Заспокійливі казки

Жив-був маленький котик на ім’я Мурчик. Він був пухнастий і м’який, як пухова хмаринка, і завжди любив гратися з друзями. Та ось одного вечора Мурчику було важко заснути. Він перевертався на одному боці, потім на другому, і нічого — не спав. «Може, я просто не втомлений?» — думав Мурчик, але ні. Весь день він бігав, стрибав і грався, тож мав бути дуже втомлений.Мурчик ліг на своє м’якеньке ліжечко, підгорнув лапки під себе й заплющив очі, але сон не йшов. У темряві його маленькі оченята були повні суму.«Що ж мені робити?» — засмутився котик.Тут раптом йому прийшла в голову ідея! Мурчик підскочив на лапках і подивився у віконце. Яскраві зірки сяяли на небі, а місяць був таким великим і круглим, як смачна річкова рибка.«Я піду на прогулянку!» — вирішив Мурчик.Він вийшов на вулицю і почав тихенько прогулюватися по садочку. Навколо нього тишу порушували лише ніжні шелести листя і м’який вітерець. Мурчик вдихнув глибоко повітря і відчув, як спокій огортає його.Раптом він побачив свою маленьку подружку — совенятко на дереві. Совенятко спостерігало за зірками і тихо пурхало з гілки на гілку.— Привіт, совенятко! — привітався Мурчик. — Чому ти не спиш?— Привіт, Мурчику! — відповіла сова. — Я теж не могла заснути, але коли подивилася на зірки, стало спокійно, і я вирішила помилуватися ними. А ти чому не спиш?— Я не знаю… Мабуть, мені страшно в темряві, — зізнався котик.Совенятко підійшло до Мурчика і ніжно обійняло його крильцем.— Бачиш, як багато зірок? Вони освітлюють ніч, як маленькі ліхтарики. І я завжди знаю, що вночі не страшно, коли ти дивишся на них.Мурчик вдячно посміхнувся. Відчуваючи тепло своєї подружки, він заспокоївся. Потім вони сіли разом і милувалися нічним небом.І от, коли Мурчик знову заплющив очі, на нього напав такий солодкий сон, якого він давно не відчував. Він ліг у своє маленьке ліжечко, і тепер було не страшно, бо він знав, що завжди є хтось поруч, хто допоможе.І так, в обіймах нічної тиші, маленький котик заснув. А зірки, мов світлячки, пильнували його сон.Кінець.

Жив собі на небі лагідний Вітерець. Він був такий м’якенький, що коли торкався дерев, ті тільки ніжно шелестіли, ніби стиха сміялись уві сні.Щоночі, коли сонце ховалося за обрій, Вітерець прокидався і починав свою мандрівку.— Час готувати всіх до сну, — прошепотів він, потягнувся і плавно поплив по небу.Першою він навідав квітку Ромашку. — Ой, добрий вечір, Вітерцю, — позіхнула Ромашка, — я вже трохи змучилася. — Заплющуй пелюстки, — лагідно сказав Вітерець і доторкнувся до неї. Ромашка тихо зітхнула й заснула. Потім він полетів до озера. Там хвильки ще бавилися, плескали одна одну, сміялися. — Шшш… вже пізно, — прошепотів Вітерець. І хвильки вмить стали спокійними, гладенькими, як дзеркало.Нарешті Вітерець дістався міста. Тут ще миготіли ліхтарі, а вікна будинків мерехтіли світлом. Але у вікнах дитячих кімнат Вітерець був бажаним гостем. Він легенько торкався шибок: — Спокійної ночі, я приніс тобі сон.І раптом з неба до нього спустилася Сонна Хмаринка. Вона тягнула за собою мішечок, наповнений пухнастими снами.— Привіт, Вітерцю. Хтось ще не заснув? — запитала вона, позіхаючи. — Он там, у маленькому будиночку, дівчинка ще чекає на свій сон, — показав Вітерець.Хмаринка підлетіла до вікна й відкрила мішечок. Із нього вилетів м’який сон — про лавандове поле, де ходили котики в піжамах і шепотіли казки квітам. Сон залетів прямо в подушку дівчинки, й вона солодко заснула.Вітерець і Хмаринка обійняли ніч і попливли далі — лагідно, тихо, як колискова. А світ поволі засинав… Навіщо потрібні заспокійливі казки на ніч?Заспокійливі казки на ніч потрібні, бо: допомагають дитині налаштуватися на сон заспокоюють нервову систему дарують відчуття любові й безпеки формують приємний вечірній ритуал розвивають уяву без зайвого збудженняЦе м’який і лагідний перехід до сну Пропонуємо прочитати ще одну заспокійливу казку про котика Мурчика, який ніяк не міг заснути, але знайшов спокій під зірками

Жила-була дівчинка Соломія. Вона була весела, любила малювати метеликів і ганятися за сонячними зайчиками. Але щовечора, коли наставала пора лягати спати, Соломія ховалася під ковдру. Вона боялася заснути, бо їй снилися темні ліси, гучні монстри чи холодні дощі. Мама гладила її по голівці й казала: «Не бійся, твоє ліжечко особливе». Але Соломія не вірила.Одного вечора, коли місяць сяяв у віконці, Соломія лягла у своє дерев’яне ліжечко з різьбленими зірочками на узголів’ї. Вона зітхнула, чекаючи чергового страшного сну. Та раптом ліжечко тихо заскрипіло, і м’який голос прошепотів:— Соломіє, я твоє Казкове ліжечко. Не бійся снів, я їх оберігаю!Соломія здивовано витріщила очі. — Ти вмієш говорити? — спитала вона.— О, я вмію більше! — засміялося ліжечко. — Я чарівне. Моя магія проганяє погані сни й наповнює твою голівку кольоровими мріями. Хочеш спробувати? Соломія кивнула, хоч і трохи боялася. Ліжечко засяяло ніжним золотавим світлом, а його різьблені зірочки закружляли, наче живі. Соломія заплющила очі, і…Подорож у країну снівВона опинилася на галявині, де росли цукеркові дерева, а по небу пливли пухнасті хмаринки, схожі на зайчиків. Назустріч їй вибіг маленький дракончик із блискучою зеленою лускою.— Привіт, Соломіє! Я Дрімо, твій провідник у снах! — весело сказав дракончик. — Твоє ліжечко відправило мене, щоб показати тобі найкращі мрії!— А де монстри? — обережно спитала Соломія.— Монстри? — засміявся Дрімо. — Твоє ліжечко їх прогнало! Воно вплело в твій сон лише радість. Ходімо, я покажу тобі чарівний водоспад!Вони побігли до водоспаду, який вигравав усіма кольорами веселки. Вода була теплою, і Соломія плескалася, сміючись. Потім вони стрибали по хмаринках, які гойдалися, наче батут. Дрімо навчив її малювати в повітрі — вона намалювала метелика, і той ожив, затріпотівши крильцями.— Чому раніше мені снилися страшні сни? — спитала Соломія.— Бо ти боялася, — відповів Дрімо. — Але твоє ліжечко завжди було чарівним. Воно чекає, поки ти йому довіришся. Що більше ти віриш у добрі сни, то яскравішими вони стають!Повернення до ліжечкаКоли Соломія прокинулася, сонце світило у вікно, а ліжечко тихо поскрипувало, наче посміхалося. Вона обійняла подушку й прошепотіла:— Дякую, моє Казкове ліжечко! Я більше не боюся спати.Відтоді щоночі Соломія лягала спати з усмішкою. Її сни були сповнені пригод: то вона літала на птеродактилі, то будувала замки з хмаринок, то гойдалася на зірках. А якщо страх намагався прокрастися в її сон, ліжечко тихо світилося, і погані сни тікали геть.Мораль казки Соломія навчилася, що страхи можна перемогти, якщо вірити в щось добре. Її Казкове ліжечко стало найкращим другом, який щоночі дарував їй чарівні мрії. І вона знала: поки ліжечко з нею, жоден монстр не завадить її снам бути кольоровими.

Жило-було в чарівному лісі маленьке кошеня Пушок. Воно було таке крихітне, що ховалося в травичці, а його сіре хутро блищало, наче маленька зірочка. Але Пушок часто сумував, бо не мав друзів. Одного дня, гуляючи лісом, кошеня заблукало. Воно сиділо під великим дубом і тихо нявчало, бо боялося темряви.Раптом із-за дерев з’явився Єдиноріг. Його шерсть була біла, як сніг, а ріг світився веселковими барвами. Єдиноріг почув нявчання і підійшов до Пушка.— Чому ти плачеш, маленьке кошеня? — лагідно спитав Єдиноріг.— Я заблукав… і мені страшно, — відповів Пушок, тремтячи.Єдиноріг нахилив голову, і його ріг засвітився ще яскравіше, освітлюючи все навколо.— Не бійся, я допоможу тобі знайти дорогу додому, — сказав він. Єдиноріг поклав Пушка собі на спину, і вони вирушили в подорож. По дорозі Єдиноріг розповідав кошеняті про чарівний ліс: про співучих птахів, які знають усі казки, і про метеликів, що малюють веселки крильцями. Пушок слухав і забув про свій страх. Він навіть почав сміятися, коли Єдиноріг стрибав через струмки, а його ріг вигравав різними кольорами.Нарешті вони дійшли до галявини, де жила мама Пушка. Кошеня радісно стрибнуло до неї, а потім обернулося до Єдинорога.— Дякую, Єдиноріг! Ти мій найкращий друг! — сказало Пушок.Єдиноріг всміхнувся і торкнувся рогом землі. Там виросла маленька квіточка, що світилася, як зірка.— Це тобі, щоб ти ніколи не боявся темряви, — сказав Єдиноріг.Відтоді Пушок і Єдиноріг стали нерозлучними друзями. Вони разом бігали лісом, гралися і допомагали одне одному. А квіточка-зірка щоночі світила Пушкові, нагадуючи про доброту і дружбу.Кінець.

У далекій чарівній долині, де хмари гойдалися на пухнастих вербах, а зірки щоночі шепотіли казки, жив маленький паровозик, якого звали Пих-Пих. Він був не звичайним паровозиком: його вагончики не возили вугілля чи пасажирів, а перевозили дитячі мрії. Кожен вагончик був особливим, бо в ньому зберігалася одна унікальна мрія, яку Пих-Пих обережно доставляв до зірок, щоб вони могли її здійснити.Пих-Пих був яскраво-блакитним, із золотими зірочками на боках, а його димар випускав не дим, а кольорові іскри, що сяяли, як маленькі веселки. Щовечора, коли сонце ховалося за горизонтом, а місяць визирав із-за хмар, Пих-Пих вирушав у свою подорож. Перший вагончик був червоний і блискучий. У ньому їхала мрія маленької Софійки, яка хотіла стати художницею. Її мрія була схожа на великий альбом із фарбами, що переливалися всіма кольорами світу. Пих-Пих обережно віз цей вагончик, щоб жодна краплинка фарби не розлилася.Другий вагончик був зелений, як літній луг. У ньому сиділа мрія хлопчика Тарасика, який мріяв про пригоди в джунглях. У вагончику гойдалися крихітні ліани, а іноді звідти долинали звуки тропічних птахів. Пих-Пих тихенько гудів, щоб не розбудити цих пташок.Третій вагончик був ніжно-рожевий, наче цукрова вата. Там зберігалася мрія дівчинки Оленки, яка хотіла мати чарівного єдинорога. У вагончику мерехтіли маленькі зірочки, а іноді звідти визирав сріблястий ріг, наче нагадуючи Пих-Пиху поспішити до зірок.Останній вагончик був синій, як нічне небо, і в ньому їхала мрія всіх дітей, які ще не знали, про що мріяти. Цей вагончик був найлегшим, але й найважливішим, бо Пих-Пих вірив, що одного дня ці діти знайдуть свої мрії, а він допоможе їх доставити.Одного вечора, коли небо було особливо зоряним, Пих-Пих вирушив у дорогу. Долина спала, а місяць освітлював шлях. Але раптом паровозик почув тихенький плач. Він зупинився біля маленького будиночка, де жила дівчинка Марійка. Вона сиділа на ганку й шепотіла: “Я боюся, що моя мрія ніколи не здійсниться…”Пих-Пих лагідно загудів і запитав: “Яка твоя мрія, Марійко?” Дівчинка зітхнула: “Я хочу, щоб усі діти були щасливими і не боялися спати вночі”. Пих-Пих усміхнувся (а паровозики, знаєте, вміють усміхатися своїм димарем) і сказав: “Це дуже гарна мрія! Давай покладемо її в мій особливий вагончик!”Марійка зраділа, і її мрія, схожа на теплу ковдру з мерехтливих зірок, акуратно лягла в синій вагончик. Пих-Пих пообіцяв доставити її до найвищої зірки, яка точно знатиме, як зробити всіх дітей щасливими.Він поїхав далі, а іскри з його димаря розліталися по небу, створюючи нові сузір’я. Діти в долині дивилися на небо, і їм снилися тільки добрі сни, бо знали, що Пих-Пих уже везе їхні мрії до зірок.Коли Пих-Пих дістався до кінця шляху, він зупинився на хмарі, де зірки чекали на нього. Вони забрали мрії з вагончиків і пообіцяли працювати над їх здійсненням. А Пих-Пих, задоволений, повертався додому, тихо гудячи свою улюблену пісеньку: “Пих-пих, мрії везу, пих-пих, щастя несу…”І якщо ти коли-небудь побачиш у небі кольорові іскри чи почуєш тихеньке “пих-пих”, то знай — це маленький паровозик везе чиюсь мрію. Заплющ очі, подумай про свою мрію, і, може, одного дня Пих-Пих завітає й до тебе.Доброї ночі, маленьке диво.

У золотавому краї, де осінь малювала ліс пурпуром і золотом, жив маленький Промінчик. Він був не просто сонячним променем, а справжнім чарівником світла, що вмів танцювати на листі й зігрівати своїм дотиком усе живе. Промінчик любив осінь за її барви, за шурхіт листя під лапками лісових звірят і за тонкі павутинки, що гойдалися в повітрі, наче срібні струни.Та одного ранку, коли вітер загудів холодніше, Промінчик помітив, що лісові мешканці притихли. Білочка сумно гребла горішки в нору, бджілки гуділи без радісного дзижчання, а Їжачок згорнувся в клубочок, бурмочучи про зиму.— Чому ви такі сумні, друзі? — запитав Промінчик, стрибаючи з гілки на гілку.— Осінь іде, Промінчику, — зітхнула Білочка, притискаючи до себе дубовий жолудь. — Скоро холод скує землю, і наше літо зникне назавжди.— Я хочу ще тепла, ще сонця! — пропищала Мишка, визираючи з-під опалого листя. — Хоч на кілька днів!Промінчик задумався. Він знав, що осінь не зупинити, адже вона — мудра ткаля, що готує землю до зимового сну. Та в його серці зажевріла іскорка. «А що, як я подарую їм трішки літа?» — подумав він і полетів до своєї бабусі, старенької Сонячної Кулі, що гріла небо з давніх-давен.Бабуся сиділа на краю хмари, плетучи з золотих ниток теплі спогади про літо. Її промені гойдалися, наче шовкові стрічки, а голос був м’яким, мов вечірній вітерець.— Бабусю, — сказав Промінчик, — лісові мешканці тужать за теплом. Чи можеш ти сплести для них кілька сонячних днів, щоб вони знову усміхнулися?Сонячна Куля всміхнулася так, що навіть хмари розступилися.— Мій маленький чарівнику, — мовила вона, — я подарую тобі жменю золотих ниток. З них ти сплетеш теплі дні, які люди назвуть «бабине літо». Але пам’ятай: ці дні будуть легкими, як павутина, і короткими, як подих осені.На світанку ліс прокинувся в обіймах тепла. Промінчик гасав між деревами, розсипаючи золоте сяйво. Павутинки заіскрилися, наче кришталеві нитки, листя заграло рубіновими й бурштиновими барвами, а повітря стало таким м’яким, що здавалося, ніби літо повернулося на мить. Білочка затанцювала на гілці, бджілки загуділи веселі пісні, а Їжачок розгорнувся й підставив носика теплому вітерцю. — Оце так бабине літо! — радісно вигукнула Білочка.— Дякуємо, Промінчику, і твоїй бабусі! — гукали звірята, сміючись.Промінчик сяяв, наче маленька зірка, а Сонячна Куля дивилася з неба, тихо всміхаючись. Бабине літо тривало недовго, але кожен у лісі відчув його магію. Коли ж останні золоті нитки розтанули, звірята вже не сумували. Вони знали: навіть у холодну пору природа ховає для них маленькі дива, варто лише дочекатися. Бабине літо нагадує нам, що краса й тепло ховаються в найкоротших митях. Цінуйте їх, бо навіть маленьке диво може зігріти серце надовго. Що таке “бабине літо” з погляду науки?З наукового погляду, бабине літо — це період короткочасного потепління восени після перших похолодань. Воно виникає внаслідок стійкого антициклону, який приносить ясну, суху та теплу погоду. У цей час в атмосфері мало вологи, небо чисте, а сонячні промені, хоч і менш інтенсивні, добре прогрівають повітря. Чому багато павутиння: Тепла, безвітряна і суха погода створює ідеальні умови для переселення павуків. Вони випускають тонкі нитки павутини, щоб за допомогою потоків повітря “подорожувати” на великі відстані — це явище називається аеропланктон павуків. Саме тому восени, під час бабиного літа, у повітрі й на гілках помітно багато блискучих павутинок. Тривалість: зазвичай кілька днів або тиждень у вересні–жовтні.

Маленький Петрик готувався до сну. Мама вже вимкнула світло і заспівала колискову.“А де ж моя Мурка?” – прошепотів Петрик. Його сіра кішка, на ім’я Мурка, завжди спала поряд, але сьогодні її ніде не було видно.Петрик тихенько спустився з ліжка. Навколо було темно, світився лише маленький нічник-зірочка.Він зазирнув під стіл – там пусто. Заглянув за мамине крісло – там лише пухнастий плед.Раптом Петрик почув тихе: «Мррр…»Звук ішов від кута, де стояла велика картонна коробка. Це була коробка від новенького пилососа, але Мурка вирішила, що це її особистий будиночок.Петрик обережно підійшов, зазирнув усередину і тихенько засміявся.Мурка спала, згорнувшись клубочком, на самій вершині великого, м’якого светра. Це було її найтепліше і найзатишніше місце!«Ось ти де, моя хитра дівчинко!» – прошепотів Петрик.Мурка відкрила одне зелене око, потягнулася і тихенько сказала: «Няв!» Петрик обережно взяв тепле кошеня на руки. Він приніс Мурку в ліжко і накрив їх обох м’якою ковдрою.Кішка замуркотіла свою найсолодшу і найсоннішу пісеньку: «Мур-мур-мур…»Це був найкращий звук для засинання.Петрик міцно обійняв Мурку і заплющив очі.Добраніч!

Жив собі в крижаному палаці дідусь Мороз. А з ним жила його онучка — маленька Марічка. Вона дуже любила запитувати:— Дідусю, а як ти робиш сніг? — Дідусю, а чому сніжинки всі різні? — Дідусю, а як ти прикрашаєш дерева?Одного разу Мороз усміхнувся і сказав:— Знаєш що, Марічко? Сьогодні я візьму тебе з собою на роботу! Побачиш усе на власні очі!— Ура-а-а! — зраділа дівчинка й застрибала від щастя.Вони взяли чарівні пензлики, відерця зі срібною фарбою та крижані мішечки з інеєм. Марічка несла маленьке відерце, а дідусь — велике. — Дідусю, а куди ми йдемо?— До лісу! Там на нас чекають дерева. Вони всю осінь скидали листя, втомилися, а тепер сплять. І ми зробимо їм сюрприз — прикрасимо до зими!Прийшли вони до лісу. Темно, тихо, тільки місяць світить.— Дивись уважно! — сказав Мороз. — Спочатку я дихаю холодом на гілочки… От так… Ф-ф-ф-у-у-у!І справді — де Мороз дихнув, там гілочка вкрилася тонесеньким льодом.— Ой, дідусю! Вона заблищала! — зраділа Марічка.— А тепер найцікавіше! Беру пензлик, вмокаю в срібну фарбу — це крихітні крижинки води, які замерзають, — і малюю візерунки!Мороз легенько провів пензликом по гілці. І раптом — дзінь! — на ній виріс маленький кришталевий листочок!— Дідусю, дай я спробую! — попросила Марічка.— Давай! Тільки обережно, не поспішай.Марічка взяла пензлик, але так хвилювалася, що провела ним занадто швидко. Візерунок вийшов кривий і швидко розтанув.— Ой! Не виходить! — засмутилася дівчинка.— Не засмучуйся! Головний секрет — робити все повільно, з любов’ю. Дивись: я дихаю на гілочку, рахую до трьох — раз, два, три — і тоді малюю. Спробуй ще раз!Марічка глибоко вдихнула й подихала на гілочку берізки:— Ф-ф-ф-у-у… Раз… два… три…Потім обережно провела пензликом. І — о диво! — на гілці з’явився гарненький сріблястий візерунок!— У мене вийшло! Дідусю, дивись!— Молодець! А тепер найскладніше — зробити сніжинки!Мороз дістав крижані мішечки.— Тут особлива вода з хмаринок. Я беру крихітну краплинку, дихаю на неї холодом і… Дивись!У повітрі з’явилася маленька зірочка, потім ще одна, ще! Вони поволі падали на гілки, і дерева вкривалися білим пухнастим снігом.— Вау! Це ж справжнє чарівництво! — Ні, Марічко. Це не чарівництво — це закони природи! Коли дуже холодно, вода перетворюється на лід. Я просто допомагаю їй зробити це красиво!Вони працювали всю ніч. Марічка прикрашала тоненькі гілочки, а дідусь Мороз — товсті. Він показував їй, як робити бурульки:— Крапля води повільно стікає вниз, я дихаю на неї — і вона застигає! Ось і виходить бурулька!А ще вони малювали візерунки на корі дерев — такі, як на вікнах!— Дідусю, а чому ти кожному дереву робиш різні прикраси?— Бо всі дерева різні, внученько! Берізка — тонка, їй личать легкі срібні мережива. Дуб — сильний, йому підходять великі кришталеві бурульки. Ялинка — пухнаста, їй до лиця сніжні шапочки. Треба відчувати, що кому личить!Нарешті, коли схід сонця вже зазирав крізь гілки, робота була закінчена. Весь ліс сяяв, блищав, переливався!— Ой! — почули вони писк.Це прокинулася Білочка. Вона вискочила з дупла, подивилася навколо й аж ойкнула:— Яка краса! Хто це зробив?— Це ми! — гордо сказала Марічка. — Я і дідусь Мороз!— Дякуємо вам! Тепер наш ліс — як казковий!Додому Марічка йшла втомлена, але щаслива.— Дідусю, а завтра ми знову підемо прикрашати дерева?— Звичайно! У мене ще багато роботи. Треба прикрасити всі ліси, всі парки, всі дерева у світі!— А я тобі допомагатиму!— Тільки пам’ятай головне правило…— Знаю! Робити все повільно, обережно, з любов’ю! І тоді виходить красиво!— Правильно, внученько. А ще треба розуміти, що кожне дерево особливе, і для кожного треба підібрати свої прикраси.З того дня Марічка кожної зими допомагала дідусеві Морозу прикрашати дерева. Тому, якщо ви бачите взимку дерева, вкриті інеєм та снігом, знайте — це дідусь Мороз з Марічкою приходили вночі й старанно, з любов’ю, прикрашали кожну гілочку!А коли вранці сонечко освітлює дерева, і вони блищать, як діаманти, — це означає, що Мороз добре попрацював і зробив усе, як треба!