Казки про хлопчика

Був собі колись пастух, що пас овець у горах. Часом розпалював вогнище під деревом, а часом сидів, споглядаючи далекі схили, де інші пастухи доглядали свої отари.Якось хлопцеві стало страшенно нудно. Думав він, думав, як себе розважити, аж вигадав. Зліз на великий камінь і гукнув щосили:— Вовки! Вовки! Рятуйте!Ближній пастух почув крик і кинувся на поміч. Хлопець, побачивши його, зрадів: «О, зараз повеселюся, хай ще й інші прибіжать!» І знову закричав:— Вовки! Вовки напали на овець! Допоможіть!Інші пастухи, почувши, помчали щодуху. Прибігли, захекані, і питають:— Де вовки? Кажи, де вони?А хлопець, сидячи на камені, всміхнувся:— Які вовки? То я пожартував, хотів вас налякати!— Що за жарти? — обурився один пастух.— Ганяв нас, наче дурнів, щоб посміятися? — додав інший. — Ох, і відлупцювати б тебе!Пастухи, бурмочучи, пішли до своїх овець, а хлопець тішився, сміючись із їхньої довірливості. «Ще раз так пожартую, — думав, — раз вийшло, то й вдруге вдасться».За кілька днів він знову закричав:— Вовки! Вовки! Рятуйте!Пастухи перезирнулися:— Знов він кричить, — сказав один.— Може, знову жартує? — засумнівався другий.— А якщо ні? Біжімо про всяк випадок!І вони кинулися бігти. А хлопець, побачивши їх, аж заливався сміхом:— Ха-ха! Ну й легковірні! Знов повелися!— Ти нас знову за дурнів маєш? — розгнівався один.— Серце мало не вискочило, поки добігли! — додав інший.Пастухи, стримуючи злість, мовчки повернулися до своїх справ.Минуло трохи часу. Сидів якось пастух під деревом біля вогнища, аж раптом побачив, як величезний вовк мчить до його овець, вишкіривши ікла. — Ой, лихо! Вовк! — закричав хлопець, кидаючись геть. — Вовк! Рятуйте! Мої вівці!Він гукав щосили, благаючи допомоги. Та пастухи, почувши, лише посміялися:— Чуєте цього брехуна? — гукнув один.— Знов жартує, — відмахнувся інший. — Годі нам його слухати.Хлопець не вгавав:— Справді вовк! Правду кажу! Біжіть швидше, бо овець порве!— Дури когось іншого! — крикнули йому. — Знаємо твої жарти!Ніхто не прийшов. Вовк роздер кількох овець і зник у лісі. Хлопець залишився сам, гірко шкодуючи про свої витівки.Відтоді він затямив: хто часто бреше, тому не вірять, навіть коли каже правду.

У далекому селі, де хмари танцювали з вітром, жив хлопчик Тарас. Він був допитливим, але часто не розумів, чому його настрій то сяяв, як сонце, то ховався, наче місяць за хмарами. Одного дня, гуляючи лісом, Тарас натрапив на таємничу браму, увінчану квітами, які мерехтіли, наче зірки. Над брамою було написано: «Чарівний сад емоцій».З цікавості Тарас штовхнув браму і опинився в саду, де кожна рослина була унікальною. Повітря гуділо від шепоту квітів, а дерева гойдалися, наче в танці. Назустріч йому вийшла стара садівниця з очима, що сяяли мудрістю. «Ласкаво просимо, Тарасе, — сказала вона. — Цей сад — відображення твого серця. Кожна рослина тут — це твоя емоція. Доглядай їх, і сад цвістиме. Зневажу їх — і він зів’яне».Садівниця повела Тараса стежкою. Першою вони побачили яскраво-червону троянду, яка палала, наче вогонь. «Це гнів, — пояснила садівниця. — Він може зігріти, але якщо його не стримувати, він спалить усе довкола. Поливай його прохолодною водою терпіння». Тарас спробував, і троянда перестала палахкотіти, ставши ніжнішою. Далі росла ніжно-блакитна незабудка, що тремтіла від подиху вітру. «Це смуток, — сказала садівниця. — Не проганяй його, а дай йому сонячне світло добрих спогадів». Тарас згадав, як грався з друзями, і незабудка розправила пелюстки, засяявши.Потім вони підійшли до соняшника, який гойдався і сміявся, розсипаючи золоті іскри. «Це радість, — усміхнулася садівниця. — Вона росте, коли ти ділишся нею». Тарас уявив, як розповідає жарти сестрі, і соняшник виріс ще вище, освітлюючи сад.Але в кутку саду Тарас помітив бур’яни, що душили ніжні фіалки. «Це страх, — зітхнула садівниця. — Він росте, коли ти тікаєш від нього. Подивися йому в очі, і він відступить». Тарас згадав, як боявся темряви, але уявив себе хоробрим лицарем. Бур’яни почали в’янути, а фіалки, що символізували спокій, розквітли.Садівниця вручила Тарасу маленьку лійку і сказала: «Твій сад потребує щоденної турботи. Емоції — як квіти: їх треба поливати, обрізати, давати світло. Не бійся жодної з них, бо всі вони — частина тебе».Тарас повернувся додому, але сад залишився в його серці. Щоразу, коли він відчував гнів, смуток чи радість, він уявляв, як доглядає за квітами. З часом він навчився балансувати свої емоції, і його життя стало схожим на квітучий сад, де кожна квітка мала своє місце.А Чарівний сад, кажуть, і досі стоїть у лісі, чекаючи тих, хто готовий навчитися піклуватися про своє серце.

Жив собі колись бідний селянин, який увечері сидів біля печі та порпався у жаринах, а його жінка пряла кужіль. І часто він казав: — Як нудно й сумно без дітей! Як тихо в нас у хаті, а в інших — гамірно й весело! — Так, — відповідала жінка зітхаючи. — Якби хоч одна дитина, та й та хоч яка мала, навіть як мізинець, я була б щаслива! Це була б справжня втіха для нас.І сталося так, що за якийсь час жінка народила дитину, яка була цілком досконалим тілом, але не більша за палець. Тоді батьки сказали: — Це якраз те, чого ми бажали! Ми любитимемо його всім серцем. І назвали його, відповідно до його зросту, Хлопчик-Мізинчик.Хоча й годували його досхочу, він не ріс, а залишався завжди таким зросту, як і при народженні. Але мав добрий розум, був кмітливим і розважливим, тож усе, за що брався, йому вдавалося.Одного дня батько зібрався до лісу рубати дрова і мовив: — От би хтось привів мені воза, коли я нарубаю. — Татку, — вигукнув Хлопчик-Мізинчик, — я приведу воза, тільки дозволь мені! І вчасно все буде! Батько розсміявся: — Як же ти це зробиш? Ти ж надто малий, щоб тримати повід. — То нічого, татку! Поки мама прястиме, я сяду коневі у вухо й казатиму, куди йти. — Гаразд, — сказав батько, — спробуємо.Коли настав час вирушати, мати посадила Хлопчика-Мізинчика коневі у вухо й далі пряла. А хлопчик гукнув: — Но, но, рушай! — І кінь рушив, наче ним справді керував візник, та й повіз воза прямісінько до лісу.Якраз коли вони звернули з дороги, двоє незнайомців проходили повз і здивовано зупинилися: — Диви, — мовив один, — віз їде, кінь підпорядковується голосу, але візника не видно! — Дивина та й годі! — сказав інший. — Підемо слідом — подивимося, що це за штука.А тим часом Хлопчик-Мізинчик під’їхав до місця, де працював його батько, і закликав: — Татку, ось я з возом! Зніми мене, будь ласка. Батько тримав коня однією рукою, а другою зняв сина з вуха й посадив його на пеньок. Хлопчик був дуже задоволений.Чужинці ж заніміли від подиву. Нарешті один із них прошепотів іншому: — Цей хлопчик зробив би нам цілий статок, якби ми показували його за гроші в місті. Купімо його! Вони підійшли до селянина: — Продайте нам хлопчика, ми подбаємо, щоб із ним нічого не трапилося. — Ні, — відповів батько. — Він мені дорожчий за все золото на світі!Але Хлопчик-Мізинчик, почувши все, видерся батькові на плече й прошепотів йому у вухо: — Татку, дозволь мені піти. Я скоро повернуся. Батько погодився й за великі гроші віддав сина.— Куди тебе посадити? — запитали незнайомці. — Посадіть мене на край капелюха, звідти я бачитиму навколо й не впаду. Так і зробили. Хлопчик попрощався з батьком, і вони рушили в дорогу.До вечора вони добряче втомилися, й Хлопчик-Мізинчик попросив, щоб його поставили на землю. Ледве його поставили, як він шмигнув у борозну й хутко — в мишачу нору, саме те, чого він шукав. — На добраніч, панове! Можете вертатися без мене! — гукнув він, сміючись. Ті почали шукати його палицями, та даремно. А він заліз ще глибше й дочекався, поки ті розчаровані пішли геть.Коли стало тихо, Хлопчик-Мізинчик виліз: — Небезпечно повзати в темноті! Ще шию зламати можна. На щастя, він натрапив на порожню равликову мушлю. — Оце добре! Тут і заночую. Не встиг він заснути, як почув, що повз проходять двоє людей: — Як би то дістати золото і срібло багатого пастора? — Я знаю як! — вигукнув Хлопчик-Мізинчик. — Хто це? — злякались злодії. — Я покажу вам, як дістатися до скарбу!Вони знайшли його, й він пообіцяв пролізти крізь ґрати у кімнату й подавати їм усе, що знайде. Та щойно він опинився всередині, почав кричати: — Вам усе дати? Все, що тут є?Злодії благали його говорити тихше, та він вдавав, ніби не чує, і вигукував ще голосніше. Кухарка прокинулась і підійшла з ліхтарем, а злодії втекли. Тим часом Хлопчик-Мізинчик шмигнув у стайню і сховався у сіні.Вранці служниця пішла годувати корів, узяла жмут сіна — саме той, де спав Хлопчик-Мізинчик — і разом із сіном проковтнула його корова. — Ой, де це я? Невже в млині? — вигукнув він. Але скоро зрозумів, де опинився. Зовсім не весело було йому в коров’ячому шлунку, ще й постійно прибувало сіна. Нарешті він закричав: — Досить! Не треба мені більше сіна! Служниця почула голос і злякалася: — Паночку! Корова заговорила! Пастор теж почув голос: — Ні сіна більше! Ні сіна більше! Він вирішив, що корову треба вбити. Коли її зарізали, шлунок викинули на гноярку. І саме тоді прибіг голодний вовк та проковтнув його разом із хлопчиком.Та Хлопчик-Мізинчик не злякався: — Друже вовче, я знаю, де знайти багато їжі. Зазирни ось у той дім, залізь у льох через дренаж, і там — скільки завгодно ковбас, сала й пирогів. Вовк так і зробив — і саме до хати батьків хлопчика!Коли вовк наївся, він захотів вибратися, та застряг. А Хлопчик-Мізинчик почав наробляти страшного галасу всередині: — Гей! Прокидайтесь! У вас у хаті вовк! Тоді батьки прокинулись, побачили вовка, схопили сокиру й косу. — Чекай, — сказав чоловік дружині. — Якщо я не вб’ю його з першого удару, тоді бий косою.Почувши голос батька, Хлопчик-Мізинчик закричав: — Татку! Я тут, всередині вовка! — Слава Богу, що ти живий! — вигукнув батько.Він ударив вовка по голові, розпоров йому черево ножем, і витяг сина. — Що з тобою було, синку? — Та так… Побував у мишачій норі, мушлі, в корові й у вовкові. Тепер уже нікуди не піду! — І ми тебе нікому не віддамо! — раділи батьки.Вони нагодували його, дали новий одяг — старий зовсім зносився в мандрах. І жили вони щасливо, разом, у любові та злагоді.

За містом, де шум машин змінюється на спів пташок, а будинки зникають за деревами, розкинувся чарівний Парк Тихого Вітру. Тут росли високі дерева з розлогими кронами, які тінями обіймали зелені луки. Під кожним деревом — маленький світ: квітки, що схиляють голівки до сонця, метелики, які ніби танцюють у повітрі, і камінці, що нагріваються в променях полудня. Це було особливе місце. Цього ранку як завжди яскраво світило сонечко, співали пташки. На дерев’яній лавці сидів похмурий хлопчик. Він був таким самотнім і сумним, здавалося, що ніщо не може його розвеселити. Але дівчинка, яка в цей час проходила повз, все ж вирішила спробувати.— Привіт! А чому ти такий сумний? Щось сталося? – озвався дзвінкий дитячий голос серед тиші і спокою парку. Перед хлопчиком стояла маленька кудлата дівчинка в яскравому платтячку. Її очі світилися і від цього обличчя ніби сяяло. Вона скакала з місця на місце, і весь час сміялася. Хлопчику навіть смішно стало від цієї картини.— Нічого, залиш мене в спокої, — озвався хлопчик.— Нікуди я не піду, — весело щебетало дівчисько. Поки не скажеш, чому ти такий сумний. — Ну що ж ти за причепа! — вже сердито відповів хлопчик, який не хотів, щоб його турбували.— Я – не Причепа. Я – Смішинка! – весело засміялася дівчинка.—  Я —  Стрес, — озвався хлопчик. І я завжди таким сумний.—  Зрозуміло, — відповіла дівчинка! А давай дружити!— Дружити? Навіщо? Тобі, здається, і одній не сумно.— Не сумно, — озвалася Смішинка. — Але вдвох завжди веселіше. А ходімо я тобі дещо покажу.— Не хочу!— Ходімо! Там дуже цікаво! Тобі сподобається, обіцяю! — Ну, не знаю, — сумнівався Стрес. — Мені і тут нормально.— Ходімо, покажу тобі моє улюблене місце.Стрес спершу пручався. Але дівчинка вже взяла його за руку — вона не тягла, а ніжно кликала в дорогу. Стрес підвівся і сумно пішов за Смішинкою, яка весело підстрибуючи побігла кудись вперед. Дівчинка бігла, озиралася, весело гукала:— Ну де ти, чого так довго?!— Іду-іду, — похмуро відповідав Стрес, який ледве переставляв ноги,  — ти дуже швидко йдеш, я вже втомився, почекай.Вони йшли лісовою стежкою, де дерева шепотіли щось лагідне, а з-під кущів визирали білочки. Дівчинка розповідала кумедні історії, а хлопчик — уперше за довгий час — почав вслухатися.Посеред парку височіла зелена гора. Вона була м’яка, мов ковдра, і на самій її вершині росло одне-єдине дерево. Його гілки тягнулися до неба, а на нижній гілці висіла дерев’яна гойдалка — така, на якій хочеться летіти високо-високо, аж до хмар.— Скажи, гарно тут, — запитала Смішинка.Стрес на хвильку навіть замилувався пейзажем, але вчасно оговтався і знову став сумним.— Ну, таке! — озвався він.— Підійти ближче, — попросила Смішинка.— Що? Треба піднятися на цю величезну гору?— Аякже! Ми заради цього сюди і прийшли! — озвалася дівчинка.— Щось я не дуже хочеться, — почав було говорити Стрес … Але Смішинка вже тягла його за руку на гору і не зважала на його спантеличений вигляд.—  Дивися, яке місце! — вигукнула Смішинка.Хлопчик подивився — і щось потепліло в грудях. Йому стало… цікаво. Це було нове почуття для нього.— Сідай, — лагідно сказала Смішинка. — Це не просто гойдалка. Це — Гойдалка радості, вона розганяє сум.Хлопчик сів. Невпевнено. Його ноги трохи тремтіли, а серце калатало. Гойдалка рушила. Спершу — повільно. Потім — усе вище. І ось вітер підхопив його, мов крила. Його волосся куйовдилось, а тіло стало немов пір’їнка, він затамовує подих від висоти і краси природи. Він, сам того не розуміючи, почав посміхатися, а потім зовсім розсміявся. І вже не таким похмурим він був. А звичайним хлопчиком, в якого сяють очі, якого переповнюють позитивні емоції. — Чудово! Правда? — запитала дівчинка.— Так, — тихо відповів хлопчик.Хлопчик зістрибнув з гойдалки. Його очі блищали. Вони вже не були очима Стресу. Це були очі живого, щасливого хлопчика, що відкрив нову частину себе.— Я вже не Стрес, — сказав він. — Я — просто Я.— І цього цілком досить, — підморгнула Смішинка.

У маленькому місті Снів жив собі хлопчик Лука. Щоночі, коли засинав, йому снилися дивовижні речі: летючі кити, шоколадні гори, книжки, що розмовляють й навіть веселий робот із м’якеньким животиком.Одного вечора, перед сном, Лука запитав у мами:– Мам, а як очі можуть бачити сни, якщо вони вночі закриті?Мама усміхнулася:– Хочеш – завтра я розповім тобі казку про це.Але казка прийшла до нього раніше… просто у сні.Уві сні Лука опинився в чарівному місці – в Кімнаті Сновидінь. Тут працювали маленькі істоти – сновидники, кожен з яких мав свою справу. Вони сідали біля прозорого екрана, що був під’єднаний до Лукавої Уяви – великого кольорового кристала. Саме він і створював сни.– Привіт, Лука! – озвався один з сновидників. – Ми покажемо тобі, як усе працює. Хочеш дізнатися?– Дуже! – радо відповів хлопчик.Сновидник підвів його до кімнати, де спала Пара Очей – вони мирно дрімали на м’якій подушці. – Очі вночі відпочивають, – пояснив сновидник. – Але бачити сни – це не їхня робота. Це справа Уяви й Мозку.– А хто тоді показує сни? – здивувався Лука.– Уява створює історії, а Мозок вмикає свій внутрішній кінотеатр. Саме там виникає зображення. Очі тут не потрібні, бо це не зовнішнє світло, а внутрішнє світло мрій!Раптом в повітрі замиготів яскравий екран – там Лука бачив себе, як він летить на крилатому велосипеді серед зірок.– Бачиш? – усміхнувся сновидник. – Це твоя Уява працює. Очі можуть бути закриті, але Мозок дивиться ці сни зсередини. Як ніби він сам собі малює кіно.– Це найкраще кіно! – вигукнув Лука.– І найчарівніше, – додав сновидник. – Бо тільки ти – головний герой своїх снів.Вранці Лука прокинувся з усмішкою. Він подивився на маму і сказав:– Тепер я знаю, як бачать сни. Очі – сплять, а Уява – працює!Мама здивувалась:– І хто ж тобі це розповів?– Самі Сновидники, звісно ж!І знову на одну мить у вікні пробіг м’якенький робот із животиком… Але то вже інша історія.

Жили собі на світі двоє діток — хлопчик Петрик і дівчинка Наталочка. Вони ходили до однієї школи, навчалися в одному класі. Наталочка була чемною, старанною і завжди допомагала іншим. А от Петрик — навпаки: не любив уроків, бешкетував і забував про ввічливість.Одного погожого дня діти вирушили до лісу по гриби. Та не встигли й помітити, як заблукали. До того ж — кожен в іншому місці. Даремно гукали батьків — відповіддю їм була лише тиша лісу.На щастя, невдовзі дітлахи почули голоси одне одного і зустрілися. Сіли на пеньок і почали думати, як вибратись із лісової пастки. Та, як виявилося, ліс мав свої правила: дорогу з нього могли знайти лише ті, хто знає слова ввічливості.Довго вони блукали серед дерев, аж раптом побачили хатинку. А в тій хатинці жила бабуся на ім’я Ввічливість. Діти чемно постукали у двері й попросили допомоги.— Щоб вибратися з лісу, — сказала бабуся, — треба знати чарівні слова: слова ввічливості. Наталочка зраділа, бо таких слів знала багато. А Петрик похнюпився — він майже ніколи їх не вживав. Але добра Наталочка не залишила товариша в біді — навчила його казати: «будь ласка», «дякую», «перепрошую», «дуже прошу».І разом вони звернулися до бабусі:— Вельмишановна бабусенько, ми вас щиро просимо — будь ласка, покажіть нам дорогу з лісу!Бабуся Ввічливість усміхнулася і показала дітям стежину додому. А на прощання ще й пригостила смачними грибами та ягодами.Коли Петрик і Наталочка повернулися додому, батьки не могли натішитися — особливо змінами у Петрику. Відтоді хлопчик став уважним, чемним і ніколи не забував казати ввічливі слова. Що ж сталося в лісі — так і залишилося маленькою таємницею Наталочки. Вона лише усміхалася, коли її про це питали.А бабуся Ввічливість живе в лісі й донині. І допомагає всім, хто загубився. Але лише тим, хто пам’ятає головне правило: ввічливе слово — завжди відкриває двері.

Жив собі хлопчик Максимко. Йому було сім років, і він дуже любив свої іграшки: плюшевого ведмедика Тедді, сміливого солдатика Гриця, ляльку Оленку в синій сукні та маленького робота Біпа. Одного дня батьки Максимка мали йти на роботу, а він залишився вдома сам.— Максимку, пам’ятай: не відчиняй двері незнайомцям, не грайся з газовою плитою і не визирай у вікно, — сказала мама, цілуючи його в щічку перед виходом.Максимко кивнув, але щойно двері зачинилися, йому стало трохи нудно. Він сидів у своїй кімнаті, роздивляючись іграшки. Аж раптом… щось дивне сталося! Іграшки заворушилися, зашепотіли між собою і… ожили!— Максимку, слухай уважно! — гукнув солдатик Гриць, виструнчившись на столі. — Ми — Іграшкова команда порятунку, і ми тут, щоб навчити тебе правил безпеки!Максимко здивовано роззявив рота.— Безпеки? Але ж я вдома, що може статися? — запитав він. — Ой, багато чого! — вигукнула лялька Оленка, поправляючи свою сукню. — Ходімо, ми покажемо тобі, як бути обережним.Перша зупинка: кухняКоманда іграшок повела Максимка на кухню. Там Тедді, плюшевий ведмедик, підстрибнув до газової плити.— Ніколи, чуєш, ніколи не торкайся газової плити! — сказав Тедді, грізно махаючи лапкою. — Якщо газ увімкнеться, може статися пожежа. А це дуже небезпечно!Максимко кивнув. Він і не збирався чіпати плиту, але тепер точно запам’ятає, що це табу.— А що робити, якщо щось загориться? — запитав він.— Якщо побачиш вогонь, біжи з дому і клич дорослих або телефонуй 101! — відповів Гриць. — Але краще просто не гратися з такими речами.Друга зупинка: вікноДалі іграшки потягли Максимка до вікна у вітальні. Робот Біп замиготів лампочками і пискнув:— Вікно — не місце для ігор! Не визирай, не сідай на підвіконня і не відкривай його. Можна впасти, а це дуже боляче.Максимко згадав, як одного разу хотів подивитися на пташок, стоячи на підвіконні.— Добре, я зрозумів. Не лазитиму до вікон, — пообіцяв він. Третя зупинка: мобільний телефонРаптом у кишені Максимка задзвонив його мобільний телефон, видаючи веселий дзвоник. Хлопчик потягнувся, щоб відповісти, але Оленка швидко схопила його за рукав.— Стій, Максимку! — вигукнула вона. — Якщо дзвонить незнайомець, не відповідай і ніколи не кажи, що ти сам удома. Це може бути небезпечно!Максимко здивовано глянув на свій телефон.— А як дізнатися, що це незнайомець? — запитав він.— Якщо це мама чи тато, їхній номер буде в контактах, і ти побачиш їхнє ім’я. Вони можуть зателефонувати ще раз або надіслати повідомлення, — пояснив Біп, блимаючи своїми лампочками. — А якщо номер невідомий, краще не брати слухавку і не відповідати на повідомлення від чужих людей.Максимко кивнув, зрозумівши, що потрібно бути обережним із мобільним телефоном.Завершення інструктажуКоли іграшки закінчили свій інструктаж, Гриць вишикував команду і сказав:— Максимку, головне правило: якщо щось здається небезпечним або ти не впевнений, що робити, — телефонуй батькам або сусідам, яким довіряєш. А ще краще — займайся чимось безпечним: читай, малюй або грайся з нами!Максимко усміхнувся. Йому стало спокійніше, адже тепер він знав, як поводитися вдома. Він подякував своїй Іграшковій команді порятунку, і іграшки знову стали звичайними. Але Максимко знав: вони завжди поруч, щоб нагадати йому про безпеку.Того дня він намалював велику картину, де вся команда іграшок стояла разом, тримаючи плакат: «Безпека вдома — найголовніше!» Мораль казки: Коли ти вдома сам, пам’ятай: не грайся з газом, не лізь до вікон, не відповідай незнайомцям і завжди май номер телефону батьків або дорослих, яким довіряєш. Безпека — це легко, якщо знати правила! Читайте ще більше казок про правила безпеки — навчайтеся бути уважними, обережними й кмітливими разом із казковими героями!

Народження Жабеня в джунгляхУ серці індійських джунглів, де гілки спліталися в густі зелені штори, а нічний вітер шепотів таємниці, вовча зграя почула незвичайний звук — тоненький плач. Мати-Вовчиця, чиї очі світилися, мов два теплі ліхтарики, насторожила вуха. Вона кинулася до печери, де на м’якій землі лежало людське дитинча. Його маленькі рученята тремтіли, а очі блищали, наче зірки. — Яке ж воно миле й беззахисне! — вигукнула Мати-Вовчиця. — Я залишу його з нами. Назвемо його Мауглі, Жабеня, бо шкіра в нього гладенька, як у жабки. Раптом темряву розірвав грізний рик. То був Шер-Хан, кульгавий тигр зі шрамами, чиї очі палали злобою. — Це моє дитинча! — прогарчав він, клацаючи зубами. — Віддай його, або я знищу всю зграю!Батько-Вовк ступив уперед, його шерсть настовбурчилася: — Мауглі — наш! Його долю вирішить Рада Вовчої Зграї, а не ти, Шер-Хане!На Раді, під величезним Каменем Ради, де місячне світло малювало сріблясті візерунки, зібралися вовки. Їхні тіні гойдалися, мов живі. Ведмідь Балу, великий і добродушний, із медовим голосом, підвівся: — Я навчу Мауглі Закону Джунглів! Він буде слухняним і сильним, як справжній вовк.Чорна пантера Багіра, граційна, мов тінь, що ковзає між деревами, додала: — Я віддам за нього буйвола, щоб зграя була сита. Прийміть Мауглі, він вартий цього!Вовки загуділи, дехто сумнівався, але голос Балу й мудрість Багіри переконали їх. Мауглі залишився в печері, де Мати-Вовчиця гріла його своїм теплом і співала тихі колискові, а брати-вовченята ганялися за його ногами, сміючись.Життя серед зеленого світуМауглі ріс, наче молоде деревце, міцним і швидким. Джунглі стали його домом: він гойдався на ліанах, пірнав у прохолодні річки й слухав, як гудуть бджоли в кронах дерев. Балу вчив його Закону Джунглів, сидячи на теплій скелі: — Поважай джунглі, Мауглі. Кожна тварина має своє місце, і ти мусиш знати своє. Багіра, чиї очі блищали, мов смарагди, вчила його крастися безшумно й полювати. Вона казала: — Твоя сила в розумі, Жабеня. Будь хитрішим за всіх.Але Шер-Хан не забув про хлопчика. Він ховався в заростях, і його низький рик лунав уночі: — Мауглі мій. Я дочекаюся, коли зграя відвернеться від нього.Одного спекотного дня, коли сонце пекло, мов вогняна куля, мавпи-бандар-лог раптово налетіли на Мауглі. Вони реготали, стрибаючи з гілки на гілку, і кричали: — Ходи з нами, хлопчику! Ми — королі джунглів! Тобі буде весело!Мауглі намагався вирватися, але мавпи були швидшими. Вони схопили його й понесли через верхівки дерев до старого покинутого міста, де жили серед зруйнованих храмів. Там вони танцювали, кидалися камінням і верещали, не слухаючи нікого. Мауглі кричав: — Балу! Багіро! Рятуйте мене!Балу й Багіра, почувши його голос, кинулися навздогін. З ними був пітон Каа, довгий і блискучий, мов річка в місячному світлі. Його очі загорілися, коли він зашипів: — С-с-спіть, дурні мавпи! С-с-спіть! Мавпи, зачаровані його поглядом, попадали з дерев, наче стиглі плоди. Мауглі кинувся до друзів, його серце калатало від радості: — Дякую, Каа! Дякую, Балу й Багіро! Ви мої справжні брати!Балу обійняв його, буркочучи: — Не лізь до мавп, Жабеня. Вони не знають Закону й не мають честі.Багіра ледь посміхнулася: — Але ти молодець, що не злякався.Виклик Шер-ХануМауглі подорослішав. Його руки стали сильними, як гілки дуба, а очі — пильними, як у яструба. Але молоді вовки, підмовлені Шер-Ханом, почали ворогувати проти нього. На Раді вони гавкали: — Він не вовк! Він людина! Проженіть його з джунглів!Мати-Вовчиця дивилася на Мауглі зі сльозами в очах, а Балу тихо бурчав: — Він наш, хоч і людина.Мауглі відчув, як біль стискає його серце. Він любив зграю, але розумів, що не може залишитися. — Я доведу, що я гідний джунглів, — сказав він Багірі, стискаючи кулаки.Він побіг до села людей, де вогонь горів у їхніх оселях, як маленькі сонця. Мауглі взяв палаючу гілку, червону й гарячу, і повернувся до Каменя Ради. Вовки замовкли, коли він увійшов, тримаючи вогонь, що танцював у його руках. Шер-Хан заревів, але Мауглі ступив до нього: — Ти боявся мене, коли я був малим, Шер-Хане. А тепер бійся цього! Полум’я освітило джунглі, і Шер-Хан, злякавшись, відступив, скиглячи, як побитий пес. Мауглі повернувся до зграї, його голос тремтів, але був твердий: — Я люблю вас, моя зграя. Ви виростили мене, але я мушу піти до людей. Та я завжди буду вашим братом, де б я не був.Мати-Вовчиця лизнула його руку, а Балу важко зітхнув: — Не забувай нас, Жабеня. Джунглі завжди будуть твоїм домом.Новий дім і поклик джунглівМауглі прийшов до села, де пахло димом, свіжим хлібом і квітами. Жінка, на ім’я Мессуа побачила його й заплакала, обіймаючи: — Ти мій син, якого забрали джунглі! Залишайся з нами, мій хлопчику! Мауглі жив із людьми, вчився їхніх звичаїв, носив одяг і слухав їхні історії. Але щоночі, коли місяць сріблив джунглі, він чув поклик лісу. Балу, Багіра й Каа приходили до нього, ховаючись у тінях. Багіра шепотіла, її голос був м’яким, як оксамит: — Ти наш, Мауглі. Джунглі чекають тебе.Каа обвивав його своїм хвостом, додаючи: — С-с-серце джунглів б’ється в тобі.Балу, похитуючи головою, бурчав: — Ти сильний, Жабеня. Ти можеш бути і з людьми, і з нами. Тільки не забувай Закону.Мауглі посміхався, дивлячись на зірки, що мерехтіли над лісом: — Мій дім — там, де моє серце. Я належу і джунглям, і людям. Я повертатимусь до вас, мої друзі.Він заснув під шепіт листя, мріючи про нові пригоди, де вовки, пантери й пітони завжди будуть його родиною. Джунглі співали йому колискову, а зірки над головою обіцяли, що його шлях тільки починається.

У чарівній Бухті Пригод, де вітер гойдав золоте осіннє листя, а сонце світило, наче великий апельсин, жив хлопчик на ім’я Алекс. Цього ранку він прокинувся раніше за всіх, адже сьогодні був особливий день — перший день у школі! Його новий рюкзак, синій, як морська хвиля, був наповнений скарбами: блискучими олівцями, зошитами з малюнками щенят і найсмачнішим у світі бутербродом із сиром. Алекс надів свою улюблену кепку, підстрибнув від радості й побіг до зупинки шкільного автобуса. Але щойно він дістався до парку, його серце завмерло — рюкзак… зник!— Мій рюкзак! Як же я піду до школи без нього? — вигукнув Алекс, озираючись навколо. Листя шелестіло, пташки співали, але рюкзака ніде не було видно. Хто ж міг його забрати? Тим часом у штабі Щенячого патруля задзвонив щеняфон. Хоробрий Райдер, лідер команди, почув схвильований голос мера Гудвей: — Райдер, біда! Алекс загубив свій рюкзак, а шкільний автобус уже на підході! Без нього перший день у школі пропаде!— Не хвилюйся, мер, Щенячий патруль усе виправить! — відповів Райдер і скликав свою команду. — Щенята, до штабу, мерщій! Щенята прибігли, виляючи хвостами. Там були відважний поліцейський Гонщик, кремезний будівельник Кріпиш, смілива льотчиця Скай, кумедний пожежник Маршалл, водний рятівник Зума і майстер переробки Роккі. Райдер пояснив: — Друзі, у нас загадка! Рюкзак Алекса зник, і ми маємо знайти його до приїзду автобуса. Гонщик, твій супернюх нам потрібен, щоб знайти сліди. Скай, облети місто з неба. Кріпиш, перевір кущі й паркани — може, рюкзак десь застряг!— Гонщик готовий до дії! — гавкнув Гонщик, поправляючи свій синій капелюх. — Скай злітає в небо! — весело сказала Скай, готуючи гелікоптер. — Кріпиш на бульдозері, вперед! — прогримів Кріпиш, готовий розгрібати будь-які перешкоди.Гонщик припав носом до землі й одразу відчув щось дивне. “Пахне сиром… і ще чимось… але що це?” — подумав він. Слід вів через парк, повз гойдалки, до старого дуба. Але там був лише шматочок хліба з крихтами. “Хтось їв бутерброд Алекса!” — вигукнув Гонщик. Та хто ж це міг бути?Скай, гудячи в небі, помітила щось синє біля річки. “Райдер, там якась тінь тікає з чимось блискучим!” — повідомила вона. Щенята помчали до річки, але знайшли лише порожню коробку з-під соку. Загадка ставала дедалі заплутанішою!— Хтось грає з нами в хованки, — сказав Райдер. — Треба думати, як справжні детективи!Кріпиш тим часом розгрібав кущі біля крамниці пана Портера. “Гей, тут сліди лапок! І вони не собачі!” — гавкнув він. Сліди вели до вузької алеї, де щенята побачили… кішку Калі! Вона сиділа на паркані, облизуючи вуса, а поруч лежав синій рюкзак Алекса. Але коли Гонщик спробував його схопити, Калі хитро муркнула й стрибнула на дах, тягнучи рюкзак за собою.— Калі, віддай рюкзак! — крикнув Гонщик. Та Калі лише блиснула зеленими очима й побігла далі, перестрибуючи з даху на дах.Райдер викликав Маршалла: — Маршалл, бери драбину! Калі на даху з рюкзаком!Маршалл, як завжди, трохи спіткнувся, виїжджаючи на своїй пожежній машині. “Ой, мої лапи!” — засміявся він, але швидко підняв драбину. Та Калі була швидшою — вона стрибнула на дерево, а звідти на візок пана Портера, який котився вниз по вулиці! Рюкзак гойдався в її зубах, а щенята бігли слідом, намагаючись не відставати.— Це справжня гонитва! — вигукнув Зума, приєднуючись до команди на своєму катері, який він пригнав до каналу.Роккі придумав хитрий план. Він зробив пастку з мотузки й коробки, посипавши всередину трохи крихт від бутерброда. “Калі не встоїть перед їжею!” — сказав він. Але Калі була надто розумною й обійшла пастку, залишивши щенят у подиві.Нарешті Скай придумала, як розв’язати цю загадку. Вона піднялася високо в небо й закружляла над Калі, створюючи вихор із листя. “Мяу!” — зойкнула Калі, здивовано випустивши рюкзак. Гонщик блискавично підхопив його лапами. “Є!” — радісно гавкнув він. — Молодці, щенята! — похвалив Райдер. — А тепер швидше до автобуса!Щенячий патруль помчав до зупинки, де Алекс стояв, сумно дивлячись на дорогу. Побачивши свій рюкзак, він аж підстрибнув від щастя. “Ви найкращі, Щенячий патруль! Мій перший день у школі врятовано!” — вигукнув він, обіймаючи Гонщика й Кріпиша. Шкільний автобус загудів, і Алекс, махаючи рукою, поїхав до школи, готовий до нових пригод. А Щенячий патруль повернувся до штабу, де Райдер пригостив усіх смачними кісточками. “Що за день!” — засміявся Маршалл, випадково перекинувши миску з водою. Усі щенята розреготалися.Тієї ночі Бухта Пригод спала спокійно, знаючи, що Щенячий патруль завжди розплутає будь-яку загадку й урятує день — навіть якщо це перший день у школі!Кінець.