Казки про зайчика

Якось заєць гуляв у полі, коли раптом помітив комаху з великими крильцями. Спочатку він не зрозумів, хто це, а потім прошепотів:— Ой, та це ж метелик!Перелякавшись, зайчик хутко сховався за дерево, а метелик – у кущі. Заєць подумав, що метелик хотів його налякати, адже він сам був великим боягузом. Та й метелик не мав друзів – у лісі його часто ображали й уникали.Проте сміливішим виявився саме метелик. Вилетівши з кущів, він плавно підлетів до зайчика і сів йому на вухо. Заєць здивувався, але не злякався, а лише запитав:— Ти мене не боїшся?— Ні, – відповів метелик. Вони заговорили. Обоє поділилися своїми переживаннями та раптом зрозуміли, що мають багато спільного. Вони навіть не помітили, як швидко потоваришували.Відтоді сірий заєць і барвистий метелик стали нерозлучними друзями, які завжди підтримували й допомагали один одному. Мораль цієї казки полягає в тому, що іноді ми боїмося того, чого насправді не варто боятися. Кожен має свої переживання і труднощі, але, поділившись ними, можна знайти справжніх друзів, які підтримають. Казка також вчить, що важливо не судити інших за зовнішністю або першими враженнями, адже справжня дружба може виникнути навіть між найбільш різними істотами.

Давним-давно зайці мали зовсім інші хвости, ніж зараз. У першого зайця та його зайчихи хвости були довгі, гарні й пухнасті. Вони пишалися цим і вважали себе кращими за інших тварин, часто сміялися з них і придумували різні витівки. Але одного разу через одну з таких витівок вони втратили свої чудові хвости й залишилися з короткими, непривабливими обрубками. Ось як це сталося.Якось зайці гралися на березі річки й помітили на протилежному боці зелену галявину з ніжною травою. Вони захотіли потрапити туди й поласувати травою, але, як і в ті часи, зайці не вміли плавати. Що робити? Думали вони, поки не почули, як вода булькотить. Це була стара черепаха, яка вилазила на сонечко. Зайці радісно підбігли до неї і почали запитувати:— Тіточко черепахо, тіточко черепахо! Кажуть, у вас велика родина, правда це? — Правда, правда, — відповіла черепаха, киваючи головою. — Та наша заяча родина набагато більша, — з гордістю сказав заєць. — У нас братів більше! — Не вірю! Чому я завжди бачу тільки вас двох? — запитала черепаха. Вона мала рацію, адже в найдавніші часи існували тільки ці два зайці. — Наші брати вдома, — вигукнули зайці. — Ти їх не бачиш! Не віриш? Давай порахуємо родини! Почнемо з ваших дітей, а завтра підрахуємо наших братів. — Як будемо рахувати? — поцікавилася черепаха. — Скличте своїх дітей, хай вишикуються в річці, а ми будемо стрибати по них і рахувати: пара, два і так далі. — Добре, — погодилася черепаха.Вона покликала своїх дітей, вони вишикувалися в річці, лягли, витягнувши шиї, і стали поплавцями. Зайці почали стрибати по їхніх спинах і рахувати: — Пара, дві, три…Так вони стрибали до протилежного берега. Зраділі зайці підстрибнули й вигукнули: — Дурні, дурні, ми вас обдурили!Але вони рано раділи. Хоч вони й переправилися через річку, їхні хвости все ще тяглися ззаду. Черепахи, які були ближче до берега, чули їхні крики й схопили зайців за хвости. Вони почали запитувати, як саме їх обдурили. Зайці швидко втекли, але їхні хвости залишилися в зубах черепах. Так зайці втратили свої гарні хвости й стали мати лише короткі обрубки. Тому й досі кажуть: “Заячий хвіст ніколи не відросте”. Казка вчить тому, що не варто хвалитися своїми перевагами та витворяти жарти на рахунок інших. Іноді самовпевненість і жартування можуть привести до неприємних наслідків. Вона також наголошує на важливості чесності та поваги до інших, оскільки обдурювання і пихатість можуть призвести до втрат.

У густому зеленому лісі, де сонячні промені грали в хованки з листям, жило маленьке зайченя Зефір. Зефір був найцікавішим зайчиком у лісі, адже він завжди хотів знати, чому все влаштовано саме так. А найбільше його цікавила усмішка його Мами Зайчихи — така тепла, що від неї ставало затишно навіть у найхолодніший день.— Мамо, чому ти так гарно усміхаєшся? — запитав якось Зефір, стрибаючи навколо мами, яка готувала морквяний пиріг.Мама Зайчиха лише загадково усміхнулася і відповіла: — Це мій маленький секрет, Зефірчику. Але якщо ти дуже хочеш, можеш спробувати його розгадати.Зефір вирішив, що це буде його великою пригодою. «Я знайду секрет маминої усмішки!» — подумав він і вирушив у ліс.Перша спроба: Чарівний подарунокЗефір подумав, що мамина усмішка з’являється через щось особливе. Він побіг до галявини, де росли найяскравіші квіти. Там він зібрав букет із ромашок, кульбаб і дзвіночків. Повернувшись додому, він гордо простягнув квіти Мамі Зайчисі.— Ой, які чудові квіти! — сказала мама, усміхаючись. — Дякую, мій маленький.Але Зефір помітив, що ця усмішка була такою ж, як завжди. «Це не секрет!» — подумав він і вирішив шукати далі.Друга спроба: Смачний сюрпризНаступного дня Зефір побачив, як Мама Зайчиха радіє, коли всі їдять її пиріг. «Може, секрет у смачній їжі?» — подумав він. Зефір попросив подругу Білочку допомогти зібрати найсолодші ягоди в лісі. Разом вони приготували ягідний десерт і поставили його на стіл.Мама Зайчиха скуштувала десерт і знову усміхнулася: — Який смачний сюрприз, Зефірчику! Ти молодець!Та усмішка була такою ж теплою, але не новою. Зефір зітхнув: «Це теж не секрет!»Третя спроба: Допомога маміЗефір почав сумніватися, чи вдасться йому розгадати мамину таємницю. Але одного вечора він помітив, як мама втомлено прибирала в норі після дня турбот. «Може, мама усміхається, коли не так втомлюється?» —подумав Зефір. Він тихенько прибрав розкидані морквини, помив тарілки і навіть застелив свою постіль.Коли Мама Зайчиха побачила це, її очі засвітилися, а усмішка стала ще яскравішою. — Зефірчику, ти мені так допоміг! Дякую, мій хороший.Але Зефір усе ще не був певен, що знайшов секрет. Він сів поруч із мамою і задумався.Розгадка секретуТого вечора Мама Зайчиха покликала Зефіра посидіти разом на галявині під зоряним небом. Вони дивилися на зірки, розмовляли про все на світі, а потім Зефір міцно обійняв маму. І тут він побачив її усмішку — найтеплішу, найяскравішу, яку він коли-небудь бачив. — Мамо, я зрозумів! — вигукнув Зефір. — Твоя усмішка стає такою, коли я з тобою, коли ми разом, коли я допомагаю чи обіймаю тебе!Мама Зайчиха засміялася і пригорнула Зефіра. — Ти розгадав мій секрет, маленький. Моя усмішка — це любов до тебе. А коли ти поруч, допомагаєш чи просто обіймаєш, ця любов сяє ще яскравіше.Зефір радісно застрибав. Він зрозумів, що секрет маминої усмішки — це прості речі: обійми, допомога, спільний час і любов, якою вони діляться.Тієї ночі Зефір заснув із власною усмішкою, знаючи, що може зробити Маму Зайчиху щасливою щодня.Мораль казки: Найбільше щастя для мами — це любов і турбота її дітей, які виявляються у простих, але щирих вчинках.

Жила-була дівчинка Марійка, яка завжди щось губила: то улюблену ляльку, то один шкарпеток, то олівець із блискітками. “Куди ж вони діваються?” – дивувалася Марійка, заглядаючи під ліжко. Одного вечора, коли вона заснула, їй наснився дивний сон… чи, може, це був не зовсім сон?Марійка опинилася в чарівному лісі, де замість листя на деревах гойдалися загублені рукавички, а замість квітів росли кольорові ґудзики. Назустріч їй вистрибнув пухнастий кролик із краваткою, яка була трохи… криво зав’язана. – Вітаю в Країні Загублених Речей! – радісно гукнув кролик. – Я – Пан Вухань, охоронець усього, що люди втрачають. Хочеш побачити, куди поділися твої речі? Марійка кивнула, і Пан Вухань повів її стежкою, встеленою старими ключами й монетками.Спершу вони дісталися до Долини Іграшок. Там Марійчина лялька танцювала з плюшевим ведмедиком, якого хтось інший загубив. – Чому ти тут? – запитала Марійка. – Ти залишила мене під диваном, – зітхнула лялька. – Але тут весело, ми влаштовуємо вечірки! Марійка почервоніла. Вона пообіцяла бути уважнішою.Далі була Річка Шкарпеток, де одинокі шкарпетки плавали, наче рибки, шукаючи свою пару. Марійка впізнала свою синю шкарпетку із зірочками. – Я загубилася в пральній машині, – поскаржилася вона. – Але тут я стала капітаном шкарпеткового човна! Марійка засміялася, але вирішила перевіряти кишені перед пранням.Нарешті вони дійшли до Палацу Таємниць, де зберігалися найцінніші загублені речі. Там Марійка побачила свій олівець із блискітками. Він малював веселку на стіні разом з іншими олівцями. – Ми малюємо мрії тих, хто нас загубив, – сказав олівець. – Але я сумував за тобою, Марійка. Марійка обійняла олівець і відчула, як їй тепло на серці.Пан Вухань пояснив: – Усі загублені речі знаходять тут нове життя, але вони сумують за своїми господарями. Якщо ти будеш уважнішою, твої речі залишаться з тобою. А ще… іноді загублені речі допомагають знайти щось важливе – наприклад, нових друзів!Марійка прокинулася у своїй кімнаті. Під подушкою вона знайшла олівець із блискітками, а під ліжком – ляльку. Шкарпетку, щоправда, ще треба було пошукати. Але відтепер Марійка старалася класти речі на місце й навіть намалювала веселку, щоб подякувати Країні Загублених Речей. Мораль: Уважність і турбота про свої речі допомагають уникнути втрат, а пригоди вчать знаходити радість навіть у несподіваних ситуаціях.

Жив-був у лісі маленький зайчик Спритко. Він був дуже жвавий і любив стрибати по галявинах, але найбільше йому подобалося жити у своєму чарівному замку. Замок був затишний, із кольоровими віконцями, м’якими килимами та безліччю цікавих речей. Але Спритко був трохи неуважним, і це одного дня призвело до великої пригоди.Одного сонячного ранку Спритко вирішив погратися на подвір’ї. Він так поспішав назбирати ромашок, що залишив двері замку відчиненими навстіж. “Нічого страшного, я ж швидко повернуся!” — подумав зайчик і пострибав до лісу. Але щойно Спритко зник за деревами, у замок заскочив пустотливий Вітер. “Ху-у-у!” — загудів він, кружляючи по кімнатах. Вітер був не злий, але дуже бешкетний. Він розкидав усе, що бачив: ножиці впали з полиці на підлогу, баночка з ліками покотилася під стіл, а електричний дріт із зарядки для чарівної лампи заплутався в килимі. У замку запанував справжній хаос! Коли Спритко повернувся з оберемком ромашок, він аж застрибав від подиву. “Ой-ой-ой, що тут сталося?” — вигукнув він, дивлячись на безлад. Раптом із повітря з’явилася маленька іскриста фігурка — Чарівна Фея Безпеки. Вона мала золоті крильця й тримала в руках сяючий жезл.“Спритко, ти залишив двері відчиненими, і Вітер усе перевернув!” — сказала Фея лагідним голосом. “Але не хвилюйся, я допоможу тобі навести лад і навчу, як зробити твій замок безпечним.”Спритко зрадів і кивнув. “Гаразд, Феє, я готовий учитися!”Перший урок: Гострі предметиФея повела Спритка до ножиць, що лежали на підлозі. “Ножиці — це помічники, але вони можуть бути небезпечними, якщо з ними гратися. Завжди клади їх у шухляду й не бігай із ними!” Спритко обережно підняв ножиці за ручки й поклав їх у скриньку. “Так правильно?” — спитав він. Фея усміхнулася: “Молодець!”Другий урок: ЛікиДалі вони знайшли баночку з ліками під столом. “Ліки потрібні, коли ти хворий, але їх може давати тільки мама чи лікар. Ніколи не бери їх сам!” — пояснила Фея. Спритко акуратно поставив баночку на високу полицю, куди не міг дістати. “Тепер вони в безпеці!” — сказав він.Третій урок: ЕлектрикаНарешті Фея показала на заплутаний дріт. “Розетки й дроти — це чарівна сила, але вона може вкусити, якщо бути необережним. Ніколи не чіпай дроти й не грайся біля розеток!” Спритко обережно розплутав дріт і заховав його за шафу. “Готово!” — вигукнув він.Четвертий урок: Зачинені дверіФея поглянула на відчинені двері й сказала: “Якщо двері зачинені, пустотливий Вітер чи чужі гості не потраплять до твого замку. Завжди перевіряй, чи замкнені двері, коли виходиш!” Спритко побіг до дверей і клацнув замком. “Тепер мій замок безпечний!” — радісно вигукнув він.Коли весь безлад було прибрано, Фея Безпеки змахнула своїм жезлом, і в її руках з’явився блискучий Золотий Ключ Безпеки. “Ти був уважним і все запам’ятав, Спритко. Цей ключ — нагорода за твою старанність. Носи його з собою й пам’ятай про безпеку!” Спритко взяв ключ і пообіцяв: “Я завжди буду обережним, Феє! І двері більше не залишу відчиненими!” Фея всміхнулася, махнула крильцями й зникла, залишивши за собою золоті іскри.Відтоді Спритко став найобережнішим зайчиком у лісі. Його замок завжди був безпечним, а друзі приходили до нього вчитися правилам безпеки. І щоразу, коли Спритко тримав свій Золотий Ключ, він згадував пригоди з Феєю Безпеки й усміхався.

Жив собі Зайчик, який мріяв побачити веселку. “Вона така гарна, але де її знайти?” — думав він, стрибаючи галявиною. Вирішив Зайчик попросити допомоги у друзів.Спочатку він побіг до Синього Неба. “Небо, ти таке синє і високе, чи знаєш, де ховається веселка?” — запитав Зайчик. Небо усміхнулося: “Я дам тобі свій синій колір, але шукай далі!”Зайчик пострибав до Зеленого Лісу. “Лісе, ти такий зелений і густий, чи бачив веселку?” — запитав він. Ліс зашелестів: “Я подарую тобі свій зелений колір, але йди до поля!”На Жовтому Полі Зайчик побачив золоті колоски. “Поле, ти таке жовте і сонячне, чи знаєш, де веселка?” — запитав він. Поле засяяло: “Візьми мій жовтий колір, і ми разом знайдемо її!”Зайчик зібрав синій, зелений і жовтий кольори. Раптом із-за хмаринки виглянуло сонце, а з ним — Червона Квітка, Помаранчевий Метелик і Фіолетова та Блакитна Хмаринки. “Ми теж хочемо допомогти!” — сказали вони.Усі разом – червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий — з’єднали свої кольори. І в ту мить над галявиною засяяла чарівна веселка! “Яка краса!” — радісно вигукнув Зайчик. “Це тому, що ми разом!” — відповіли друзі. Відтоді Зайчик знав: кожен колір важливий, а разом вони створюють справжнє диво.

Одного затишного вечора матуся-зайчиха повернулася додому. А вдома на неї чекав маленький синочок. Він зрадів, коли побачив матусю, та міцно обійняв її. — Мамо, мамо, — заплигало зайченя — до мене в гості приходив Апчхи! — Будь здоровий, синку! — мовила зайчиха — То хто, ти кажеш, приходив до тебе в гості? — Апчхи! — повторило зайченя. — Ти що, захворів? Чи алергія? — занепокоїлась матуся, піднявши свої вуха. — Та ні, — відмахнувся вухань — я не пчихаю. Принаймні зараз. — Щось я заплуталася. То хто до тебе в гості приходив? — Апчхи! Матуся почухала себе за вухом, а потім: — А-а-а, тепер зрозуміла. Ну, ти хоча б чаєм гостю пригостив? — Ні. Він сказав лише «Апчхи!» і більше не приходив. — посміхнувся зайчик.

Одного разу Заєць насміхався з Черепахи, бо та була така повільна.— Ти взагалі кудись доходиш? — спитав він з глузливою посмішкою.— Так, — відповіла Черепаха, — і доходжу швидше, ніж ти думаєш. Давай побігаємо наввипередки — я тобі це доведу.Зайцеві було смішно з самої думки змагатися в бігу з Черепахою, але заради розваги він погодився. Лисиця, яка зголосилася бути суддею, розмітила дистанцію і дала старт.Заєць швидко зник з поля зору, і, щоб змусити Черепаху ще сильніше відчути, наскільки смішно змагатися з ним, ліг собі обіч дороги та задрімав, поки Черепаха його наздожене. А Черепаха тим часом повільно, але впевнено рухалася вперед. Зрештою вона пройшла повз місце, де спав Заєць. Але Заєць мирно спав далі; і коли нарешті прокинувся, Черепаха вже була майже біля фінішу. Заєць кинувся бігти щодуху, але не встиг її наздогнати.Перемога дістається не завжди найшвидшому.

У лісі настала весна. Дерева випустили перші листочки, з-під землі виглянули квіти, а повітря наповнилось запахом тепла і життя. З нори старого зайця лунали веселий гамір і сміх — у наймолодшого зайченяти був день народження!Цього дня батьки дозволили йому вперше піти самому далеко в ліс. Та було одне «але»: усі знали його як Боягуза — він боявся всього на світі і рідко коли висовував носа з нори.— Я піду в ліс… наступного року, — виправдовувався він щороку.Та цього разу щось у ньому змінилося. Він вирішив: досить боятися! Підійшов до старших братів:— Ходімо разом до великого болота!Та брати лише засміялися:— Та ти ж Боягуз! Ти й з нори лячно виходиш, а не те що через болото йти!Тоді зайченя запалало рішучістю:— Я сам піду. І перейду те велике болото, куди жоден з вас не насмілився ступити!Він рушив у подорож. Кожен шелест, кожне тріщання гілки змушувало його здригатися і ховатися за найближче дерево. Але він ішов далі. Нарешті зайчик дістався великого болота, про яке колись розповідав дідусь. Почало сутеніти. Ліс потемнів, завили сови. Було моторошно. Але зайчик заснув, сховавшись під кущиком.Вранці він зібрався з силами й ступив на болото. Раптом почув голос:— Стій!Перед ним стояв сірий вовк — облізлий, із довгим хвостом і хитрими очима.— Ти куди це, вухатий, зібрався?— Я… я хочу перейти на той бік болота, — відповів тремтячим голосом зайчик.— О, я допоможу, — підступно всміхнувся вовк.Зайчик погодився, бо ще ніколи не бачив вовка і не знав, наскільки той небезпечний. Вони йшли мовчки. Та чим ближче було до кінця болота, тим виразніше було чути чиїсь голоси.— Що це за звуки? — спитав зайчик.— Та це… вітер свище, — пробурмотів вовк.Аж ось вони зайшли у темну вовчу нору, де сиділа ціла зграя. Вовки схопили зайчика і кинули його до глибокої ями. Там уже сиділи ще два нещасних зайці.Але Боягуз не розгубився. Він подумав-подумав і каже:— Ставаймо один на одного. Хтось мусить вистрибнути!Він зібрав силу — стриб! — і вибрався з ями. Потім витягнув своїх друзів. Разом вони втекли з лігва і добігли до безпечного лісу.З того дня зайчик перестав бути Боягузом. Більше він нічого не боявся. І вже ніхто ніколи з нього не сміявся.