Казки про зайчика

ДЗЕНЬ!ДЗЕНЬ — ДЗЕНЬ!ДЗЕНЬ — ДЗЕНЬ — ДЗЕЕЕЕЕ — ЕЕЕЕ — НЬ!— Хто-небудь, вимкніть цей будильник. Нічого без причини так рано мене будити.На жаль, пристрій ніхто не вимкнув і він продовжував дзеленчати. Тому, хом’як, протягнув лапку та вимкнув гучний прилад. Цей ручний годинник йому дістався від батька, який той колись знайшов його неподалік від своєї клітки. Знайшов і затягнув до клітки. Затягнув та сховав під ліжечком. А сховав для того, щоб ніхто інший не знайшов. Ніхто, окрім його сина, який зайняв клітку свого батька. З того часу, хом’як частенько користувався годинником. Та не для того, щоб рано прокидатися, а для того, щоб послухати цікавий дзенькіт який звучить, коли грає будильник. Та цього ранку він спрацював за призначенням.— Якщо він дзеленчить, то значить хтось виставив таку годину для підйому. — пробуркотів хом’як — А це означає, що повинна бути причина! Але яка? Не пам’ятаю!Агрибос (так, до речі, звали хом’яка), не поспішав підвестися з ліжка. Врешті решт, якщо він згадає причину, переосмислить її та визнає, що вона не така вже й важлива, то можна буде продовжити сон.— Зазвичай, — почав розмислювати гризун — я так рано не прокидаюся. Зазвичай, так рано прокидаються ті, кому потрібно щось робити. Чи кудись піти. Чи звідкілясь прийти. А мені, нікуди не потрібно йти, та й робити нічого. Тому, мабуть, хибна тривога.Хом’як вкрився ковдрою та заплющив очі. А потім, все ж таки одне око розплющив. Одне, лише тому, що поки що ідея, яка спала на думку, не настільки грандіозна, щоб розплющити обидва ока. Тієї миті він пригадав, що колись давно, йому довелося прокидатися дуже рано. А все тому, що того дня було якесь свято.Агрибос розплющив інше око. Ні, не тому, що ідея виявилася аж занадто грандіозною. Просто лежати з одним розплющеним оком не так вже й зручно. — Якби сьогодні було якесь свято, то зараз би усі гомоніли та веселилися. А так, як довкола тиша, то значить і свята ніякого немає. Тож, ця версія також хибна!Хом’як знову заплющив очі й так солодко зівнув, що аж майже заснув. Як раптом:— Стривай, так сьогодні ж День Народження!Хом’як нібито щось пригадав, але ще не до кінця усвідомив, що означає те згадане. Тому, він підвівся з ліжка й навіть трохи заметушився, а потім:— А чий сьогодні День Народження?Це питання виявилося для нього набагато складнішим.— Якщо сьогодні чийсь День Народження, а я не можу пригадати чий, то виходить, що День Народження у мене. Це ж логічно! Та й інші варіанти відсутні. Тому, сьогодні моє свято. І буде багато гостей. І буде багато солодощів. І буде тортик. А я люблю тортик. А ще… а ще будуть подарунки.Погляд хом’яка застиг на невеличкій квадратній коробочці яка була прикрашена червоною стрічкою.— О, хтось раніше за мене прокинувся й привітав мене поки я спав! — радісно вигукнув хом’як.Та потім він здивувався, бо ж побачив напис на коробці «Від Агрика».— Я ж не міг сам собі приготувати подарунок? Чи міг? — Агрибос заснув. Точніше він замислився, але це виглядало так, як ніби він заснув. — А чому б й не зробити собі приємне та не приготувати самому собі подарунок?Хом’як хотів відкрити його, але в ту ж мить відразу засумнівався. Щось бентежило його. Чи то совість, чи то щось інше.— Ні, не міг я так вчинити! А чому не міг? А тому, що так ніхто не робить. Але ж я не ніхто, тому чом би й ні? Хоча, ні-ні-ні, подарунки готують для когось, а не для себе. Це ж очевидно!Гризун засмутився. Він поклав коробочку на стіл, що стояв неподалік від ліжка й ледве не заплакав.— Якщо подарунок від мене, то це значить, що він не для мене. Якщо він не для мене, то це значить, що й День Народження не у мене. Це ж і тортику не буде, і подарунків. Точніше будуть, але не мені.Агрибос повернувся у ліжко.— Хіба ж це свято, якщо це не твій День Народження!?Він заплющив очі та продовжив розмірковувати.— Такі складні задачі може вирішувати лише Сафолина, а вона… а вона, мабуть, ще спить. А це означає, що потрібно її будити, бо я і сам не засну, якщо не дізнаюся, чий сьогодні День Народження.Агрибос радісно підвівся з ліжка й оглянув оком кімнату. Не ту кімнату, що розташована в його клітці, а кімнату, в якій розташована його клітка.«Сафоля ймовірно спить, — подумав хом’як — а от ибака Айк сто відсотків вже десь причаївся.»Ибака Айк дуже злився на хом’яка, бо той колись давно загубив його улюбленого, маленького, гумового м’ячика. Той м’ячик дістався йому від Єгора. Точніше, від якоїсь іграшки хлопчика. Відтоді, Агрик у чорному списку собаки. І тепер, через це, Агрибос кожної ночі страждає від своєї витівки, бо ж Айк не дозволяє йому виходити із клітки.До речі, про Спайка. Це його справжнє ім’я. Точніше, так його колись називали. Зараз, усе набагато простіше, лише ибака Айк. Менше літер, легше язику. Принаймні, так вважав маленький Єгор. Він правильно вимовляти слова ще не навчився, тому усі домашні улюбленці й отримали ось такі дивні імена. Наприклад, Агрибос це Абрикос, Сафоля це Квасоля. А от ибака Айк це звісно ж собака Спайк.Сам собака домашнім улюбленцям не ворог. Але коли вони бешкетують чи блукають вночі по будинку, то Спайк починає голосно дзявкотіти, через що приходять господарі та відправляють тварин до своїх кліток.На щастя, Спайка в кімнаті не було. Але хом’як цього ще не знав. Тому, як завжди, він мав діяти обережно. Клітка його подруги Сафолини, знаходилася в протилежному кутку кімнати, за шафою. Тому, хом’як, точно ніколи не знав, в клітці вона, чи ні. Особливо вночі, коли кімнату освітлював лише нічник та місячне сяйво. Та це не заважало Агрибосу в цій темряві не загубити подругу, адже задля того, щоб не розминутися, вони домовились ходити один до одного завжди одним і тим самим шляхом.Раптом, Агрик знову заснув. Точніше замислився, але це знову виглядало так, як ніби він заснув. Його осяяла думка: «А що, якщо День Народження у Сафолини?». Тому, він вирішив взяти подарунок разом з собою, щоб принагідно привітати її та не осоромитися.А в цей час… хоча ні, мабуть, таки на годину раніше… а можливо й на дві… а ще точніше з самого вечора та й до цієї миті, тобто усю ніч, Сафолина (яка до речі, була карликовим кроликом) очей не зімкнула. Бо ж була в неї важлива місія. Точніше, важлива місія була у її товариша, якому, на жаль, в жодному разі не можна було довіряти важливих місій. Тому, Сафоля, для підстрахування, вирішила не лягати спати, щоби не проґавити та не забути про «День Н.».Цей загадковий напис, який вона написала на клаптику паперу ще увечері, мав нагадати їй про щось важливе. Але, на превеликий жаль, все сталося навпаки. Тому, десь в той час, коли Агрибос збирався прийти до неї, вона вже довго і нудно розмірковувала, що означає напис «День Н.». — Можливо це «Новий День»! — почесала вона лапкою за вухом — Тоді правильно було б написати «Новий Д». А оскільки я написала зовсім не так, значить так, як я написала не означає те, про що я подумала. Тоді, можливо, «День-Ніч»!Сафолина знову почесала лапкою за вухом. Але то вже була зовсім інша лапка та зовсім інше вухо.— Н-і-і-і-і, це я з ночі до ранку сиджу й дивлюся на цей напис, тож мало б бути «Ніч-День». Та й до чого тут ці дні та ночі? В мене є важлива справа. Та така важлива, що її я могла доручити тому, хто сто відсотків не вміє виконувати важливі справи. От тільки моє безсоння зіграло проти мене і тепер мені потрібно згадати, що ж це за справа така.Сафоля була у розпачі. А коли вона у розпачі, то це означає, що її товариш Агрибос щось зробив неправильно!— Ну звісно ж, — радісно вигукнула кролиця — лише Агрик може втягнути мене в таку не зрозумілу ситуацію. А це означає, що він повинен знати про «День Н.»!Кролиця обережно відчинила дверцята своєї клітки та рушила до Агрибоса. І вже десь на півдорозі, неподалік від кімнати господарів, вона зустріла хом’яка.— Доброго ранку, Сафочко! — радісно мовив він тримаючи подарунок за спиною.— Ранок це для тих, хто вже прокинувся! А для тих, хто ще не лягав, це лише затяжний вечір. Та враховуючи те, що я дуже і дуже вихована, то доброго ранку й тобі, Агрику!— Сафо, а Сафочко, а ти часом нічого не хочеш мені сказати? Або ж хоча б трішки натякнути, бо мені здається, що я про щось забув! Ну, не те щоб все-все забув, а от зовсім трішечки. — хом’як лишив подарунок на підлозі й поклав лапку на лапку, а потім злегка їх роз’єднав, повторивши — Ну, зовсім і зовсім трішечки забув.— Чому ж це не хочу, звісно ж хочу. Та навіть не хочу, а прямо дуже і дуже хочу. Але не сказати, а запитати.В ту мить Сафолина притихла. Бо ж її погляд застиг на цікавій коробці й вона раптово забула про «День Н».— А що то в тебе таке? — поцікавилася кролиця вказавши лапкою на коробочку.Хом’як трішечки зніяковів. Він зівнув злегка, а після нього, як то буває в житті, зівнула й Сафоля, а потім мовив:— Розумієш, — діватися Агрику було нікуди, бо ж подруга помітила подарунок, тому довелося імпровізувати — це від мене для когось подарунок! А як ти гадаєш, для кого він?Хом’як сподівався, що якщо День Народження у його подруги, то вона вигукне «Для мене!» і таким чином він її привітає та не осоромиться, що нібито забув про свято. А якщо День Народження не у неї, то вона підкаже, в кого саме.Та після слів хом’яка Сафолина впала в прірву. Точніше, вона замислилась, але вираз її обличчя виглядав так, як ніби вона провалилася до глибокої прірви й повільно летіла, тобто падала.— То «День Н.» та твій подарунок якось взаємопов’язані! — загадково мовила кролиця.— Ну звісно, «День Н.» це ж День Народження! — пояснив хом’як.— Точно. І як я раніше про це не здогадалася. А я ж пам’ятала, пам’ятала і забулася.— Так, День Народження. От тільки в кого? Можливо в тебе?Агрибос знову промовив з натяком. Бо ж якщо Сафоля чогось не пам’ятала, то це не означало, що те про що вона забула, не може відбутися саме з нею. — Згадала! — радісно вигукнула кролиця — Ти ж мав раніше прокинутися, щоб мене розбудити, щоби ми разом привітали… а я ж і спати не лягала, бо знала, що щось піде не за планом… а я ж й на папері написала «День Н.», щоб і самій не забути про народження…— Народження кого? — з нетерпінням поцікавився хом’як.Та Сафолина не змогла відповісти, бо ж усю ніч не спала і тому миттєво заснула.І поки Агрибос намагався розбудити подругу, у сусідній кімнаті прокинувся сірий папуга Го. Точніше, він ще спав, але інтуїтивно вигукнув своє найулюбленіше слово «Г-о-о-о-л!». А вже після того, як голосно закричав то прокинувся. Мабуть, таки злякався якогось крику.— Де я, де я? — поцікавився Го — А, точно-точно, в себе вдома-дома, у своїй клітці-клітці, на своєму ліжку-ліжку. А хто ж забив гол хто?Папуга замислився, а потім зрозумів, що все то йому наснилося. Тому ліг далі спати. Але не заснув. Бо ж постійно виляло в думках надокучливе, але в ту ж мить неперевершене слово «гол».— Таке не може-може просто так наснитися! — затвердив він — Мабуть, хтось десь грає-грає у футбол, а я в цей час пропускаю цю гру пропускаю. Потрібно знайти того хто грає-грає та хоча б рахунок дізнатися, бо ж точно не засну-засну!Го був шанувальником футболу. Він часто разом із господарем переглядав різні матчі по телевізору. Тому, з цікавості, він пішов на звук, бо ж можливо десь хтось і дійсно грав у футбол. Тихо пішов. Щоби ніхто не почув. Та так, як ходить Го, не ходить ніхто. І як би він не намагався це робити тихо, все одно всі чують його кроки, а точніше тяп-тяп-тяп-тяп-тяп. Тому, після декількох своїх “тихих” кроків, Го, вирішив попрацювати крилами.І от, десь посеред темної кімнати, Агрибос вмовляє Сафолину прокинутися.— В останнє попереджаю, якщо ти зараз не прокинешся, то я вкушу тебе за ліве вухо. І я не жартую. Ти ж знаєш, я не вмію жартувати. На рахунок три. Сафо, попереджаю, готуйся, один, два… Сафо, ти чуєш мене? Кажу, що вкушу на рахунок п’ять. Починаю відлік: один, два, три, чотири… Сафо…Хом’як відкрив рота, але вкусити не наважився.— От поки ти спиш, хтось втрачає хвилини свого свята. І подарунки. Особливо мій. Цікаво, а що я приготував?Поки ніхто не бачить, а точніше поки не бачить Сафолина, Агрибос вирішив відкрити коробочку, щоб поглянути, що ж то за подарунок. Та в цю мить кролиця розплющила очі й мовила:— Я все згадала! Сьогодні ж День Народження Айка!— Ти все пригадала ще декілька хвилин тому. А потім заснула. — сердито промовив хом’як.Та Сафолина вже ніби й не чула слів товариша. Її погляд загострився на розв’язаному бантику та майже відкритій коробочці.— Ти що, хотів відкрити подарунок? І тобі не соромно? — обурилася кролиця.— Ти все неправильно зрозуміла. Просто бантик розв’язався, а я хотів його зав’язати.Сафо звісно ж не повірила Агрику тому й вирішила забрати коробочку з лапок хом’яка, та той чомусь міцно її тримав. Кролиці навіть довелося смикнути коробочку, щоб забрати. Та Агрик все одно не відпускав. Тоді зайчиха смикнула ще сильніше і квадратна коробка вилетіла з лап хом’яка та влучила прямісінько у папугу Го який в той час лише встиг вигукнути “ШТАНГА”.Папуга впав на підлогу. Поряд впала і квадратна коробочка яка від удару розкрилася. Ох і здивувалася Сафоля коли зрозуміла що коробочка була порожня. Та ще більше здивувався хом’як.— Не зрозумів! — стривожено мовив він — Я хоч і не пам’ятаю, що то був за подарунок, але я впевнений на сто відсотків, що він там був!Агрибос був збентежений, адже зовсім не розумів куди подівся подарунок. А подарунок зник. Точніше, його поцупили. Що було далі – читайте продовження цієї пригоди тут!

Десь за годину до того, як задзвонив будильник в Агрибоса, мармозетка, на ім’я Тахталь та цукрова сумчаста летяга Ибут, як завжди вирішили підживитися. Бо ж вони люблять попоїсти. Багато попоїсти. Особливо вночі, коли всі сплять. А от порожній шлунок не спить. Тож, Тахталь хотів чогось смачненького, а Ибут просто йшов слідом. Він завжди ходить слідом. Бо ж вони є найкращими друзями. Друзями які ніколи не сварилися. Хоча ні, все ж таки було в них одне невеличке непорозуміння. А все через те, що Ибут з’їв банан Тахталя. Принаймні так вважав сам Тахталь. Ибут, звісно ж, всьому заперечував, але той і слухати не хотів. Мовляв, що якби він з’їв його улюблені ласощі, то також не зізнався. Ознайомтеся з попереднім розділом за посиланням. Отже, Ибут йшов за Тахталем, а Тахталь йшов за чимось смачненьким.— Тільки не до тарілки Айка, а то знову усіх побудемо. — попереджав товариша Ибут. Та всупереч усім словам, дійшов Тахталь до тарілки собачки та й смачно поїдав її недоїдену вечерю. А Ибут з усіх сил намагався хоч якось йому завадити. Бо це ж дуже небезпечно. Але, на превеликий жаль, усе було марно. Бо ж голодного Тахталя, як і голодну свиню, від корита е-е, не відтягнеш.— От ти з’їдаєш усю їжу Айка, а він потім на нас сердиться! — мовляв Ибут заглядаючи в тарілку собачки.— То якщо після нього щось лишається в тарілці, то значить він не голодний. Я от, наприклад, якби наївся, то також лишив залишки їжі комусь іншому. Та й взагалі, Айку зараз зовсім не до нас.— Це ж чому? — поцікавився Ибут.— Тю, ти що, забув? У нього ж сьогодні День Народження! Він, мабуть, відсипається перед насиченим днем.— Так, про День Народження забув! — тяжко видихнув Ибут — А ми без подарунка. А значить і тортика не отримаємо! Сафоля отримає тортик, Го отримає тортик, Агрибос отримає тортик, а ми ні!— А Агрику за що? — поцікавився Тахталь.— За подарунок! — пояснив Ибут.В ту мить Тахталь припинив трапезу. Склалося таке враження, що він щось замислив. І по його очах можна було побачити, що замислив щось погане.— Не впевнений чи знав ти, а я от точно знав, лахматому тортика не можна.Тахталь, інколи, Агрибоса називав «лахматим». А ще кучерявим, волохатим, мохнатим та зрідка рудим!— В нього ж алергія. — продовжив Тахталь — І він завжди про це забуває. Тому, якщо ми поцупимо його подарунок і привітаємо ним Айка, то лахматому це буде тільки на користь.Ибут підозріло поглянув на товариша.— Не знаю, що ти там замислив, але краще переосмислити та прийняти правильне рішення.— Не бійся, мої рішення завжди правильні! Ходімо.Ибут поглянув на блискучу мисочку собачки, яка блищала як роса на сонці й надув свої маленькі щічки.— Знов нічого не залишив! — він почесав свого животика й пішов слідом за товаришем продовжуючи розмову — А довго я ще смакуватиму порожньою тарілкою?— Мій банан багато для мене значив. Тому, навіть не починай.— Та не їв я твого банана. — обурився Ибут.Та на жаль, Тахталь проігнорував слова товариша. Адже кому потрібні слова, коли мова йде про тортик?І от, поки Агрибос міцно спав, ці двоє вирішили проникнути до його клітки та скоїти страшний злочин. Точніше Тахталь вирішив, а Ибут погодився.— Ти стій на варті, а я піду за подарунком.Тахталь потер лапки й зажмурив очі. Так би мовити, налаштовувався на серйозну справу.— А може навпаки? — запропонував Ибут.— Ну добре. Я піду за подарунком, а ти стій на варті.Ибут замислився притуливши лапку до підборіддя. Він не зовсім зрозумів, що саме змінилося в словах товариша, але якісь зміни він почув. Тому й погодився. Тож, подався Тахталь за подарунком, а Ибут лишився чатувати.— І чому мені завжди доручають найскладніші завдання? А якщо мене хтось помітить? Хто дивитиметься за тим, щоб мене ніхто не помітив?Промовив Ибут обійнявши лапками самого себе. Йому було дуже лячно.— Це ж якщо мене помітять, то сваритимуть. А якщо сваритимуть, то я буду плакати. А я ж не люблю коли мене сварять. Ніхто цього не любить.Він скрутився в клубочок й ледве не розплакався. Його очі наповнилися краплинами сліз, а вушка скрутилися в трубочку немов пожовкле осіннє листя.— Потрібно сховатися так, щоб мене ніхто не помітив.Ибут злегка покотився ліворуч.— Ой як страшно стало. А головне, ще нічого не трапилося.Йому було дуже страшно, тому він вирішив заплющити очі.— Хто вимкнув світло? — раптово вигукнув Ибут — А, це ж я очі заплющив. А так темно було, що навіть ще страшніше стало.Ибут обережно підвівся.— Ой, здається я вступив у якусь невеличку калюжу з дуже знайомим запахом. Добре, що то не я її залишив. Чи все ж таки може і я!?Ибут почав винюхувати незнайому речовину.— Мабуть, таки то був я! Але «я» не тоді, коли підвівся, а «я» тоді, коли заплющив очі.Ибут знову скрутився в клубочок та покотився праворуч. Але так, як до цього він злегка розвернувся поки винюхував калюжку, то це праворуч стало попереднім ліворуч.— Цікаво, як там Тахталь? Чи довго йому ще? Цікаво, а що він робить? Може піти позаглядати? Чи краще сидіти на місці?Він знову присів тяжко зівнувши.— Ех, так багато запитань, що аж в думках запаморочилося.В цю мить задзвонив будильник Агрибоса. Ибут аж підскочив від неочікуваного звуку. Його погляд зосередився на Тахталю який із маленьким м’ячиком вискочив з клітки хом’яка. Вискочив і подався у невідомому напрямку. А точніше до кімнати господарів. «А як же я?» — подумав Ибут. Подумав та й побіг слідом.І поки Агрибос думав про свято та подарунок, поки ходив до Сафолини та намагався її розбудити, Ибут та Тахталь думали як їм непомітно залишити кімнату господарів. Адже незабаром вони також прокинуться і тоді буде дуже багато запитань.— І чому ти зайшов саме до цієї кімнати? — схвильовано прошепотів Ибут — Та ще й з м’ячиком Айка?— Тобто, м’ячиком Айка? — здивувався Тахталь.— Тю, ти що не знав? Це ж улюблений, викрадений Агрибосом, давно загублений м’ячик Айка.Ибут виглядав дуже стривожено. Здавалося, що в такій поганій ситуації він ще ніколи не був.— Он воно як! Добре що я помітив напис на коробочці й вирішив викрасти лише подарунок. Бачиш який я молодець!— Молодець? Ти хоч уявляєш що з нами тепер буде? Айк подумає, що це ми його поцупили. А тепер здогадайся, що він з нами зробить, коли вирішить, що м’ячик був увесь час у нас? Не бачити нам нічних прогулянок та смачної їжі.Ибут сказав саме «смачної їжі» тому, що вночі, їжа, чомусь набагато смачніша аніж вдень. І так вважав не лише Ибут. Так вважали усі маленькі мешканці будинку.— Тю, та не хвилюйся ти так. Якби ми викрали коробочку, то тоді було б набагато гірше. А так, в нас є шанс все виправити. Зараз непомітно повернемо подарунок і все буде добре. — підбадьорив товариша Тахталь.— Аби ж це так легко було зробити як сказати.— Так, зробити буде не просто. Але реально. І я, здається, придумав як. Ти залізай в господарів капець й сиди тихо. А коли тебе впіймають, то вигукнеш «Сюрприз». А до того часу, щоб ні звуку!— В якому сенсі упіймають? — не зовсім зрозумів Ибут.— Мовчи сказав! Залізай та сиди тихо! Ибут заліз в капець й лапками прикрив рота, щоб випадково нічого не мовити. Потім зажмурив очі й тими ж самими лапками затулив вуха. Щоб раптово нічого страшного не почути та не побачити. Та від того що він нічого не чує та не бачить, йому стало дуже страшно. Тому Ибут розплющив очі й знову притулив лапки до рота.Тахталь підтягнув капець до дверей й через щілину спостерігав за збентеженими побратимами які щось з’ясовували.— Ні, Агрику, це погана ідея! — зауважила Сафоля.— А мені здається навіть дуже чудова. Коробочка для подарунка також подарунок. — заперечив їй хом’як.— Агрику, порожня коробочка це не подарунок. Там повинно щось бути в середині.— І що, наприклад?— Наприклад-приклад, моя пір’їна! — втрутився у їхню суперечку папуго Го — Здається, від удару я втратив якийсь шмат пір’я втратив. Тому можна покласти навіть декілька пір’їн. Це буде схоже на букет квітів. Тільки замість квітів пір’я!— Ні, пір’я не годиться! — мовила кролиця. — Ні, не годиться! — підтримав її Агрик.— Ну то візьміть он того капця-капця! — запропонував Го — Айк обожнює господаря капці.— Капці це чудово! — вигукнув Агрик.— Ніяких капців ми не даруватимемо. — знову заперечила Сафолина — До того ж за цей капець господар сварить Айка. І взагалі, звідки він тут взявся? Декілька хвилин тому його тут не було!А поки товариші сперечалися, Тахталь тихесенько витягнув капця з кімнати господарів й лишив його неподалік від них. А сам десь причаївся чекаючи слушної миті.Папуга намагався зібрати пір’я докупи щоб зрозуміти яка пір’їна з якої частини тіла відлетіла. Сафолина обережно винюхувала капець. Їй здалося, що щось з тим капцем не так. Хом’як лишив порожню коробочку на підлозі й підійшов до Сафолі. Як раптом, щось тихесенько дзявкнуло у сусідній кімнаті.— Айк прокинувся! — мовила кролиця.— Імпровізуємо! — прошепотів Агрибос й поглянув в бік маленької квадратної коробочки біля якої з посмішкою на обличчі стояв Тахталь. Той взяв коробочку в лапки й мовив:— Тримай. І пам’ятай, не можна губити подарунки.На радощах й з веселим настроєм до кімнати зайшов ибака Айк. І не просто зайшов, як заходять зовсім звичайні собаки у зовсім звичайний день. А зайшов так, як ніби король. Повільно, з високо піднятою головою і з повними очима щастя. Його погляд зосередився на капцю, через який його дуже часто сварили господарі.— Невже це мені?Вигукнув Айк й швиденько підбіг до нього. Він охоче почав обнюхувати його, як раптом з того капця визирнув Ибут та весело вигукнув «Сюрприз». Собака навіть трохи злякався. А через те, що злякався собака, злякався й сам Ибут. Він обережно витер лапками свої налякані оченята й грімко чхнув:— О, а в мене є повітряна кулька. — зрадів Ибут — А, ні, це лише бульбашка з носа! — Оце так сюрприз! — задзявкотів собака.— Так, Айку, це тобі капець від мене та Ибута. Поцупили у господарів поки ті спали. — Тахталь обережно обійняв іменинника й відійшов убік, як ніби приготувався втікати. Мабуть, таки хвилювався, що щось піде не за планом.— Ой, дякую вам друзі. Це ж мій улюблений капець лівої ноги господаря. І пахне так смачно, як ніби в ньому хтось дуже когось злякався.— Та хто його зна, чим пахнуть господарів капці!? — засміявся Тахталь.Собака лопав від радощів. Його переповнювали емоції.— А це від мене-мене! — мовив папуга Го вручивши Айку букет пір’я. — Це як квіти-квіти… тільки пір’я-пір’я.— Ой, дякую. Як приємно. А який приємний в них аромат. — мовив Айк принюхавшись до букета.Та раптом, його погляд зосередився на квадратній коробочці яку тримав Агрибос.— А це від Агрика! — невпевнено мовила Сафолина — Коробочка для подарунку.Хом’як повільно віддав подарунок й трохи закляк. Чи то чогось боявся, чи то когось в чомусь підозрював.— І що там? — запитав Айк — Від тебе, Агрику, можна очікувати що завгодно! А я, ще одного переляку не витримаю.Собака згадав, як хом’як підстриг йому вуса. То звісно ж було випадково, але Айк тоді дуже злякався. Він обережно відкрив коробочку і…— М’ячик! Мій улюблений гумовий м’ячик. Ти поцупив його, щоб потім подарувати мені?Хом’як трохи почервонів. Йому, навіть на мить здалося, що все найгірше вже позаду.— Та ні. То я колись, щоб відвернути увагу Тахталя від банана, жбурнув м’яча. М’яч впав на підлогу й кудись закотився. Тахталь побіг на звук, а я банана схопив і втік. А про м’яч зовсім забув. А Сафочка випадково знайшла його. Тож, з Днем Народження, друже!Від почутого, що Тахталь, що Ибут чомусь хотіли сказати хом’яку якісь не дуже добрі слова. Але в ту мить задзвонив будильник господарів і домашні улюбленці розбіглися по своїх клітках.Агрибос, звісно ж, усвідомив, що вчинив недобре. І справа була навіть не в тому банані. Справа була у тім, що через його вчинок, Тахталь в усьому звинувачував свого найкращого друга. Та на жаль, це Агрик, і інакше бути ніяк не могло.Читайте продовження цієї цікавої історії тут

Жило-було в лісі маленьке допитливе Зайченя Зоря. Воно любило бігати між деревами, нюхати квіти й слухати, як вітер шепоче свої таємниці. Одного осіннього дня Зоря помітило, що ліс став зовсім іншим. Листя на деревах, яке завжди було зеленим, почало сяяти золотом, червоним і помаранчевим кольорами, наче хтось розфарбував ліс чарівними фарбами!— Чому листя змінило колір? — здивовано запитало Зайченя у старого мудрого Дуба, який стояв посеред галявини.Дуб усміхнувся, шелестячи своїм листям, і сказав:— Ох, Зоря, це чарівна історія осені! Сідай, я тобі розкажу.Зайченя вмостилося біля коріння Дуба, а той почав розповідати:— Бач, Зоря, у кожного листочка є свій секрет. Усередині нього живуть маленькі чарівники — кольорові пігменти. Улітку головний чарівник — зелений пігмент, якого звати Хлорофіл. Він дуже працьовитий, бо допомагає листочкам ловити сонячне світло і готувати їжу для дерева. Через нього все листя зелене.— А куди ж дівається Хлорофіл восени? — нетерпляче запитало Зайченя.— Восени, — продовжив Дуб, — сонечко світить менше, а ночі стають довшими й холоднішими. Хлорофіл каже: «Ой, я втомився, пора відпочивати!» І він потихеньку засинає. А коли він засинає, інші чарівники — Жовтий, Червоний і Помаранчевий — прокидаються! Вони весь час ховалися в листочку, але тепер можуть показати свої яскраві кольори. Зоря округлила очі:— То це як чарівний карнавал у лісі?— Точно! — засміявся Дуб. — Листя влаштовує свято кольорів перед тим, як заснути на зиму. Жовтий пігмент, якого звати Ксантофіл, малює листя в сонячний колір. Червоний пігмент, Антоціан, додає ягідного відтінку, коли сонце й цукор у листочку творять разом магію. А Помаранчевий пігмент, Каротин, нагадує про стиглі гарбузи. Усі вони танцюють разом, і ліс стає схожим на веселку!Зайченя задумалося:— А чому листя потім падає?— Бо дерева готуються до зимового сну, — пояснив Дуб. — Вони скидають листя, щоб зберегти сили й не мерзнути. Але не бійся, навесні листочки повернуться, і Хлорофіл знову зробить їх зеленими!Зоря радісно заплескало лапками:— Який гарний ліс восени! Я побіжу розкажу всім друзям про чарівників у листочках!І Зайченя побігло галявиною, а різнокольорове листя кружляло навколо, наче запрошуючи його на осінній карнавал. Відтоді Зоря щоосені милувалося лісом і знало, що це чарівники кольорів малюють дерева в яскраві барви, щоб зробити світ радіснішим перед зимою.

Жив собі у мальовничому лісі маленький їжачок на ім’я Колючка. Він був добрим і веселим, але дуже сором’язливим. Колючка мріяв знайти справжнього друга, з яким можна було б ділитися радістю, сміхом і навіть маленькими таємницями. Але як зрозуміти, хто справжній друг, а хто лише прикидається? Їжачок вирішив вирушити в подорож, щоб знайти відповідь.Зустріч із ЛисичкоюПершою Колючка зустрів Лисичку. Вона була яскравою, балакучою і одразу запросила їжачка пограти. Лисичка хвалилася, як швидко вона бігає і як уміє знаходити смачні ягоди. Колючка радісно побіг за нею, але скоро помітив, що Лисичка завжди хоче бути першою. Коли їжачок знайшов велику соковиту малину, Лисичка вихопила її і сказала:— Ха, це я перша побачила! Тобі ще вчитися треба! Колючка засмутився, але подумав: «Може, я просто не звик до її ігор?» Вони грали весь день, але Лисичка жодного разу не поділилася ягодами і не запитала, чи весело їжачкові. Наступного дня Лисичка не прийшла, бо знайшла собі іншого товариша, який мав більше солодощів. Колючка зрозумів: справжній друг не забирає все собі і не кидає тебе заради когось іншого.Зустріч із ЗайчикомДалі Колючка зустрів Зайчика. Той був дуже ввічливим і запропонував разом побудувати хатинку з гілочок. Колючка зрадів, адже йому подобалося працювати разом. Вони весело ганялися за метеликами і будували хатинку, але коли пішов дощ, Зайчик раптом утік, залишивши Колючку самого. Їжачок сховався під листочком і подумав: «Може, Зайчик просто злякався дощу?» Але наступного дня Зайчик навіть не згадав про їхню хатинку і побіг гратися з іншими.Колючка зрозумів: справжній друг не тікає, коли тобі потрібна допомога, і не забуває про спільні справи.Зустріч із БобромНарешті Колючка дістався до річки, де жив Бобер. Бобер був зайнятий — він будував греблю. Побачивши їжачка, він привітно махнув хвостом і сказав:— Привіт, Колючко! Хочеш допомогти? Разом ми швидше закінчимо, а потім поп’ємо чаю з медом!Колючка здивувався, адже ніхто раніше не пропонував йому працювати разом і ще й пригощати чаєм. Вони цілий день носили гілочки, сміялися і навіть трохи бризкалися водою. Коли Колючка випадково вколовся об гілку і засмутився, Бобер не сміявся, а приніс йому листочок подорожника і сказав:— Не переживай, зі мною таке теж буває. Головне — ми разом! Того вечора, сидячи біля річки з чашкою чаю, Колючка зрозумів: справжній друг — це той, хто радіє твоїй допомозі, підтримує, коли тобі важко, і не кидає в біді. Бобер не хвалився, не забирав усе собі і не тікав, коли щось пішло не так.Повернення додомуКолючка повернувся додому щасливим. Він зрозумів, що справжній друг — це не той, хто лише веселить чи хвалиться, а той, хто піклується про тебе, ділиться радістю і залишається поруч, навіть коли все не ідеально. Відтоді Колючка і Бобер стали найкращими друзями. Вони разом будували греблі, збирали ягоди і навіть вчилися танцювати під зоряним небом. А якщо ти, маленький читачу, хочеш знайти справжнього друга, пам’ятай: будь добрим, щирим і не бійся допомагати іншим. Тоді справжній друг обов’язково знайде тебе!

Жив-був у лісі Заєць — кмітливий, швидкий і дуже уважний. Усі звірі його поважали, бо він завжди допомагав друзям і ніколи не потрапляв у халепу. А ще в лісі жив Вовк — хитрий, як лисиця, і завжди вигадував, як би когось обдурити.Одного сонячного дня Вовк підійшов до Зайця, тримаючи в лапах блискучий пакунок. — Зайчику, друже! — улесливо заговорив Вовк. — Я знайшов чарівний подарунок! Ця коробочка може виконати будь-яке бажання! Хочеш, подарую її тобі? Тільки віддай мені свій кошик із морквою. Заєць насторожився. Він знав, що Вовк просто так нічого не пропонує. Подивився на пакунок — звичайна коробка, обгорнута блискучою травою. — А що в тій коробці? — хитро спитав Заєць. — О, це чарівна річ! — запевняв Вовк. — Подивишся всередину — і твої мрії здійсняться!Заєць задумався. “Якщо це чарівна коробка, чому Вовк сам не скористався?” — подумав він. Але замість того, щоб сперечатися, Заєць посміхнувся і сказав: — Добре, Вовче, я подумаю. Але спершу покажи цю коробку моїм друзям — Білці та Їжачку. Якщо вони скажуть, що вона чарівна, я погоджуся.Вовк зрадів, думаючи, що обдурити Білку та Їжачка буде легше. Тому задоволений своєю хитрістю, взяв коробку й вирушив до них, щоб переконати. Але Заєць, який знав усі лісові стежки, вирішив діяти. Він тихенько прослідкував за Вовком, ховаючись за кущами. Дорогою Вовк зупинився, щоб поправити свою “чарівну” коробку, і Заєць помітив, як той ненароком висипав трохи листя з-під обгортки. “Ага, — подумав Заєць, — ніякої магії, лише листя й камінці!”Заєць, швидший за Вовка, обігнав його іншою стежкою й дістався до Білки та Їжачка першим. Він усе розповів: — Вовк несе фальшиву коробку, набиту листям! Хоче нас обдурити. Влаштуймо йому урок!Білка та Їжачок зраділи Зайцевій кмітливості й погодилися. Вони вигадали план. Коли Вовк нарешті прийшов із коробкою й почав розповідати про її “чарівність”, Білка захихотіла: — О, Вовче, це справді чарівна річ! Але щоб вона запрацювала, треба виконати ритуал біля річки. Ходімо туди разом із Зайцем!Вовк, упевнений, що його план спрацьовує, погодився. Біля річки Заєць, Білка і Їжачок почали “чаклувати”: вони гучно співали пісеньку, танцювали навколо коробки й несподівано… штовхнули її у воду! Коробка розмокла, і все листя з камінцями випало. Вовк аж рота роззявив від подиву.— Ой, Вовче, здається, твоя чарівна коробка не любить води! — засміявся Заєць. — Може, наступного разу приноситимеш справжні подарунки?Вовк зрозумів, що його перехитрили. Почервонів від сорому й утік у ліс, а Заєць із друзями весело сміялися. Відтоді Вовк більше не намагався обдурити Зайця, бо знав: кмітливість Зайця завжди переможе хитрість. Мораль: Не довіряй солодким словам, а довіряй своїй голові та вірним друзям.

Жив-був у великому зеленому лісі маленький зайчик, якого звали Пушистик. Він був дуже допитливим і любив бігати від дерева до дерева, граючись з листочками та квіточками. Одного сонячного осіннього дня, коли листя вже починало жовтіти, старі дерева зашелестіли: “Зима йде! Зима йде!” Пушистик здивувався і запитав у своєї подруги, лисички Рудоньки: “А що це за зима? Чи буде вона веселою, як літо?”Рудонька, яка була розумнішою за всіх у лісі, усміхнулася і сказала: “Зима — це час снігу, морозу і довгих ночей. Треба готуватися, бо інакше буде холодно і голодно. Ходімо, я покажу, як наші друзі готуються!” Спочатку вони побігли до білочки Сонечка. Сонечко метушливо бігала по гілках, збираючи жолуді, горіхи й яблучка. “Я ховаю все в дуплах дерев і під листям! — вигукувала вона. — Взимку сніг засипле землю, і їжі ніде буде взяти. Треба працювати зараз, щоб потім не мерзнути!” Пушистик допоміг їй покотити великий жолудь і подумав: “Ого, скільки праці!” Потім друзі зустріли ведмедя Буркала. Він ричав тихо, копаючи глибоку яму під корінням старого дуба. “Я роблю собі затишну берлогу, — пояснив Буркал. — Наповню її мохом і сухим листям, а потім ляжу спати до весни. Взимку я буду мріяти про мед, а прокинуся сильним і ситим!” Пушистик заздрив: “А я б теж хотів спати всю зиму…” А от пташка Соловейко сиділа на гілці з маленьким рюкзачком за спиною. “Я лечу на південь, де тепло і сонечко! — заспівала вона. — Збираю сили, вчу дорогу по зірках. Хто не полетить, той замерзне в заметах!” Пушистик махнув лапкою на прощання і побажав удачі.Рудонька не зупинялася: “Ходімо далі! Дивись, ось єнот-полоскун Хитрун. Він умиває мордочку в калюжі і копає нору під корінням. ‘Я запасу їжу — ягоди, рибу й комах — і засипатиму вхід землею! — хвалився Хитрун. — Взимку буду спати, як Буркал, але прокидатимуся, щоб перекусити. Головне — не замерзнути!’ Пушистик кивнув: ‘Ти розумний, як справжній будівельник!'”Далі вони натрапили на їжака Колючку. Він згорнувся в клубочок, але не від страху, а щоб потренуватися. “Я ховаюся в опалому листі й моху, — прошепотів Колючка. — Взимку сніг буде моїм ковдрою, а голки — захистом. Не бігаю, як ви, а сплю тихо-тихо, щоб сили зберегти!” Пушистик обережно торкнувся його голочки і засміявся: “Ти як живий клубок ниток!”А за калюжею, біля ставка, сиділа жабка Квакша. Вона копирсалася в багнюці. “Я зариваюся в мул на дні ставка! — кумекала Квакша. — Там холодно, але безпечно. Кисень братиму з води, а серцебиття сповільню — і спатиму до тепла. Не панікуй, Пушистику, природа все передбачила!” Пушистик дивився, як вона ховається, і думав: “Навіть у воді є свій дім!” А Рудонька сама показала свій секрет: “Я, лисиця, не сплю всю зиму. Заряджаю шерсть — вона стає густішою! — і вчу сліди в снігу шукати. Взимку полюватиму на мишей під снігом, бо вуха мої чують усе. Але запаси теж роблю — ховаю зайчатину в норах!” Пушистик здивувався: “Ти — справжня королева зими!”Але в лісі жив ще один зайчик — його брат, Ліньковатик. Він лінувався цілий день: спав під кущиком, їв свіжу травку і сміявся: “Навіщо готуватися? Зима сама минеться! Я люблю сніг — покатаюся на ньому!” Рудонька попереджала: “Не лінуйся, брате Пушистика! Зима не жаліє ледачих.”Нарешті прийшла зима. Сніг пішов великий-білий, як пухова ковдра. Вітер завивав, а мороз щипав за ніс. Сонечко сиділа в своєму дуплі, хрумкаючи запасами, і співала пісеньку. Буркал мирно сопів у барлозі, гріючись мріями. Соловейко гуляв під теплим сонцем десь далеко. Хитрун сопів у норі, Колючка дрімав у листі, Квакша ховалася в мулі, а Рудонька мчала по снігу, шукаючи вечерю. А Пушистик вирив собі нірку під землею, вистелив її сухою травою і мохом, і навіть запас соковитої кори наробив. “Дякую, Рудонько, за науку!” — сказав він, затишно згорнувшись.А бідний Ліньковатик? Він мерз у снігу, шукав їжу, але скрізь — тільки біла пустка. Холод кусає лапки, живіт бурчить від голоду. “Ой, як я помилився! — заплакав він. — Треба було слухати друзів і готуватися!” На щастя, Пушистик почув його і поділився своєю ніркою та корінцем. Ліньковатик обіцяв: “Відтепер я буду старанним, як Сонечко!”З того часу всі тварини в лісі знали: зима — це не гра, а урок. Хто готується заздалегідь — той теплий і ситий. А ледачі вчаться на помилках. І ліс узявся до праці ще раніше, бо дружба і старанність — найкращі друзі проти морозу! Мораль казки: Готуйся до труднощів заздалегідь, і вони не здадуться страшними. Старайся, як тварини, — і зима стане чарівною!

В одному темному-претемному лісі зібралися звірі на пораду. Їм було дуже образливо, що люди святкують, танцюють, співають, а у них — тільки будні. От і вирішили звірі: треба й собі придумати свято.Подумав ведмідь, який був у них головним, і каже:— Будемо святкувати чийсь день народження.Задумались звірі. Це ж треба гостей запросити, нагодувати, напоїти… А ті можуть насмітити та додому піти. Нема охочих.— От як зробимо, — каже ведмідь, — день народження буде у зайця. У нього вуха довгі, стрибає він швидко, скрізь бував, різні звичаї чув.На тому й зійшлися, хоча зайця спитати забули. А що ж він їсть? Моркву та капустину. Вчасно звірі згадали та принесли йому курку, щоб він щось смачненьке приготував. Сів заєць біля птиці й думає: — Курка, звичайно, не наша лісова, а міська… але ж вона жива. Шкода її. Гості з’їдять і «спасибі» не скажуть. А вона жити хоче.Пожалів заєць курку і випустив її. Коли та зникла з виду, заєць засумнівався: — Мабуть, я вчинив неправильно. До мене ж звірі на гостину прийдуть, а я чим їх пригощу? Морквою? Мене замість курки з’їдять!Засмутився заєць і пішов до ведмедя. Сів і плаче:— Що ж робити? Курку тільки почав смажити, як прибіг вовк і вхопив її!— Що забрав? — заревів ведмідь.— Та курку ж!— Ну я йому! — і пішов шукати вовка.Але заєць був хитріший і знайшов вовка першим. Каже:— Ох ця лисиця, забрала в мене курку. Не маю чим гостей пригостити.— От лиска! — розсердився вовк, — ну я їй покажу!А руда лисиця сиділа за деревом і все чула. Думає: — Ну, заєць, я покажу тобі, де раки зимують.Курки в той день звірі так і не скуштували. Але відтоді ведмідь з вовком, а лисиця з зайцем не дружать.А курка щасливо дісталася додому і розповіла дідові та бабі цю історію. Тільки вони їй не повірили…

Давним-давно, коли небо було ближче до землі, а зірки розмовляли з людьми, жила в маленькому українському селі дівчинка Катруся. Вона дуже любила слухати оповідки бабусі про старовину, а найбільше їй подобалася історія про чарівний Святвечір. Таємниця дванадцяти апостолівОдного разу, напередодні Різдва, коли перша зірка тільки-но з’явилася на небі, до Катрусі прийшов дивний гість — маленький зайчик зі сріблястою шубкою.— Не лякайся, Катрусю, — промовив зайчик людським голосом. — Я прийшов розповісти тобі велику таємницю. Колись-колись, коли народився маленький Ісус, дванадцять його друзів-апостолів вирушили у світ, щоб розповідати людям про добро та любов. І кожен з них подарував українському народу особливу страву, яка несе в собі чарівну силу.Зайчик тупнув лапкою, і перед Катрусею з’явилися дванадцять різнокольорових стрічок, що виблискували у темряві. Перша стрічка — Золота (КУТЯ)— Бач, ту золоту стрічку? — запитав зайчик. — Вона символізує Кутю. Це наша найголовніша страва! У ній пшениця — як сонечко, що завжди повертається після зими. Мед — солодкий, як доброта. Мак — як зорі на небі. А горіхи — міцні, як дружба. Коли сім’я їсть кутю разом, вона стає міцнішою, ніж найміцніший дуб у лісі! Символізм: Вічне життя, достаток, єдність родини, пам’ять про предків Друга стрічка — Червона (БОРЩ)— А червона стрічка, — продовжував зайчик, — це Борщ. Не звичайний, а пісний, такий червоний, як маківки на полі. Наші прабабусі казали, що коли вариш борщ, то варяся любов до рідної землі. Буряк дає силу, капуста — міцність, а квас — здоров’я на цілий рік! Символізм: Життєва сила, зв’язок із землею, згадка про важкі часи Третя стрічка — Зелена (КАПУСНЯК)— Ця зелена стрічка — Капусняк, — усміхнувся зайчик. — Квашена капуста схожа на сім’ю: багато листочків, але всі тримаються разом біля однієї серцевини! Коли ти їси капусняк, ти стаєш частинкою великої родини — не тільки своєї, а й усього українського народу! Символізм: Єдність, простота, міцність духу, згуртованість Четверта стрічка — Срібна (РИБА)Четверта стрічка заблищала, наче місяць у воді. — Це Риба, — сказав зайчик. — Колись давні християни малювали рибку як таємний знак. Коли їси рибу на Святвечір, твоє серце стає чистішим, а душа — світлішою. Риба пливе проти течії, і вчить нас бути сильними та не здаватися! Символізм: Християнська віра, духовне очищення, стійкість П’ята стрічка — Біла (ВАРЕНИКИ)— О, вареники! — зайчик аж підстрибнув від радості. — Вареники — це маленькі мішечки щастя! Кожен вареник — як скринька, де сховані добрі побажання. З капустою — для мудрості, з картоплею — для ситості, з маком — для солодкого життя. А ще кажуть: “Жити як вареник у маслі” — значить жити щасливо! Символізм: Достаток, ситість, щастя, добробут Шоста стрічка — Коричнева (СТРАВА З КВАСОЛІ)— Бачиш цю коричневу стрічку? — зайчик показав на наступну. — Це Квасоля або Горох. Вони схожі на маленькі камінчики, але з них виростають високі рослини! Так само і людина: навіть після найхолоднішої зими приходить весна, і все відроджується. Квасоля вчить нас ніколи не втрачати надії! Символізм: Відродження, весна, нове життя, надія Сьома стрічка — Темно-коричнева (ГРИБИ)— А ця стрічка пахне лісом, — прошепотів зайчик. — Гриби — це дарунок лісу. Наші пращури вірили, що гриби з’являються там, де чарівники торкаються землі своїми чарівними паличками. Гриби нагадують нам, що треба берегти природу, бо вона нас годує і доглядає! Символізм: Багатство природи, зв’язок із лісом, щедрість землі Восьма стрічка — Яскраво-жовта (МЛИНЦІ)— Дивись, як сяє ця жовта стрічка! — зайчик підморгнув. — Млинці — круглі, як сонечко! Коли зима найдовша, а ніч найтемніша, ми печемо млинці, щоб покликати сонце назад. Кожен млинець — це обіцянка, що скоро буде тепло, світло і радісно! Символізм: Сонце, світло, тепло, прихід весни Дев’ята стрічка — Райдужна (ВІНЕГРЕТ)— Ця стрічка особлива — вона різнокольорова! — зайчик крутнувся. — Вінегрет або овочевий салат — це як наша Україна: червоний буряк, помаранчева морква, біла картопля, зелений горошок. Всі різні, але разом створюють щось дуже смачне! Так і люди: коли ми дружимо, то стаємо сильнішими! Символізм: Різноманітність, єдність у різноманітті, дари землі Десята стрічка — Бежева (КАРТОПЛЯ)— Картопля, — сказав зайчик, — це наша годувальниця. Проста, але така корисна! Картопля росте під землею, у темряві, але коли її викопуєш — вона чиста і біла. Так само і добрі справи: навіть якщо їх ніхто не бачить, вони все одно важливі! Символізм: Простота, щоденна праця, скромність, надійність Одинадцята стрічка — Пшенична (ПАЛЯНИЦЯ)— Ця стрічка пахне свіжим хлібом, — зайчик вдихнув аромат. — Паляниця — це свято хліба! Зерно сіють у землю, воно “засинає”, а потім прокидається і дає нові колоски. З них печуть хліб — і це як маленьке чудо! Хліб нагадує нам, що життя завжди перемагає. Символізм: Воскресіння, вічний цикл життя, хліб насущний Дванадцята стрічка — Рубінова (УЗВАР)— І остання, найкрасивіша стрічка — рубінова! — зайчик піднявся на задні лапки. — Узвар — це напій з сушених фруктів. Влітку сонце поцілувало яблука, груші та сливи, а зимою вони віддають нам своє тепло. Коли п’єш узвар, то п’єш літнє сонечко, пам’ять про теплі дні, здоров’я та радість! Символізм: Здоров’я, літнє тепло, солодке життя, пам’ять про врожай Чарівна сила дванадцяти стравЗайчик зібрав усі дванадцять стрічок разом, і вони злилися в одну прекрасну райдугу.— Бачиш, Катрусю, — сказав він, — кожна страва особлива, але разом вони створюють справжнє чудо! Коли вся родина збирається за столом на Святвечір і їсть ці дванадцять страв.— А чому саме дванадцять? — запитала Катруся.— Бо дванадцять місяців у році, дванадцять апостолів ходили світом і розповідали про добро, дванадцять годин від світанку до заходу сонця, — пояснив зайчик. — Число дванадцять — магічне! Воно означає повноту, гармонію та баланс. Традиція, що живе вічноРаптом зайчик почав зникати, а стрічки перетворилися на справжні страви на столі.— Пам’ятай, Катрусю, — пролунав його голос здалеку, — кожна страва на Святвечір — це не просто їжа. Це молитва, побажання, любов і турбота. Коли ти виростеш і сама готуватимеш ці страви для своєї родини, передай їм цю казку. І нехай ця традиція живе вічно!Катруся відкрила очі — чи то їй наснилося, чи було насправді? Але коли вона глянула на стіл, там стояли дванадцять прекрасних страв, а в повітрі пахло святом, любов’ю і домашнім теплом.І відтоді Катруся завжди пам’ятала: Святвечір — це не просто вечеря. Це магія, яка з’єднує всіх українців, нагадує про наших предків і навчає цінувати найголовніше — родину, любов та традиції. Кожна традиція — це міст між минулим і майбутнім. Коли ми готуємо дванадцять страв на Святвечір, ми не просто їмо — ми продовжуємо історію нашого народу, шануємо предків і передаємо любов нащадкам. Тож не забудьте близьких привітати зі Святим вечором — теплим словом, щирим побажанням або знаком уваги від серця. Бо найсильніша магія у світі — це сімейні традиції!

На розі Кленової вулиці, біля великого світлофора, стояв Сніговик Білобок. Діти зліпили його тут учора, дали йому червоний шалик, морквяний ніс і приклеїли великі добрі очі з ґудзиків. А ще вони зробили йому помаранчевий жилет — як у справжнього помічника на дорозі!Білобок дуже любив своє місце. Звідси він бачив усю вулицю: і світлофор, і пішохідний перехід, і автівки, що їздили туди-сюди. Але найбільше він любив спостерігати за маленькими жителями лісу, які щодня ходили цією дорогою до школи.Перший сніг щойно випав, і все навколо стало красивим та блискучим. Але Білобок помітив, що разом із цією красою прийшли й небезпеки.Ранок перший: Зайченя СтрибунецьРаненько з лісу вистрибнуло Зайченя Стрибунець. Воно так поспішало до школи, що бігло по тротуару, не дивлячись під лапки.— Стривай! — гукнув Білобок. Але було пізно. Зайченя наступило на крижану латку — і шльоп! — впало просто на маленький хвостик.— Ой-ой-ой! — заплакало Зайченя.Білобок ласкаво всміхнувся:— Зайченятко, коли на вулиці лід і сніг, не можна бігти. Треба йти маленькими кроками, повільно й обов’язково дивитися під лапки. Бачиш ці блискучі плями? Це ожеледиця — дуже слизько!— А як же я встигну до школи? — засмутилося Зайченя.— Вийди з дому на п’ять хвилин раніше, — порадив Білобок. — Краще прийти вчасно й цілим, ніж поспішати та впасти.Зайченя кивнуло, встало й пішло далі — тепер обережно, маленькими кроками.День другий: Лисеня РудикНаступного дня до переходу підійшло Лисеня Рудик. Світлофор горів червоним, але Рудик озирнувся й подумав: «Машин немає, можна швидко перебігти!»— Зупинись! — скрикнув Білобок так голосно, що Лисеня здригнулося.— Чому? — здивувалося воно. — Машин же немає!— Подивися уважніше, — сказав Білобок. — Бачиш, он там, за поворотом, їде автівка. А взимку, коли на дорозі сніг і лід, машини не можуть зупинитися так швидко, як влітку. Водій побачить тебе й натисне на гальма, але автівка проїде ще багато метрів, перш ніж зупиниться. Це називається гальмівний шлях. Лисеня дочекалося, поки світлофор засвітився зеленим, подивилося ліворуч і праворуч — і лише тоді перейшло дорогу.— Молодець! — похвалив Білобок. — Запам’ятай: узимку червоне світло — твій найкращий друг. Воно тебе захищає!Вечір третій: Їжачок КолючкаУвечері, коли вже смеркало, повертався додому Їжачок Колючка. На ньому була темно-коричнева куртка, і Білобок ледве-ледве розгледів його в сутінках.— Їжачку! — покликав він. — Підійди, будь ласка!Їжачок підійшов. — Бачиш, як уже темно? — запитав Білобок. — А взимку темніє дуже рано. Водії в автівках майже не бачать тебе в темному одязі.— То що ж мені робити? — злякався Їжачок.Білобок усміхнувся й дістав із кишені свого жилета маленьку світловідбивну стрічку у формі зірочки.— Прикріпи цю зірочку до куртки або рюкзачка. Вона відбиває світло фар, і водії бачать тебе здалеку! А ще попроси маму купити тобі яскраву куртку — жовту, червону або помаранчеву. Така куртка — мов маячок у темряві!Їжачок прикріпив зірочку й радісно побіг додому — тепер уже маленькими кроками, бо пам’ятав про ожеледицю.Снігова буря: усі разомОдного разу вдарив сильний снігопад. Сніг падав так густо, що майже нічого не було видно. Білобок занепокоївся: а що як хтось заблукає або потрапить у біду?І справді — до переходу підійшли одразу Зайченя, Лисеня, Їжачок, а ще Бобренятко й Білочка. Усі розгублено дивилися на білу завірюху.— Друзі, — сказав Білобок, — коли сніжить так сильно, треба бути особливо обережними. Ось правила снігової безпеки:Перше. Ідіть лише по тротуару, якомога далі від краю дороги. Якщо тротуару немає — ідіть назустріч машинам, щоб вони вас бачили. Друге. Не виходьте на дорогу з-за сніжних заметів — водій може вас не помітити. Третє. Переходьте дорогу тільки на зеленому світлі й лише по переходу. Подивіться ліворуч, потім праворуч, потім знову ліворуч — і лише тоді йдіть. Четверте. Не поспішайте й не біжіть! Пам’ятайте про гальмівний шлях. П’яте. Якщо страшно або не впевнені — попросіть дорослого перейти разом із вами. Це не соромно, а розумно! — А ще, — додав Білобок, — коли йдете вулицею, не дивіться в телефон і не слухайте музику в навушниках. Вам потрібно чути, що відбувається навколо!Звірятка уважно слухали. Потім Бобренятко запитало:— А чому ти знаєш так багато про безпеку?Білобок усміхнувся:— Тому що я стою тут щодня і бачу, що трапляється. Я хочу, щоб усі мої друзі були здорові й щасливі. А ще діти дали мені помаранчевий жилет — це означає, що я помічник. І моя робота — допомагати вам!Весняний сюрпризЗима минала. Сонечко пригрівало дедалі сильніше, і Білобок знав, що скоро розтане. Та він не сумував.Останнього дня, перед тим як перетворитися на веселий струмочок, до нього прийшли всі звірята.— Дякуємо тобі, Білобоче! — сказало Зайченя. — Завдяки тобі я навчилося обережно ходити по льоду. — А я тепер завжди чекаю на зелене світло! — додало Лисеня. — А я ношу світловідбивач і яскраву куртку! — показав Їжачок.Білобок зворушився:— Я дуже радий, друзі. А знаєте що? Тепер ви самі можете навчати інших цим правилам. Допомагайте меншим, нагадуйте одне одному про безпеку — і тоді всі будуть у безпеці!Того самого вечора Білобок розтанув. Але діти, які зліпили його, запам’ятали, яким чудовим помічником він був. І наступної зими вони знову зліпили Сніговика Білобока — на тому самому місці, біля світлофора, з помаранчевим жилетом.А звірята й досі пам’ятають його правила та завжди їх дотримуються.