Казки про хлопчика

У затоці Пригод настав тихий вечір. Сонце сховалося за горами, а зірки почали виблискувати на небі. Щенячий патруль відпочивав після дня пригод, але Маршалл, веселий пожежник, не сидів спокійно. Він крутився на своїй подушці й раптом помітив щось дивне за вікном — маленький вогник мерехтів у лісі!— Ой-ой-ой! — вигукнув Маршалл, підстрибнувши. — Пожежа! Треба рятувати ліс!Він схопив свій шолом, але спіткнувся об власний хвіст і гепнувся носом у двері. “Ох, я такий незграба!” — засміявся він, але швидко побіг до Райдера, їхнього доброго друга й командира.— Райдере! У лісі вогник! Це може бути небезпечно! — закричав Маршалл, махаючи лапами.Райдер глянув у вікно й задумався:— Хм, дивно… Але Щенячий патруль завжди готовий! Гукай команду, Маршалле!Маршалл увімкнув свій значок і гавкнув:— Гонщику, Роккі, Зумо, Скай, Кремезе — усі до бази! У нас таємничий вогник!Незабаром усі зібралися. Гонщик, відважний поліцейський пес, перевірив свій ліхтарик. Роккі, винахідливий механік, приніс ящик із інструментами. Зума, вправний рятувальник на воді, весело гавкнув: “Готовий!” Скай, смілива льотчиця, закружляла в повітрі, а Кремез, майстерний будівельник, стукнув лапою по шолому:— Якщо щось горить, ми це зупинимо!Райдер усміхнувся:— Щенячий патруль, вперед до лісу! Маршалле, показуй дорогу!Команда рушила за Маршаллом. Ліс шелестів, сови гукали, а вогник мерехтів усе ближче. Маршалл тремтів від хвилювання:— А що, як це велика пожежа? Я мушу бути сміливим!Гонщик принюхався:— Не пахне димом… Дивно!Коли вони дісталися галявини, вогник раптом… розмножився! Десятки маленьких вогників закружляли в повітрі. Маршалл закричав:— Ой, їх стало більше! Ми пропали!Та Скай підлетіла вище й засміялася:— Маршалле, це не пожежа! Це світлячки!Усі видихнули з полегшенням. Світлячки гуділи й танцювали, ніби влаштували вечірку. Зума підстрибнув:— Круто! Давайте танцювати з ними!Щенята кинулися веселитися. Маршалл махав хвостом, Гонщик гавкав у ритм, Роккі крутився, як дзиґа, а Кремез будував маленьку сцену з гілок. Скай гуділа крилами в небі, а Зума плескав лапами, ніби плавав. Райдер сміявся:— Виглядає, як найкраща вечірка в лісі! Але раптом — шух! — із неба впала маленька іскра й приземлилася на суху траву. Вона зашипіла, і тоненький димок пішов угору. Маршалл завмер, а потім закричав:— Справжня пожежа! Я її загасю!Він схопив свій шланг, але знову спіткнувся й бризнув водою прямо на себе. Усі засміялися, але Маршалл швидко скочив і одним точним “пшшш!” загасив іскру. Трава зітхнула з полегшенням.— Ура, Маршалле! — гукнув Гонщик. — Ти герой!Світлячки закружляли навколо Маршалла, ніби дякували. Він почервонів під шоломом:— Ой, та це дрібниці… Але я радий, що перевірив той вогник!Райдер поплескав його по спині:— Ти молодець, Маршалле. Завдяки тобі ліс у безпеці, а ми ще й повеселилися!Щенячий патруль повернувся додому, сміючись і наспівуючи. А світлячки ще довго танцювали в лісі, освітлюючи ніч. Відтоді Маршалл завжди перевіряв вогники — але вже без страху, а з усмішкою.

У веселому містечку біля лісу жили Максимко і його молодша сестричка Аня. Вони обожнювали ганяти на велосипедах, але часто забували про правила на дорозі. Одного сонячного дня вони гралися біля гаража дідуся й помітили його стару вантажівку. Вона стояла там роками, але цього разу її колеса блищали, як чарівні, а кузов сяяв усіма кольорами веселки.— Ого, це ж дідусева вантажівка! — вигукнув Максимко. — Чому вона така яскрава?— Може, дідусь її пофарбував? — здивувалася Аня.Раптом вантажівка загуділа — “бібі!” — і заговорила низьким, добрим голосом:— Привіт, діти! Я — Магічний Вантажівка Тото, колись возив вантажі для вашого дідуся. Бачу, ви любите швидкість, але чи знаєте, як бути безпечними на дорозі?Аня засміялася:— Та ми просто катаємося! Навіщо нам правила?Тото хитнув колесами:— Ой-ой, без правил буває біда! Ваш дідусь завжди слухав знаки, тому я й досі цілий. Хочете, покажу, чому вони — мої найкращі друзі?Максимко з Анею переглянулися й кивнули. Тото загудів, і його двері відчинилися:— Сідайте! Поїдемо в пригоду!Діти застрибнули всередину, і дідусева вантажівка помчала дорогою. Першою зупинкою був знак із цифрою “30” у червоному колі. — Це що? — спитав Максимко.— Знак обмеження швидкості! — пояснив Тото. — Якби я тут гнав, як колись ваш дідусь на жнива, то не встиг би зупинитися перед отаким…З кущів вискочив зайчик! Тото плавно загальмував, і зайчик весело помахав лапкою.— Бачиш, Максимку, — сказав Тото, — цей знак мене попередив. Їхати повільно — це рятувати друзів!Далі вони доїхали до знаку “Стоп” — червоний восьмикутник. — А це що за наказ? — здивувалася Аня.— Це означає зупинитися й подивитися! — гуднув Тото. Він загальмував, і діти побачили маму-качку з каченятами, що переходили дорогу. Аня ахнула:— Якби ти не зупинився, ми б їх налякали!— Отож! — усміхнувся Тото. — Дідусь завжди казав: “Стоп” — це як пауза для безпеки.Нарешті вони доїхали до пішохідного переходу — білі смужки з трикутником і фігуркою людини. — А тут що робити? — спитав Максимко.— Тут головні — пішоходи! — пояснив Тото. — Дивіться!Назустріч ішов їхній дідусь із паличкою. Тото терпляче чекав, а дідусь підморгнув:— Молодець, Тото! І ви, онуки, вчіться у нього!Аня задумалася:— То знаки — це як дідусеві підказки?— Саме так! — радісно загудів Тото. — Він мене навчив їх слухати. А тепер перевіримо вас!Вантажівка зупинилася біля лісу, і Тото спитав:— Уявіть, що ви на велосипедах. Що зробите перед знаком “Стоп”?Максимко гордо відповів:— Зупинюся й подивлюся, чи немає когось!— А перед пішохідним переходом? — додала Аня.— Пропущу пішоходів, як дідусь! — хором гукнули діти.Тото засміявся, і його колеса засяяли ще яскравіше:— Молодці! Знаки — це не просто картинки, а справжні захисники, як я для вашого дідуся!Він довіз Максимка й Аню додому, де дідусь чекав із усмішкою. Тото загудів на прощання й став у гаражі, але діти знали: він завжди готовий до нової пригоди. Відтоді вони гальмували перед знаками, пропускали пішоходів і їздили повільно, де треба. А дідусь казав:— Бачу, Тото вас добре навчив!

У маленькому містечку жив мотоцикліст Максим. Його червоний мотоцикл блищав на сонці, а шолом — яскраво-синій, зі срібними зірками — був його вірним другом. Одного дня Максим побачив, як діти катаються на велосипедах без шоломів, і вирішив поговорити з ними.— Привіт, друзі! — гукнув він, знімаючи свій шолом. — Хочете дізнатися, чому я завжди ношу його?Діти зібралися навколо, а Максим почав розповідь: — Одного разу я їхав лісом на своєму мотоциклі. Вітер гудів у вухах, дорога була рівною, але раптом із кущів вистрибнув заєць! Я різко повернув, мотоцикл занесло, і я впав. Та знаєте що? Мій шолом урятував мене — він прийняв удар об камінь, а я лише посміявся й поїхав далі.— А захисний одяг? — запитав маленький хлопчик. — О, це як броня для лицаря! — відповів Максим. — Куртка й штани з міцної тканини захищають від подряпин і вітру. Якось я проїхав через дощ і колючі гілки, але залишився цілим завдяки їм. Хлопчик підняв руку: — А якщо я впаду з велосипеда? — Шолом і захист — твої найкращі друзі, — усміхнувся Максим. — Вони зроблять так, щоб ти швидко встав і знову катався!Діти закивали, а наступного дня Максим побачив їх на велосипедах — усі в шоломах і з наколінниками. Він гордо загудів мотоциклом і подумав: “Мій шолом не лише мене рятує, а й надихає інших!”

Один хлопець вирушив на базар, несучи кошик із яйцями. Йде він дорогою та розмірковує вголос:— Несу три сотні яєць. Продам їх по монеті за кожне — отримаю триста монет. За ці гроші куплю порося, вигодую його, і воно приведе дванадцять малих свинок. Вирощу їх, і кожна народить ще по дюжині поросят. Вигодую весь цей гурт і продам. А тоді куплю собі гарного коня та буду їздити, як пан. Замріявся хлопець, не помітив, як палка зісковзнула з плеча. Кошик впав на землю, яйця розбилися. Він схопився за голову й зітхнув:— От лихо! Усе моє багатство пропало!Почав він підбирати ті яйця, що залишилися цілими, аж тут помітив, що за ним іде незнайомець. Хлопцю стало соромно, і він запитав:— Скажи, відколи ти йдеш слідом за мною? Чоловік усміхнувся й відповів:— Відтоді, як ти почав багатіти, і аж до того моменту, поки все не пішло прахом. Мораль казки: не варто забувати про реальність і бути занадто захопленим мріями, адже неуважність може призвести до втрати того, що вже маєш.

Жили собі чоловік із жінкою, мали вони сина й дочку. Одного разу поїхали вони до міста, а доньці кажуть:— Ти пильнуй Івасика, бо ти старша. А ми вам гостинців привеземо.Поїхали батьки до міста, а дочка десь загралася з подружками. Івасик сидів поруч на камені. Раптом налетіли гуси, схопили Івасика й понесли до Баби Яги. Дівчинка кинулась — а братика немає. Побігла вона його шукати. Бігла за гусьми, аж бачить — тече молочна річка. І каже їй:— Дівчинко, прибери з мене камінь!Дівчинка постаралася, витягла камінь із річки, і вода заклекотіла.Йде далі, а там стоїть яблунька й просить:— Дівчинко, струси з мене яблука, бо гілки мої гнуться.Дівчинка видерлася на дерево, струснула яблука й пішла далі. Біжить, а попереду пічка стоїть і каже:— Дівчинко, помаж мене, бо дощі підуть, і я розвалюся.Дівчинка обмазала пічку й побігла далі. Добігла до хатки Баби Яги, що стояла на трьох ніжках. А навколо хати ходить чорний кіт і нікого не пускає. Усередині ж сидить Івасик. Дівчинка думає, як брата визволити. Дала котові пташину ногу, той наївся й заснув, бо Баба Яга його не годувала.Зайшла дівчинка в хату, а Баби Яги немає. Схопила вона Івасика, і побігли вони назад. Біжать, біжать, а пічка стоїть. За ними вже гуси женуться. Попросили вони пічку сховати їх. Пічка й каже:— Залізайте в мене, я вас сховаю.Заховалися вони, а гуси пролетіли мимо. Біжать далі, аж яблунька стоїть. Гуси помітили дітей і повернулися. Попросили вони яблуньку сховати їх. Дерево вкрило їх гілками, і гуси полетіли далі.Добігли вони до річки, а гуси вже наздоганяють. Річка сховала їх у своїй піні. Повернулися діти додому, а тут і батьки з базару приїхали. Привезли гостинців і навіть не здогадувалися, що сталося з їхніми дітьми.

У затишному селі, де кожна хата потопала в зелені садів, жила родина — мама Оксана, тато Михайло та троє їхніх діток: Софійка, Юрко і найменша Катруся. Великдень у цій родині завжди був особливим, адже всі разом готувалися до нього з такою любов’ю, що навіть повітря в хаті пахло радістю.За тиждень до свята мама Оксана зібрала дітей у кухні й сказала: — Цього року ми зробимо Великдень незабутнім! Кожен із вас матиме своє важливе завдання, і разом ми створимо справжнє диво.Софійка, яка любила малювати, одразу закричала: — Я хочу розписати писанки! Такі гарні, щоб усі ахнули! Мама усміхнулася: — Добре, ти будеш нашою майстринею писанок. А я навчу тебе секретного візерунка, який мені передала бабуся. Юрко, який обожнював готувати, потер руки: — А я хочу спекти паску! Щоб вона була висока, як гора, і солодка, як мед! Тато Михайло підморгнув: — Тоді ти мені допоможеш замішувати тісто, але спершу ми підемо по дрова, щоб піч горіла жарко.Катруся, тримаючи в руках свою улюблену ложку, тихенько сказала: — А я хочу прикрасити кошичок. Щоб він був як у казці! Мама обняла її: — Чудово, ти зробиш наш кошичок найгарнішим у селі.Наступного дня родина взялася до роботи. Софійка сиділа за столом із мисочками фарб — червоною, синьою, зеленою. Мама показала їй, як воском виводити зірочки й квіточки на яйцях. Софійка так старалася, що язик у неї висунувся від зосередженості, а коли перша писанка була готова — золотиста з червоними пелюстками, — вона аж підстрибнула від радості.Юрко з татом тим часом гуділи на кухні. Тато вчив його, як замішувати тісто: — Додай трішки любові в кожен рух, і паска виросте висока-висока! Юрко старанно місив, а потім вони разом поставили тісто в тепле місце під рушничок. Коли паска піднялася, Юрко аж заверещав: — Тату, дивись, вона жива, вона дихає!А Катруся сиділа на підлозі з кошичком. Мама дала їй стрічки, квіточки з тканини й маленькі дерев’яні зайчики, яких тато вирізав із дерева. Катруся вплітала стрічки в кошик, прикріплювала квіти й шепотіла: — Ти будеш найкрасивіший, і всі тебе любитимуть. Увечері, коли всі зібралися разом, хата гуділа від сміху й тепла. Мама спекла з дітьми ще кілька маленьких пасочок, щоб кожен міг прикрасити свою — Юрко посипав горішками, Софійка додала цукрових квіточок, а Катруся поклала зверху крихітну писанку, яку їй допомогла зробити сестра.Настав Великдень. Родина пішла до церкви з кошиком, який сяяв, наче маленький скарб. Писанки Софійки вражали всіх своєю красою, паска Юрка була такою смачною, що навіть сусіди просили шматочок, а кошичок Катрусі викликав усмішки в кожного, хто його бачив. Після освячення всі сіли за стіл, і діти зрозуміли: це був найкращий Великдень, бо вони зробили його разом. Софійка шепнула Юркові й Катрусі: — Давайте наступного року ще більше вигадаємо! Може, спечемо паску у формі зайчика? Юрко засміявся: — І писанки з малюнками сонця! А Катруся додала: — І кошичок із зірочками!Так у цій родині народилася традиція — щороку готуватися до Великодня разом, додаючи до свята щось нове й веселе. І кожна дитина в селі, почувши цю історію, мріяла зробити те саме: розмалювати писанки, спекти паску й прикрасити кошичок, щоб подарувати своїй сім’ї радість і тепло.

У мальовничому містечку Сонячне, де будиночки світилися яскравими кольорами, а вулиці гуділи від сміху дітей, жив маленький синій автобус Біпі. Він був не просто автобусом — він був найкращим другом усіх школярів, адже щоранку возив їх до школи, співаючи веселі пісеньки та розповідаючи цікаві історії. Біпі любив свою роботу, але найбільше він пишався тим, що завжди дотримувався правил безпеки.Одного сонячного ранку Біпі, як завжди, вирушив у дорогу. Його салон був повний дітей, які гомоніли про уроки, ігри та нові пригоди. На задньому сидінні сиділа допитлива дівчинка Оля, яка любила ставити запитання, і її друг Максим, який мріяв стати машиністом поїзда.— Біпі, а чому ми завжди зупиняємося перед залізничним переїздом? — запитала Оля, виглядаючи у вікно, де виднілися блискучі рейки.Біпі весело загудів своїм клаксоном і відповів:— О, це дуже важлива історія, діти! Сідайте зручніше, і я вам розкажу, чому переїзди — це місце, де треба бути особливо уважними.Дорога до школи пролягала через залізничний переїзд, де величезний шлагбаум стеріг шлях, а червоні вогні блимали, коли наближався поїзд. Біпі завжди зупинявся перед переїздом, навіть якщо шлагбаум був піднятий, і уважно дивився праворуч і ліворуч. Цього ранку, коли він наблизився до переїзду, діти помітили, що шлагбаум опущений, а вдалині чути гудок поїзда.— Дивіться, поїзд! — вигукнув Максим, притиснувшись носом до вікна. — Він такий швидкий!— Так, Максиме, — сказав Біпі. — Поїзди дуже швидкі, і вони не можуть зупинитися так швидко, як я. Ось чому ми завжди чекаємо, поки вони проїдуть, і перевіряємо, чи безпечно їхати далі.Оля нахмурилася.— Але ж ми могли б швидко проскочити, поки поїзд далеко!Біпі лагідно засміявся.— Оля, це звучить як пригода, але не безпечна. Хочете, я розкажу вам історію про те, як я одного разу врятував день завдяки правилам безпеки?Діти хором закричали:— Хочемо! Хочемо!Біпі почав розповідати:— Давно, коли я був ще новеньким автобусом, я поспішав доставити дітей на шкільне свято. На тому ж переїзді, де ми зараз, я побачив, що шлагбаум піднятий, і почув, як діти кричать: «Поїдьмо швидше!» Але щось у моєму моторі підказало мені зупинитися і подивитися в обидва боки. І знаєте що? Здалеку мчав вантажний поїзд, який чомусь не встиг увімкнути сигнал! Якби я не зупинився, ми могли б потрапити в біду. Відтоді я завжди пам’ятаю: дивись праворуч, дивись ліворуч і слухай уважно!Діти слухали, затамувавши подих. Коли поїзд нарешті прогуркотів повз, шлагбаум піднявся, але Біпі ще раз глянув в обидва боки, перш ніж рушити.— А що, якби ми йшли пішки? — запитав Максим. — Ми б теж зупинялися?— Авжеж! — відповів Біпі. — Пішоходи теж мають бути обережними. Треба зупинитися, подивитися праворуч і ліворуч, прислухатися, чи не чути поїзда, і тільки тоді переходити. І ніколи не бігти через рейки, навіть якщо дуже поспішаєш! Коли Біпі нарешті довіз дітей до школи, Оля і Максим пообіцяли завжди дотримуватися правил безпеки. Вони навіть намалювали великий плакат із написом: «Дивись в обидва боки перед переїздом!» і повісили його в класі. А Біпі, гудячи своїм веселим клаксоном, вирушив у наступну подорож, знаючи, що його маленькі пасажири тепер трохи мудріші й безпечніші.І так, у містечку Сонячне, завдяки маленькому автобусу Біпі, усі діти навчилися, що безпека на залізничному переїзді — це не просто правило, а справжня суперсила, яка береже їхні пригоди.

Жила-була бідна вдова. День і ніч вона працювала, мріючи про те, щоб її єдиний син здобув освіту і став ученим. Хлопчик у дитинстві вчився із великим захопленням: він любив книги, читав їх уважно й охоче. Мати раділа, що її син розумний, працьовитий і старанний.Та коли хлопчик підріс, він почав задаватися. «Я вже все знаю, навіщо мені ще вчитися?» — вирішив він. Поступово хлопець розлінився: перестав ходити до школи, натомість гуляв деінде, приховуючи від матері свою недбалість.Одного разу, блукаючи дорогою, він помітив великий камінь. Біля нього сиділа дуже стара жінка і старанно терла об камінь грубу залізну палицю. Хлопчик здивувався і запитав:— Навіщо ви точите цю палицю об камінь? — Хочу виточити з неї тоненьку голку, — відповіла старенька.— З такої товстої палиці — голку? — вигукнув хлопчик і засміявся. — Та ви ж стара, не встигнете це зробити за все життя!— Моя палиця справді велика, та моя воля ще більша, — відповіла жінка. — День за днем я працюватиму, і настане мить, коли я досягну свого. Адже недарма кажуть: «Захочеш — гору звернеш!» А ти, хлопче, ледарюєш, не хочеш вчитися і ще й обманюєш свою матір, яка без упину працює для твого щасливого майбутнього. Чи не соромно тобі?Хлопець почервонів від сорому. Він низько вклонився старенькій, подякував за мудру науку й негайно повернувся до школи. Відтоді він учився ще старанніше.Минуло багато років, і хлопчик виріс. Він став видатним ученим, яким пишалася його мати.

Жив собі в маленькому італійському містечку старий майстер Джеппетто. Він був самотнім і мріяв про сина. Одного дня він узяв шматок деревини й вирізав із нього ляльку — хлопчика з кумедною посмішкою. «Назву тебе Піноккіо!» — сказав Джеппетто, милуючись своєю роботою.На диво, добра фея почула його бажання. Вона торкнулася Піноккіо чарівною паличкою, і дерев’яний хлопчик ожив! Він затанцював і весело вигукнув: — Джеппетто, я живий! Я твій син!Джеппетто, не тямлячи себе від щастя, обійняв його: — Мій хлопчику! Але слухай, Піноккіо, будь чемним і чесним, добре?— Обіцяю, тату! — радісно кивнув Піноккіо.Фея з’явилася перед ними й мовила: — Піноккіо, якщо хочеш стати справжнім хлопчиком, твоє серце мусить бути правдивим. Кожна брехня матиме наслідки. Пам’ятай це!Та Піноккіо був страшенно цікавим. Замість піти до школи, як обіцяв, він побачив афішу лялькового театру й побіг туди. Господар театру, Манджафуоко, побачив живу ляльку й вигукнув: — Хлопче, ти диво! Залишайся в моєму театрі, будеш зіркою!— О, я хочу бути зіркою! — заплескав у долоні Піноккіо.Виступи Піноккіо сподобалися глядачам, і Манджафуоко, вражений його талантом, винагородив його п’ятьма золотими монетами. «Це тобі за гарну роботу, — сказав він. — Але витрать їх із розумом!» Піноккіо, сяючи від радості, заховав монети в кишеню, мріючи купити собі гарну книжку для школи й новий капелюшок для Джеппетто.Коли Джеппетто дізнався, що Піноккіо не був у школі, він розсердився: — Піноккіо, де ти був? Чому не в школі?Піноккіо почервонів і пробурмотів: — Е-е… Мене… викрали! Так, викрали бандити!Раптом — о диво! — його ніс почав рости. Піноккіо злякався: — Ой, що це? Мій ніс! Фея з’явилася знову й суворо сказала: — Піноккіо, брехня робить твій ніс довшим! Скажи правду, і він стане як був.— Гаразд, гаразд! Я був у театрі, — зізнався Піноккіо, і ніс одразу зменшився.Та Піноккіо не втримався від нових пригод. Дорогою додому він зустрів Лисицю і Кота, двох шахраїв. Лисиця солодко заговорила: — Піноккіо, у тебе є монети? Посади їх у Чарівному полі, і виросте грошове дерево!— Справді? — очі Піноккіо загорілися. — Тоді я буду багатий!— О, так! — підхопив Кіт. — Ти зможеш купити все, що захочеш!Піноккіо, не думаючи довго, віддав їм свої п’ять золотих монет, які заробив у театрі. Але шахраї зникли, а грошове дерево так і не з’явилося. Розгублений Піноккіо побіг до міста, щоб поскаржитися на обман. Там він зустрів поліцейського і, тремтячи, розповів: — Мене пограбували! Лисиця і Кіт забрали мої монети!Поліцейський відвів його до судді — суворого мавп’ячого судді, який сидів за високим столом і пильно дивився на Піноккіо. — Розкажи, що сталося, — сказав суддя, поправляючи окуляри. — І тільки правду! Піноккіо, сподіваючись уникнути сорому, збрехав: — Я йшов додому, а вони напали на мене і вкрали всі монети! Я ні при чому!Ніс його миттю виріс так, що ледь не зачепив стелю. Суддя насупився: — Хлопче, твій ніс видає тебе! Брехуни у в’язницю! Марш туди, Піноккіо!У в’язниці Піноккіо сидів у темному кутку, сумуючи: — Ох, якби я не брехав… Як же я повернуся до тата?Та через кілька днів у місті оголосили свято, і всіх в’язнів відпустили на волю. Піноккіо, радіючи свободі, вирішив негайно йти додому до Джеппетто. Але дорогою він зустрів хлопчика на ім’я Лампіоне, який весело гукнув: — Піноккіо, чув про Острів Розваг? Там можна гуляти, їсти солодощі й гратися цілими днями, і ніхто не сварить!— Справді? — загорівся Піноккіо. — Це ж мрія!— Ходімо зі мною, там усі щасливі! — підморгнув Лампіоне.Піноккіо, забувши про свої обіцянки, погодився. На Острові Розваг він гасав із іншими дітьми, сміявся й ласував цукерками. Але скоро помітив, що його вуха ростуть, а за кілька днів іззаду з’явився хвіст — він ледь не став віслюком! Переляканий, Піноккіо втік із острова, зрозумівши, що безвідповідальність призводить до біди.Тоді ж він дізнався, що Джеппетто, шукаючи його, був проковтнутий величезним китом. Піноккіо рішуче сказав собі: — Я мушу врятувати тата! Хай що буде, я його знайду!Він відшукав кита, стрибнув у його пащу й побачив Джеппетто, що сидів у темряві. — Тату, я тут! — гукнув Піноккіо.— Мій хлопчику! — зрадів Джеппетто. — Але як нам вибратися?— Тримайся за мене, я виведу нас! — відповів Піноккіо.Він хоробро поплив із Джеппетто на спині, і вони вибралися на берег. Фея, вражена його сміливістю, з’явилася й сказала: — Піноккіо, ти став чесним і добрим. Твоя мрія здійсниться!У ту ж мить Піноккіо відчув, як його дерев’яне тіло стає живим. Він став справжнім хлопчиком! Джеппетто обійняв його: — Я так пишаюся тобою, мій сину!Відтоді Піноккіо завжди казав правду, знаючи, що тільки вона веде до щастя. Мораль: Брехня завжди викривається, а правда й доброта роблять нас кращими.