Казки про жабу

Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку. От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже: – Тут я буду жити! Коли це жабка плигає та й питає: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка. А ти хто? – Жабка-скрекотушка. Пусти й мене! – Іди! От уже їх двоє. Коли біжить зайчик, прибіг до рукавички та й питає: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто? – А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене! – Іди! От уже їх троє. Коли це біжить лисичка та до рукавички: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто? – А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене! – Та йди! Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик та й собі до рукавички, питається: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто? – Та я вовчик-братик. Пустіть і мене! – Та вже йди! Уліз і той,- уже їх п’ятеро. Де не взявся,- біжить кабан: – Хро-хро-хро! А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто? – Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене! – Оце лихо! Хто не набреде, та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш? – Та вже влізу,- пустіть! – Та що вже з тобою робити,- йди! Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь та й собі до рукавички, реве й питається: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто? – Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрід. Пустіть і мене! – Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно? – Та якось будемо. – Та вже йди, тільки скраєчку! Уліз і ведмідь – семеро стало. Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься. Коли це дід оглядівся,- нема рукавички. Він тоді назад – шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла, бігла, бачить – лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!» Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,- так усі й порозбігалися лісом. Прийшов дід та й забрав рукавичку.

Де-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них – три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту,- такі парубки стали, що ні задумати, ні загадати, хіба в казці сказати! Дійшли літ – час їм женитися. Цар, порадившись гарненько з царицею, покликав синів та й каже: – Сини мої, соколи мої! Дійшли ви літ – час уже вам подружжя шукати. – Час,- кажуть,- таточку, час! – Забирайте ж,- каже,- діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідяні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати. От вони повиходили, понатягали луки – та й нум стріляти. Старший стрельнув – загула стріла попід небесами та й упала аж у іншому царстві, у царя в садочку. Царівна на той час по саду проходжувалась, підняла стрілку, любується. Прийшла до батька, хвалиться: – Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла! – Не віддавай же,- каже цар,- її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме! Коли так: через який там час приїздить старший царенко, просить у неї стрілку. – Не дам,- каже,- цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме. – Я,- каже царенко,- тебе візьму. Намовились. Поїхав він. Середульший царенко стрельнув,- звилась стріла нижче від хмари, вище від лісу та й упала у княжий двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілку і понесла до батька: – Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла! – Не віддавай же її,- каже князь,- нікому, тільки хіба віддай тому, хто тебе за дружину візьме. От приїздить і другий царенко, середульший, просить стрілку. Вона відказала так, як і та. І цей каже: – Я тебе візьму. Погодились. Поїхав. Приходиться найменшому стріляти. Іван-царенко,- його звали Іваном-царенком,- як стрельне – загула стріла ні високо ні низько – вище хат, та й упала ні далеко ні близько – коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілку. Приходить Іван-царенко, просить: – Верни мою стрілку! – Не дам я,- каже жаба,- цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме. Іван-царенко подумав: «Як-таки зелену жабу та за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додому плачучи. От уже їм час до батька йти, казати, хто яку собі молоду знайшов. Ті ж два – старший і підстарший – такі раді!.. А Іван-царенко іде та й плаче. Батько питає в них: – Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої, яких ви мені невісток познаходили? А старший каже: – Я, татку, знайшов царівну. Підстарший: – Я – князівну. А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче, так плаче! – А ти чого, Іване-царенку, плачеш? – Як же,- каже,- мені не плакати, що у братів жінки, як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівня? – Бери,- каже цар,- така вже, видно, твоя доля. От і поодружувалися царенки: старший узяв царівну, середульший – князівну, а Іван-царенко – зелену жабу з болота. От вони одружились та й живуть собі. А це якось цар забажав: яка з невісток уміє краще рушники ткати. Загадує: «Щоб на завтра, на ранок, рушники виткали і принесли показати: яка з них краща ткаля?» Іван-царенко йде додому та й плаче, а жаба вилізла назустріч, питає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Та як же мені не плакати, що так і так: загадав наш батько, щоб на завтра, на ранок, кожна невістка йому рушник виткала. – Не плач! Усе гаразд буде: лягай та спи! Він ліг, заснув, вона взяла кожушок жаб’ячий з себе скинула, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де не взялись дівчата-служниці, виткали рушники, гарно орлів понашивали і віддали їй. Вона взяла, поклала біля Івана-царенка, знову кожушок наділа – і стала такою жабою, як і була. Прокидається Іван-царенко – аж такі рушники, що він ще й не бачив таких зроду! Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушники дуже. Тих же рушники – так собі, простенькі, цар на кухню повіддавав, а жабині в себе почепив. От батько знов загадує, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто краще пече? Іван-царенко йде додому та й знову плаче. Жаба вилізла проти нього, квакає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Як же ж мені не плакати: загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш!.. – Не плач, напечемо! Лягай та спи! Він ліг, заснув. А ті дві невістки пішли під вікно, дивляться, як вона буде робити. От вона взяла ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько й замісила; потім вилізла на піч, пробила дірку, вилила туди,- гречаники так і розпливлись по черені… Ті невістки швидше додому та нум і собі так робити. Напекли таких гречаників, що хіба тільки собакам повикидати. А вона, як ті пішли, кожушок з себе, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де взялись дівчата-служниці. Вона їм загадала, щоб до світанку були гречаники! Ті незабаром принесли їй гречаники – як сонце, такі гарні! Взяла вона положила коло Івана-царенка, а сама кожушок на себе – і знов стала такою зеленою жабою, як була. Іван-царенко прокидається, бачить: біля нього гречаники, як перемиті. Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дуже вдячний. Тих же невісток гречаники собакам повіддавав, а ці звелів до страви подавати. От знов загадав цар своїм синам, щоб у такий і в такий день «були до мене з жінками на бенкет». Ті ж, старші брати, радіють, а Іван-царенко йде додому, похнюпивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Як же мені не плакати. Батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати. Як же я тебе повезу? – Не плач,- каже,- лягай та спи, якось поїдемо. Він ліг, заснув. От діждали того дня, що бенкет, Іван-царенко знов зажурився. – Не журись,- каже,- Іване-царенку, їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається; а як блискавка заблискає – то твоя жінка в дороге убрання вбирається; а як грім загримить – то вже їде. Іван-царенко убрався, сів і поїхав. Приїздить, аж старші брати зі своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих. Брати стали з нього сміятися: – Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав’язав та привіз… – Не смійтесь,- каже,- потім приїде… Коли це став дощик накрапати, Іван-царенко каже: – Це моя жіночка люба дощовою росою вмивається! Брати сміються з нього. – Чи ти,- кажуть,- здурів, що таке торочиш? Коли це блискавка блиснула, Іван-царенко й каже: – Це моя жіночка в дороге убрання прибирається! Брати тільки плечима здвигують: був брат такий, як і треба, а то здурів. Коли це як зашумить, як загримотить грім, аж палац затрусився, а царенко й каже: – Оце ж уже моя голубонька їде! Коли так, приїхав під рундук берлин шестерма кіньми – як змії! Вийшла вона з берлина… Аж поторопіли всі – така гарна! От посідали обідати; і цар, і цариця, і обидва старші брати й не надивляться на неї: сказано – така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Обідають, то вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав; ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі: ложку в рот, ложку в рукав, шматочок у рот, шматочок у рукав. Ото пообідали; вийшли в двір; почали музики грати – батько став запрошувати в танець. Ті невістки не хочуть: «Нехай вона танцює!» От вона як пішла з Іваном-царенком у танець, як зачала танцювати, то й землі не черкнеться – легко та гарно! А це: махнула правим рукавцем, що шматочки кидала,- став сад, у тому саду стовп і по тому стовпу кіт ходить: догори йде – пісні співає, а донизу йде – казки каже. Танцювала, танцювала, далі махнула й лівим рукавцем – у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються тим дивом, як малі діти. От потанцювала вона, сіла спочивати; а це й ті невістки пішли у танець. Танцюють, так як махнули правим рукавцем – кістки вилетіли та просто цареві в лоб; махнули лівим – цареві очі позабризкували. – Годі, годі, ви мені очі повибиваєте! Вони й перестали. Посідали на призьбі всі; музики грають, двораки царські вже танцюють. А Іван-царенко дивиться на жінку та й собі дивується, як-таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не відірвеш! Далі сказав дати собі коня, махнув додому довідатися: де вона все те понабирала? Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить,- аж там лежить жаб’ячий тулубець. У грубі топилося,- він той тулубець у вогонь – тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя – саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли, перед світом уже пороз’їхались. Поїхав і Іван-царенко зі своєю жінкою. Приїздять додому, вона ввійшла в світлицю, огляділася – аж кожушка й нема… Шукала-шукала… – Чи ти,- питає,- Іване-царенку, не бачив моєї одежі? – Якої? – Тут,- каже,- я кожушок скинула. – Я,- каже Іван-царенко,- спалив! – Ох, що ж ти наробив мені, Іване! Якби ти не займав, то я б навічно була твоя, а тепер доведеться нам розлучитися, може, й навіки… Плакала-плакала, кривавими слізьми плакала, а далі: – Прощавай! Шукай мене в тридесятім царстві, у баби-яги – костяної ноги! Махнула рученьками, перекинулась зозулею; вікно було відчинене – полинула… Довго Іван-царенко побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що йому робити? Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, набрав у торбину хліба, тикви почепив через плече,- пішов шукати. Іде та й іде, коли зустрічає його дід, такий, як молоко, сивий, і питає: – Здоров, Іване-царенку! Куди мандруєш? – Іду,- каже,- дідусю, світ за очі шукати своєї жінки; вона десь у тридесятім царстві, у баби-яги – костяної ноги, іду, та й не знаю куди… Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе? – Чому,- каже,- не знати? Знаю. – Скажіть, будь ласка, дідусю, й мені! – Е, що тобі, сину, казати: кажи не кажи, не потрапиш! – Потраплю не потраплю, скажіть: я за вас увесь вік буду бога молити! – Ну, коли вже,- каже,- тобі так треба, то от тобі клубочок, пусти його – куди він буде котитися, туди й ти за ним іди: саме дійдеш аж до баби-яги – костяної ноги. Іван-царенко подякував дідові за клубочок, узяв, пустив: клубочок покотився, а він пішов. Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається йому ведмідь. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок – хотів стріляти. Ведмідь йому й каже: – Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану! Він пожалував його – не вбив. Іде далі, вийшов на край лісу – сидить сокіл на дереві. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок – хотів стріляти. Сокіл йому й каже: – Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану! Він пожалував його – не вбив. Іде та й іде, клубочок попереду котиться, а він посаду йде за ним та й дійшов до синього моря. То й бачить: на березі лежить щука зубата, без води пропадає на сонці. Він хотів її взяти та з’їсти, а вона й просить: – Іване-царенку, не їж мене, кинь лучче в море. Я тобі за те у великій пригоді стану! Він її вкинув у море, пішов далі. От так і зайшов уже аж у тридесяте царство. Аж стоїть хатка на курячій ніжці, очеретом підперта, а то б розвалилася… Він увійшов у ту хатку – аж на печі лежить баба-яга – костяна нога, ноги на піч відкидала, голову на комин поклала. – Здоров був, Іване-царенку! Чи по волі, чи по неволі? Чи сам від кого ховаєшся, чи кого шукаєш? – Ні,- каже,- бабусю, не ховаюся, а шукаю свою жінку любу – жабу зелену. – Знаю, знаю! – каже баба-яга.- У мого братика за наймичку служить. От він як узявся просити, щоб сказала, де її брат живе, вона й каже: – Там на морі є острів, там його й хата. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не було: ти її як побачиш, то хапай швидше та й тікай з нею, не оглядаючись. От він подякував бабі-язі, пішов. Іде та йде, дійшов до моря, глянув – море, і кінця йому не видно; і де той острів, хто його зна!.. От він ходить понад морем, голову похнюпивши, журиться. А це випливає щука: – Іване-царенку, чого ти журишся? – Так,- каже,- і так: на морі є острів, та ніяк не можу туди дістатись. – Не журись! – каже. Ударила хвостом об воду – став такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, побічниці золоті, а поміст склом настелений,- як ідеш, так мов у дзеркалі. Іван-царенко і пішов тим мостом та й дійшов аж на острів. Дійшов на острів, аж там такий ліс густий, що ні пройти, ні просунутися, та темний-темний… Іван-царенко ходить попід тим лісом та й плаче, ходить та й плаче. А тут уже й хліба не стало – нічого їсти. От він сів на піску та й зажурився. «Пропав!» – думає. Коли це біжить заєць повз нього; тут де не взявся сокіл, ударив зайця, вбив. Іван-царенко взяв того зайця, оббілував, витер огню дерево об дерево, спік, з’їв. От наївся та й став думати: як його до палацу добитись? Знову ходить попід лісом; а ліс – сказано – просунутися не можна. Ходив, ходив, коли – зирк! – іде ведмідь. – Здоров, Іване-царенку! Чого ти тут ходиш? – Хочу,- каже,- як-небудь у палац дістатись, та не можна за лісом. – Я тобі поможу! Як узяв той ведмідь дуб’я трощити; такі дуби вергає, що по півтора обіймища! Вергав, вергав, аж утомився. Пішов, напився води, як зачав знову ламати!.. От-от стежечку проламає! Знову пішов, води напився, знову ламає. Проламав стежку аж до палацу; пішов Іван-царенко. От пішов Іван-царенко тією стежкою – аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний палац стоїть. Він туди пішов, у той палац. Відчинив одні двері, залізні,- нема нікого; відчинив другі, срібні,- і там нема нікого; як відчинив треті, золоті,- аж там за золотими дверима сидить його жінка, мички миче – і така зажурена, що й дивитися на неї страшно… Як побачила Івана-царенка – так і впала йому на шию: – Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила! Якби ще трохи, небагато,- може б, ти мене більше й не побачив ніколи… Аж плаче з радощів! А він то вже не знає: чи на цім, чи на тім світі… Обнялись, гарненько поцілувалися; вона знову перекинулась зозулею, взяла його під крило – полетіли! От прилетіли у його царство, вона перекинулась знов людиною й каже: – Цей мій батенько мене прокляв і зміюці завдав аж на три роки на послуги; а тепер уже я свою покуту відбула! Прийшли додому та стали гарно собі жити і долю хвалити, що їм помагала.

Стоїть серед поля теремок. Біжить мишка-шкряботушка. Побачила теремок, зупинилася і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? Ніхто не відгукується. Зайшла мишка в теремок і стала там жити.Пристрибала до терему жабка-квакушка і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка! А ти хто? — А я жабка-квакушка. — Іди до мене жити! Жабка стрибнула в теремок. Стали вони жити удвох. Біжить повз зайчик-побігайчик. Зупинився і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка! — Я, жабка-квакушка! — А ти хто? — А я зайчик-побігайчик. — Іди до нас жити! Зайчик скок у теремок! Стали вони жити втрьох.Іде позв лисичка-сестричка. Постукала у віконце і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — А ти хто? — А я лисичка-сестричка. — Іди до нас жити! Забралася лисичка в теремок. Стали вони жити вчотирьох.Прибіг вовчик-сірий бочок, заглянув у двері та питає: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — Я, лисичка-сестричка. — А ти хто? — А я вовчик-сірий бочок. — Іди до нас жити!Вовк заліз у теремок. Стали вони жити вчотирьох. От вони в теремку живуть, пісні співають.Раптом йде ведмідь клишоногий. Побачив ведмідь теремок, почув пісні, зупинився і заревів на весь голос: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — Я, лисичка-сестричка. — Я, вовчик-сірий бочок. — А ти хто? — Ведмідь-Набрід. — Іди до нас жити!Ведмідь почав лізти в теремок. Ліз-ліз, ліз-ліз — ніяк не міг влізти та каже: — А я краще на даху буду жити. — Ти нас роздавиш. — Ні, не роздавлю. — Ну, то лізь! Вліз ведмідь на дах і тільки сів – трах!Затріщав теремок, упав набік і весь розвалився. Ледве встигли вибігти з нього мишка-шкряботушка, жабка-квакушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-сірий бочок – усі живі та неушкоджені.Взялися вони колоди носити, дошки пиляти – новий теремок будувати. І збудували ще кращий за попередній!

Колись давно, коли бажання ще справджувалися, жив собі король, у якого були прекрасні дочки. Наймолодша була такою вродливою, що навіть сонце, яке бачило безліч див, завмирало від подиву, коли світило на її обличчя.Поруч із королівським замком розкинувся великий темний ліс, а в ньому, під старою липою, було глибоке джерело. У спекотні дні принцеса приходила до нього, сідала на край криниці та гралася своєю улюбленою золотою кулькою – підкидала її вгору і ловила.Але одного разу сталося лихо: кулька вислизнула з її рук, упала на землю і покотилася прямо у воду. Принцеса схилилася над криницею, та кулька зникла в темній глибині. Вона засмутилася і почала гірко плакати.— Чому ти так голосно ридаєш, принцесо? — пролунав несподівано тоненький голосок.Принцеса глянула вниз і побачила маленьке жабеня, яке визирнуло з води.— Ой, це ти, мале водяне створіннячко? — здивувалася вона. — Я плачу, бо моя золота кулька впала у воду.— Не сумуй, я можу її дістати, — сказало жабеня. — Але що ти мені за це даси?— Усе, що захочеш, любе жабеня, — відповіла принцеса. — Мої перли, коштовності, навіть золоту корону!— Не потрібні мені ні перли, ні корона, — сказало жабеня. — Але якщо ти любитимеш мене, приймеш у свої ігри, дозволиш сидіти поряд із тобою за столом, їсти з твого золотого посуду та спати на твоїй подушці – тоді я дістану тобі кульку.— О, так, так, я обіцяю! — швидко відповіла принцеса, хоча в думках посміялася: «Ну й дурненьке! Воно ж лиш жабеня, не може бути мені другом!» Жабеня миттєво пірнуло в глибину. За мить воно вигулькнуло з кулькою в роті та викинуло її на траву. Принцеса схопила свою іграшку й щодуху побігла до замку, навіть не глянувши на маленького рятівника.— Почекай! — квакнуло жабеня. — Візьми мене з собою!Але вона навіть не обернулася.Наступного дня, коли принцеса обідала разом із королем, раптом у коридорі почулися тихі кроки: пліп-плоп, пліп-плоп. Потім у двері постукали, і пролунав знайомий голосок: — Принцесо, найменша, Двері відчини мені. Не забула ти, що вчора Обіцяла біля криниці мені? Принцеса побіліла від страху і мовчки залишилася на місці. Король здивовано подивився на неї:— Дитя моє, що сталося? Чого ти боїшся?— Ой, тату, це противне жабеня, — скривилася принцеса. — Вчора воно дістало мені золоту кульку, і я пообіцяла йому дружбу, але ж я не думала, що воно прийде до палацу!Король суворо сказав:— Якщо ти дала слово, то повинна його дотримати. Відчини двері.Принцеса неохоче виконала наказ. Жабеня застрибало до столу і попросило:— Посади мене поруч із собою.Вона здригнулася, але король наполіг. Тоді жабеня сказало:— Підсунь свою золоту тарілочку ближче, давай їсти разом.Принцесі їжа більше не смакувала, але вона зробила, як просило жабеня. Після вечері воно сказало:— Я стомилося. Віднеси мене у свою кімнату, хочу спати.Принцеса розплакалася – їй було огидно навіть доторкнутися до маленької істоти, але король гнівно сказав:— Ти не маєш права зневажати того, хто допоміг тобі!Принцеса взяла жабеня двома пальцями, віднесла до кімнати й поклала в куток. Але воно підстрибнуло й прошепотіло:— Мені холодно… Підніми мене до себе в ліжко!— Ні! — вигукнула вона.— Якщо ти не зробиш цього, я скажу королю, — нагадало жабеня.Тоді принцеса в розпачі схопила його і з усієї сили кинула об підлогу:— Відчепись від мене, бридке створіння!Але щойно жабеня торкнулося землі, як у кімнаті засяяло світло – і перед принцесою постав гарний юнак з добрими очима.— Дякую тобі, принцесо! — усміхнувся він. — Я був зачарований злою чаклункою, і тільки ти могла мене врятувати.Наступного ранку до палацу під’їхала карета, запряжена вісьмома білими кіньми. Візник, вірний слуга принца, зустрів їх із радістю, бо довгі роки чекав на звільнення свого господаря.Коли вони рушили дорогою, з карети тричі почувся тріск.— Карета ламається! — вигукнув принц. — Ні, мій пане, не карета, Це серце моє скуте болем, Бо довго ти був жабеням, Сидів один у темній криниці. Ось так закінчилася ця казкова історія. А принцеса більше ніколи не давала обіцянок, яких не збиралася виконувати.

Жив собі маленький равлик Славко. Він був дуже повільний, але мав велику мрію — побачити море. Славко чув від старого Жука, що море — це величезна блакитна ковдра, яка виблискує під сонцем і співає ніжні пісні хвилями. Щоліта Славко уявляв, як сидить на теплому піску й слухає шум моря, але дорога до нього здавалася такою далекою!Одного сонячного ранку Славко вирішив: «Досить мріяти! Я вирушаю до моря!» Він узяв свою маленьку мушлю, наповнив її кількома листочками на обід, і повільно, але впевнено поповз із зеленого лугу. Зустріч із БджілкоюСлавко повз і повз, аж поки не почув гудіння. Це була Бджілка Ганна, яка гуділа над квітами. «Куди це ти, Славку?» — запитала вона, сідаючи на ромашку. «До моря!» — гордо відповів равлик. «Ого, це далеко! Але я знаю короткий шлях через поле. Лети за моїм гудінням, я покажу!» — сказала Бджілка.Ганна гуділа попереду, а Славко повз за нею. Поле було повне квітів, і Бджілка розповідала йому про їхні пахощі. «Це запах літа, Славку! Море пахне ще краще!» — сміялася вона. До вечора Славко дістався до краю поля — набагато швидше, ніж думав!Допомога ЖабкиНаступного дня Славко повз уздовж струмка. Сонце пекло, і він заховався під листочком, щоб відпочити. Раптом почув: «Ква-ква! Чому ховаєшся, равлику?» Це була Жабка Клара, яка стрибала по камінцях. «Я йду до моря, але мені жарко й далеко», — зітхнув Славко. «Не біда! Я знаю стежку через болото, там прохолодно. А ще я можу тебе підвезти!» — весело квакнула Клара.Жабка поклала Славка на широкий листок лілеї, а сама штовхала його, наче човник. Вони пливли через болото, а Клара розповідала про рибок і водяні квіти. «Море — це як великий струмок, тільки солоний!» — казала вона. Славко сміявся і відчував, що мрія стає ближчою. Сюрприз від ЧайкиНа третій день Славко повз піщаною доріжкою. Він уже чув солоний запах у повітрі, але був дуже втомлений. Раптом над ним закружляла Чайка Соня. «Що це за повільний мандрівник?» — гукнула вона. «Я йду до моря, але я такий повільний…» — зітхнув Славко. «Море вже близько! Сідай мені на крило, я тебе домчу!» — запропонувала Чайка.Славко міцно тримався за пір’їнку, а Чайка злетіла в небо. Під ними блищали зелені луки, річки, а потім… Ось воно — море! Блакитне, безкрає, з білими хвилями, що гойдалися, наче в танці. Чайка обережно посадила Славка на теплий пісок біля самої води.Мрія здійсниласяСлавко сидів на березі, слухав шум хвиль і посміхався. Море було ще гарніше, ніж він уявляв! Бджілка Ганна прилетіла з квіточкою, Жабка Клара пристрибала з болота, а Чайка Соня гойдалася на хвилях. Усі вони раділи за Славка.“Дякую вам, друзі! Без вас я б не дійшов”, — сказав равлик. “Мрії здійснюються, коли є справжні друзі!” — відповіла Бджілка, і всі засміялися. Відтоді Славко щоліта повертався до моря, але вже не сам — із друзями, які робили кожну подорож веселою і незабутньою.

Жило-було в зеленому лісі маленьке Жабеня Квак. Воно було дуже веселе, любило стрибати по калюжах і співати пісеньки. Але найбільше Квак любив плавати в озері, що блищало під сонечком, наче чарівне дзеркало.Одного літнього дня Квак зібрав своїх друзів — Зайчика Пуха, Білочку Руду та Їжачка Колючку — і сказав: — Друзі, ходімо до озера! Там так весело плескатися у воді!Усі радісно погодилися, але стара мудра Черепаха, яка жила біля озера, почула їх і покликала: — Стривайте, малята! Вода — це не тільки радість, а й місце, де треба бути обережними. Чи знаєте ви правила поведінки у воді?Друзі переглянулися. Квак почухав зелену голівку: — Правила? Хіба не можна просто стрибнути й плавати?Черепаха усміхнулася і почала розповідати казку про чарівне озеро та його правила.Колись озеро було домом для Водяного Духа, який любив, коли всі веселилися, але лише за умови, що вони поважали воду. Одного разу звірята з лісу прийшли до озера, але не знали правил. Вони бігали берегом, штовхалися і стрибали у воду, не дивлячись, куди падають. Водяний Дух розгнівався, і озеро почало хвилюватися: хвилі здіймалися, а вода стала холодною.Квак, хоч і був маленьким, зрозумів, що треба діяти. Він стрибнув на велике латаття і голосно заквакав: — Друзі, слухайте! Ми мусимо навчитися правил, щоб озеро знову стало спокійним! Черепаха підказала перше правило: 1. Ніколи не купайся сам! — Завжди бери з собою дорослого, який стежитиме за тобою. Вода може бути глибокою, а з дорослим ти будеш у безпеці.Квак кивнув і додав: — Я завжди кличу маму-жабу, коли йду плавати!Друге правило Черепаха промовила повільно, щоб усі запам’ятали: 2. Не штовхайся і не бігай біля води! — Берег може бути слизьким, і ти можеш упасти. Ходіть обережно, як я, повільно і спокійно.Зайчик Пух зізнався: — Ой, я любив бігати біля озера… Але тепер ходитиму повільно!Третє правило було дуже важливим: 3. Не запливай далеко і плавай там, де мілко! — Якщо ти не вмієш добре плавати, тримайся ближче до берега. А якщо є рятувальний жилет, вдягай його — він як чарівний щит!Білочка Руда підстрибнула: — Я бачила такі жилети! Вони яскраві, як мої горішки!Четверте правило Черепаха сказала з усмішкою: 4. Слухай дорослих і не грайся там, де небезпечно! — Якщо дорослі кажуть не лізти в глибоку воду чи не стрибати з високого каменя, слухайте їх. Вони знають, де безпечно.Їжачок Колючка задумався: — А я хотів стрибнути з того великого каменя… Добре, що не встиг!Нарешті Черепаха додала: 5. Якщо бачиш, що комусь потрібна допомога, клич дорослих! — Не намагайся рятувати друга сам, бо це може бути небезпечно. Дорослі знають, що робити.Квак і його друзі уважно слухали. Вони пообіцяли Водяному Духу, що завжди дотримуватимуться цих правил. Озеро одразу заспокоїлося, хвилі зникли, а вода стала теплою і привітною. Звірята весело плескалися, але тепер обережно, з повагою до води.

У далекому лісі жила собі маленька жабка-скрякотушка. Жила вона безтурботно і весело. Цілими днями полювала на комашок, а як сонечко сідало за обрій, влаштовувалася спати під великим листком папороті. Так і минали дні один за одним, рік за роком. Жабка підростала, мудрішала й дорослішала. Якось прокинулася вона вранці з незвичайною думкою: «А що, як подорожувати світом? Побачити, як живуть мої родичі в інших ставках та річках?» Ця думка не давала їй спокою. Поснідавши смачними комашками, жабка вилізла на теплий камінчик, щоб позасмагати під сонечком, та й задрімала.І наснився їй дивовижний сон. Пливе вона на білому човні широким синім морем. Вітер надуває вітрила, хвилі м’яко колихають човник. Але раптом море зникає, немов його й не було, а човник розтанув, як ранкова імла.Прокинулася жабка, очі протерла: «Що за дивина? Мабуть, я таки занадто розмріялася». Не встигла вона як слід отямитися, аж тут перед нею з’являється справжнісінький лицар на білому коні. Сидить гордовито, усміхається:— Чому сумуєш, красуне? Розвесели серденько! Загадай собі бажання — і я його виконаю. Жабка не довго думала. Адже її бажання вже визріло в серці:— Я хочу мандрувати світом і побачити далекі краї, тільки не знаю, як це зробити.— А тобі й не треба знати як, — відповів лицар. — Твоє бажання виконається, але спочатку виконай моє прохання: нагодуй мого вірного коня.Жабка з радістю погодилася. Вона назбирала найкращої трави, надоїла прохолодної води з джерела. Кінь поїв, попив і задоволено іржав.Тільки-но жабка закінчила своє завдання, лицар зник, а на його місці з’явилося сяйво. Воно огорнуло жабку, і сталося чудо — перетворилася маленька жабка на прекрасну принцесу з добрим серцем і ясним розумом.За мить повернувся лицар. Він побачив принцесу, закохався в неї з першого погляду і попросив її руки. Принцеса, пам’ятаючи його доброту, погодилася.Одружилися вони, й почали жити в любові та злагоді. І не просто жити, а мандрувати разом світами, пізнавати нові землі, зустрічати добрих людей. Нема в них ні горя, ні журби — тільки щастя та радість від кожного нового дня.Так збулася мрія маленької жабки, яка не боялася мріяти про неможливе.

Молода Миша, у пошуках пригод, бігала берегом ставка, де жила Жаба. Коли Жаба побачила Мишу, вона підпливла до берега і заквакала:— Чи не завітаєш до мене? Обіцяю, тобі буде весело, якщо прийдеш. Попередження: Байка містить елементи, які можуть бути сприйняті як жорстокі. Рекомендується для дітей шкільного віку (6), або для спільного читання з дорослим. Мишу не потрібно було довго вмовляти, бо вона дуже хотіла побачити світ та все, що в ньому є. Та хоч вона й трохи вміла плавати, не наважилася б пірнати в ставок без допомоги.Жаба мала свій план. Вона прив’язала ногу Миші до своєї за допомогою міцного очерету. Потім стрибнула у ставок, тягнучи за собою наївну подругу. Миші це швидко набридло, і вона захотіла повернутися на берег; але підступна Жаба мала інші наміри. Вона потягла Мишу під воду і втопила її. Та перш ніж змогла розв’язати очерет, що зв’язував її з мертвою Мишею, над ставком пролетів Яструб. Побачивши тіло Миші, що плавало на воді, Яструб різко низько спустився, схопив Мишу і відніс її, тримаючи Жабу, що звисала з ноги. Так одним ударом він здобув і рибу, і м’ясо на обід.Ті, хто намагається нашкодити іншим, часто самі страждають через свою підлість.

Жила-була в туманному лісі, де дерева шепотіли таємниці вітру, чарівна Школа Юних Відьом. Вона ховалася за густими завісами плюща, а її вежі, вкриті мохом, сяяли вночі, мов зірки, що впали з неба. Тут вчилися дівчатка з гострими носиками, блискучими очима та химерними котами на плечах. А головною вчителькою була пані Кракен, сувора відьма з бородавкою розміром з гарбуз і голосом, що міг заморозити дощ. Серед учениць була маленька відьмочка з яскравим іменем Зірочка. Їй щойно виповнилося дев’ять зоряних циклів, і вона мріяла стати найвеличнішою чаклункою. Зірочка мала руде волосся, що стирчало, мов полум’я, і жабу, яку звали Булькот, яка завжди бурмотіла поради (хоч і не завжди розумні). “Ти впораєшся!” — квакала Булькот, сидячи в кишені Зірочки.Одного осіннього вечора, коли місяць ховався за хмарами, пані Кракен зібрала всіх на урок “Темних Викликань”. “Сьогодні, мої маленькі жахи, ми навчимося призивати страшних павуків! — прогримала вона, стукаючи паличкою по дошці. — Вони плетуть мережі страху, і вороги тремтять від одного погляду! Заклинання просте: ‘Павуко-тьмяно, з тіні злітай, страхом оплети, ніч заплети!'” Учні вишикувалися в колі, тримаючи чаклунські палички зі срібних гілок. Одна за одною дівчатка вигукували слова, і з повітря народжувалися павуки — чорні, як смола, з очима, що блищали, мов рубіни. Вони повзали по стінах, плели павутину з ілюзій, і клас наповнювався пошепки жахом. “Браво, Мавка! Чудово, Тінько!” — хвалила пані Кракен, хоч її губи ледь помітно кривилися в усмішці.Нарешті черга дійшла до Зірочки. Серце її калатало, як барабан у чаклунському оркестрі. “Я зроблю це ідеально!” — подумала вона, але в голові закрутилися слова. Замість “павуко-тьмяно” вона прошепотіла: “Світлячко-сяйво, з ночі злітай, радістю оплети, мрію заплети!” Булькот у кишені квакнула: “Ой, Зірочко, ти ж переплутала з уроку ‘Весняних Чарів’!” І раптом… бах! З кінчика палички Зірочки вирвався вихор іскор, мов феєрверк на святі відьом. Повітря задзижчало, і замість павуків з тіні вискочили… веселі світлячкі! Тисячі крихітних зоряних комах, з крильцями, що мерехтіли зеленим, синім і рожевим. Вони танцювали в повітрі, малюючи химерні візерунки: серця, зірки, навіть усміхнені личка. Клас заповнився м’яким сяйвом, ніби сонце помилково зійшло опівночі. Павутина зникла, натомість стіни вкрилися мереживом світла, а підлога засяяла, як ковзанка з зоряного пилу.Учні завмерли з відкритими ротами. “Ой, як гарно!” — вигукнула Мавка, хапаючи світлячка на долоню. Тінько захіхікала: “Вони кусаються? Ні? То пограймося!” Навіть коти на плечах муркотіли від захвату. Але пані Кракен… О, її обличчя потемніло, як грозова хмара. “Зірочко! — загриміла вона, і скло в вікнах задзеленчало. — Ти мала викликати жах, а не… цю… циркову ілюмінацію! Чому вся школа сяє, ніби ярмарок для фей? Поясни негайно, бо я перетворю тебе на жабу… ой, ти ж уже маєш одну!”Зірочка тремтіла, як листок на вітрі. Булькот визирнула з кишені: “Кажи правду, Зірочко! Правда — найкраще заклинання.” Дівчинка ступила вперед, тримаючи паличку, з якої ще сипалися іскри. “Пробачте, пані Кракен, — прошепотіла вона, — я переплутала слова. Хотіла страшних павуків, а викликала світлячків з мого серця. Вони… вони не страшні, але дивіться!” Вона махнула рукою, і світлячки злетіли хмарами, малюючи на стелі картину: школу, де відьми не лякають, а творять дива. Один великий світлячок сів на бородавку вчительки, і та раптом засяяла, як корона.Пані Кракен здивовано моргнула. Суворість у її очах розтанула, ніби сніг під сонцем. “Хм… — пробурмотіла вона, торкаючись світлячка. — Ти справді переплутала, Зірочко. Але… дивись, як вони танцюють! Мої старі заклинання завжди були про тінь, а твоє — про світло. Може, школа потребувала саме цього?” Учні зааплодували, і світлячки закружляли в хороводі, запалюючи серця всіх.З того дня Школа Юних Відьом змінилася. Пані Кракен додала до уроків “Чарів Помилок”, де вчилися, що не всі чари мають бути страшними. А Зірочка стала зіркою класу — не через ідеальні заклинання, а через те, що її помилка принесла радість. Булькот пишалася: “Бачиш? Помилка — це просто нова зірка на небі!”