Казки про зиму

Жив собі майстер. Він умів створювати дивовижні речі зі снігу та льоду і виставляв їх на продаж на ринку — то крижаних зайчиків вистругав, то снігових пампушок спік. І ось одного разу майстер виготовив зі льоду крижане серце і поніс його на базар, щоб продати.― Серце, крижане серце! ― гукав майстер. ― Хто бажає крижане серце? Підходьте, купуйте!― Але кому ж воно потрібне? ― дивувався народ. ― Воно ж холодне, з льоду. ― Може, комусь і стане в пригоді, ― відповів майстер.І справді, як на диво, підійшов до майстра чоловік і купив крижане серце. А цей чоловік виявився королем країни, де жив майстер. Він давно втомився правити та вирішив, що крижане серце зробить його життя простішим.Надії короля справдилися — крижане серце охолодило його почуття до всіх справ королівства. Та від цього народ страждав: життя стало важким, люди сумували. Засуджених карали суворіше, закони стали жорсткішими, податки зросли, а багатство розподілялося несправедливо. Адже країною правив король із крижаним серцем.Та одного дня з’явився сміливець, котрий захотів допомогти людям. Він вирішив викрасти крижане серце короля. Пробравшись до королівських покоїв, сміливець знайшов скриньку з серцем, відчинив її та побачив, наскільки воно дивовижне. Крижаним серцем сяяв холод, ні краплі жалю чи сумнівів на ньому не було. «Саме таке серце мені потрібне!» — подумав сміливець. — «З крижаним серцем я стану безстрашним. Жодна перешкода не зможе мене зупинити!»Але сталося зовсім не так, як гадалося. Без людських сумнівів та жалю, які стримують від необачних вчинків, сміливець перетворився на лиходія. Його крижане серце не відчувало болю інших людей, тож дії колишнього сміливця стали злочинними. Неприязнь і ворожість керували його вчинками, і все, що він робив, було злим.Почув про крижане серце купець. «Я можу продати його дорого і розбагатіти», ― подумав він. Купець запропонував лиходієві багато золота. Спершу лиходій вагався, але золота було забагато, тож він продав крижане серце.Подивившись на серце, купець захопився його красою: воно сяяло, мов коштовний камінь. «Не продам, залишу собі!» — вирішив він.Але крижане серце змінило і купця. Якщо раніше він міг щось віддати бідним, то тепер навіть сміття намагався продати. Він обдирав людей, брав останні гроші за необхідні речі, став жадібним до багатства і брехав заради копійок. Його сім’я та друзі відвернулися від нього.Та й злодюжка заздрісно пробрався до купця і вкрав крижане серце. Серце вплинуло і на нього: якщо раніше він крав лише хліб, то тепер став страшним розбійником, який шкодив багатьом. Король же, змилостившись над народом, захотів допомогти людям і видав указ: хто спіймає страшного розбійника, отримає багатства від короля.Сміливець вирішив взятися за цю справу. Раніше він був лиходієм, але без крижаного серця його серце стало добрим, співчутливим.― Я спіймаю страшного розбійника, ― сказав сміливець, ― і ніхто не постраждає. Але нагорода мені не потрібна.В дорозі йому зустрівся купець:― Ось трохи грошенят на дорогу, ― дав він.Купець знову став щедрим, і сміливець подякував йому та продовжив шлях. Довго гнався сміливець за розбійником і, нарешті, впіймав його. Він відібрав крижане серце і розтрощив на шматочки, щоб ніхто більше не зміг спокуситися холодною силою.Відтоді майстер більше не робив крижаних сердець. Йому доручили вирощувати квіти, які прикрашали свята і приносили людям радість. І з того часу в країні запанували мир і злагода.

Жив собі в крижаному палаці дідусь Мороз. А з ним жила його онучка — маленька Марічка. Вона дуже любила запитувати:— Дідусю, а як ти робиш сніг? — Дідусю, а чому сніжинки всі різні? — Дідусю, а як ти прикрашаєш дерева?Одного разу Мороз усміхнувся і сказав:— Знаєш що, Марічко? Сьогодні я візьму тебе з собою на роботу! Побачиш усе на власні очі!— Ура-а-а! — зраділа дівчинка й застрибала від щастя.Вони взяли чарівні пензлики, відерця зі срібною фарбою та крижані мішечки з інеєм. Марічка несла маленьке відерце, а дідусь — велике. — Дідусю, а куди ми йдемо?— До лісу! Там на нас чекають дерева. Вони всю осінь скидали листя, втомилися, а тепер сплять. І ми зробимо їм сюрприз — прикрасимо до зими!Прийшли вони до лісу. Темно, тихо, тільки місяць світить.— Дивись уважно! — сказав Мороз. — Спочатку я дихаю холодом на гілочки… От так… Ф-ф-ф-у-у-у!І справді — де Мороз дихнув, там гілочка вкрилася тонесеньким льодом.— Ой, дідусю! Вона заблищала! — зраділа Марічка.— А тепер найцікавіше! Беру пензлик, вмокаю в срібну фарбу — це крихітні крижинки води, які замерзають, — і малюю візерунки!Мороз легенько провів пензликом по гілці. І раптом — дзінь! — на ній виріс маленький кришталевий листочок!— Дідусю, дай я спробую! — попросила Марічка.— Давай! Тільки обережно, не поспішай.Марічка взяла пензлик, але так хвилювалася, що провела ним занадто швидко. Візерунок вийшов кривий і швидко розтанув.— Ой! Не виходить! — засмутилася дівчинка.— Не засмучуйся! Головний секрет — робити все повільно, з любов’ю. Дивись: я дихаю на гілочку, рахую до трьох — раз, два, три — і тоді малюю. Спробуй ще раз!Марічка глибоко вдихнула й подихала на гілочку берізки:— Ф-ф-ф-у-у… Раз… два… три…Потім обережно провела пензликом. І — о диво! — на гілці з’явився гарненький сріблястий візерунок!— У мене вийшло! Дідусю, дивись!— Молодець! А тепер найскладніше — зробити сніжинки!Мороз дістав крижані мішечки.— Тут особлива вода з хмаринок. Я беру крихітну краплинку, дихаю на неї холодом і… Дивись!У повітрі з’явилася маленька зірочка, потім ще одна, ще! Вони поволі падали на гілки, і дерева вкривалися білим пухнастим снігом.— Вау! Це ж справжнє чарівництво! — Ні, Марічко. Це не чарівництво — це закони природи! Коли дуже холодно, вода перетворюється на лід. Я просто допомагаю їй зробити це красиво!Вони працювали всю ніч. Марічка прикрашала тоненькі гілочки, а дідусь Мороз — товсті. Він показував їй, як робити бурульки:— Крапля води повільно стікає вниз, я дихаю на неї — і вона застигає! Ось і виходить бурулька!А ще вони малювали візерунки на корі дерев — такі, як на вікнах!— Дідусю, а чому ти кожному дереву робиш різні прикраси?— Бо всі дерева різні, внученько! Берізка — тонка, їй личать легкі срібні мережива. Дуб — сильний, йому підходять великі кришталеві бурульки. Ялинка — пухнаста, їй до лиця сніжні шапочки. Треба відчувати, що кому личить!Нарешті, коли схід сонця вже зазирав крізь гілки, робота була закінчена. Весь ліс сяяв, блищав, переливався!— Ой! — почули вони писк.Це прокинулася Білочка. Вона вискочила з дупла, подивилася навколо й аж ойкнула:— Яка краса! Хто це зробив?— Це ми! — гордо сказала Марічка. — Я і дідусь Мороз!— Дякуємо вам! Тепер наш ліс — як казковий!Додому Марічка йшла втомлена, але щаслива.— Дідусю, а завтра ми знову підемо прикрашати дерева?— Звичайно! У мене ще багато роботи. Треба прикрасити всі ліси, всі парки, всі дерева у світі!— А я тобі допомагатиму!— Тільки пам’ятай головне правило…— Знаю! Робити все повільно, обережно, з любов’ю! І тоді виходить красиво!— Правильно, внученько. А ще треба розуміти, що кожне дерево особливе, і для кожного треба підібрати свої прикраси.З того дня Марічка кожної зими допомагала дідусеві Морозу прикрашати дерева. Тому, якщо ви бачите взимку дерева, вкриті інеєм та снігом, знайте — це дідусь Мороз з Марічкою приходили вночі й старанно, з любов’ю, прикрашали кожну гілочку!А коли вранці сонечко освітлює дерева, і вони блищать, як діаманти, — це означає, що Мороз добре попрацював і зробив усе, як треба!

ЗмістНЕСПОДІВАНКАЧАКЛУН ЗЛАНДІЙМАЙСТЕР ТІК І МАЙСТЕР ТАКУ ПОГОНЮ!ТАКИ ЗАПІЗНИВСЯ!БРОВКО БАРБОСОВИЧ ПОЧИНАЄ РОЗСЛІДУВАННЯПІДСТУПНИЙ ЗАДУМ ЗЛАНДІЯВИКРАДЕННЯБАБА СВИСТУХАПЕРЕВЕРТНІВІДЬМА ВСЕ ВІДАЄКАЗКОВА ПОЛІЦІЯНЕСПОДІВАНКАБіжить зимовим лісом Дід Мороз. За спиною – здоровенницький мішок з новорічними подарунками для дітей. Біжить, весело наспівує на бігу: Щоб по-справжньому радіти Подарункам стали діти, – До кожного щасливу мить Таємно мушу долучить. І я нікому не скажу, Що зараз я туди біжу, Де щасливі хвилини кують, Де щасливі хвилини дають… Аж тут із-за куща несподівано вистромилася довга палиця, схожа на держак від мітли. Дід Мороз перечепився через неї і бебехнувся на землю, боляче вдарившись коліном об пеньок. Мішок покотився, розв’язався, подарунки посипались у сніг. Ох! Що ж це таке? Так болить коліно!.. Тепер клопіт матиму, бо тепер кульгатиму! А мені ж треба поспішати… І подарунки розсипалися, збирати треба… Ох, запізнююсь я, запізнююсь!..А з-за куща почувся тихий сміх, потім свист. Враз знялася завірюха, і той, хто свистів і сміявся, умить зник…ЧАКЛУН ЗЛАНДІЙЛихий чаклун Зландій сидів у своєму розкішному палаці і гірко зітхав:– Ох! Ну що за життя?! От я – всемогутній чаклун, усіх перемагаю, усе маю, що тільки забажаю… А щастя нема!.. Сумно, нудно і марудно. Наближається ж Новий рік. І відомо: як ти рік зустрінеш, таким він для тебе і буде.А в мене настрій – хоч плач! – Із зеленого ока чаклуна викотилася зелена каламутна сльоза.І тут несподівано до палацу забіг захеканий прислужник чаклуна Посіпака. – Ваша Злість! Знайшов! Нарешті знайшов! – ледве дихаючи, вигукнув він.– Та невже! – стрепенувся Зландій. – І де ж вони? Де? Та не тягни – кажи швидше!– Заховалися так, що ледве відшукав… У горах, серед лісу… Але викрасти їх звідти абсолютно неможливо. Там, у себе, вони користуються казковою недоторканістю. От якби вони самі прийшли до нас – тоді інша справа. Тут їхня недоторканість не діє.– То треба зробити, щоб вони прийшли, – спокійно сказав Зландій.– Як? Надіслати їм запрошення: будь ласка, приходьте? Чи ж вони пришелепкуваті, щоб прийти?– Звичайно, на запрошення не прийдуть. А треба у них викрасти щось таке, без чого вони обійтися не можуть. Тоді змушені будуть прийти.Посіпака на мить роззявив рота, а тоді радісно заплескав у долоні:– Ваша Злість – геній! Є! Є така річ!.. Але треба поспішати! Новий же рік от-от настане! Побігли!Чаклун люто тупнув ногою:– Що сказав ти, вражий сину? Я не бігаю, а лину!Посіпака аж присів від страху:– Ой! Тоді полинули!– Лину тільки я! – ще лютіше вигукнув Зландій. – Ти ж за мною побіжиш!І вони вирушили в дорогу.МАЙСТЕР ТІК І МАЙСТЕР ТАКНа Горі Вічності, край берега Ріки Часу, серед густого гірського лісу, у Чарівному Замку Годин двоє братів-близнюків, Майстер Тік і Майстер Так, по черзі били золотими молотками по золотому ковадлу і приспівували: Тік-так! Тік-так! Тік-Так! – і є хвилинка, І в чарівний у мішок З ковадла – скік! З ковадла – скок! Ми накуєм на цілий рік Для всіх для вас Щасливий час. – Щось Дід Мороз затримується… – зітхнув Майстер Тік.– Ага! – похитав головою Майстер Так. – А він же у кожний подарунок щастинку-золотинку додати мусить.І тут раптом знадвору почувся крик:– Рятуйте! Дід Мороз у Річці Часу тоне!– Чуєш, брате?! – вигукнув Майстер Тік.– Біжімо рятувати! – вигукнув Майстер Так.І вони кинулися до дверей.У ПОГОНЮ!Тільки брати-ковалі вибігли, як до Замку Годин заскочив чаклунський прислужник Посіпака. Схопив золоте ковадло, чарівний мішок “Скік-скок” і вибіг.Чаклун Зландій, який, як ви вже здогадалися, кричав зміненим голосом, одразу напустив чарівного туману, і брати-ковалі не помітили Посіпаки.Пересвідчившись, що Діда Мороза у Річці Часу нема, Ковалі Щастя повернулися до Замку. Й одразу помітили, що сталося.– Ой-йой! – скрикнув Майстер Тік. – Без ковадла ми безсилі – ми не зможемо кувати!– Треба злодіїв спіймати і ковадло повернути! – вигукнув Майстер Так. – Але куди вони побігли?– Дивись, оно щастинки-золотинки, що висипались із чарівного мішка! Вони вкажуть нам шлях! – вигукнув Майстер Тік.І, не думаючи про небезпеку, брати кинулись у погоню.ТАКИ ЗАПІЗНИВСЯ!Не минуло й кількох хвилин, як до Замку Годин пришкутильгав Дід Мороз.– Бути не може! – розпачливо вигукнув він. – Ковалів нема, ковадло зникло, чарівний мішок із щастинками-золотинками теж!.. Запізнився. Де їх шукати? Без сумніву, стався якийсь злочин. Викрадення!Золотинок на підлозі не було – після того, як Ковалі Щастя пройшли повз них, золотинки зникли. Отже, Дід Мороз скористатися цим дороговказом не міг.– Одна надія – на Бровка Барбосовича! – І Дід Мороз пошкутильгав до Казкового Детективного Бюро.БРОВКО БАРБОСОВИЧ ПОЧИНАЄ РОЗСЛІДУВАННЯБіля собачої будки з вивіскою “Казкове детективне бюро” сидів старий пес Бровко Барбосович. Тут його і знайшов Дід Мороз.– Здрастуйте, дорогий детективе! – ще здаля вигукнув Дід Мороз. – Поможіть! У Чарівному Замку Годин – біда! І Ковалі Щастя, і золоте ковадло, і чарівний мішок із щастинками-золотинками – все зникло! Моя версія – викрадення!.– Та-ак! – почухав себе за вухом Бровко Барбосович. – Почнемо розслідування, а тоді будемо говорити про версії. Спершу треба обстежити місце злочину, понюхати, взяти слід, а тоді…– Але ж треба поспішати, Новий рік на носі! – вигукнув Дід Мороз. – Діти можуть лишитися без подарунків!– Не панікуйте, пане Морозе! Фестіна ленте – поспішай поволі, – казали древні. Тим більше ви, бачу, кульгаєте…У Замку Годин Бровко Барбосович усе ретельно обнюхав і сказав:– Слід я взяв, починаю переслідування. Вам ходити важко, тому ви лишайтеся тут і чекайте.Дід Мороз зітхнув (йому теж хотілося взяти участь у переслідуванні), але змушений був погодитися.ПІДСТУПНИЙ ЗАДУМ ЗЛАНДІЯА тим часом чаклун Зландій і його прислужник Посіпака у палаці радіють – щастинки-золотинки подіяли на них. Зландій танцює і співає: Ой, як гарно! Ой, як мені весело! Так ніколи ще, ніколи, Ще ніколи не було! – А тепер, – наказав Зландій Посіпаці, – приготуйся зустрічати Ковалів Щастя! Он вони вже біжать! Недаремно я їм щастинки-золотинки по дорозі розкидав, щоб дорогу до нас знайшли.– А вони нас молотками не поб’ють? – лякливо спитав Посіпака. – Все-таки ковалі – хлопці дужі.– Не бійся! – заспокоїв його Зландій. – Я ж – чаклун!І тут до палацу вбігли Майстер Тік і Майстер Так. – Сердечно вітаю вас, дорогі брати-ковалі! – Зландій, привітно усміхаючись, рушив їм назустріч. – Я давно чекаю на вас! Усе вийшло так, як було задумано.Ковалі Щастя здивовано перезирнулися.– Нічого не розумію! – мовив Майстер Тік.– Що й ким було задумано? – спитав Майстер Так.– Ображаєте! – закопилив губу чаклун. – Я все задумав – виманив вас із Замку Годин, бо там ось-ось мав з’явитися злий чаклун Зландій, який хоче знищити вас. Йому не подобається, що ви куєте людям щасливий час. Він хоче, щоб люди були нещасними. А я хочу врятувати вас. Тому й організував викрадення золотого ковадла і чарівного мішка. Ще й золотинки розсипав по дорозі, щоб ви могли відшукати мене.– Правильно! Правильно! Правильно! – закивав головою Посіпака.– Але ж до нас от-от мав прийти Дід Мороз! – вигукнув Майстер Тік.– Ми ж накували йому щастинки-золотинки, щоб він долучив їх до новорічних подарунків! – вигукнув Майстер Так.– Ха-ха! – засміявся чаклун. – До вас мав прийти не Дід Морооз, а Зландій, який обернувся на Діда Мороза. І якби не я…– Правильно! Правильно! Правильно! – знову закивав головою Посіпака.– А хто ж ви такий? – спитав Майстер Тік.– От-от! – підхопив Майстер Так.– Я – чарівник Добряндій. І зичу всім добра. Тепер ми будемо діяти разом – ви куватимете щастинки-золотинки, а я розподілятиму їх кому слід. Наведу порядок! Бо геть усі хочуть щастя. А це казна-що! Щастя мусять мати лише ті, хто заслужив його своєю покірною, слухняною поведінкою!– Правильно! Правильно! Правильно, Ваша Злість!.. Ой! – Посіпака затулив собі рота, але було вже пізно – слово не горобець, вилетіло, не впіймаєш.Зландій замахнувся на Посіпаку – той присів.– Ви не Добряндій! Ви – Зландій! – вигукнув Майстер Тік.– Так-так! – вигукнув Майстер Так. – Ви – злий чаклун!– Ну й що?! – сказав Зландій. – Все одно ви тепер будете працювати на мене. Бо я вас звідси не випущу!– Правильно! Правильно! Правильно! – закивав головою Посіпака.– Ну добре! – Майстер Тік підморгнув братові. – Давай кувати!– Давай! – і собі підморгнув Майстер Так.Вони підійшли до ковадла і почали бити молотками, приспівуючи:Тік-так! Тік-так! Тік-так! Таки Куємо зараз навпаки – Хай зникнуть всі хвилинки, Щастинки-золотинки!..Посіпака кинувся до чарівного мішка – мішок був порожній.– Що ви наробили? – люто закричав Зландій.– Ми не куємо щастя злим і підступним! – спокійно сказав Майстер Тік.– Такого ще не бувало! – додав Майстер Так.– Не бувало – так буде! – вигукнув чаклун. – Я вас примушу!Зландій тричі ляснув у долоні, і враз Ковалі Щастя опинилися у клітці.– Правильно! Правильно! Правильно! Тепер не втечете! Хе-хе-хе! – захихотів Посіпака.І тут…ВИКРАДЕННЯІ тут раптом пролунав пронизливий свист, від якого і Зландій, і Посіпака попадали на підлогу. До палацу хтось залетів, схопив клітку з Ковалями Щастя і зник.Коли Зландій підняв голову, нікого вже не було.– Що це таке?! – вигукнув чаклун. – Хто насмілився обікрасти мене, всемогутнього Зландія?! Де ти був, Посіпако?! Чому не пильнував?!– Ваша Злість! Та я ж упав від того свисту, як і ви! Нічогісінько не бачив!– Негайно в погоню!– За ким? Ми ж нікого не бачили.– Зате чули. Будемо шукати по свисту.– По свисту? Як?.. – Посіпака почухався. – Та й свистіла якась нечиста сила…– А я хто?! Чаклун із чаклунів! Хоч на край світу піду, а ковалів знайду! Вперед!.. – І Зландій вилетів з палацу, а Посіпака назирці за ним.Ледве вони зникли, як до палацу забіг Бровко Барбосович.– Та-ак! – сказав він, оглянувши палац. – Нікого нема… Сліди Ковалів Щастя тут обриваються. Отже, звідси Ковалі пішли не своїми ногами. Та оскільки крил у них нема, то хтось летючий їх звідси забрав. На землі я бачу відбитки ніг лише однієї особи – візьмемо цей слід.І, принюхуючись до слідів Посіпаки, Бровко Барбосович продовжив переслідування.БАБА СВИСТУХАУ своєму чудернацькому обійсті біля клітки з Ковалями Щастя стояла бабуся із довгим гачкуватим носом і розпатланим волоссям. У руках вона тримала мітлу, на якій щойно прилетіла разом із кліткою.– Я врятувала вас від того противного Зландія! – лагідним голосом сказала бабуся. – Тепер треба витягти вас із клітки. От зараз я свисну – і будете вільні. Не кажу я заклинання, щоб здійснилося бажання. Замість цього в мене свист – отакий я маю хист! І бабуся пронизливо свиснула.І раптом мітла проти бабусиної волі розмахнулася і вдарила її по голові.– Ой! Що таке?! – скрикнула бабуся. – Моя мітла такою зроду не була! Мітлу відкину геть, бо вона, певне, зачаклована!Бабуся відкинула подалі мітлу і, схопившись руками за ґрати, знову свиснула. І враз бабусина голова потрапила між ґрат і защемилася.– Ой-йой! – відчайдушно скрикнула вона. – І клітка зачаклована. Рятуйте!Брати-ковалі перезирнулися.– Що? Спробуємо порятувати? – спитав Майстер Тік.– Давай! – погодився Майстер Так. – Тільки правду скажіть, хто ви?– Та відьма я! – застогнала бабуся. – Баба Свистуха! Але я добра відьма. Бачите, врятувала вас. А тепер ви мене врятуйте. Якщо можете…Брати вдарили молотками по ковадлу і заспівали: Тік-так! Тік-так! Тік-так! Тік-так! Рятуємо! Хай буде так! І Баба Свистуха вивільнила голову з ґрат і радісно засміялася:– Ой, як гарно! Як же ви це зробили?– Ми просто накували вам щасливу хвилинку, – мовив Майстер Тік.– А хіба може бути щасливим той, у кого голова затиснута між грат? От ви й звільнилися, – мовив Майстер Так.– Чого ж ви самі не звільнитеся із клітки? – здивовано спитала Баба Свистуха.– Для себе ми нічого зробити не можемо, – зітхнув Майстер Тік.– Ми куємо щастя тільки для інших – така наша казкова властивість, – сказав Майстер Так.– Накуйте мені ще хоч одну хвилиночку щастя! – попросила Баба Свистуха.– Не можемо, – розвів руками Майстер Тік.– Щастя у неволі не кується, – додав Майстер Так.– Але ж ви щойно кували, – мовила Баба Свистуха.– Бо вас рятували, – пояснив Майстер Тік. – А тепер ви задоволені?– Ой! – махнула рукою Баба Свистуха. – Яке там задоволення!.. Я так страждаю! Всі на мене: “Відьма! Відьма!” Хіба ж я винна, що народилася відьмою? А душа в мене добра… Думаєте, відьмі щастя не хочеться? – Баба Свистуха схлипнула.Брати знову перезирнулися.– Може, вона й справді нещасна? – зітхнув Майстер Тік.І брати знову взялися за молотки й заспівали: Тік-так! Тік-так! Хай буде так: Куємо ще хвилинку, Щастинку-золотинку! Баба Свистуха одразу радісно стрепенулася й заспівала:Стало весело так!Стало радісно так!..ПЕРЕВЕРТНІЧаклун Зландій і його прислужник Посіпака блукали по лісах, прислухаючись до кожного свисту. Чаклуну весь час доводилося чекати прислужника.– Ну що ти повзеш як черепаха?! – роздратовано казав Зландій.– Еге! Хе-хе! – задихаючись, відказував Посіпака. – Вам добре, ви чаклун, ви собі линете, линете над землею… А я по тій землі ногами біжу… Та й нащо ви мене чекаєте? Нащо я вам здався?– Бо разом треба! Разом! – гримнув Зландій.– То ви самі боїтеся?– Перестань! Бо я тобі! Бо я тебе… – несамовито закричав Зландій. – Одна справа переляк, інша – тактика. Ти підеш перший, а я за тобою.– Ага! Щоб мене вбили, а ви втечете…– Ну досить, досить! Розбалакався! – гримнув Зландій. – Треба негайно перевтілюватися, щоб нас не впізнали.– А в кого будемо перевтілюватися?– Я – у Діда Мороза, ти – у Снігуроньку. Ковалі саме чекали на Діда Мороза. Раз, два, три, чотири, п’ять! Починаю чаклувать!.. Зайди за кущ і повернись – Снігуронькою обернись! Посіпака зайшов за кущ і вийшов звідти вже у подобі Снігуроньки. А чаклун вів далі: Зайду за кущ і повернусь – Дідом Морозом обернусь! Зландій зайшов за кущ і повернувся звідти Дідом Морозом.Здаля почувся свист. На нього й попрямували Зландій з Посіпакою.А з-за товстелезного дуба за ними стежив казковий детектив Бровко Барбосович.– Та-ак! – почухав він себе лапою за вухом. – Заарештовувати їх ще рано. Хай приведуть мене до Ковалів Щастя. А там буду ловити їх на гарячому! Слідство триває!І Бровко Барбосович продовжив переслідування.А тим часом Баба Свистуха пританцьовувала перед кліткою з Ковалями Щастя і весело співала: Я щасливою такою Ще ніколи не була! Тралатрала-тралалала, Тралалала-тралала!.. Затим вона пронизливо свиснула, і в клітці перед братами з’явився стіл із смачними наїдками та напоями.– Їжте, пийте і гуляйте. Тільки куйте мені оті щастинки-золотинки. І я для вас нічого не пошкодую! Житимете в мене, як у раю! Все матимете! – говорила Баба Свистуха.– Нічого нам не треба! Звільніть нас! – відповіли брати.– От уперті! Звільнити я вас не можу! Та й нащо вам свобода, як ви все матимете?– У неволі кувати не будемо! – категорично сказали брати. – Щастя у неволі не кується!– Ото непоступливі! – вигукнула Баба Свистуха. – Як ви так, то і я…Баба свиснула, і стіл із наїдками та напоями зник.– Нікуди не дінетеся! – мовила Баба Свистуха. – Голод і спрага примусять вас підкоритися. Нічого не дам, поки не почнете кувати.– А казала, що добра! – похитав головою Майстер Тік.– І ми повірили! У добру відьму повірили! – зітхнув Майстер Так.– За добро слід платити. Заробити треба добро, – сказала Баба Свистуха. – Поголодуйте, поголодуйте – тоді побачимо.І тут раптом…ВІДЬМА ВСЕ ВІДАЄІ тут раптом з’явилися Дід Мороз і Снігуронька. Не справжні, звичайно, а перевертні – чаклун Зландій та його прислужник Посіпака.Баба Свистуха здригнулася, втягнула носом повітря і підозріливо спитала:– Ви хто такі і що вам треба?– Та ви що? Не бачите? – вигукнув Майстер Тік.– Це ж Дід Мороз і Снігуронька! – вигукнув Майстер Так.Баба Свистуха знову втягла носом повітря і махнула на братів-ковалів рукою:– Це ви нічого не бачите! А я все бачу, все відаю, бо я – відьма. Це – перевертні! Баба Свистуха свиснула і тицьнула пальцем на Діда Мороза – Зландія:– Ану, перевертню, перевернись – ногами догори, а головою вниз!Але Зландій, з якого одразу злетіла машкара Діда Мороза, вигукнув, тицьнувши пальцем на Посіпаку:– Переводжу заклинання – виконай її бажання!Посіпака, з якого теж одразу злетіла машкара Снігуроньки, перевернувся догори дригом.А Зландій швидко промовив: Надійшла черга моя – Чаклувати буду я! Баба-баба-бабарига, Закрутися ти, мов дзиґа! І Баба Свистуха закрутилася дзиґою на одній нозі. Але, крутячись, вона свиснула й вигукнула: Ах ти, Зландій! Ах, нахаба! Покрутись і ти, як Баба! І Зландій теж закрутився дзиґою. Баба Свистуха, крутячись, вигукнула: Ковалів я не віддам! Зландій у відповідь вигукнув: Клітку заберу я сам! На що Баба Свистуха закричала: Клітку ти забрать не зможеш, Бо мене не переможеш! Та Зландій, люто засичавши, скрикнув: Як тебе не переможу, Ковалів убити можу – І не будуть, далебі, (правду кажучи) Ні мені і ні тобі! Зландій вже приготувався вигукнути вбивче заклинання, аж тут з’явився Бровко Барбосович.КАЗКОВА ПОЛІЦІЯ– Руки вгору! Казкова поліція! Ви заарештовані! – вигукнув Бровко Барбосович.І Зландій та Баба Свистуха вмить перестали крутитися, гепнулись на землю і сіли з піднятими догори руками. Посіпака перекинувся з голови на ноги, сів і теж підняв руки.Бровко Барбосович по черзі начепив їм наручними. Тоді відчинив чарівним ключем клітку, випустив звідти Ковалів Щастя і натомість посадив у клітку бабу Свистуху, Зландія і Посіпаку. І знову замкнув клітку чарівним ключем. Баба Свистуха, Зландій і Посіпака навіть не думали опиратися. Бо і у Казковому світі діють свої закони і свій правопорядок. Якщо казкова поліція когось заарештовує, то яким би ти не був наймогутнішим чаклуном або найхитрішою відьмою, вмить втрачаєш свою чарівну силу і мусиш підкоритися. І Бровко Барбосович урочисто сказав: Тепер ця вража сила Покарана й безсила. Тепер уже вона Нікому не страшна! Ковалі Щастя повернулися до Чарівного Замку Годин. Вони вистукують своїми золотими молотками по золотому ковадлу і співають: Тік-так! Тік-так! Тік-так! Тік-так! Тік-так! – І є хвилинка, Щастинка-золотинка! Ми – Щастя Ковалі! Єдині на землі Куєм щасливий час Для всіх, для всіх Для вас! Дід Мороз розклав у новорічні подарунки щасливі щастинки-золотинки і пішов вітати всіх дітей із Новим роком.Ти теж, друже, у своєму новорічному подарунку серед цукеркових обгорток бачив маленьку щастинку-золотинку. Вона одсвітилася від обгортки і зникла. Це дарунок від Ковалів Щастя. До наступного року вони знову накують багато щасливих хвилинок.

Давним-давно, коли небо було ближче до землі, а зірки розмовляли з людьми, жила в маленькому українському селі дівчинка Катруся. Вона дуже любила слухати оповідки бабусі про старовину, а найбільше їй подобалася історія про чарівний Святвечір. Таємниця дванадцяти апостолівОдного разу, напередодні Різдва, коли перша зірка тільки-но з’явилася на небі, до Катрусі прийшов дивний гість — маленький зайчик зі сріблястою шубкою.— Не лякайся, Катрусю, — промовив зайчик людським голосом. — Я прийшов розповісти тобі велику таємницю. Колись-колись, коли народився маленький Ісус, дванадцять його друзів-апостолів вирушили у світ, щоб розповідати людям про добро та любов. І кожен з них подарував українському народу особливу страву, яка несе в собі чарівну силу.Зайчик тупнув лапкою, і перед Катрусею з’явилися дванадцять різнокольорових стрічок, що виблискували у темряві. Перша стрічка — Золота (КУТЯ)— Бач, ту золоту стрічку? — запитав зайчик. — Вона символізує Кутю. Це наша найголовніша страва! У ній пшениця — як сонечко, що завжди повертається після зими. Мед — солодкий, як доброта. Мак — як зорі на небі. А горіхи — міцні, як дружба. Коли сім’я їсть кутю разом, вона стає міцнішою, ніж найміцніший дуб у лісі! Символізм: Вічне життя, достаток, єдність родини, пам’ять про предків Друга стрічка — Червона (БОРЩ)— А червона стрічка, — продовжував зайчик, — це Борщ. Не звичайний, а пісний, такий червоний, як маківки на полі. Наші прабабусі казали, що коли вариш борщ, то варяся любов до рідної землі. Буряк дає силу, капуста — міцність, а квас — здоров’я на цілий рік! Символізм: Життєва сила, зв’язок із землею, згадка про важкі часи Третя стрічка — Зелена (КАПУСНЯК)— Ця зелена стрічка — Капусняк, — усміхнувся зайчик. — Квашена капуста схожа на сім’ю: багато листочків, але всі тримаються разом біля однієї серцевини! Коли ти їси капусняк, ти стаєш частинкою великої родини — не тільки своєї, а й усього українського народу! Символізм: Єдність, простота, міцність духу, згуртованість Четверта стрічка — Срібна (РИБА)Четверта стрічка заблищала, наче місяць у воді. — Це Риба, — сказав зайчик. — Колись давні християни малювали рибку як таємний знак. Коли їси рибу на Святвечір, твоє серце стає чистішим, а душа — світлішою. Риба пливе проти течії, і вчить нас бути сильними та не здаватися! Символізм: Християнська віра, духовне очищення, стійкість П’ята стрічка — Біла (ВАРЕНИКИ)— О, вареники! — зайчик аж підстрибнув від радості. — Вареники — це маленькі мішечки щастя! Кожен вареник — як скринька, де сховані добрі побажання. З капустою — для мудрості, з картоплею — для ситості, з маком — для солодкого життя. А ще кажуть: “Жити як вареник у маслі” — значить жити щасливо! Символізм: Достаток, ситість, щастя, добробут Шоста стрічка — Коричнева (СТРАВА З КВАСОЛІ)— Бачиш цю коричневу стрічку? — зайчик показав на наступну. — Це Квасоля або Горох. Вони схожі на маленькі камінчики, але з них виростають високі рослини! Так само і людина: навіть після найхолоднішої зими приходить весна, і все відроджується. Квасоля вчить нас ніколи не втрачати надії! Символізм: Відродження, весна, нове життя, надія Сьома стрічка — Темно-коричнева (ГРИБИ)— А ця стрічка пахне лісом, — прошепотів зайчик. — Гриби — це дарунок лісу. Наші пращури вірили, що гриби з’являються там, де чарівники торкаються землі своїми чарівними паличками. Гриби нагадують нам, що треба берегти природу, бо вона нас годує і доглядає! Символізм: Багатство природи, зв’язок із лісом, щедрість землі Восьма стрічка — Яскраво-жовта (МЛИНЦІ)— Дивись, як сяє ця жовта стрічка! — зайчик підморгнув. — Млинці — круглі, як сонечко! Коли зима найдовша, а ніч найтемніша, ми печемо млинці, щоб покликати сонце назад. Кожен млинець — це обіцянка, що скоро буде тепло, світло і радісно! Символізм: Сонце, світло, тепло, прихід весни Дев’ята стрічка — Райдужна (ВІНЕГРЕТ)— Ця стрічка особлива — вона різнокольорова! — зайчик крутнувся. — Вінегрет або овочевий салат — це як наша Україна: червоний буряк, помаранчева морква, біла картопля, зелений горошок. Всі різні, але разом створюють щось дуже смачне! Так і люди: коли ми дружимо, то стаємо сильнішими! Символізм: Різноманітність, єдність у різноманітті, дари землі Десята стрічка — Бежева (КАРТОПЛЯ)— Картопля, — сказав зайчик, — це наша годувальниця. Проста, але така корисна! Картопля росте під землею, у темряві, але коли її викопуєш — вона чиста і біла. Так само і добрі справи: навіть якщо їх ніхто не бачить, вони все одно важливі! Символізм: Простота, щоденна праця, скромність, надійність Одинадцята стрічка — Пшенична (ПАЛЯНИЦЯ)— Ця стрічка пахне свіжим хлібом, — зайчик вдихнув аромат. — Паляниця — це свято хліба! Зерно сіють у землю, воно “засинає”, а потім прокидається і дає нові колоски. З них печуть хліб — і це як маленьке чудо! Хліб нагадує нам, що життя завжди перемагає. Символізм: Воскресіння, вічний цикл життя, хліб насущний Дванадцята стрічка — Рубінова (УЗВАР)— І остання, найкрасивіша стрічка — рубінова! — зайчик піднявся на задні лапки. — Узвар — це напій з сушених фруктів. Влітку сонце поцілувало яблука, груші та сливи, а зимою вони віддають нам своє тепло. Коли п’єш узвар, то п’єш літнє сонечко, пам’ять про теплі дні, здоров’я та радість! Символізм: Здоров’я, літнє тепло, солодке життя, пам’ять про врожай Чарівна сила дванадцяти стравЗайчик зібрав усі дванадцять стрічок разом, і вони злилися в одну прекрасну райдугу.— Бачиш, Катрусю, — сказав він, — кожна страва особлива, але разом вони створюють справжнє чудо! Коли вся родина збирається за столом на Святвечір і їсть ці дванадцять страв.— А чому саме дванадцять? — запитала Катруся.— Бо дванадцять місяців у році, дванадцять апостолів ходили світом і розповідали про добро, дванадцять годин від світанку до заходу сонця, — пояснив зайчик. — Число дванадцять — магічне! Воно означає повноту, гармонію та баланс. Традиція, що живе вічноРаптом зайчик почав зникати, а стрічки перетворилися на справжні страви на столі.— Пам’ятай, Катрусю, — пролунав його голос здалеку, — кожна страва на Святвечір — це не просто їжа. Це молитва, побажання, любов і турбота. Коли ти виростеш і сама готуватимеш ці страви для своєї родини, передай їм цю казку. І нехай ця традиція живе вічно!Катруся відкрила очі — чи то їй наснилося, чи було насправді? Але коли вона глянула на стіл, там стояли дванадцять прекрасних страв, а в повітрі пахло святом, любов’ю і домашнім теплом.І відтоді Катруся завжди пам’ятала: Святвечір — це не просто вечеря. Це магія, яка з’єднує всіх українців, нагадує про наших предків і навчає цінувати найголовніше — родину, любов та традиції. Кожна традиція — це міст між минулим і майбутнім. Коли ми готуємо дванадцять страв на Святвечір, ми не просто їмо — ми продовжуємо історію нашого народу, шануємо предків і передаємо любов нащадкам. Тож не забудьте близьких привітати зі Святим вечором — теплим словом, щирим побажанням або знаком уваги від серця. Бо найсильніша магія у світі — це сімейні традиції!

Жили собі дід та баба. Тримали вони семеро овець, собачку-Жучку, котика-Мурку та теличку-Молодичку.От прийшла зима, Різдво наближалося. Баба накриває святковий стіл, а дід надумав піти пошукати колядників. Іде він, іде, коли раптом бачить — просто стежкою суне зграя вовків.Дід і каже:— Ей, вовки, ходіть до мене поколядувати! Вовки переглянулися та пішли слідом за дідом. Прийшли до хати й почали співати: А у діда, а у баби Семеро овець. Песик-Жучка, Котик-Мурка, Теличка-Молодичка. Винось, діду, овечку! Крутився дід, вертівся — нічого не вдієш, треба нести. Виніс одну вівцю. Вовки з’їли — і знов колядують: А у діда, а у баби Шестеро овець… Винось, діду, овечку! Виніс дід і другу — і та пропала. Тоді знову спів: А у діда, а у баби П’ятеро овець… Винось, діду, овечку! Так тривало й далі: четверта, п’ята, шоста… Поки не з’їли вовки всіх овець дочиста.Коли вже нічого не лишилося, знову затягнули: А у діда вівці були — Він їх нам віддав. Була в нього господарка — Він подарував. Ще зосталась в нього бабця, Бабця молода. Він нам бабу зовсім скоро Винесе сюди! Почув це дід — тут йому розум повернувся. Схопив ломаку та як кинеться на вовків! Ледве вирвалися колядники-вовки з двору живими — тільки пилюка за ними.А дід із бабою відтоді жили спокійно, добра наживали, і дід більше з вовками справ не мав.

У маленькому затишному містечку, де всі будинки мали яскраві дахи, а на вулицях росли високі каштани, стояв особливий годинник. Він височів на головній площі вже сто років і був незвичайним. Цей годинник мав чарівну силу — він відраховував час до Нового року, а коли стрілки доходили до дванадцятої, з його дзвону вилітали золоті сніжинки, що виконували бажання.Але цього року, коли до Нового року залишилося всього три дні, сталося щось дивне. Годинник перестав цокати. Його великі стрілки застигли на місці, а дзвін замовк.— Що ж тепер буде? — схвилювалася бабуся Олена, яка продавала пиріжки на площі. — Якщо годинник не проб’є дванадцять разів, Новий рік не настане!Про це почули троє друзів: семирічна Соломійка, шестирічний Максимко і п’ятирічна Оленка. Вони сиділи біля фонтану й годували голубів.— Треба щось робити! — рішуче сказала Соломійка, встаючи. — Ми не можемо залишитися без Нового року! — А як ми можемо допомогти? — засумнівався Максимко. — Ми ж малі.— Малі, але розумні! — підбадьорила його Оленка. — Мій дідусь казав, що всередині годинника живе Часовий гном. Може, йому потрібна допомога?Діти підійшли до високих дерев’яних дверей біля підніжжя вежі. Двері були зачинені великим іржавим замком.— Дивіться! — вигукнула Соломійка. — Тут якісь дивні знаки!На дверях були вирізьблені три символи: сонце, місяць і зірка. — Це загадка! — здогадався Максимко. — Треба натиснути їх у правильному порядку!— Але в якому? — задумалася Оленка.Соломійка присіла навпочіпки й уважно подивилася на символи.— Я знаю! Спочатку сходить сонце вранці, потім з’являються зірки ввечері, а місяць — уночі!Вона натиснула символи в цьому порядку — і двері заскреготіли та відчинилися!Усередині вежі було темно й трохи страшно. Крутими сходами діти піднялися нагору, тримаючись за руки. Нарешті вони опинилися у великій кімнаті, де цокав величезний механізм годинника. Але тепер він не працював — усі шестерні застигли.— Хто тут? — почувся тоненький голосок.З-за великого колеса виглянув маленький гном у синьому ковпаку. Він виглядав дуже засмученим.— Ми прийшли допомогти! — сказала Соломійка. — Чому годинник зупинився?Гном зітхнув:— Я Тік-Так, Часовий гном. Годинник зупинився, бо зникли три чарівні камінці, які дають йому силу. Без них механізм не працює.— А де ці камінці? — запитав Максимко.— Їх викрала Зимова Вітряниця — примхлива чарівниця, яка не любить свята. Вона сховала їх у трьох різних місцях містечка. — Тік-Так дістав старий пергамент. — Ось загадки, де їх шукати. Перший камінець — червоний, як серце. Там, де мами печуть хліб і пиріжки, де пахне корицею і теплом. — Це пекарня! — одразу здогадалася Оленка.Діти побігли до пекарні пані Марійки. Там справді пахло ванільними булочками й корицею. Вони все розповіли пекарці.— Ой, діточки, сьогодні вранці я знайшла дивний червоний камінчик у борошні! Думала, хтось загубив. Ось він!Пані Марійка дістала з кишені фартуха камінець, що світився теплим червоним світлом.— Один є! — зраділа Соломійка. — Читаймо другу загадку! Другий камінець — синій, як небо. Там, де діти сміються й граються, де гойдалки злітають до зірок. — Дитячий майданчик! — вигукнув Максимко.На майданчику вони шукали всюди: під гойдалками, у пісочниці, на гірці. Оленка помітила, що одна з гойдалок світиться блакитним світлом. — Дивіться! Камінець прив’язаний до ланцюжка гойдалки!Максимко заліз на гойдалку й обережно відв’язав синій камінець.— Два! Залишився ще один! — Соломійка розгорнула пергамент. Третій камінець — зелений, як надія. Там, де книжки живуть на полицях, де казки чекають маленьких читачів. — Бібліотека! — хором вигукнули всі троє.У бібліотеці пані Ольга, бібліотекарка, здивувалася, побачивши дітей:— Що трапилося, малята?Вони розповіли про свою пригоду. Пані Ольга замислилася:— Сьогодні, коли я розставляла книжки, одна казка світилася зеленим світлом. Це було так дивно! Ось вона.Вона дістала з полиці книжку «Новорічні чудеса». Коли Соломійка відкрила її, зсередини випав зелений камінець.— Ура! Ми знайшли всі три! — зраділи діти.Вони помчали назад до вежі годинника. Тік-Так аж підстрибнув від радості, коли побачив камінці.— Ви молодці! Тепер треба вставити кожен камінець у правильне місце в механізмі. Червоний — це серце годинника, він дає енергію. Синій — це розум, він відлічує час. Зелений — це надія, він береже мрії.Діти допомогли Тік-Таку вставити камінці. Щойно останній камінець став на своє місце, годинник ожив! Шестерні закрутилися, стрілки почали рухатися, і пролунав дзвін:— Дзень-дзень-дзень!Годинник наздоганяв утрачений час, і до Нового року знову пішов відлік.— Дякую вам, маленькі герої! — сказав Тік-Так. — Ви врятували Новий рік для всього містечка! А за вашу доброту й розум годинник виконає по одному вашому бажанню просто зараз!Соломійка побажала, щоб усі діти в містечку отримали подарунки на Новий рік. Максимко побажав, щоб його бабуся одужала. А маленька Оленка побажала, щоб Зимова Вітряниця більше не була такою злою й теж могла радіти святам. І сталося диво! З дзвону годинника вилетіли золоті сніжинки, що розлетілися по всьому місту. А десь далеко, у крижаному замку, Зимова Вітряниця раптом усміхнулася — вперше за багато років. Їй стало тепло на серці, і вона вирішила більше ніколи не псувати свята.Коли настав Новий рік, годинник пробив дванадцять разів, як ніколи раніше, а золоті сніжинки танцювали в повітрі. Усі жителі містечка вийшли на площу й дякували трьом маленьким героям.— Бачиш, — сказала Соломійка Максимкові, — ми були малі, але змогли зробити велику справу!— Бо ми були разом! — додала Оленка.І це була правда. Адже найсильніше чарівництво — це дружба, доброта і віра в чудеса.

У найпівнічнішому куточку світу, де зима панувала триста днів на рік, стояв Крижаний замок. Його вежі сяяли на сонці, наче діаманти, а вікна переливалися всіма відтінками блакиті. У цьому замку жила принцеса Кристаліна, яка володіла дивовижним даром — вона могла творити льодові скульптури однією лише дотиком.Щовечора, коли місяць підіймався над замерзлими горами, Кристаліна підіймалася на найвищу вежу замку. Там, у своїй майстерні просто неба, вона створювала чарівні фігурки: крихітних зайчиків, граційних лебедів, мудрих сов та веселих лисичок. А коли перша зірка спалахувала на небосхилі, принцеса підшіптувала давнє заклинання, і всі її творіння оживали.Маленькі льодові створіння стрибали, літали та танцювали навколо принцеси, наповнюючи ніч дзвінким сміхом. Вони розповідали їй історії, співали пісні та грали в ігри до самого ранку. Але з перших променів сонця магія спадала, і скульптури знову ставали нерухомими фігурками з льоду.Так минали роки. Кристаліна не відчувала самотності, адже щоночі її оточували друзі, хоча й знала, що вони ніколи не залишаться з нею назавжди.Одного зимового вечора, коли північне сяйво розфарбовувало небо зеленими та фіолетовими вогниками, принцеса створила особливу скульптуру — маленького крижаного лицаря з мечем та щитом. Щось у цій фігурці було інакшим, ніж у всіх інших. Можливо, це був особливий відблиск місячного світла в крижаних гранях, або спосіб, яким принцеса виліпила його обличчя з особливою ніжністю.Коли Кристаліна промовила заклинання, всі скульптури ожили, як завжди. Але лицар не побіг грати з іншими. Він підійшов до принцеси та схилився в глибокому поклоні.— Принцесо Кристаліно, — промовив він голосом, що дзвенів, наче льодові дзвіночки, — я пам’ятаю. Я пам’ятаю все.Принцеса здивовано озирнулась. Жодна з її скульптур ніколи не говорила так серйозно.— Що ти пам’ятаєш, маленький лицарю? — запитала вона.— Я пам’ятаю, ким був колись. Сотні років тому я служив у цьому замку справжнім лицарем. Моє ім’я — сер Морозяр. І я знаю таємницю, яку приховує Крижаний замок. Кристаліна присіла, щоб бути на одному рівні з маленькою фігуркою.— Яку таємницю? — прошепотіла вона.— Твій дар, принцесо, — це не просто вміння творити скульптури. Твоя родина — нащадки Снігової Королеви, першої правительки цих земель. Вона створила Крижаний замок як скарбницю для найціннішого скарбу королівства — Серця Вічної Зими. Це джерело твоєї магії, але воно також прокляте.— Прокляте? — Кристаліна відчула, як холод, не той приємний зимовий холод, а якийсь тривожний, пробіг по спині.Сер Морозяр кивнув.— Колись Снігова Королева була доброю правителькою. Але коли її серце розбилося від втрати коханого, вона сховала своє горе в Серці Вічної Зими. Відтоді кожен, хто володіє даром вашої родини, приречений на самотність. Ти помічала, що ніхто не може довго залишатися в замку? Що всі твої друзі зникають з першим світлом?Принцеса повільно кивнула. Так, вона це помічала. Навіть її батьки, хоча й любили її, завжди знаходили причини їздити в інші королівства, залишаючи її наодинці.— Але чому ти залишився? Чому ти пам’ятаєш? — запитала Кристаліна.— Бо мого предка було прокляте разом зі Сніговою Королевою. Він був тим самим коханим, якого вона втратила. Демон ревнощів перетворив його на лід, і з того часу частина його душі блукає в цьому замку. Коли ти створила мене сьогодні, під північним сяйвом, у ніч повного місяця, його спогади прокинулися в мені. — Маленький лицар подивився на принцесу своїми крижаними очима, в яких майнула іскорка надії. — Але є спосіб зняти прокляття.— Який? — Серце Кристаліни завмерло від надії.— Треба знайти Серце Вічної Зими в найглибших катакомбах замку і розтопити лід навколо нього теплом щирої любові та прощення. Тільки тоді горе Снігової Королеви буде звільнене, і прокляття самотності спаде з твоєї родини.Принцеса встала, рішуче стиснувши кулаки.— Тоді ми підемо туди. Зараз же!— Але шлях буде небезпечним, — попередив сер Морозяр. — Снігова Королева створила багато випробувань, щоб захистити своє горе. Вона боялася, що хтось спробує його вкрасти або знищити.Кристаліна озирнулась на інших своїх маленьких друзів, які весело гралися на вежі.— Візьмемо їх з собою?Лицар похитав головою.— Вони не пам’ятають нічого після оживлення. Але ти можеш покликати їх, якщо буде потрібна допомога. Твоя магія сильніша, ніж ти думаєш.Принцеса взяла маленького лицаря на долоню, і вони спустилися з вежі. Крижаний замок мовчав і здавався порожнім. Їхні кроки — її людські та його крихітні — відлунювали в коридорах. Вони пройшли через тронну залу, де крижані люстри висіли, наче замерзлі сльози. Потім через бібліотеку, де книги були покриті тонким шаром інеєм. Нарешті вони дісталися до потайних дверей, на яких була зображена Снігова Королева в дні її слави.— Сюди, — вказав сер Морозяр.Двері відчинилися з тихим скрипом, відкриваючи спіральні сходи, що вели вниз, у саме серце замку. Кристаліна запалила крижану свічку — її полум’я було блакитним і холодним, але світило яскраво.Вони спускалися все глибше й глибше. Стіни навколо ставали дедалі старішими, покритими дивними символами та малюнками. Раптом коридор розширився, і вони опинилися в першій залі випробувань.Посеред зали стояв величезний крижаний дракон. Його очі спалахнули червоним світлом, коли він побачив відвідувачів.— Хто насмілився порушити спокій Серця Вічної Зими? — прогримів дракон голосом, від якого здригнулися стіни.— Я, принцеса Кристаліна, нащадок Снігової Королеви. Прийшла звільнити своїх предків від прокляття, — відповіла принцеса, намагаючись говорити впевнено, хоча серце калатало від страху.— Тоді доведи, що ти гідна! — Дракон розкрив пащу, і з неї вирвався потік крижаних осколків, гострих, як леза.Кристаліна інстинктивно підняла руки, і її магія відгукнулася. Осколки зупинилися в повітрі і почали кружляти навколо неї, створюючи захисний вихор. Принцеса зосередилася і перетворила осколки на сотні маленьких крижаних метеликів, що полетіли до дракона і сіли на нього, заспокоюючи його лють.Дракон заморгав, здивований, а потім його суворий вираз пом’якшав.— Ти володієш не лише силою, а й добротою. Можеш пройти.Вони пройшли через залу дракона і потрапили до наступної кімнати. Тут все було покрито дзеркалами — підлога, стелі, стіни. У кожному дзеркалі Кристаліна бачила своє відображення, але всі вони були різними. Одна вона виглядала сумною і старою, інша — холодною та жорстокою, ще одна — налякана і самотня. — Це дзеркала страхів, — пояснив сер Морозяр. — Вони показують те, чим ти можеш стати, якщо піддасися прокляттю.Кристаліна дивилася на всі ці відображення і раптом зрозуміла щось важливе.— Але це не я, — промовила вона голосно. — Я вибираю, ким бути. Прокляття не визначає мене.Як тільки ці слова зірвалися з її губ, дзеркала тріснули і розсипалися на тисячі крихітних іскорок світла.Нарешті вони дійшли до останніх дверей. Вони були величезними, прикрашеними зображенням серця, пронизаного крижаними списами.— За цими дверима — Серце Вічної Зими, — прошепотів лицар.Кристаліна доторкнулася до дверей, і вони повільно відчинилися. Всередині була невелика кругла кімната. У центрі на крижаному п’єдесталі лежало щось, що спочатку здалося принцесі величезним блакитним алмазом. Але, підійшовши ближче, вона зрозуміла — це справді було серце. Серце з льоду, всередині якого ніби застигла буря — темні хмари, блискавки, сльози.— Це горе Снігової Королеви, — сказала Кристаліна тихо. — Я бачу його. Бачу її біль.— Що ти відчуваєш, дивлячись на нього? — запитав сер Морозяр.Принцеса замислилася. Вона чекала відчути гнів за прокляття, за роки самотності. Але натомість відчула лише сум.— Мені шкода її, — прошепотіла Кристаліна. — Вона так любила, і так втратила. Вона не хотіла нікому завдавати болю. Вона просто не знала, як впоратися зі своїм власним болем.Принцеса простягнула руки до Серця Вічної Зими. Воно було холодним, таким холодним, що її пальці заніміли. Але вона не відсмикнула руки. Натомість закрила очі і подумала про все, що пережила. Про самотні ночі, коли єдиними друзями були тимчасові крижані створіння. Про батьків, які любили її, але не могли залишатися поруч. Про мрію про справжню дружбу та любов.А потім вона подумала про Снігову Королеву. Про те, як та, мабуть, сиділа в цій самій кімнаті, стискаючи своє власне серце, перетворюючи його на лід, щоб більше ніколи не відчувати такого болю.— Я прощаю тебе, прабабусю, — промовила Кристаліна крізь сльози. — Прощаю за самотність, за прокляття. Розумію, що ти робила це не зі зла. І я обіцяю, що буду пам’ятати про твою любов, а не про твій біль.З її рук потекло тепло. Не гаряче, а м’яке, ніжне тепло прощення та розуміння. Серце Вічної Зими почало танути. Повільно, краплина за краплиною. Буря всередині заспокоїлася. Темні хмари розвіялися. І раптом із серця вирвалося сяйво — чисте, тепле, наповнене любов’ю.Кімната наповнилася світлом. Кристаліна відчула, як щось змінюється в повітрі, як спадає важкий тягар, про існування якого вона навіть не здогадувалася.Коли світло згасло, Серця Вічної Зими більше не було. На його місці лежав простий крижаний кулон у формі сніжинки — красивий, але не страшний.— Прокляття зняте, — прошепотів сер Морозяр, і в його голосі було диво. — Я відчуваю… Я відчуваю, що можу залишитися. Що магія, яка тримає мене, більше не тане з першим світлом.Кристаліна підняла лицаря і обережно обійняла його.— Ти залишишся? Назавжди?— Якщо ти дозволиш, принцесо.— Звісно! — засміялася вона крізь сльози. — Але, будь ласка, називай мене просто Кристаліною.Вони піднялися назад, у замок. Світанок вже з’являвся на горизонті. Кристаліна поспішила на вежу, де все ще грали інші льодові скульптури. Вона чекала, що вони застигнуть з першим променем сонця, як завжди.Але цього разу не сталося. Сонце зійшло, залило вежу золотим світлом, і маленькі створіння продовжували грати, сміятися і танцювати.— Ми не зникаємо! — пискнув крихітний зайчик.— Ми справжні! — заспівала лебідка.Кристаліна засміялася, і це був найщасливіший сміх у її житті. Вона побігла розбудити батьків, щоб розповісти їм про все, що сталося. І вперше за багато років вони вислухали її історію до кінця, не відчуваючи непереборного бажання поїхати кудись геть.З того дня Крижаний замок змінився. Прокляття самотності спало. Люди знову почали приїжджати до північного королівства. У замку з’явилися слуги, друзі, гості. Кристаліна продовжувала творити свої льодові скульптури, але тепер вони не були заміною справжнім друзям — вони були додатком до них.Сер Морозяр став її найближчим радником і другом. Хоча він залишався маленьким, його мудрість та хоробрість були величезними. Він розповідав історії про давні часи, про Снігову Королеву в дні її слави, коли вона була доброю правителькою, що приносила зиму як час спокою та оновлення, а не покарання.А крижаний кулон, що залишився від Серця Вічної Зими, Кристаліна носила на шиї як нагадування. Нагадування про те, що навіть найглибше горе можна зцілити прощенням, що найсильніша магія — це не лід чи холод, а тепло розуміння та любові. І коли роки потому Кристаліна стала королевою, вона правила мудро і добре. Її королівство процвітало, а в Крижаному замку завжди палало тепло гостинності. Люди приїжджали здалеку, щоб побачити дивовижні льодові скульптури, які тепер прикрашали кожен куточок замку і садів. Але найбільше їх вражало не мистецтво, а сама королева — добра, співчутлива, оточена друзями та любов’ю.А щовечора, коли місяць підіймався над замерзлими горами, Кристаліна все ще підіймалась на свою вежу. Не тому, що була самотньою, а тому, що любила створювати. І її маленькі друзі — і старі, і нові — збиралися навколо неї, щоб слухати історії, співати пісні та дивитися, як вона творить красу з льоду та любові.

На розі Кленової вулиці, біля великого світлофора, стояв Сніговик Білобок. Діти зліпили його тут учора, дали йому червоний шалик, морквяний ніс і приклеїли великі добрі очі з ґудзиків. А ще вони зробили йому помаранчевий жилет — як у справжнього помічника на дорозі!Білобок дуже любив своє місце. Звідси він бачив усю вулицю: і світлофор, і пішохідний перехід, і автівки, що їздили туди-сюди. Але найбільше він любив спостерігати за маленькими жителями лісу, які щодня ходили цією дорогою до школи.Перший сніг щойно випав, і все навколо стало красивим та блискучим. Але Білобок помітив, що разом із цією красою прийшли й небезпеки.Ранок перший: Зайченя СтрибунецьРаненько з лісу вистрибнуло Зайченя Стрибунець. Воно так поспішало до школи, що бігло по тротуару, не дивлячись під лапки.— Стривай! — гукнув Білобок. Але було пізно. Зайченя наступило на крижану латку — і шльоп! — впало просто на маленький хвостик.— Ой-ой-ой! — заплакало Зайченя.Білобок ласкаво всміхнувся:— Зайченятко, коли на вулиці лід і сніг, не можна бігти. Треба йти маленькими кроками, повільно й обов’язково дивитися під лапки. Бачиш ці блискучі плями? Це ожеледиця — дуже слизько!— А як же я встигну до школи? — засмутилося Зайченя.— Вийди з дому на п’ять хвилин раніше, — порадив Білобок. — Краще прийти вчасно й цілим, ніж поспішати та впасти.Зайченя кивнуло, встало й пішло далі — тепер обережно, маленькими кроками.День другий: Лисеня РудикНаступного дня до переходу підійшло Лисеня Рудик. Світлофор горів червоним, але Рудик озирнувся й подумав: «Машин немає, можна швидко перебігти!»— Зупинись! — скрикнув Білобок так голосно, що Лисеня здригнулося.— Чому? — здивувалося воно. — Машин же немає!— Подивися уважніше, — сказав Білобок. — Бачиш, он там, за поворотом, їде автівка. А взимку, коли на дорозі сніг і лід, машини не можуть зупинитися так швидко, як влітку. Водій побачить тебе й натисне на гальма, але автівка проїде ще багато метрів, перш ніж зупиниться. Це називається гальмівний шлях. Лисеня дочекалося, поки світлофор засвітився зеленим, подивилося ліворуч і праворуч — і лише тоді перейшло дорогу.— Молодець! — похвалив Білобок. — Запам’ятай: узимку червоне світло — твій найкращий друг. Воно тебе захищає!Вечір третій: Їжачок КолючкаУвечері, коли вже смеркало, повертався додому Їжачок Колючка. На ньому була темно-коричнева куртка, і Білобок ледве-ледве розгледів його в сутінках.— Їжачку! — покликав він. — Підійди, будь ласка!Їжачок підійшов. — Бачиш, як уже темно? — запитав Білобок. — А взимку темніє дуже рано. Водії в автівках майже не бачать тебе в темному одязі.— То що ж мені робити? — злякався Їжачок.Білобок усміхнувся й дістав із кишені свого жилета маленьку світловідбивну стрічку у формі зірочки.— Прикріпи цю зірочку до куртки або рюкзачка. Вона відбиває світло фар, і водії бачать тебе здалеку! А ще попроси маму купити тобі яскраву куртку — жовту, червону або помаранчеву. Така куртка — мов маячок у темряві!Їжачок прикріпив зірочку й радісно побіг додому — тепер уже маленькими кроками, бо пам’ятав про ожеледицю.Снігова буря: усі разомОдного разу вдарив сильний снігопад. Сніг падав так густо, що майже нічого не було видно. Білобок занепокоївся: а що як хтось заблукає або потрапить у біду?І справді — до переходу підійшли одразу Зайченя, Лисеня, Їжачок, а ще Бобренятко й Білочка. Усі розгублено дивилися на білу завірюху.— Друзі, — сказав Білобок, — коли сніжить так сильно, треба бути особливо обережними. Ось правила снігової безпеки:Перше. Ідіть лише по тротуару, якомога далі від краю дороги. Якщо тротуару немає — ідіть назустріч машинам, щоб вони вас бачили. Друге. Не виходьте на дорогу з-за сніжних заметів — водій може вас не помітити. Третє. Переходьте дорогу тільки на зеленому світлі й лише по переходу. Подивіться ліворуч, потім праворуч, потім знову ліворуч — і лише тоді йдіть. Четверте. Не поспішайте й не біжіть! Пам’ятайте про гальмівний шлях. П’яте. Якщо страшно або не впевнені — попросіть дорослого перейти разом із вами. Це не соромно, а розумно! — А ще, — додав Білобок, — коли йдете вулицею, не дивіться в телефон і не слухайте музику в навушниках. Вам потрібно чути, що відбувається навколо!Звірятка уважно слухали. Потім Бобренятко запитало:— А чому ти знаєш так багато про безпеку?Білобок усміхнувся:— Тому що я стою тут щодня і бачу, що трапляється. Я хочу, щоб усі мої друзі були здорові й щасливі. А ще діти дали мені помаранчевий жилет — це означає, що я помічник. І моя робота — допомагати вам!Весняний сюрпризЗима минала. Сонечко пригрівало дедалі сильніше, і Білобок знав, що скоро розтане. Та він не сумував.Останнього дня, перед тим як перетворитися на веселий струмочок, до нього прийшли всі звірята.— Дякуємо тобі, Білобоче! — сказало Зайченя. — Завдяки тобі я навчилося обережно ходити по льоду. — А я тепер завжди чекаю на зелене світло! — додало Лисеня. — А я ношу світловідбивач і яскраву куртку! — показав Їжачок.Білобок зворушився:— Я дуже радий, друзі. А знаєте що? Тепер ви самі можете навчати інших цим правилам. Допомагайте меншим, нагадуйте одне одному про безпеку — і тоді всі будуть у безпеці!Того самого вечора Білобок розтанув. Але діти, які зліпили його, запам’ятали, яким чудовим помічником він був. І наступної зими вони знову зліпили Сніговика Білобока — на тому самому місці, біля світлофора, з помаранчевим жилетом.А звірята й досі пам’ятають його правила та завжди їх дотримуються.

У далекій-далекій Франції живе чарівна Фея Сніжинок. Вона мешкає високо над хмарами, у прекрасному палаці з льоду та снігу. У Феї Сніжинок довге волосся, біле, мов сніжинки. Її очі сяють, немов зорі, а прозорі крила мерехтять ніжним блакитним світлом.Місія Феї Сніжинок — дарувати світові чарівні сніжинки. Щойно приходить зима, вона одразу береться до роботи. Фея збирає у хмарах водяну пару і легеньким дотиком своєї чарівної палички перетворює її на крихкі, вишукані сніжинки — одну за одною.Зібравши сніжинки, Фея Сніжинок складає їх у маленькі блискучі торбинки. Вони сяють, немов зірочки, і звисають у її крижаному палаці. А потім Фея вирушає в політ, розносячи торбинки, повні сніжинок, по всіх куточках світу.Спершу вона прилітає до лісу. Маленькі звірята сховалися у своїх нірках, терпляче чекаючи, коли мине зима. Фея обережно розв’язує торбинку й тихо посипає ліс сніжинками. Незабаром великі дерева вбираються в білі шати, а гілки вкриваються блискучими, прозорими сніжинками — мов намиста з кришталю.Потім Фея Сніжинок летить до маленького містечка. Люди гріються вдома біля печей. Фея розсипає сніжинки на дахи й вулиці, і ось уже містечко перетворюється на білу казку. Побачивши сніг, діти радісно вибігають надвір: ліплять сніговиків, грають у сніжки й весело сміються. Дивлячись на щасливі обличчя людей і спокійних звірят серед снігу, серце Феї Сніжинок наповнюється теплом. Вона знає: її сніжинки подарували світові красу й радість.Зрештою Фея повертається до свого палацу на верхів’ї хмар, щоб чекати на наступну зиму й знову продовжити свою чарівну місію — приносити у світ прекрасні сніжинки.