Казки про зайчика

У густому лісі, серед високих дерев і запашних квітів, жило маленьке зайченя на ім’я Стриб. Він був веселим і допитливим, але мав одну велику таємницю – дуже боявся залишатися сам.Коли мама-зайчиха йшла шукати їжу, а друзі-зайченята гралися далеко, Стриб ховався у своїй нірці та тулився до теплого листочка, ніби він міг захистити його від усього на світі.Одного дня мудрий Їжак побачив його сумним і запитав:— Чому ти не граєшся з друзями, Стрибе?— Я боюся бути сам, – тихо відповіло зайченя.Їжак усміхнувся й сказав:— Ти ніколи не буваєш по-справжньому сам. Дивись, он вітерець обіймає тебе, сонце гріє своїми променями, а твоє серденько стукає, нагадуючи, що ти сильний і хоробрий. Тієї ночі, коли мама знову пішла, а Стриб залишився в нірці, він заплющив очі та прислухався. Він почув, як співають цвіркуни, як лагідний вітер шепоче листям, як тихенько стукає його власне серденько.«Я не самотній, у мене є цілий світ навколо», – подумав він. І вперше заснув без страху.З того часу Стриб більше не боявся. Він знав: навіть коли здається, що ти сам – навколо завжди є друзі, природа і твоє власне хоробре серце.Мораль казки: Ми ніколи не буваємо по-справжньому самі. Варто лише прислухатися до світу навколо – і ми відчуємо тепло, підтримку та силу всередині себе.

Жили собі дід та баба. Одного разу дід попросив бабу спекти щось смачненьке, і вона вирішила зробити Колобка. Замісила тісто, спекла його рум’яним та поставила на віконце, щоб охолов.Але Колобок виявився не простий, а дуже спритний і допитливий! Він не захотів сидіти на місці, зіскочив із віконця та покотився стежкою в ліс.По дорозі зустрів він зайця.— Колобок, Колобок! Я тебе з’їм! — сказав заєць.— Не їж мене, я краще тобі загадку загадаю. Відгадаєш — можеш мене з’їсти, не відгадаєш — я покочуся далі.Заєць погодився.— Що росте догори корінням?Довго думав заєць, та не зміг відгадати.— Це бурулька! — засміявся Колобок і покотився далі.Зустрів він вовка.— Колобок, Колобок! Я тебе з’їм!— Давай так: якщо ти розв’яжеш мою загадку, я сам у твій рот скочу. Якщо ні — побіжу далі.Вовк погодився.— Що можна тримати в руці, але не побачити?Думав вовк, думав… Але не відгадав.— Це повітря! — крикнув Колобок і знову покотився.Так само обдурив він і ведмедя, але ось на його шляху з’явилася хитра лисиця.— Колобок, які ж у тебе цікаві загадки! А можна я теж одну загадаю?— Давай! — погодився Колобок.— Що завжди попереду, але його не наздогнати?Довго думав Колобок, крутився туди-сюди, але не зміг відповісти.— Це майбутнє, — всміхнулася лисиця.— Ох! Тепер я маю виконати обіцянку… — зітхнув Колобок.Але замість того, щоб стрибнути лисиці в рот, він раптом як підскочить, як покотиться далі, сміючись:— Я ж не казав, що не можу тікати!І з того часу всі в лісі знають: Колобок не тільки спритний, а й розумний!

У густому, квітучому лісі жив маленький Зайчик. Він був швидкий, розумний і дуже добрий, але мав одну особливість — говорив так тихо, що його майже ніхто не чув.Коли Зайчик щось питав, друзі завжди перепитували:— Що ти сказав, Зайчику? — нахилялася до нього Лисичка. — Кажи голосніше, я не чую! — кричав згори Ворон. — Ой, мені здається, що він зовсім не розмовляє, — шепотіли між собою Білочки. Зайчик тільки ховався за довгими вушками і думав: «Якби я говорив голосно, всі б мене сміяли…» Чому Зайчик говорив тихо?Раніше, коли він пробував бути гучнішим, його мама казала:— Зайчику, не кричи, це нечемно!І він навчився шепотіти.А коли під час гри він казав, що хоче інші правила, друзі сміялися:— Що? Ти щось сказав? Ми не чули!І він перестав говорити.Так він навчився: мовчати — безпечніше. Один важливий деньОдного разу друзі гралися біля річки. Було весело, аж раптом сильний вітер звалив велике дерево! Воно впало так, що перегородило стежку, і друзі опинилися у пастці.— Що робити?! — злякалася Лисичка. — Треба кликати на допомогу! — вигукнув Їжачок.Але хто покличе? Лисичка боялася людей, Білочки не вміли говорити голосно, а Їжачок заплутався у кущах.Залишився тільки Зайчик.Він глянув на друзів, потім — на лісову стежку, що вела до людей.Якщо він не закричить, ніхто їх не врятує.Якщо він не скаже голосно, вони залишаться тут назавжди.У нього було два варіанти: залишатися тихим і чекати… або спробувати щось змінити.Зайчик набрав повітря, відчув, як тремтять лапки, але міцно їх притиснув до землі.— ДОПОМОЖІТЬ! — вигукнув він так голосно, що навіть листя на деревах затремтіло.Ехо понесло його голос далеко-далеко.За кілька хвилин прибіг Лісник. Він швидко побачив ситуацію, розчистив стежку, і друзі змогли вибратися.— Оце так голос! — усміхнувся Лісник. — Я не знала, що ти можеш так! — здивувалася Лисичка.Зайчик теж здивувався. Він зрозумів, що його голос не слабкий. Його голос може рятувати.І з того дня, коли йому треба було щось сказати, він більше не шепотів.Він знав: коли говориш упевнено, тебе чують. І це добре.

Одного теплого дня дівчинка, на ім’я Аліса сиділа на галявині та слухала, як її сестра читає книгу. Але Алісі було нудно: в книжці не було жодних малюнків, жодних пригод! Раптом вона побачила Білого Кролика у жилеті, який біг повз і хвилювався:— Ой-ой-ой, я спізнююсь!Заінтригована, Аліса побігла за Кроликом і побачила, як він стрибає у велику нору. Не роздумуючи, вона також стрибнула за ним — і несподівано почала падати у глибоку прірву…Подорож через чарівні дверіПісля довгого польоту Аліса опинилася у дивній кімнаті з маленькими дверима. Поруч стояв стіл із пляшечкою, на якій було написано “Випий мене“. Аліса зробила ковток – і стала крихітною! Але двері все одно були зачинені, а ключ лежав високо на столі. Тоді вона знайшла тістечко з написом “З’їж мене“. З’ївши шматочок, Аліса виросла так сильно, що її голова ледь не пробила стелю! Але після нової порції чарівного зілля їй вдалося зменшитися та пройти у Країну Чудес.Зустрічі з дивними мешканцямиАліса йшла звивистою стежкою, коли раптом побачила на величезному грибі Гусінь. Вона була синього кольору і задумливо курила кальян, пускаючи кільця диму в повітря.— Хто ти така? — повільно запитала Гусінь, зиркнувши на Алісу маленькими очима.— Я… я Аліса. Але щось усе змінилося, і я вже не впевнена, хто я така, — зніяковіла дівчинка.— Тоді тобі слід розібратися в собі! — сказала Гусінь і поділилася секретом: якщо відкусити один край гриба, можна стати більшою, а якщо інший — меншою. Аліса подякувала і взяла шматочок, адже в цьому світі її зріст змінювався занадто часто.

Одного осіннього ранку маленький їжачок Хрумчик прокинувся від теплого промінчика сонця. Осінь вже постукала в лісові двері, а це означало, що час готувати запаси на зиму.— Треба знайти щось смачненьке! — подумав їжачок і почимчикував до лісової галявини.Раптом він побачив під великим яблуневим деревом кругле червоне яблуко.— Ой, яке гарне! І напевно дуже смачне! — зрадів Хрумчик.Та ось біда — яблуко було важким, і їжачкові було складно котити його до своєї нірки. Він спробував штовхати його носиком, але воно знову й знову відкочувалося.— Що ж робити? — замислився їжачок.Аж тут налетів вітерець, і яблуко покотилося прямо до нього. Їжачок нахилився, і раптом яблуко причепилося до його колючок!— Оце так диво! — засміявся їжачок. Весело крокуючи додому, він зустрів зайчика.— Ой, Хрумчику, ти не бачив чогось смачненького? Я так зголоднів! — сумно сказав зайчик.— Звісно! Ось, тримай шматочок яблучка! — і їжачок відкусив для друга скибочку.Трохи далі він зустрів білочку.— Ой, їжачку, а чим це ти так смачно пахнеш? — запитала вона.— Це моє яблучко! Хочеш скуштувати? — запропонував Хрумчик.— Дуже! — зраділа білочка, і їжачок поділився ще одним шматочком.Так, по дорозі додому, Хрумчик пригостив і мишеня, і пташку, але коли дістався нірки, на його колючках усе ще залишалося пів яблука!— От і чудово! — задоволено сказав їжачок і з насолодою з’їв свою частинку.Йому було приємно знати, що він не лише назбирав собі запаси, а й зробив друзів щасливими.

Жила-була в густому лісі маленька Лисичка на ім’я Ліна. Вона була руденька, спритна і дуже пишалася тим, що все на світі може зробити сама. “Мені ніхто не потрібен!” – казала вона, гордо махаючи пухнастим хвостом. Ліна сама знаходила собі їжу, сама копала нори, сама розв’язувала всі свої лисячі справи. Але одного дня з нею сталася пригода, яка відкрила їй очі на дещо важливе.Якось восени, коли ліс укрився золотим листям, Ліна вирішила назбирати ягід на зиму. Вона помітила густі кущі малини біля старого пня і подумала: “Я ж Лисичка, я все вмію! Зараз пролізу туди і наберу собі запасів!” Не сказавши нікому ні слова, вона пірнула в кущі. Спочатку все йшло добре: Ліна обережно просувалася між гілками, тягнулася до стиглих ягід, але раптом її хвіст заплутався у старій сітці, що хтось давно залишив у лісі. Ліна смикнулася, але сітка затягнулася ще міцніше, обплутавши її лапи.“Ой-ой-ой!” – застогнала Ліна, намагаючись вибратися. Але що більше вона борсалася, то тугіше сітка стискала її. Лисичка злякалася, але все ще не хотіла кликати на допомогу. “Я сама впораюся!” – бурмотіла вона, хоч уже відчувала, як лапки німіють від напруги.Тим часом повз кущі проходив Їжачок Колючий. Він почув тихе скиглення і зупинився. “Ліно, це ти там?” – гукнув він, зазираючи в малинник. “Ні-ні, це не я! Я все можу сама!” – відмахнулася Лисичка, хоч Їжачок уже побачив її в сітці. “Та бачу ж, що тобі важко. Давай допоможу!” – сказав Їжачок і почав обережно розплутувати сітку своїми маленькими лапками.Ліна хотіла заперечити, але від утоми тільки тихенько пискнула. Їжачок покликав ще й Зайчика Вуханя, який саме стрибав неподалік. Зайчик приніс гострий камінчик, щоб перерізати міцні нитки, а разом вони з Їжачком звільнили Ліну з пастки. Лисичка вибралася на траву, зніяковіла, але вдячна. “Дякую…” – пробурмотіла вона, опустивши очі.“Чому ти не покликала нас одразу?” – здивувався Зайчик. “Ми ж друзі, ми завжди раді допомогти!” Їжачок кивнув: “Так, Ліно, просити допомоги – це не соромно. Навіть я, хоч і колючий, інколи прошу Зайчика дістати мені воду зі струмка, коли сам не можу дійти.” Ліна задумалася. Вона зрозуміла, що її гордість заважала їй бачити, які хороші в неї друзі. “Ви праві, – сказала вона нарешті. – Я думала, що бути сильною означає все робити самій. Але тепер бачу, що сильніше – це коли ти не боїшся попросити підтримки.”Відтоді Ліна змінилася. Вона все ще була спритною і кмітливою, але вже не соромилася звертатися до друзів, коли щось не вдавалося. А одного разу, коли Зайчик застряг у вузькій норі, а Їжачок не міг дістати яблуко з-під важкого каменя, це Ліна прибігла на допомогу – і всі разом вони весело сміялися, радіючи, що мають одне одного. Мораль: Казка вчить, що просити допомоги – це не слабкість, а сила. Друзі завжди поруч, щоб підтримати, і разом легше подолати будь-які труднощі.-

Жила-була в маленькому селі дівчинка Марійка. Вона дуже любила весну — її теплі промені, спів пташок і перші квіти, які так гарно пахли. А ще Марійка обожнювала 8 березня, бо це був день, коли вона могла подарувати мамі букетик і сказати, як сильно її любить. Але цього року, у лютому, щось пішло не так.Настав кінець зими, а за вікном усе ще лежав сніг. Дерева стояли голі, пташки мовчали, і жоден пролісок не пробився крізь холодну землю. Марійка занепокоїлася: “Як же я привітаю маму без весни? Де квіти, де тепло?” Вона вирішила, що це не просто так, і вирушила на пошуки Весни.

Жила-була зайчиха-мати, і було в неї семеро зайченят. Шестеро були сіренькі, як і вона сама, а у сьомого одне вушко було чорне. Тож і звали його Чорне Вушко.Одного теплого сонячного дня вся зайчача родина вирушила на прогулянку. Гуляючи лісом, зайченята попросили маму дозволити їм побавитися на галявині. Зайчиха погодилася, і всі дружно побігли гратися. Чорне Вушко також весело стрибало, бігало та раділо разом із братами й сестрами. Але, захопившись грою, воно непомітно відбігло далеко від галявини. Озирнулося – нікого поруч! Чорне Вушко заблукало. Тим часом зайчиха покликала своїх діток додому, і, не помітивши відсутності одного, рушила з ними до нори.Самотнє зайченя блукало лісом, гукаючи сім’ю, та у відповідь чувся лише шелест листя. Коли сонце сховалося за горизонтом, Чорне Вушко знайшло порожню нору, залізло всередину й, згорнувшись клубочком, заснуло.Та серед ночі його розбудив дивний хрускіт у кущах. Сподіваючись, що це мама шукає його, зайченя висунуло носик із нори. Але замість рідних побачило два жовті вогники – це був вовк!— Щось тут зайчатиною пахне… — пробурмотів хижак, підходячи до нори.Чорне Вушко затремтіло, затаїло подих. Вовк намагався дістати його лапою, але нора була надто глибока. Покрутився, понюхав ще раз і, не знайшовши здобичі, подався геть.На ранок зайченя вибралося з укриття й знову вирушило на пошуки рідних. Довго воно блукало, аж раптом почуло знайомі голоси! Серце зайченяти застрибало від радості, і воно щосили вигукнуло:— Я повернувся!Мама-зайчиха кинулася до нього, міцно пригорнула й приголубила. Чорне Вушко попросило вибачення за свою неуважність, а братики й сестрички радісно підстрибували навколо. Всі разом вони повернулися додому, веселі та щасливі, а Чорне Вушко відтоді завжди трималося поруч із сім’єю.Мораль Не відходь далеко від рідних, будь уважним, і навіть у складних ситуаціях не здавайся – сім’я завжди тебе підтримає.

В одному великому селі жив маленький синій трактор Синьо. Він був дуже веселий і завжди був готовий допомогти своїм друзям. Як тільки сонце почало світити, Синьо з радістю заводив свій двигун і виїжджав на поле.“Брррууууум, бум!” — гудів трактор, коли його великі колеса котилися по землі. Але сьогодні йому не довелося працювати одному, адже всі друзі вже були готові допомогти!Першим зустрів його старий півень, що стояв на паркані і величаво розправив свої крила.“Ку-ка-рі-ку!” — закричав півень. Синьо одразу відповів:— Привіт, півнику! Ти будеш допомагати на полі?— “Ку-ка-рі-ку!“ — ще раз вигукнув півень і розвеселив усіх.Далі трактор поїхав до лугу, де паслася корова Рябка. Вона жувала траву і помахувала хвостом.“Муууу!” — дзвінко промурчала Рябка.— Привіт, Рябко! — сказав Синьо. — Ти готова допомогти?— “Муууу!” — відповіла корова і махнула головою. Далі Синьо поїхав до ставка, де каченята весело плавали. “Кря-кря!” — лунало з води.— Привіт, каченята! — вигукнув трактор. — Які ви веселі сьогодні!— “Кря-кря!” — відповіли каченята, плескаючи лапками.Після цього Синьо побачив на полі маленького зайця, який стрибав по траві. Він був дуже швидкий і веселий.— Привіт, зайчисько! — сказав трактор. — Як твій день?Зайчик швидко підстрибнув і радісно вигукнув: “Пі-пі!”— Дякую за допомогу, зайчисько! — посміхнувся Синьо.І ось, разом з усіма своїми друзями, Синьо почав працювати. Півень співав “Ку-ка-рі-ку!“, корова блаженно промовляла “Муууу!”, каченята весело “Кря-кря!”, а зайчисько стрибало і додавав своє “Пі-пі!”. А Синьо тим часом працював, гудючи “Брррууууум, бум!”.Цілий день вони працювали разом, допомагаючи один одному, і в кінці дня вся ферма була чистою та красивою.— “Муууу!” — сказала Рябка.— “Кря-кря!” — радісно відповіли каченята.— “Пі-пі!” — стрибнув зайчисько.А Синьо, задоволений, гудів у відповідь: “Брррууууум, бум!”І так вони всі разом святкували свою велику справу. І кожен знав, що працювати разом — це найкраще!