. А ти будь розумницею, бережи братика і не виходь з двору.Батьки пішли, але донечка забула, що їй наказували. Посадила братика на травичці під віконцем, а сама побігла на вулицю. Там загулялася, затрималася. Тим часом налетіли гуси-лебеді, підхопили хлопчика і понесли його на своїх крилах.Коли дівчинка повернулася, вона глянула — братика немає! Вона схопилася, кинулася туди-сюди, але його ніде не було. Заливаючись слізьми, вона кликала братика, голосила, знаючи, що батько й мати її сваритимуть, але хлопчик не відгукнувся. Дівчинка вибігла в чисте поле. Вдалині майнули гуси-лебеді й зникли за темним лісом. Вона здогадалася, що ті забрали її братика, і побігла їх наздоганяти. Бігла, бігла, аж тут стоїть піч.— Пічко, пічко, скажи, куди гуси-лебеді полетіли? — звернулася дівчинка.– З’їж мій житній пиріжок – скажу.– У мого батечка і пшеничні не їдяться!Пічка нічого не сказала.Побігла дівчинка далі, бачить – росте яблуня.– Яблуне, яблуне, скажи, куди гуси-лебеді полетіли.– З’їж моє лісове яблуко – скажу.– У мого батечка і садові не їдяться!Яблуня нічого не сказала.Побігла дівчинка далі, тече молочна річка, киселеві береги.– Молочна річко, киселеві береги, куди гуси-лебеді полетіли?– Поїж мого киселику з молоком – скажу.– У мого батечка й вершки не їдяться!І довго було б їй бігати полями та блукати лісом, та, на щастя, трапився їй їжак; хотіла вона була його копнути, та поколотися побоялась і питає:– Їжачку, їжачку, чи не бачив, куди гуси-лебеді полетіли?– Он туди! – показав.Біжить дівчинка далі — і бачить хатинку на курячих ніжках, яка стоїть та повертається. У хатинці сидить баба-Яга — з жилистим обличчям і глиняною ногою. А на лаві сидить її братик і грається золотими яблучками. Побачила його дівчинка, підкралася, схопила його й побігла геть. Але гуси-лебеді помітили її і полетіли слідом.Що робити? Біжить дівчинка і бачить молочну річку, береги якої були з киселю.— Річко-матінко, сховай мене!— Поїж мого киселику!Дівчинка поїла, і річка посадила її під бережок. Гуси-лебеді пролетіли мимо. Вийшла вона, подякувала і знову побігла з братиком. Але гуси-лебеді повернулися і знову летять назустріч! Що робити далі? Ось і яблуня стоїть.— Яблуне, яблуне-матінко, сховай мене!— З’їж моє лісове яблучко!Дівчинка швидко з’їла яблучко, і яблуня сховала її гілочками та листочками. Гуси-лебеді пролетіли мимо. Вийшла дівчинка знову і побігла з братиком, але гуси-лебеді побачили її і летять за нею, ось-ось схоплять!На щастя, попереду стоїть пічка.— Господине пічко, сховай мене!— Поїж мого житнього пиріжка!Дівчині швиденько пиріжка в рот, а сама в піч, сіла в челюсті. Гуси-лебеді політали-політали, покричали-покричали і ні з чим полетіли.А дівчинка разом із братиком прибігла додому, а тут і батько з матір’ю прийшли.

Жив-був хлопчик на ім’я Іванко. Він ріс у маленькому селі біля лісу з дідусем і бабусею. Одного разу бабуся йому сказала:– Іванку, ніколи не заходь далеко в ліс, там живе Баба Яга Кістяна Нога, яка любить ловити дітей і заганяти їх у свою хатинку на курячих ніжках!Але як це буває, чим більше забороняють, тим більше хочеться спробувати. Тож одного дня Іванко вирішив прогулятися глибше в ліс. Ходив він серед дерев, збирав ягоди, аж раптом побачив дивний слід. Це був відбиток від ноги, схожий на людський, але весь кістлявий. Серце Іванка затремтіло, але цікавість узяла гору, і він пішов слідами.Невдовзі Іванко підійшов до невеликої галявини і побачив хатинку на курячих ніжках. Хатинка була вся перекошена, дах покритий мохом, а поруч стояла величезна ступа з мітлою. Іванко зрозумів, що потрапив у лігво Баби Яги. – Хто тут ходить біля моєї хатинки? – пролунав скрипучий голос, і з-за дверей вийшла Баба Яга. Вона була вся зморшкувата, зі злими очима та довгим носом, а одна її нога була вся з кісток, бліда й безжиттєва.– А, хлопче, ти сам прийшов до мене! Не треба буде тебе ловити! Тепер будеш мені служити! – засміялася вона, від чого навколо забриніли сухі гілки.Іванко не розгубився й вирішив діяти. Він згадав, що бабуся розповідала йому про чарівний спосіб втекти від Баби Яги. Треба було дістати золотий клубок, який вона ховала в своїй хатинці. Цей клубок знає шлях назад додому.– Добре, бабусю Яго, – сказав Іванко. – Я тобі буду служити, але спершу дозволь мені прибрати в хатинці, щоб у тебе було чисто.– Гаразд, прибирай! – погодилася Баба Яга, не підозрюючи хитрощів.Іванко зайшов до хатинки й почав шукати клубок. Він знайшов його у старій скрині, що стояла в кутку. Як тільки клубок опинився в його руках, Іванко кинув його на землю, і той покотився вперед, показуючи дорогу.Іванко швидко вибіг з хатинки, а клубок котився перед ним, вказуючи шлях. Баба Яга зрозуміла, що її обманули, і кинулася за ним. Вона летіла в ступі, мітлою змітаючи сліди, але клубок вів Іванка все далі й далі.Нарешті, він вибіг з лісу й опинився вдома, а Баба Яга не змогла пройти далі межі чарівного лісу. Дідусь і бабуся зраділи, побачивши Іванка, і відтоді хлопчик більше ніколи не ходив у глибокий ліс.А Баба Яга залишилася в своїй хатинці, шукаючи нових необачних подорожніх, але всі знали про її хитрощі й більше не потрапляли в пастку.

Жив-був маленький хлопчик на ім’я Зубчик. Він був дуже добрий і веселий, але мав одну велику таємницю — Зубчик страшенно боявся ходити до зубного лікаря. Кожного разу, коли він чув слово “лікар”, його серце починало битися швидше, а животик крутило від хвилювання.— Чому ти так переживаєш, Зубчику? — запитувала його мама, побачивши, як він ховається під ковдрою, почувши, що настав час йти до лікаря.— Я боюся! Там буде щось боляче і страшне, — відповідав він, злякано ховаючи голову.Мама посміхнулася і сказала: — Зубчику, зубний лікар — це не той, хто робить боляче. Це друг, який допомагає зубкам бути здоровими та сильними, щоб ти міг їсти смачні яблука і солодкі пиріжки без жодних турбот.Але Зубчик все одно не міг подолати свій страх. І ось одного дня, коли прийшов час йти до лікаря, маленький Зубчик вирушив у свою подорож до клініки разом зі своєю мамою.Вони зайшли до лікарні, і Зубчик побачив чудову кімнату, де було багато яскравих кольорів, веселі картинки на стінах і м’які іграшки на полицях. Лікар був усміхнений і добрий, він привітав Зубчика.— Привіт, Зубчику! Я лікар Тедді, і сьогодні ми перевіримо, як твої зубки почуваються. Не бійся, це зовсім не боляче. Я лише погляну, чи все добре.Зубчик сидів на великому зручному кріслі і почав дихати глибше, намагаючись заспокоїтися. Лікар акуратно подивився на його зубки і сказав: — Вау, Зубчику, твої зубки в чудовому стані! Ти дуже добре їх доглядаєш. Тепер я зроблю тобі маленьку чистку, і це буде зовсім не боляче! Зубчик дивився, як лікар обережно працює з маленькими інструментами, і раптом зрозумів, що все це не страшно. Він відчув, як зубки стали ще чистішими і міцнішими.Коли лікар завершив роботу, Зубчик відчув радість та полегшення. Він подивився на маму і сказав: — Це було не так страшно, як я думав! Я молодець!Лікар Тедді посміхнувся і похвалив його: — Ти був справжнім героєм, Зубчику! Тепер твої зубки будуть здоровими, і ти зможеш їсти всі свої улюблені ласощі без жодних турбот.З того часу Зубчик більше не боявся зубного лікаря. Він розумів, що лікарі — це друзі, які допомагають йому бути здоровим, а страх можна подолати, якщо дати собі шанс і трохи заспокоїтися. Мораль: Не бійтеся нового досвіду, бо часто те, що здається страшним, насправді виявляється зовсім не таким страшним, як ми думали.

З неба летіла додолу сніжинка. Вона була ніжна, легка, прозора, мов пушинка. І красива, мов зірка.На землі стояв хлопчик. Він бачив, як падає сніжинка, і думав: «Ось вона впаде комусь під ноги і її затопчуть». Ні, не треба падати сніжинці на землю. Не треба її затоптувати. Хлопчик простягнув долоню. Він захотів приголубити сніжинку. А вона впала на добру, теплу його руку й розтала. Хлопчик із жалем дивиться на долоню. А там блищить крапелька, мов сльозинка.

У далекому небі жила маленька Зірочка. Вона була найяскравішою на своєму небосхилі, але почувалася дуже самотньою. Щоночі вона світила для інших — для мандрівників, які шукали шлях, для закоханих, які загадували бажання, і для дітей, які дивилися на зоряне небо перед сном. Та ніхто не знав, як сильно Зірочка прагне знайти того, хто зрозуміє її серце.Одного разу вона помітила на землі хлопчика, на ім’я Лука. Він сидів біля озера і грав на сопілці, його мелодія піднімалася прямо до неба. Зірочка відчула, що музика торкається її душі, і вперше їй захотілося не просто світити здалеку, а стати ближче до землі.— Лука, — прошепотіла Зірочка, — я хочу побачити світ, про який ти співаєш. Допоможи мені зійти з небес.Лука, почувши тихий голос, підняв голову.— А як же ти допомагаєш мандрівникам? — запитав він. — Без твоєї яскравості вони заблукають.— Якщо в моєму серці буде любов, я засяю ще сильніше, — відповіла Зірочка. — Але для цього мені потрібно дізнатися, що таке любов.Лука замислився. Він хотів допомогти Зірочці, тому запропонував їй одне рішення:— Щоночі я гратиму тобі мелодію. Вона розкаже про радість, сум, щирість і віру. Можливо, у цій музиці ти знайдеш відповіді.Зірочка погодилася. Щоночі Лука сідав біля озера і грав для неї. У його мелодії були різні історії: про пташку, яка віддала останній шматок хліба іншій, про стареньку бабусю, яка ділилася теплом із чужими дітьми, і про матір, яка стояла на холодному вітрі, аби захистити свого малюка.Зірочка слухала й зрозуміла: любов — це не лише почуття, це дії. Це тепло, яке ти даруєш іншим, навіть якщо тобі самій важко.Одного дня вона заговорила до Луки:— Дякую тобі, тепер я знаю, що любов живе у кожному, хто готовий поділитися світлом свого серця. Я повернуся на небо, але тепер я сяятиму яскравіше, щоб кожен зміг знайти свою дорогу. Коли Зірочка знову піднялася на небосхил, вона світила так сильно, що її помітили всі мандрівники. Лука теж дивився на неї знизу і грав свою музику, знаючи, що їхня дружба та тепло залишаться назавжди. Мораль казки: Любов — це світло, яке народжується, коли ми даруємо щось важливе іншим. Вона живе у наших вчинках, щирих словах і бажанні підтримати ближніх.

Одного вечора Щенячий патруль зібрався на своєму улюбленому пагорбі, щоб дивитися на зорі. Скай змахнула лапкою на небо й сказала: — Дивіться, яке яскраве сузір’я Песика!— Ой, а де зірка-захисник? Її немає! — раптом помітив Маршалл. Гонщик – відважний поліцейський пес; Маршал – веселий пожежник; Роккі – винахідливий механік; Зума – вправний рятувальник на воді; Скай – смілива льотчиця; Кремез (Кріпиш) – майстерний будівельник. Командував ними їхній добрий друг Райдер. Він завжди знав, коли настане момент, коли місту або природі потрібна допомога. Райдер одразу ж активував комунікатор: — Команда, у нас завдання! Зірка-захисник зникла, і ми повинні її знайти!Вони вирушили до обсерваторії, де працювала мудра сова Олівія. — Олівія, ти не помічала чогось дивного? — запитав Гонщик.— Так, я бачила, як щось яскраве впало в ліс. Це може бути ваша зірка, — відповіла сова.Команда побігла до лісу, але там було темно й трохи страшно. — Не хвилюйтеся, я освітлю дорогу! — сказав Гонщик, витягаючи ліхтар.Коли вони дісталися до галявини, всі побачили щось блискуче серед трави. Це була зірка, яка сяяла слабким світлом. — Вона виглядає втомленою! — сказала Скай.— Мабуть, їй потрібно допомогти повернутися на небо, — задумався Зума.— Я маю план! — вигукнув Маршалл. — Використаємо мій водомет, щоб створити водяну ракету!Команда швидко зібрала все необхідне: Роккі допоміг знайти деталі для ракети, а Зума привіз воду. Зірку обережно поклали на вершину ракети.— Готові? На рахунок три! — сказав Райдер. — Один, два, три!Ракета здійнялася вгору, а зірка полетіла назад на своє місце у сузір’ї. Вона засвітилася ще яскравіше, ніж раніше.— Ми це зробили! — радісно вигукнув Гонщик.— Щенячий патруль завжди готовий! — додала Скай.З того часу зірка-захисник завжди світила яскраво, нагадуючи всім, що дружба й команда можуть розв’язати будь-яку проблему.

Мама послала Сергійка до сусідів позичити солі. Сергійко щось довго не повертався. Вже й борщ закипів, а його немає. Нарешті прийшов, приніс у баночці солі. Мама й питає: — Чого це ти так довго ходив? — А я снідав, — каже Сергійко. — Як — снідав? — дивується мати. — А вони запросили мене снідати… — А що ж ти їм відповів? — Нічого… Сів і поснідав. — Який же ти нечема, Сергійку! — розгнівалась мати. — Треба було сказати: дякую, я не голодний. — Але ж мені їсти дуже хотілося… Сказати — не голодний… — Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити? — Правда буває гірша за неправду, — каже мати. А Сергійкові тепер думай: як же це так?

Мати послала Олега і Романа до дідуся. Він у сусідньому селі живе. Зраділи хлопці: давно не були в дідуся. У нього в садку яблука смачні, ото вже поласуємо, думають. Принесли дідусеві нову вишиту сорочку, що мати передала. Подякував дідусь і каже:— Ідіть, діти, в садок, ласуйте яблуками.Побігли хлопці у садок, наїлися яблук. Дідусь поставив на столі тарілку меду. Взяли вони по ложці й не можуть більше. Зібралися хлопці додому. Дав дідусь баночку меду й каже:— Хай і мама покуштує.Пішли хлопці. Дорога далека. Захотілося їсти. Сіли під вербою, з’їли трохи меду. Та й знову йдуть.Захотілося їсти ще дужче. Ще сіли, наче й небагато з’їли, а меду лишилося тільки на денці. Ще раз сіли… Баночка стала порожня. Підійшли до хати, сіли під явором та й думають: «Що ж мама скаже?»Вийшла мама з хати, дивиться — хлопці плачуть:— Чого це ви плачете? — стривожилася мати.Розповіли сини, як мед поїли. Мама зраділа сміється. Хлопці дивуються, питають— Мамо, чого ви радієте?— Того, що ви плачете…