Казки про зиму

Йшов одного разу перехожий дорогою, побачив біля шляху трьох незнайомців і каже їм:— Добрий день! — і пішов далі.А ті троє почали між собою сперечатися, кому з них він побажав доброго дня. Сперечалися, сперечалися, а тоді вирішили догнати перехожого й запитати.— Скажи, будь ласка, кому з нас ти побажав доброго дня?Чоловік зупинився, здивувався та питає:— А хто ви такі будете?Один із них відповідає:— Я — Сонце.Другий каже:— А я — Мороз.А третій усміхається:— А я — Вітер! Подумав чоловік і відповідає:— Ну, якщо так, то це я Вітру сказав!Сонце аж засяяло від образи:— Я тобі в жнива так припікатиму, що не знатимеш, де сховатися!А Вітер йому:— Не бійся! Я тоді подую холодком, і людині стане легше.Мороз усміхнувся:— Ну, а я взимку тебе так заморожу, що будеш тремтіти від холоду!Та Вітер не розгубився:— Якщо ти, Морозе, почнеш морозити, то я не стану дути – от і не замерзне людина! Так Вітер показав, що він не менш важливий, ніж Сонце і Мороз, адже вміє як допомагати, так і захищати.

Дерево. А за деревом дерево. А за деревом дерево. А за деревом паркан. За парканом стежечка, а за стежкою поріг. За порогом двері, що ведуть у дім. А у домі тому, брат разом із сестрою поспішають на подвір’я погратися першим грудневим снігом.— Давай швидше, а то поки одягнешся, то і сніг увесь розтане! — мовив Тарас.Поліна поспішала як могла та все одно не встигала за братом. Обоє чекали цього дня як ніби якогось свята й нарешті дочекалися. І хоч цієї ночі сніжних опадів було не так вже й багато, та на невеличкого сніговика повинно вистачити. А ще, якщо позбирати сніжок із верхівок різноманітних поверхонь, то можна буде й у сніжки пограти.Звісно ж, якби снігу було більше то й на санчатах можна було б покататися. А точніше, брат покатав би сестру. Бо ж маленька Поліна ніяк би не потягла б санчата зі старшим братом. Вона б кректала, стогнала, сопіла. Надривалася, падала, підіймалася. А з місця б й не зрушила. Тому, на санчатах би покаталася лише Поліна. Але то було б тоді, якби сніжних опадів було набагато більше. А по багнюці санчата не їздять.І от, коло до кола, хвостиком по колу, накатали діти снігові кулі та й зліпили сніговика (якого, до речі, з легкістю можна назвати африканським, і все через те, що болото спаплюжило білосніжний покрив). Старий Полінин кросівок, який до дірок засмакував собака Смайлик, став дуже гарним носиком. Ще й колір у нього був помаранчевий, тобто морквяний. А от очі були з прищіпок, посмішка з дрібних камінців, а волосся з посохлих гілок. Якщо комусь стало цікаво, навіщо сніговику волосся, то відповідь дуже проста — сніговик без зачіски, то не сніговик, а якийсь лисий дядько. Тому, зачіска повинна бути на першому місці. Принаймні, так вважала Поліна.Тож, зліпивши сніговика (якого, до речі, назвали П’ятниця) діти вирішили зайнятися важливою справою, а саме — погратися у сніжки.— Поля-квасоля, ти мазило! — наголосив Тарас — Дивися як треба!Хлопак замахнувся й запустив гармату, яка приземлилася біля Поліниних ніг.— Ні, братику, мазило в нас ти! — регочучи відповіла мала й кинула свою сніжку, але та полетіла повз хлопця.— Ма-зи-ло! — зареготав Тарас — Я принаймні у щось влучаю, а ти жодного разу не поцілила!— От зараз побачимо хто кого!Поліна прицілилася, але знову промахнулася.— Щоб влучити у ціль, — почав пояснювати Тарас — потрібно правильно кинути сніжку. А для того, щоб правильно кинути сніжку, потрібно правильно її зліпити. А як її правильно зліпити, коли навколо лише багнюка? Та це вже не сніжка виходить, а “багніжка” якась! Таку “багніжку” й кинути не так і легко!— Головне, що весело! — наголосила мала — А чи сніжка то, чи “багніжка”, немає різниці!— Весело коли весело, а зараз час йти до хати. Тут нічого більше робити.— А в хаті що? Айфон, телефон, смартфон? Планшет, ноутбук, комп’ютер? Світлини, вподобайки та пів-паф ігри? Це ж так нудно!— Нудно з багнюки ліпити сніжку й уявляти, що це весело! До того ж мама недуже зрадіє плямам на одязі. Ходімо.Поліна засумувала. Їй нечасто доводилося гратися з Тарасом. Вона чекала цієї миті більше ніж свого Дня Народження. Та все зіпсувала багнюка. Хтозна, яка зима буде цього року: теплою та дощовитою чи сніжною та холодною. Та й Тарас, як завжди в телефоні чи грається з друзями. Тому, шанс ще хоча б раз погратися з братом, рівняється нулю.На подвір’ї стало тихо. Весела гра перетворилася на мовчання. Від дитячих радощів залишилися лише сліди маленьких рук на багнюці та самотній сніговик, на якого, час від часу, дзявкотів Смайлик.З подвір’я та й до хати, до свого рідного куточку, у якому кожному було затишно. Тарас вдивлявся в ноутбук, а Поліна прилипла до вікна, чекаючи дива, як раптом:— Заснула чи що?Поліна розплющила очі й поглянула довкола. А довкола, поміж густого туману, на біленькій, пухкій хмаринці, яка була замість твердої поверхні землі, займалися різними справами якісь невідомі особи невеличкого зросту.Біля дівчинки стояв незнайомець, який помітно відрізнявся своїми розмірами від маленьких чоловічків. Його довге тіло трималося на двох тонесеньких ніжках, а ніс нагадував картоплю.— Ти хто така? — сердито запитав містер поглядаючи на свого годинника.— Поля! — прошепотіла дівчинка.— А що ти тут, Поля, робиш? — склавши руки в боки, поцікавився він. — Не знаю! — відповіла мала, нишпоривши поглядом по сторонах, а потім — Стою! Я тут просто стою й спостерігаю!Невідомого ніби вдарило струмом. Щічки почервоніли, вуха заплигали, волосся стало дибки, а ніс взагалі засопів, видаючи холодну пару.— Ти що, не можна просто стояти! Потрібно щось робити! Ми й так не встигаємо! У нас залишилось дуже мало часу! — загорланив містер.— Ну то чому ви тут стоїте й витрачаєте на мене свій час? Я, наприклад, нікуди не поспішаю. А ви, швидше беріться за роботу!Після цих слів містер скипів, немов чайник.— Що? Хто? Хто привів її сюди? — звернувся він до присутніх, які були заклопотані своїми справами — Я повторюю, хто привів сюди цю малу, невиховану, наглу дитину?Та у відповідь, а ні слова. Містер знову поглянув на годинник, а потім вигукнув:— Лишилося десять хвилин! Ми відстаємо від графіка! Готуйте фарбу та запускайте вітряки!Чоловік помітно нервував. Мабуть, через те, що не встигав виконати якесь завдання.— Так, Маляка, ти мене відволікаєш.Дівчинка хотіла щось сказати у свій захист, та той поплескав в долоні й продовжив горланити:— Залишилося зовсім мало часу. Ану, зібралися усі й швидше, швидше, швидше. І, передягніть хто-небудь цю малу, бо ж очі ріже її вбрання.До дівчинки підійшов маленький чоловічок, з довгими вухами, як в ельфа (але то точно був не ельф) та з невеличкими ріжками на голові як у фавна (але точно був не фавн). Він відвів дівчинку до невеличкого будинку, схожого на комору та вручив їй злегка пом’ятий спецодяг.— Тільки швиденько, бо можемо не встигнути. — пробуркотів чоловічок.— Що не встигнути? — поцікавилася дівчинка.Та той нічого не пояснив. Лише зачинив за нею двері, мовляючи:— У тебе є дві хвилини!«Як дві хвилини?» — подумала Поліна. Так швидко вона ще ніколи не переодягалася. Зазвичай, їй потрібно хвилин десять для того, щоб одягти шкарпетки та зрозуміти, що одягла їх навиворіт. А потім, ще хвилин п’ять для того, щоб подумати, чи переодягати їх, чи залишити так, як є. А тут, цілих дві хвилини, щоб передягтися.Поліна, звісно ж, поспішала як могла й десь через три хвилини та кільканадцять секунд, вийшла з кімнати. Біля дверей вже стояв розлючений містер.— Муля, мені здається, ти зовсім не розумієш, що тут відбувається!— Я не Муля, а Поля, тобто По-лі-на! Та для вас, містере, краще Поліна Петрівна! — невдоволено мовила мала, нацупивши брови та закотивши верхню губу.— Дванадцять слів за дев’ять секунд! Муля Петрівна, ви занадто повільні! Ви повільні, як та черепаха, яка проти вітру повзе на високу гору. Ви повільні як той равлик, який випадково прилип до клею, та незважаючи на це, все одно намагається поспішати. Ви повільні як…Містер притих, зупинивши погляд на годиннику. Він обережно постукав пальцем по циферблату. Скоріш за все засумнівався у справності свого приладу.— Залишилося п’ять хвилин! Готуйте воду! — містер запанікував — Ану, ледацюги, покваптесь, бо з такими темпами, ми нічого не встигнемо!Чоловік засмутився. На його червоних щічках з’явилися ледь видимі кришталики сліз.— Це від вітру! — мовив містер, проводячи пальцями по щоках.Судячи з його поведінки, Поліна зрозуміла, що незнайомець любив свою роботу, та ще більше він любив виконувати її вчасно. Але цього разу щось пішло не за планом. Поліні стало шкода містера, тож вона вирішила якось вплинути на обставини.— Ну добре, — неохоче мовила дівчинка — чим я можу допомогти?Той на мить замислився, а потім:— Чи вмієш ти принести, подати та не заважати?Поліна розвила руками.— Ні, в мене краще виходить не донести, розбити та загубити!Містер почесав потилицю.— То може в тебе добре виходить склеїти, зшити та відремонтувати?— Ага, — засміялася мала — хіба що розірвати, розшити та розламати!Здивування містера було очікуваним.— Ти хоча б щось можеш зробити швидко та правильно?— Так, звісно! — радісно вигукнула Поліна — Я можу швидко та правильно нічого не робити!— Бездоганно! Тоді яка від тебе користь?Дівчинка здвинула плечима.— А якщо… хоча ні, краще не ризикувати.Містер знову поглянув на годинника.— Ану, зібралися всі! Лишилося три хвилини! — стривожено промовив він.— Три хвилини без п’яти секунд! — пробігаючи повз містера промовив робітник.— Три хвилини без десяти секунд! — промовив інший робітник.Незнайомець узяв дівчинку за руку й відвів до великих діжок, що стояли неподалік.— Стій тут й мовчки вдавай що ти тут і стоїш! І головне, нічого не чіпай!Поля хотіла щось сказати, та той приклав вказівного пальця до своїх губ, видавши жалюгідне «тссс» й пішов геть.Дівчинка спостерігала за чоловічками які метушилися навколо неї.— Хтось може мені пояснити, що тут відбувається?Все ж таки не втримала вона свою цікавість. Та на жаль, ніхто нічого не збирався пояснювати. Та не через свою неввічливість, а через те, що всі були дуже заклопотані різними справами.— Чотирнадцять секунд! — вигукнув містер — Посилюйте морозець!Й після цих слів, чоловік підійняв руку вгору й різко махнув нею, після чого усі голосно почали рахувати.— Десять!— Дев’ять!— Вісім!— Сім!— Шість!— Відкривайте чани з водою!— Чотири— Три!— Два!— Один! Запускай!В ту ж мить, стихло все навколо. Зупинилися вітряки та припинили ричати двигуни. Тиша. Пом’якшав морозець і десь за обрієм почало виглядати сонечко. Збентежений містер стояв серед розгублених робітників, які також нічого не розуміли.— І що цього разу? А? Хто мені пояснить, в чому справа?Та всі навколо мовчали.— Зізнавайтеся, хто за собою привів не-ща-ссссс… тя.Погляд містера зупинився на Поліні, яка намагалася звільнитися з ланцюгів, що кріпили різноманітні важелі. Ім’я дівчинки пролунало на всю околицю. Такого невдоволення нечула жодна присутня душа.— А я то все гадаю, що ж то за день такий! А вся біда лише в маленькій дитині!— Я тут ні до чого! — намагалася заперечити Поліна.— То ти хочеш сказати, що це я у всьому винен?— Чому завжди потрібно шукати винних? Це ж лише звичайнісінький збіг обставин.— То це ти називаєш збігом обставин? Та це ж…— То ви б краще за діло взялися, аніж в усьому звинувачувати якусь там малу дитину. — не дала Поліна завершити містеру своє невдоволення.Той притих. Мабуть, таки намагався впорядкувати літери на вустах, знайти правильне рішення та розкласти по шухлядах своє невдоволення.— Добре, — пробубнів він — запускайте вітряки та відкривайте чани!— Але ж кришталики не встигнуть змерзнути! — зауважив один з працівників.— То влаштуємо трохи дощу! — відповів містер потираючи долоні.Усі навколо знову взялися до роботи. Поліна хвостиком ходила за містером постійно запитуючи, чим вона може допомогти. Та у відповідь чула лише:— Нічого не зіпсуй!— То може поясните, врешті решт, що я зіпсувала?— Сніг! — сердито відповів містер — Сьогодні мав бути сніг.Від почутого дівчинка ледве не розплакалася. З думкою про те, що вона зіпсувала цей день, Поліна закричала:— Ану зібралися усі й швидше, швидше, швидше до роботи! Запускайте вітряки, відкривайте чани та підсилюйте морозець. Там мій брат нудьгує, поки ви тут байдикуєте!Містер підозріло поглянув на Полю. Мабуть, таки зрозумів, що саме в неї добре виходить робити. Або ж, просто побачив в ній конкурента.— Запустити на повну вітряки та понизити температуру! — крикнув містер.— Понизити температуру та запустити на повну вітряки! — повторила мала.Чоловік посміхнувся. Все ж таки це більше йому подобалося, аніж «не донести, розбити та загубити».Згодом, піднявся вітер, а з неба почали падати кришталики води, які перетворювалися на дивовижні сніжинки. Та не знав не містер, ні будь-хто інший, що не можна було залишати Поліну без нагляду, особливо біля діжок з фарбою.«П-О-Л-І-Н-А!» — голосно пролунало її ім’я. Чи то від розлюченого містера, чи то від брата, який намагався отямити сестру.— Прокидайся! Поглянь у вікно! — радісно вигукнув Тарас.Мала не могла збагнути, що від неї хоче брат. Вона дивилася у вікно й майже нічого не бачила. І не через те, що тільки-но прокинулася, а через снігопад, який раптово здійнялася за вікном.— Швиденько одягайся й хапай санчата. В нас є всі шанси добряче повеселитися. — радісно вигукнув Тарас. Того дня таки сталося диво. І хоч для багатьох людей цим дивом був різнобарвний сніг, та для Поліни дивом було — добре проведений час зі старшим братом.

Жив-був у хмаринці високо-високо над землею Маленький Приморозок. Він був сином Королеви Зими, але народився надто рано — ще восени, коли його мама спала у своєму крижаному палаці. — Мамо, я хочу спуститися на землю! — просив Приморозок. — Ще не час, синку, — відповідала Зима сонним голосом. — Почекай до грудня.Але Маленький Приморозок був дуже допитливим. Одного ранку, коли температура опустилася якраз до нуля градусів, він тихенько вислизнув із хмаринки й полетів униз.Зустріч з Осінню— Хто ти такий? — здивувалася Золота Осінь, побачивши маленького срібного хлопчика. — Я Приморозок! Хочу прикрасити твоє королівство! Осінь засміялася: — Але ж я вже розмалювала все у жовті та червоні кольори. Що ти можеш додати? — А ось подивись! — сказав Приморозок і дихнув на листочок клена.І сталося диво: на червоному листку з’явилися тоненькі білі візерунки — ніби художник пензликом із білої фарби намалював мереживо. Листок став ще гарнішим! Чарівна роботаПриморозок був у захваті. Він почав працювати: Вранці, коли температура падала нижче нуля, він малював срібні візерунки на траві. Кожна травинка вкривалася тоненькою білою облямівкою — це були крихітні кристалики льоду! На калюжах він створював тоненьку крижану плівку. Вона була такою тендітною, що хрустіла під ногами, як целофан. На вікнах будинків він вимальовував чарівні морозні візерунки — пальми, папороті, квіти. Це водяна пара з теплого кімнатного повітря перетворювалася на лід на холодному склі. — Чому ти працюєш тільки вранці? — запитав його Вітер. — Бо вдень Сонце пригріває, і я тану, — пояснив Приморозок. — А вночі можу працювати лише тоді, коли небо чисте, і температура добре опускається.Урок природиОдного разу Приморозок побачив, як садівник вкриває молоді дерева соломою. — Чому він це робить? — здивувався малюк. — Бо він боїться мене, — сумно сказав Приморозок. — Я можу заморозити соки в рослинах, і тоді тоненькі гілочки помруть. — Не сумуй, — втішила його Осінь. — Ти робиш важливу справу! Завдяки тобі земля готується до зими. Ти знищуєш комах і шкідників, які не переживають холоду. А ті рослини, що витримують твій холод, стають сильнішими!Магія водиНайбільше Приморозок любив спостерігати за водою. Він навчився перетворювати її на лід: — Коли я охолоджую воду до нуля градусів, її молекули починають танцювати повільніше й повільніше, — розповідав він мухоморчику під деревом. — А потім вони зупиняються, беруться за ручки й утворюють кристали льоду!Саме тому срібна павутинка вранці вкривалася крихітними намистинками — це крапельки роси перетворювалися на льодяні перлини. Повернення додомуМинув місяць. Приморозки ставали дедалі сильнішими й тривалішими. Одного ранку Маленький Приморозок почув знайомий голос: — Сину, час додому! Скоро моя черга прийти на землю.Це була Королева Зима. Вона прокинулася й звала свого маленького сина. — Але я ще хочу малювати візерунки! — заперечив Приморозок. — Ти зробив велику справу, — посміхнулася Зима. — Ти підготував землю до мого приходу. Тепер відпочинь, а я продовжу твою роботу.Приморозок попрощався з Осінню й полетів до хмаринки. А на землі вже випав перший сніг.

Троє мандрівників йшли один за одним пустельною дорогою. Раптом налетіла хуртовина — здійнявся сильний вітер, посипав густий сніг, а над головами завив заметільний рев. Було ще далеко до найближчого села, а негода ставала все лютішою.Щоб не замерзнути, перший мандрівник запропонував сховатися в старому покинутому храмі, який трапився на їхньому шляху. Другий і третій погодилися. Так усі троє опинилися разом під дахом.Надворі швидко сутеніло, але хуртовина не стихала. У храмі було холодно, наче надворі. Мандрівники трусилися від холоду.— Мороз просто нестерпний… — зітхнув перший. — У мене руки й ноги змерзли до кісток, — поскаржився другий. — Якщо так далі піде, ми тут не переживемо ніч, — пробурмотів третій.Запала мовчанка. Потім перший озвався знову: — Якби трохи хмизу — розпалили б вогонь і зігрілися.— Було б чудово! — підтримав другий.— І заночувати тоді було б не страшно, — додав третій.Та, попри всі слова, ніхто не зрушив з місця. Вогонь так і залишився в мріях, а мороз — реальністю. Перший глянув на другого: — Сусіде, сходи по хмиз. Я б пішов, та ноги ниють.Другий перевів погляд на третього: — У мене живіт крутить, може, ти підеш?А третій махнув рукою: — А в мене голова обертом — ледве стою. Іди вже ти.Так і сперечалися. Кожен знаходив причину нічого не робити. Насправді ж усі були цілком здорові, просто не хотіли зробити бодай щось більше, ніж інші.Перший подумав: «Я їм не слуга. Чому саме я маю йти?»Другий міркував: «Хай самі йдуть. Я що, крайній?»А третій сердився подумки: «Нехай хтось інший зробить! Я не маю на це сил та бажання».Ніч тривала. Вітер не стишався, а холод пробирав до кісток. Усі троє думали одне й те ж: «Коли вже нарешті хтось піде по хмиз?..» — але кожен мовчав і сидів на місці.А зранку в храмі знайшли трьох замерзлих мандрівників…

У нашій шкільній теплиці зустрілися осіння й весняна квітки. Ось як це сталося.Перенесли ми в теплицю осінні квіти — хризантеми. Зацвіли вони — білі, фіолетові, рожеві. А біля них зеленів паросток бузку. Наближався Новий рік. Надворі йшов сніг, шумів зимовий вітер, а в теплиці було затишно й тепло. Одного сонячного ранку зацвів бузок. Відкрила Бузкова квітка блакитні оченята, побачила білу Хризантему й питає здивовано:— Ти ж осіння квітка. Чом ти цвітеш? Надворі ж лютий мороз. Глянула Бузкова квітка — справді надворі зима. — Це все Оля зробила, — каже Хризантема. — Це вона посадила нас тут. Якби не Оля, ми б і не зустрілися. Не зустрілася б весна з осінню.

Жили собі батько Рік і мати Земля. І мали вони чотири дочки-красуні: Зиму, Весну, Літо й Осінь.Зима була білолиця, червонощока й сувора — не любила жартів. Весна — ніжна, лагідна, із зеленими очима, що сяяли, мов веселка після дощу. Осінь мала довгі золоті коси, а очі в неї були сумні — часто плакала. Літо ж було барвисте, веселе та тепле, мов полуденне сонце.Батьки вибрали кожній доньці особливе вбрання: Зимі — білосніжне, Весні — зелене, Літу — різнобарвне, Осені — золоте. Жили сестри дружно, разом працювали. Тільки ось коли надходила пора переодягатися — починали сваритися. Одягне Зима своє біле плаття — а Літо бурмоче:— І я хочу таке!Вдягне Осінь золоте вбрання — а Весна вже мріє про таке саме.Батьки довго терпіли ці суперечки, а потім сказали:— Гаразд, нехай кожна вдягне те, що їй до душі.Зраділи дочки! Літо вдягнуло біле, Весна — золоте, Зима — зелене, а Осінь вибрала яскраве, мов веселка.Та тільки веселощі були недовгими. У світі почалося щось неймовірне: сніг, дощ, спека, мороз і листопад — усе переплуталося. Врожай не встигав дозріти, пташенята — вирости, звірята — підготуватися до холодів.Тоді звірі, птахи й люди прийшли до дому Року та Землі й попросили:— Любі пори року, поверніть своє справжнє вбрання, бо так жити неможливо.Вислухали сестри, замислилися і зрозуміли: їхні сукні — не просто краса, а порядок життя на Землі. Відтоді вони носять те вбрання, яке дали батьки, і живуть у мирі та злагоді.

Уявіть собі далеку, засніжену країну, де гора Джейка височіє над долиною, мов велетенський кришталевий замок, увінчаний білими шапками хмар. Там, де вітер шепоче таємниці сніжинкам, а сонце грає на льодяних сталактитах, як на намистинах з діамантів, живе хлопчик Алекс. Він був сміливим і пустотливим, як маленьке ведмежа, і любив понад усе кататися на санчатах з вершини гори. “Я – король снігових пригод!” – кричав він, ковзаючи вниз, і вітер сміявся у відповідь.Одного морозного ранку, коли небо було синє, як око снігового вовка, Алекс вирішив: “Сьогодні я підкорю найвищу вершину! Сам, без жодної допомоги!” Він узяв свої червоні санчата, накинув теплий шарф і помчав до гори, не сказавши ні слова тітці Мей, яка пекла свіжі пиріжки з яблуками. Гора Джейка кликала його, як стара казка: “Іди, іди, тут ховаються скарби з льоду!”Але гора, хоч і красива, була хитрою. Вона любила грати в хованки з мандрівниками. Алекс піднімався все вище, хапаючись за крижані гілки, сміючись над подихом морозу. “Ха-ха, я швидший за снігову лавину!” – вигукував він. Та раптом… тріск! Санчата вислизнули з рук, і хлопчик послизнувся на слизькому льодовику. Він покотився вниз, як кулька зі снігу, пролетівши повз крижані печери, де ховаються ельфи морозу, і впав у глибоку снігову пастку – величезну прірву, вкриту товстим шаром льоду. “Допоможіть!” – закричав Алекс, але його голос загубився в гулі вітру. Він тремтів, як листочок на холодному подиху зими, і думав: “Чому я не взяв з собою друга?” Тим часом унизу, в теплій хатинці Патруля, де пахло гарячим какао і свіжим хлібом, Райдер і його вірні щенята гралися сніжками. Гонщик ганявся за м’ячем, Скай кружляла в повітрі, як метелик, а Кремез копирсався в снігу, шукаючи “скарб” – стару кістку. Раптом задзвонив екстрений сигнал – червона лампа замигала, мов чарівна зірка. “Патруль, готуйся до дій!” – вигукнув Райдер, і щенята завмерли, як солдатики в строю.– Це Алекс! Він застряг на горі Джейка, на слизькому льоду! – закричав Райдер, дивлячись на екран. – Якщо не поспішимо, мороз з’їсть його, як морозиво!Щенята заскакали від хвилювання. “Я готова до порятунку!” – гавкнула Скай, розправляючи крила свого вертольота. “Гонщик на варті!” – гавкнув Гонщик, хапаючи кігті для льоду. А Маршал, як завжди, спіткнувся об свою лапу: “Ууупс! Я маю аптечку для замерзлих!” Усі засміялися, але швидко зібралися. Райдер сів у свій снігохід, і Патруль помчав до гори, прорізаючи сніг, як корабель хвилі. Дорога була повна чарівних перешкод. Спочатку вони зустріли снігову бурю – білі вихори танцювали, як феї, засліплюючи очі. “Скай, полети вперед і розвій хмари!” – наказав Райдер. Скай знялася в небо, її вертоліт гудів, як бджолиний рій, і крильцями розігнала заметіль. “Льодовий міст!” – гавкнув Зума, коли вони підійшли до прірви, вкритої тонким льодом, що хрустів, як сухе печиво. “Кремез, твій час!” – крикнув Райдер. Кремез висунув свою бульдозерну лопату і проклав міцний шлях, а Еверест, новачок з холодних земель, укладав снігові цеглини, щоб міст став твердим, як скеля.Нарешті вони дісталися до пастки Алекса. Хлопчик сидів, обіймаючи коліна, і вже бачив, як снігові гноми шепочуть йому байки про вічну зиму. “Тримайся, друже! Патруль тут!” – гукнув Райдер. Гонщик спустився на мотузці з кігтями, що чіплялися за лід, як кігті яструба. “Я врятую тебе, крок за кроком!” – гавкнув він. Але лід тріщав під вагою! “Треба хитріше!” – подумав Райдер. “Маршал, твоя снігова гармата!”Маршал вистрелив м’якими сніговими кульками, що розтопилися і створили слизьку доріжку. Скай спустила трос від вертольота, а Еверест сформував крижаний трап, блискучий, як веселка. Алекс хапнувся за трос, і разом вони витягли його – повільно, обережно, ніби витягували з казкового сну. “Дякую, друзі! Я більше ніколи не піду сам!” – прошепотів Алекс, обіймаючи Гонщика.Коли сонце сіло, фарбуючи сніг у рожеві й золоті барви, Патруль повернувся додому. Тітка Мей чекала з гарячим какао і пиріжками, а гора Джейка помахала їм хмарами, ніби кажучи: “До нових пригод!” Алекс заснув з посмішкою, мріючи про снігові замки, але тепер знав: найкращі пригоди – з друзями.Тому, діти, пам’ятайте: зима – це чарівниця, але безпека – твій найнадійніший чарівний амулет. А Патруль завжди на варті, бо справжні герої не ті, хто біжить сам, а ті, хто тримається за лапи.

Було так страшенно холодно; йшов сніг, і починало темніти; це був останній вечір року, новорічна ніч. У цій холоднечі та темряві по вулиці йшла маленька бідна дівчинка з непокритою головою й босими ногами. Авжеж, вона мала капці, коли виходила з дому, але що з того! То були дуже великі капці, які носила її мати, такі завеликі, що дівчинка загубила їх, коли поспішала через вулицю, бо дві карети пролетіли так страшенно швидко. Одного капця вона так і не знайшла, а з іншим утік хлопчисько, сказавши, що використає його як колиску, коли в нього будуть діти.Так тепер маленька дівчинка йшла босоніж, а її ноги вже посиніли й почервоніли від холоду. В старому фартушку вона несла купу сірників, а в руці тримала один пучок. За весь день ніхто не купив у неї жодного сірника, ніхто не дав навіть дрібної монетки. Голодна, змерзла, вона йшла, згорблена маленька бідолаха! Сніжинки падали на її довге світле волосся, що так гарно вилося на шиї, але вона зовсім не думала про це. Світло сяяло з вікон, і по вулиці розходився дивовижний запах смаженої гуски — адже була новорічна ніч. От про що вона думала.У куточку між двома будинками, де один будинок трохи виступав уперед, вона присіла й згорнулася клубочком. Маленькі ніжки вона підібгала під себе, але холод сковував її ще більше, а додому вона боялася йти: вона не продала жодного сірника, не заробила ні копійки, а батько б побив її. Та й удома було холодно: вітер свистів крізь щілини, хоч їх і заткнули соломою та ганчір’ям. Її маленькі ручки майже зовсім заціпеніли від холоду. Ах! Один маленький сірник міг би зігріти. Якби тільки наважитися витягнути один, черкнути ним об стіну та нагріти пальці. Вона витягла один. «Рррітч!» — він засіпав, запалав! Це було тепле, ясне полум’я, справжнє маленьке світло, коли вона затулила його рукою. Як дивно сяяло воно! Дівчинці здалося, що вона сидить перед великою залізною грубкою з блискучими латунними кулями й мідним барабаном; вогонь горів так благословенно, так добре грів! Вона вже простягла ноги, щоб зігріти й їх, — та полум’я згасло, грубка зникла, і дівчинка залишилася з маленьким обвугленим недопалком сірника в руці.Вона запалила новий. Він горів, він світив, і де світло падало на стіну — та ставала прозорою, мов серпанок. Вона побачила кімнату всередині: стіл накритий білою скатертиною, гарний порцеляновий посуд, а посеред столу — смажена гуска, що парувала, начинена чорносливом і яблуками! І що ще дивовижніше — гуска зістрибнула з блюда, закульгала по підлозі з виделкою та ножем у спині, і прямісінько до бідної дівчинки! Та раптом сірник згас, і вона побачила лише холодну товсту стіну.Вона запалила третій сірник. Тепер вона сиділа під найпрекраснішою ялинкою. Вона була більша й красивіше прикрашена, ніж та, яку дівчинка бачила минулого Різдва крізь скляні двері у багатого купця. Тисячі вогників горіли на зелених гілках, а строкаті картинки, як ті, що прикрашають вітрини магазинів, хилилися до неї. Маленька простягнула руки — і раптом сірник згас. Вогники злетіли вище, вище — і вона побачила, що то були зірки на небі. Одна з них упала, лишивши довгий вогняний слід.«Хтось помер!» — сказала дівчинка, бо її стара бабуся, єдина, хто був добрий до неї, але вже померла, казала: коли падає зірка, душа підіймається до Бога.Вона знову чиркнула сірником об стіну. Він засвітився, і в сяйві стояла її бабуся — така ясна, така світла, така добра і благословенна.«Бабусю!» — вигукнула дівчинка. — «Забери мене з собою! Я знаю, ти зникнеш, коли сірник згасне — як та тепла грубка, та чудова гуска і те величезне гарне ялинкове дерево!» — і вона швидко запалила весь пучок сірників, усі до одного — вона хотіла втримати бабусю. І сірники палали з таким сяйвом, що було світліше, ніж удень. Бабуся ніколи ще не була такою великою й прекрасною. Вона підняла дівчинку на руки, і вони полетіли в сяйві та радості — так високо, так високо! І там не було ні холоду, ні голоду, ні страху — там вони були в Бога.Але й другого зимового ранку, у куточку між двох будинків, маленька дівчинка усе ще сиділа з почервонілими щічками, з люб’язною усмішкою, — тільки вже одубла й замерзла. Новорічний ранок зійшов над її маленьким тілом; поруч лежали сірники, майже весь пучок був спалений.«Вона хотіла зігрітися!» — казали люди. Але ніхто не знав, яка краса явилася їй, у яке сяйво вона увійшла разом зі своєю бабусею, зустрічаючи новорічну радість.

Високо-високо в хмарах, там, де сніжинки тільки-но народжуються, стоїть незвичайна майстерня. А в ній живе добрий чарівник із сивою бородою — Святий Миколай. Але знаєте що? Він зовсім не завжди був чарівником!Таємниця доброго МиколаяДавним-давно жив собі звичайний хлопчик Миколай. Він любив допомагати людям — ділився обідом із голодними, допомагав бабусям носити важкі торби, а одного разу навіть віддав свої черевики босому хлопчику.— Миколаю, у тебе ж самого лише одна пара взуття! — дивувалися люди. — А я можу ходити босоніж, — усміхався він. — Я молодий, а йому холодно.І ось одного дня, коли Миколай виріс, трапилося диво. Він почув плач із сусіднього будинку. Там жила бідна родина з трьома дочками, і батько плакав, бо не міг купити їм навіть теплих светрів на зиму.Миколай не міг спокійно спати. Він узяв усі свої заощадження, поклав у три маленькі мішечки та вночі тихенько підкинув їх у комини будинку. Вранці дівчатка знайшли подарунки у своїх панчохах, які сушилися біля вогню!— Хто це зробив? — дивувалися всі. — Не знаю, — усміхався Миколай, — але головне, що діти тепер не мерзнуть!Чарівна нагородаЗа своє добре серце Миколай отримав особливий дар — він став Святим покровителем дітей і моряків. А ще йому подарували чарівну майстерню в хмарах і спеціальну Книгу Вчинків, де записуються всі добрі справи дітей. Кожного року Миколай відчиняє свою велику Книгу і читає:“Софійка — допомогла мамі прибрати іграшки. Подарувати їй… нову лялечку!”“Максим — вигадав смішний жарт, щоб розвеселити сумного друга. Він отримає… набір для експериментів!”“Оленка — навчила бабусю користуватися телефоном. Їй точно сподобається… книжка з цікавими історіями!”А що з неслухняними?Але чекайте! А що ж робити з дітьми, які іноді неслухаються? Миколай — мудрий чарівник, тож він придумав особливий план.Якщо дитина весь рік сварилася з братиком або сестричкою, Миколай приносить… два однакові подарунки! Щоб діти нарешті навчилися грати разом і ділитися.Якщо хтось не любить прибирати іграшки, то отримує… чарівну скриньку-органайзер! Бо навіть найнеслухняніша дитина обожнює нові речі для зберігання скарбів.А якщо хтось забуває чистити зуби, то знаходить під подушкою… пісочний годинник у формі дракона! Поки дракон “дихає” піском (дві хвилини), треба чистити зуби. Весело ж!Секретні помічникиЗнаєте, хто допомагає Миколаю? Ні, не ельфи! Це сніжинки-розвідниці! Вони цілий рік літають біля віконець, підслуховують, як діти сміються, діляться цукерками, обіймають батьків. А потім прилітають до Миколая і шепочуть йому на вушко найголовніше:— Ця дівчинка мріє про котика, але мама поки не готова. Може, подаруємо їй м’якеньку іграшку-котика, що мурчить? — Цей хлопчик боїться темряви. Може, нічник у формі місяця?— А ця дитина обожнює малювати на всіх шпалерах… Їй точно потрібен величезний рулон паперу!Чому Миколай приходить?Одного разу діти запитали Миколая: — Чому ти не приходиш на Новий рік, як Дід Мороз?Миколай засміявся: — А хто сказав, що свято має бути лише раз на рік? Я приходжу раніше, щоб у вас було два чарівні дні! Спочатку мій, а потім ще й новорічний! Більше радості — більше усмішок!Найважливіший подарунокАле найбільший секрет Миколая такий: він дарує не просто іграшки.Коли хлопчик розпаковує конструктор, Миколай дарує йому терпіння — навчитися збирати складні речі.Коли дівчинка знаходить фарби, він дарує їй сміливість — не боятися створювати щось нове.Коли дитина отримує м’яч, Миколай дарує дружбу — адже в м’яч найцікавіше грати разом.А коли під подушкою лежить книжка, то разом із нею приходить уява — здатність подорожувати в інші світи, не виходячи з кімнати.Останнє чарівництвоІ ще одна таємниця: Миколай ніколи не приходить сам. Разом із подарунками він залишає невидимий пил добра. Це таке чарівництво, яке робить дітей трішки добрішими, трішки уважнішими до інших.Тому після свята Миколая діти частіше обіймають батьків, діляться цукерками та навіть іноді прибирають іграшки без нагадування!