Казки про зміїв

Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку…Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає:Люлі-люлі, Телесику, Наварила кулешику, Буду тебе годувати.Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Івасиком-Телесиком.Івасик-Телесик – українська народна казкаРосте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.От як підріс він, то й каже:— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!Івасик-Телесик – українська народна казкаОт дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:— Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!Телесик почув.— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити. А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!А він чує.— То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть.От мати Івасикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!Він почув:— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову.Івасик-Телесик – українська народна казкаА змія приходить до берега та знов товстим голосом:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем:— Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі.Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:— Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телеси-кової матері!Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!А він думав, що то мати.— Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.— Зміючко Оленко, відчини!Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату.— Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.Та й полетіла кликати гостей.От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже:— Сідай, Телесику, на лопату! А він каже:— Коли ж я не вмію, — як його сідати?— Та вже сідай! — каже Оленка. Він і положив на лопату руку.— Так? — каже.— Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову:— Отак, може?— Та ні-бо, ні! Сідай увесь!— А як же? Хіба так? — та й поклав ногу.— Та ні-бо, — каже Оленка, — ні, не так!Івасик-Телесик – українська народна казка— Ну, так покажи ж, — каже Івасик, — бо я не знаю як. Вона й стала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями.— Зміючко Оленко, відчини!Не чуть.— Зміючко Оленко, відчини!Не озивається.— От вража Оленка, вже десь повіялась.От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла з печі, та й їдять — думали, що то Телесик:. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві.— Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!А Телесик із явора:— Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!Вони слухають… Де це? Та знов:— Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись.А він знову:— Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!Вони далі:— Що воно таке?Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть.Кинулись до коваля:— Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти! Коваль і скував. Вони як почали знову… От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!А гуси й кажуть:— Нехай тебе середні візьмуть!А змії гризуть-гризуть… Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!Так і ці йому кажуть:— Нехай тебе задні візьмуть!А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов… Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!І ці кажуть:— Нехай тебе заднє візьме!Та й полетіли.Сидить сердешний Івасик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося — насилу летить, Телесик до нього:Гуся-гуся, гусенятко! Візьми мене на крилятко Та понеси до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!От воно:— Сідай! — каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько несе. А змія за ним — ледве не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору, пасеться.От сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, та виймає в печі, і каже:— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!А Телесик знадвору:— А мені?То це вона знову виймає пиріжки та:— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!А Телесик знову:— А мені?Вони й почули. Що це?— Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає?— Та то, — каже дід, — мабуть, так учувається.Та знов баба:— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!— А мені? — каже з призьби Івасик.— Отже, таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на призьбі Телесик:. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді…А гусятко ходить по двору, то мати й побачила.— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.А Телесик каже:— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.Івасик-Телесик – українська народна казкаОт вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.От вам казочка, а мені бубликів в’язочка.

Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже:– А де ж ви будете орати? Я не знаю.Вони кажуть:– Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати,- то ти за тією борозною і йди.Поїхали.А змій, що жив за тим полем, у лісі, взяв ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив.Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:– Весь день орали, а ви нам не прислали обідати.– Як то не прислала? Адже Оленка понесла. Чи не заблукала?Брати й кажуть:– Треба йти шукати її.Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там.– Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!Коли це й змій летить.– А,- каже,- людський дух пахне. А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?– Ні,- кажуть,- битися!– Ходім же на залізний тік!Пішли на залізний тік битися. Недовго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці.А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,- нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошинку та й із’їла.Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.Росте та й росте той син, як з води,- не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь – докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки він ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули – аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя та й підхопив, люди й повтікали.От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:– Десь повинні бути в мене брати й сестра?– Е-е,- кажуть,- синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.– Ну,- каже він,- піду їх шукати.Батько й мати умовляють його:– Не йди, сину: шестеро пішло та загинуло, а то ти один щоб не загинув!– Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити?Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.– Скуй,- каже,- мені булаву, та велику!Як почав коваль кувати, то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька:– Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.Та й ліг. На тринадцяту добу летить та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже:– Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, треба скувати другу.Поніс її знову до коваля.– На,- каже,- перекуй, щоб була по мені!Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве – аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього – тільки трошки зігнулась. – Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,- піду.Узяв ту булаву, в торбу – буханців та сухарів, попрощався і пішов.Пішов за тією скибою та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка вдома.– Здорова була, дівчино! – каже Котигорошко.– Здоров був, парубок! Та чого ти сюди зайшов? Прилетить змій, то він тебе з’їсть.– Отже, може й не з’їсть. А ти ж хто така?– Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.– Де ж вони? – питається Котигорошко.– Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.– Отже, може, я тебе визволю,- каже Котигорошко.– Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! – каже Оленка.– Дарма! – відказує Котигорошко.Та й сів на вікні, дожидається.Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату – зараз:– Ге,- каже,- людський дух пахне!– Де б то не пах,- відказує Котигорошко,- коли я прийшов.– Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?– Де то вже миритися – битися! – каже Котигорошко.– Ходім же на залізний тік!– Ходім!Прийшли. Змій і каже:– Бий ти!– Ні,- каже Котигорошко,- бий ти спочатку!От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія,- ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка,- і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утрете,- зовсім убив.Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:– Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере.Радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує,- прив’язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався,- тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив’язали та й пішли собі.А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається – прив’язаний. Він як рвонувся – так того дуба й вивернув з корінням. От узяв тоді того дуба на плечі та й пішов додому.Підходить до хати, аж чує – брати вже прийшли та й розпитуються в матері:– А що, мамо, чи в вас іще були діти?– Та як же? Син Котигорошко був, та вас пішов визволяти.Вони тоді:– Оце ж ми його прив’язали,- треба бігти та одв’язати.А Котигорошко як пошпурить тим дубом у хату – замалим хати не розвалив.– Оставайтесь же, коли ви такі! – каже.- Піду я в світ.Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.Іде собі та іде, коли дивиться – відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:– Добридень!– Доброго здоров’я!– А що ти, чоловіче, робиш?– Гори розпихаю, щоб шлях був.– А куди йдеш? – питає Котигорошко.– Щастя шукати.– Ну, то й я туди. А як ти звешся?– Вернигора. А ти?– Котигорошко. Ходім разом!– Ходім.Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою – так дуби й вивертає з корінням.– Добридень!– Доброго здоров’я!– А що ти, чоловіче, робиш?– Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.– А куди йдеш?– Щастя шукати.– Ну, то й ми туди. А як звешся?– Вернидуб. А ви?– Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!– Ходім.Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать – чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом – так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:– Добридень!– Доброго здоров’я!– А що ти, чоловіче, робиш?– Та воду відвертаю, щоб річку перейти.– А куди йдеш?– Щастя шукати.– Ну, то й ми туди. А як звешся?– Крутивус. А ви?– Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом!– Ходім!Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі – то Вернигора перекине; де ліс – Вернидуб виверне; де річка – Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, коли бачать – в лісі стоїть хатка. Увійшли – нікого нема. Котигорошко й каже:– Отут ми й заночуємо.Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:– Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати.Коли хтось стукає в двері:– Відчини?– Невеликий пан, відчиниш і сам,- каже Вернигора.Двері відчинились, та й знов хтось кричить:– Пересади через поріг!– Невеликий пан, перелізеш і сам.Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини ремінь шкіри видрав та й подався.Вернигора крутивсь-крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.– А чого ти запізнився з обідом?– Та задрімав трохи.Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:– Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, ми підемо на полювання.Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:– Відчини!– Невеликий пан, відчиниш і сам.– Пересади через поріг!– Невеликий пан, перелізеш і сам.Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини ремінь шкіри видрав та й подався.Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.– А що це ти з обідом спізнивсь?– Та задрімав,- каже,- трохи…А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було.На третій день зостався Крутивус,- і з ним те саме. А Котигорошко й каже:– Ну, та й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся вдома.На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:– Відчини!Відчинив двері,- аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.– Пересади через поріг!Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.– А чого тобі? – питає Котигорошко.– А ось побачиш чого,- каже дідок, доп’явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:– То ти такий! – та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защепив її там.– Коли ти,- каже,- такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.Приходить він у хату,- вже й товариство поприходило.– А що обід?– Давно впрів.Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:– А ходіть лише, я вам таке диво покажу, що ну!Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.– Е,- каже Котигорошко,- коли він такий, то ходім його шукати.А де дідок того дуба тяг – там так і знати, що волочено, вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже:– Лізь туди, Вернигоро!– А цур йому!– Ну, ти, Вернидубе.Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус.– Коли ж так,- каже Котигорошко,- полізу я сам. Давайте плести шнури.Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:– Спускайте!Почали вони спускати, довго спускали – таки сягнули дна, аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, аж дивиться: стоїть палац великий. Вія увійшов у той палац, коли так усе й ся в золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, аж вибігає йому назустріч королівна – така гарна, така гарна, що й у світі кращої нема.– Ой,- каже,- чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?– Та я,- говорить Котигорошко,- шукаю діда маленького, що борода на сажень волочиться,– Е,- каже вона,- дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього,- він тебе вб’є, бо вже багато людей повбивав.– Не вб’є! – каже Котигорошко.- То ж я йому й бороду защепив. А ти ж чого тут живеш?– А я,- каже,- королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.– Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього!Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже:– А чого ти прийшов? Битися чи миритися?– Де вже,- каже Котигорошко,- миритися – битися!От і почали вони битися. Бились, бились, і таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Прийшли, Котигорошко й гукає:– Агов, побратими, чи ви ще є?– Є!Він прив’язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли.Витягли, спустили знову мотуз. Він прив’язав другий мішок:– І це ваше.І третій їм віддав – усе, що добув. Тоді прив’язав до мотузка королівну.– А це моє,- каже.Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали:– Нащо його тягти? Нехай королівна нам дістанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустимо,- він упаде та й уб’ється.А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали,- узяв прив’язав до мотузка каменюку та й гукає:– Тягніть мене!Вони підтягли високо, а тоді й кинули,- камінь тільки гуп!– Добрі ж ви,- каже Котигорошко.Пішов він підземним світом. Іде та іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує – на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуб та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив гриф, що діти вкриті, та й питає:– Хто це вас накрив?А діти кажуть:– Як не з’їси його, то ми скажемо.– Ні,- каже,- не з’їм.– Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:– Кажи, що тобі треба,- я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все – я полечу, а тут піде дощ та град, вони в гнізді й заллються.– Винеси мене,- каже Котигорошко,- на той світ.– Ну, добру ти мені загадку загадав. Та дарма, треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш в рот шматок м’яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то не долечу й упаду.Взяли вони шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,- полетіли. Летять та й летять. Як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м’яса, а як наліво – дасть йому трохи води. Довго так летіли,- от-от уже долітають до цього світу. Коли гриф повертав голову направо, а в кадовбах і шматочка м’яса нема. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й кинув грифові в рот. Вилетіли, гриф і питається:– Чого це ти мені такого доброго дав аж наприкінці?Котигорошко й показав свою ногу.– От чого,- каже.Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води; як притулили литку на покропили тією водою,- вона й приросла.Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже:– Ви мене зрадили,- мушу вас покарати.Та й покарав.А сам одружився з тією королівною та й живе.

Жив колись у старовину цар з царицею, у них замолоду не було дітей, а при старості родився один син; вони дуже зраділи. Ну, виріс той син, вирішили вони його оженити. А син і каже:– Поки не дістанете мені такого коня, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить – на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається,- то я женитись не буду!Цар зізвав усіх своїх богатирів, почав розпитувати:– Може, з вас хто знає або чув: де такий кінь, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається?Усі кажуть, що ніхто й не бачив, і не чув нічого такого, і дістать не можуть.Цар розіслав по всій землі бумаги:– Може, хто чув або сам дістане, то нехай до мене приходить.Потрапила одна така бумага у якусь волость, прочитали її там. Мужик приходить додому й хвалиться жінці:– От яка у нашу волость бумага прийшла!.. Якби такий молодець найшовся, то велено йому до царя приїжджать!А у нього був хлопець, от оцей хлопець і каже:– А я знаю, де такий кінь є!А батько:– Сиди там, коли сидиш! Ти вийдеш за ворота – та й то тебе діти б’ють, а то ще про такого коня базікаєш!Хлопець одягся і говорить:– Ходім, тату, надвір!Вийшли. Він одною рукою дуба як схватить – нагнув аж до землі, потім пустив. А батько стоїть, очі витріщив – дивиться на нього, аж злякався сам.– Ну, тепер,- говорить,- синку, повірю.Пішли у волость – батько хлопця залишив надворі, а сам пішов у хату і каже:– Дозвольте, панове, мені з своїм словом втрутитися!..– Можеш, говори.– Є у мене син, що може дістать того коня.А всі й закричали:– У холодну його взять, сякого-такого, з його хлопцем! Куди його хлопець годен? Як він вийде за ворота, то його всі діти б’ють!Посадили мужика і його хлопця у холодну. Сиділи-сиділи вони, а волосне начальство й говорить:– Мабуть, нам нічого не буде, коли він збреше.Випустили, а самі до царя вдарили звістку. Цар прочитав звістку і не повірив, що мужичий син міг таке зробити, але все ж звелів послать своїх слуг і карету за тим хлопцем.Узяли того хлопця до царя. Як приїхали, цар підзивав його до себе:– Можешь дістать такого коня?– Можу!– Що ж тобі треба?– Треба мені коня хорошого та палицю добру.Написав цар записку до свого табунщика.– Ступай, у полі є табунщик, даси йому записку, а він тобі дасть коня.Той пішов, показав табунщику записку.– Підожди,- каже табунщик,- пожену напувать коней, а як ітимуть, то якого коня схочеш, такого й вибереш.Став той вибирать і якого не візьме за хвіст то хвіст у руках зостанеться; візьметься за гриву – гриви не стане.Зняв дванадцять шкур, а коня не добрав собі. Йде додому, дивиться – хата обідрана (там бідна бабуся жила), а тут якраз хмара на току збирається. Бабуся і просить:– Поможи мені, хлопче, а то всі мене, бідну, минають.Накрив він шкурами її хату, щоб вона не протікала, бабуся йому подякувала, він і пішов собі.Виходить цар і дивується, що хлопець коня собі не добрав.– Іди, Іван – мужичий син, до конюшні. Вибирай собі коня, може, там є тобі кінь.Той пішов; на котрого руку не покладе – так кінь з усіх чотирьох ніг і впаде. Нема коня, та й годі.Настала ніч, а хлопець як вийшов у степ, як свиснув своїм богатирським посвистом, от і прибігає один кінь:– Чого, хазяїне мій милий-любий, звеш мене?– Пора нам у путь-дорогу вирушати.– Ну, добре.Став він заводить цього коня у царські конюшні, поламав усі двері й стіни порозвалював. Насилу завів. Прив’язав, дав білоярої пшениці, а сам пішов спать.А цар устав рано і послав збудить Івана – мужичого сина, чи не бачив уві сні, якого йому треба коня.Той говорить:– Е, в мене вже є кінь, на конюшні стоїть…Вийшли, подивились, а цар аж злякався, такий великий кінь.– Ну, тепер зробіть мені палицю і привезіть з лісу на двох парах волів.Привезли. Він підкинув її угору, сам ліг на півтори доби спать. Прокинувся – палиця летить. Він підставив мізинний палець – вона на друзки розсипалась.– Привезіть,- говорить,- мені на чотирьох парах волів, бо ця не гожа.Зрубали столітнього дуба, зробили палицю, привезли на чотирьох парах волів. Він підкинув угору – сам ліг на три доби спать. Прокинувся, чує – палиця гуде. От підставив він середній палець – палиця вдарилась і на півтора аршина в землю вбилась.– Ну, ця,- каже,- добра буде.Збирається в дорогу. Цар і каже:– Ну от, як дістанеш такого коня, то я тобі яку схочеш нагороду видам і ніколи ніякої кривди не чинитиму. Слово моє тверде.Поїхав хлопець, але цар все-таки не вірить, щоб якийсь-то Іван – мужичий син та коня такого сам дістав, ну, і дав ще йому своїх богатирів уже панської, а не мужицької крові.– Наганяйте,- каже їм цар.Іван – мужичий син чує,- земля двигтить.– Це або змій летить, або якісь богатирі їдуть.Доїжджають, поздоровкались, а він і питає:– Хто ви такі?– Це нас послав цар разом з тобою.– Як же нам бути? Треба комусь із нас бути старшому, бо так ніякого порядку не буде, а треба, щоб ми комусь одному підкорялись.Ну, ці богатирі панської крові зразу ж один наперед другого:– Я буду старшим, я буду старшим!..А Іван – мужичий син і каже:– Ні, не так. Давайте по дорозі палицю кидать – чия далі впаде, той і буде старшим.Кинув один палицю по шляху вперед. Їдуть день, їдуть другий – палиці нема… На третій день бачать – лежить. Кинув другий. Їдуть день, їдуть два, їдуть три – палиці нема… Найшли аж через тиждень. Кинув Іван – мужичий син. Їдуть один тиждень – нема палиці, другий і третій тиждень – нема палиці.– Це десь твою палицю проминули.– Не може бути; мабуть, моя палиця десь у гостях.Проїхали ще тиждень – бачать: стоїть великий дім – мідна огорожа навколо,- і веде до нього мідний міст. Дивляться – палиця через паркан перевалилася і ріг дому одбила. А в цьому домі жили страшні змії, тільки їх дома не було – воювали десь далеко.І говорить Іван – мужичий син до одного богатиря панської крові:– Сьогодні ти підеш на міст на варту, а ти,- каже другому,- ляжеш коло коней, а я ляжу в будинку.- І наказав тому, що на мості: – Гляди ж, брате, не спи, а стережи! Той ходив-ходив, а тому, що був з дороги,- ліг і заснув на мосту. Тоді Іван – мужичий син прокинувся, бачить – північ, пора йти. Одягся і пішов на міст, дивиться – той спить; слухає: земля двигтить – змій шестиголовий летить і говорить своєму коню:– Стій, не чмихай, проти нашої сили нема нічого. Є тільки Іван – мужичий син, тільки сюди і ворон кості його не занесе, бо він іще молодий.– Ворон кості не занесе, а добрий молодець сам зайде,- каже Іван – мужичий син.– Чи битися, чи миритися прийшов?– Не миритися, а битися я прийшов.– Ну,- говорить змій,- бий ти перший.– Ні,- говорить Іван – мужичий син,- бий ти, ти на все царство старший.Шестиголовий змій як ударив, то Іван – мужичий син тільки з місця зрушився, а тоді як ударив змія своєю палицею, то заразом шість голів зніс!Посік його, спалив кості і на вітер попіл пустив та й пішов додому. На ранок і питає того, що на мості вартував:– А що, стеріг пильно?– Так стеріг, що мимо й птиця не пролітала,- говорить.На другу ніч Іван – мужичий син послав другого стерегти на мості, а того на конюшню.І той заснув. Дивиться Іван – мужичий син: час іти. Пішов і став під мостом. Чує – земля гуде. Це дев’ятиголовий змій летить.– Стій,- говорить змій до свого коня,- не спотикайся, проти нашої сили нема другої на півсвіту. Є тільки Іван – мужичий син. Ну, та сюди і ворон кості його не занесе!– Брешеш,- каже Іван – мужичий син,- добрий молодець сам зайде!– Чи битися, чи миритися зайшов?– Не за тим добрий молодець зайшов, щоб миритися, а за тим, щоб битися.– Ну, бий ти!– Ні, бий ти, ти на половину світу старший.Той змій дев’ятиголовий як ударив – так по кісточки Івана – мужичого сина в землю й увігнав. Але Іван як ударив змія – заразом сім голів одрубав. Другий раз замахнувся – і останні дві зрубав. Посік його тіло, спалив кістки і попіл за вітром пустив. Пішов Іван – мужичий син досипать. На ранок спитав і того другого:– А що, стеріг добре моста?– Так стеріг, що й мишка мимо не пролізла.На третю ніч зібрав він обох богатирів, повісив рукавичку на стіні й сказав:– Піду я сам, братці, стерегти моста, а ви глядіть на мою рукавичку: як буде піт текти, то гуляйте, як буде кров капать, так пускайте мого коня.Став під мостом: опівночі чув – земля за дванадцять верст гуде, листя на дубах опадає. Це вже найстарший змій летить на тому коні, що жар може їсти, а полум’я пити. Летить і говорить до свого коня:– Стій, не спотикайся, проти нашої сили нема сили на всім світі. Є десь Іван – мужичий син, ну, він ще малий, йому ще тільки на печі сидіти – сюди він не зайде, сюди ворон і його кості не занесе.А Іван – мужичий син і каже:– Ворон кості то не занесе, а добрий молодець сам прийде.– Що, будем битися чи миритися?– Не за тим добрий молодець зайшов, щоб миритися, а за тим, щоб битися.– Бий,- говорить змій.– Ні, ти бий – ти на всьому світі найдужчий.Як ударив змій, то Іван – мужичий син аж збілів. Бились, бились… У змія з дванадцяти зосталось уже три голови. А Іван – мужичий син уже по самий пояс у землю загнаний, от-от зовсім знеможеться.– Слухай, ти,- говорить змій,- у тебе батько був?– Був.– Воли в нього були?– Були.– Орав він?– Орав.– А давав відпочивать?– Давав.– Ну давай і ми відпочинем.Іван – мужичий син як став відпочивать, то кинув свою палицю і розбив конюшню. Тут його кінь вирвавсь, прибіг до нього, став землю одгрібать…А ті богатирі прокинулись, бачать – з рукавички кров іде, але бояться йти виручати Івана – мужичого сина, думають: для чого нам свої голови за нього підставляти?А кінь тим часом землю навколо Івана одгріб, тоді й говорить Іван – мужичий син до змія:– Аж тепер я тебе вб’ю!Змій і говорить:– Ну, добре, але я хочу тобі сказати перед смертю: ти хоч і візьмеш у мене цього чарівного коня, що цареві потрібний, але ти не доведеш його додому; є у мене ще три сестри, і мати, та батько, цар Ірод. От вони тебе все одно зі світу зживуть!Відрубав останні голови Іван, а сам задумався. А тим часом та бабуся, що він колись кінськими шкурами її хату укрив, почула, що на Івана біда насувається (бо вона все знала, що на світі робиться), та послала свого песика до Івана, а песик і каже йому:– Будете ви їхать додому, захочете так пить, що один до одного не зможете слова промовить,- буде вам по праву руку криничка, вода як скло чиста. Не пийте її, а лиш вдар ти по ній навхрест палицею, побачиш, що з неї вийде! Від’їдете далі, захочете їсти,- стоятиме явір, під явором стіл, там лежатимуть паляниці, яблука й усякі напитки й наїдки. Не їжте,- вдар навхрест, побачиш, що вийде з цього! Проїдете далі, захочете спать,- під явором стоятимуть ліжка. Не лягайте,- вдар по них, побачиш, що буде!Вислухав Іван, подякував бабусиному песику, забрав того коня і разом з тими двома богатирями поїхав додому. Їдуть, їдуть, захотілось їм пить,- аж справді над шляхом криничка праворуч. Ці два богатирі хотіли напитися.– Ні, підождіть,- говорить Іван,- подивлюся.Та як ударив по ній палицею – то кров так і потекла (а це змієва сестра перекинулась криничкою). Поїхали далі – зарубав іще двох сестер, що були у вигляді їжі і ліжок. Далі оглянулись – хмара наступає попід небесами. Коли вони придивляться – аж це стара змія-мати женеться. Одна губа в неї аж попід небесами, а друга понад землею.Іван – мужичий син і говорить:– Ех, давайте, братця, втрьох битися з нею, бо сам я її не подужаю.Але ті два полякались і не хочуть битися – тікають. Ну, Іван бачить, що тут нічого не вдіє сам. «Доведеться пропадати»,- думає. Але згадав, що тут недалеко, за горами, за лісами, є величезна кузня. От він пришпорив свого коня та чимдуж до тієї кузні, ну, а ці два богатиря теж за ним, бо ж нікуди більше їм подітись.Підлітають до тієї кузні.– Одчиніть!Ковалі одчинили їм дванадцятеро дверей залізних, вони влетіли, а двері самі собою й зачинились. А змія сіла коло кузні і давай вогненним язиком двері пролизувати.Іван – мужичий син бачить, що не жарти, та до ковалів:– Миттю робіть плуга, та такого великого, щоб аж під стелю кузні, і робіть такі ж великі щипці.Ну, ковалі враз узялись за роботу, а змія все далі й далі пролизує. Вже тільки троє дверей залишилось, а тут ковалі вже й кінчили плуг і щипці.Пролизала змія останні двері, встромила голову, а тут Іван щипцями розжареними і здавив її за губу. Накинув на неї плуга, вибіг надвір і давай змією орать землю – такі скиби, як хата завбільшки, відвертає. Оре, лупить її та все щипцями розжареними за губу тисне. Орав-орав нею доти, доки вона не лопнула.Він тоді викинув її в море, свого коня пустив на пашу, а богатирів тих додому прогнав.– Ідіть,- каже,- боягузи, а то з вами тільки морока. І ще,- каже,- панської крові!А сам поїхав на цьому коні, що в змія взяв. Їде він, їде – зустрічає діда старого. Проїхав він повз нього і не сказав «здрастуйте». А далі й нагадав:– Що ж я, ще молодий хлопець, а йому, старому, честі не оддав. Треба вернутися, поздоровкатися.Вернувсь.– Здрастуйте,- говорить,- дідусю, вибачайте, я проїхав – честі вам не оддав, не поздоровкався.– Еге,- каже дід,- ніколи старих людей не минай, завжди поздоровкайсь. Їхатимеш ти, а вискочить до тебе такий кривий дід на дерев’янці і буде говорить до тебе: «Ну, молодець, добрий кінь твій, але ти однаково не випередиш мене». Так ти не зрізуйся з ним наввипередки. А може, тобі по путі хто буде траплятися, приймай, не відказуйсь.Поїхав. Бачить – назустріч шкутильгає на дерев’янці такий поганий дід.– Ну,- говорить,- молодець, та й кінь же у тебе! Але хоч я який поганий, ти мене однаково не випередиш!– Ну, та я не стану з тобою сперечатися, ні то й ні…Та тільки сказав це Іван – мужичий син, як той дід поганий своєю дерев’янкою в стремено, а Івана якоюсь гострою стрілою збив з сідла та й полетів на коні… Іван – мужичий син і оглянутись не встиг… А це був не хто інший, як сам цар Ірод – батько зміїв і зміїх.Розсердився Іван – мужичий син.– Ну,- каже,- я ж тобі цього не подарую, я ж тебе, Ірода проклятого, і пішки знайду!Та палицю в руки – і пішов. Іде він, але відчуває, що та ранка від стріли Ірода все розпухає і розпухає, все більшою робиться і більшою, вже Іван і знемагати почав.«Е, це вже біда! – думає Іван – мужичий син.- Це, виходить, цар Ірод затруєною стрілою мене вдарив».Пройшов ще трохи Іван та вже й зовсім знеміг.«Це,- каже він сам до себе,- тепер не побити мені царя Ірода, тепер він мене одним пальцем поборе…»Іде Іван – мужичий син, сумний-сумний, а назустріч йому дід – борода до землі. Поздоровкались, розпитались – хто, куди? Дід і каже:– Піду й я з тобою.– Хто ж ви такий?– Я – Той, що може од собак оборонить.Здвигнув Іван – мужичий син здивовано плечима, але згадав пораду старого і мовчить.Пішли далі, являється їм другий дід, пристав до них.– Я,- каже,- Мороз.Ідуть далі…- Третій дід назустріч. Розпитались – хто, куди? Той каже:– Я – Той, що море викосить і в копиці складе.– Ну, ходім і ти з нами!Далі – четвертий, що «їсть і не наїсться». Там – п’ятий, що «п’є і не нап’ється». Шостий – «біжу й не набіжуся». Сьомий – «я за двадцять верст бичем улучу». Восьмий – «я за двадцять верст бачу»…Ідуть вони до царя Ірода, у його державу. Цар Ірод бачить, дивується, що то ніхто й до границі не підходив, а то – в землі його увійшли… Звелів випустить на них сім тисяч злих-презлих собак-гієн, кожна по дві голови має.Собаки біжать – як хмара синіє.– Ну що ж, братці,- каже Іван – мужичий син,- порозривають нас собаки, я слабий, ледве ноги переставляю, не можу боротися з ними.– Та ось же я, Той, що може од собак оборонить,- сказав перший дід.Як захватав їх… Вибив усіх собак-гієн і в скирти постягав. Цар Ірод бачить: і собаки не помогли – йде цілий гурт у його державу. Приходять до його дому, ввійшли в його двір, під таке великі залізне склепіння, а воно, це склепіння,- р-раз, і закрило їх. І опинився Іван – мужичий син зі своїми супутниками ніби у великій залізній хаті. А тут цар Ірод наказав своїм слугам топити під стінами так, щоб вони всі попеклись. Навалили слуги гори лісу під стіни і ну топить. Але Мороз-дід як почав пришкварювать, то на залізних стінах аж іній став. Спалили весь ліс слуги царя Ірода, а Ірод і каже їм:– Відчиніть уже та вигорніть лопатами жужелицю з мого ворога – Івана – мужичого сина.Відчинили – аж вони всі живі, а Іван і каже:– Що ж ти, царю, такий немилостивий, у таку холодну кімнату посадив нас – трохи не померзли.– Все одно,- каже Ірод,- зараз я тобі голову відрубаю, бо я знаю, що ти затруєний і не можеш воювати зі мною!А сам думає: «Вбити його я ще встигну, давай попомучу ще добре».Та й каже:– Ну, от я вам задам задачу; як зробите – пущу живих, а як не зробите – голови всім позрубую. За одну ніч море викосіть і у копиці зложіть, а ні, то…Ліг Ірод спати на ніч, а Той, що міг море косить, викосив його за ніч і в копиці поскладав. Прокинувся ранком Ірод, бачить – нема води й каплі ніде. «Гм,- думає,- що за чудасія?» Задає другу задачу:– Скільки в мене є худоби – я приготую обід, як усе споживете – живі будете, а як не споживете, то голови постинаю.А Іван – мужичий син і думає: «Скоріш би рана гоїлась, скоріш би, я йому покажу, як нас мучить».А в Ірода була полонена одна, дуже красива дівчина. От вона і взялась Івана лікувати. Знала вона всякі ліки. Ну, а тим часом наварив цар Ірод стільки котлів, що й у дворі не вміщаються… Посідали вони їсти. Не більш із’їли, як одного вола, а Іван – мужичий син і журиться: «Ми й за три роки всього не з’їмо…» Коли тут нагадали, що є один дід – «їм – не наїмся» і другий дід – «п’ю – не нап’юся». Як почали вони обидва трощить, то казали, що ще й мало, що ще б їли…Бачить цар Ірод, що нічим їх не візьмеш, хотів уже повбивати їх, але вирішив ще помучити.– Хто завтра,- каже він,- принесе раніш води з моря,- чи моя дочка-скорогонка, чи ви? Як ви – живі будете, а ні, то…А Іван усе думає: «Скоріш би рана гоїлась, скоріш би…» А полонена дівчина каже:– Не журись, скоро вже.Переночували. Дочка-скорогонка чуть світ наділа чоботи-скороходи, шапку-невидимку, за відерце – й подалась до моря. Вона побігла, а вони всі сидять, думають – котрому бігти? Згадали, що є «біжить – не набіжиться». Побіг він, набрав води, раніш Іродової дочки-скорогонки біжить. А вона бачить це та взяла і сипнула йому під ноги сонного порошку. Він впав та заснув біля відра.Бачить Іван – мужичий син і його супутники, що Іродова дочка вже біжить, а того їхнього «біжить – не набіжиться» й не видно ніде. А Той, що на двадцять верст бачить, подивився і бачить, що «біжить – не набіжиться» спить. Тоді Той, що на двадцять верст бичем улуча, розпустив свій бич та як потягне того, що спав. Той прокинувсь, за відро – як побіжить, і приніс воду раніше, ніж Іродова дочка-скорогонка.Тоді Ірод бачить, що вже нічого для них важкого нема, вихопив меча і наказав тягти Івана та його супутників на залізний тік. Виводять Івана, а дівчина полонена і каже:– Уже загоїлась твоя рана.Вивели Івана. Тільки хотів цар Ірод рубать, а Іван як хватне царя Ірода та як шпурне ним на гострий шпиль його замку, так цар Ірод і дух випустив. Взяв Іван тоді того коня, що Ірод в нього обманом викрав. Дівчина полонена теж з ним збирається. А діди і кажуть:– Ну, а ми послужили тобі, Іване – мужичий сину, та тепер підем далі своєю дорогою, іншим добрим людям служити.Поцілувались з Іваном та й пішли.Приїжджає Іван – мужичий син у своє царство та й оддає так, як обіцяв, бо завжди любив слова дотримувати, цареві коня того, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя з дубів осипається. Але тут якраз стояли ці два богатирі панської крові, що їх цар посилав разом з Іваном. Як побачили вони ту дівчину, що Іван з полону у царя Ірода визволив, та зразу до царя:– Так і так, негоже Іванові, простому мужичому синові, одружуватись з такою красунею: вона може бути за жінку тільки богатиреві панської крові!– Молодці, правильно говорите! – каже цар, та до Івана:– Ти, Іване,- мужичий син, і негоже віддавати за тебе таку красуню, вона може бути жінкою тільки богатиря панської крові.Поблід Іван – мужичий син та й каже:– Я її з полону визволив, вона мене любить, я її люблю, і нікому я її не віддам!– Ні, віддаси! – каже цар.Тоді Іван скипів та до царя:– Ти обіцяв мене нагородити, чим я захочу, і ніякої ніколи кривди не чинити! Я трьох зміїв-велетнів убив, їхніх сестер повбивав, стару зміїху в море загнав, царя Ірода на той світ перевів,- та коли ти мені будеш за мою добрість так платити і так слово своє ламати, то я й тебе, і весь твій рід одним махом зі світу зведу!Та як замахнеться своєю палицею – то аж всі дерева нагнулись, а царський дворець аж затрясся. Ну, тоді цар злякався та вже ні слова. А Іван – мужичий син одружився з дівчиною-красунею, та й зажили щасливо.Але вже ніколи не вірив Іван ні царському, ні панському слову.

Давно-давно у одному селі оселився страшний змій, який пожирав усіх його мешканців, доки не лишився там лише один старий дід.– Ну що ж, – мовив змій, – завтра й тебе з’їм на сніданок.Того дня через село проходив бідний юнак і попросився до діда переночувати.– А тобі що, жити набридло? – здивовано запитав дід.– Чому ж? – відповів хлопець.Тоді дід розповів йому, як змій винищив усе село і тепер має намір з’їсти останнього мешканця – його.– Ех, – усміхнувся хлопець, – ще подивимося, хто кого!Наступного ранку прилетів змій, побачив юнака і радісно вигукнув:– От і добре! Було одного, тепер цілих двоє – бенкет буде пишним!А хлопець лише усміхнувся:– Гляди, змію, щоб не подавився!Змій з подивом зиркнув на нього.– Що, – питає, – невже ти сильніший за мене?– Авжеж, сильніший.– Та невже? А чим доведеш? Ось я, наприклад, – мовив змій, – глянь, як можу!Взяв здоровенний камінь, стиснув його з усієї сили, і з каменя одразу сипонуло борошно.– Пхе, це дурниця! – відказав хлопець. – Ану, зроби так, щоб юшка потекла.Змій здивувався, а хлопець тим часом непомітно взяв із торби шматок сиру, стиснув його в руках, і з сиру відразу потекла сироватка.– Бачиш? Оце сила! – усміхнувся хлопець, демонструючи свою “перемогу”.– Отак,- каже,- дави.– Ну, ходім,- каже тоді змій,- за товариша будеш.А хлопець йому:– Хіба за старшого.Ото й пішли. Питає його змій:– А як звуть тебе?– Іван-Побиван,- каже хлопець.Ну, змій вже й боїться його: «Щоб ще мене,- думає,- і не вбив».Стало на обід, змій і каже:– Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідать варити.Пішов хлопець. Ходить по змієвій череді та й вв’язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав, побіг сам.– Що ти, хлопче, робиш?– Е, буду ще тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати.– Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш..Стяг змій з вола шкуру і поволік. От дає він хлопцеві ту шкуру.– Іди,- каже,- води принеси.Узяв хлопець шкуру, насилу дотяг її до колодязя, та як упустив туди, то вже і не витягне. Тоді зробив собі лопату та й ходить кругом криниці, підкопує її. Прибігає змій.– Що це ти робиш?– Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.– А щоб тебе! – каже змій та й злякався хлопцевої сили. Поніс сам.– Піди ж,- каже,- хлопче, дров принеси; вирви там сухого дуба, та й буде.– Е, буду я тобі трошки носить! Якби дубів двадцять заразом, то б так! – Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов. От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідать не йде, бо ж як піде, то змій зразу догадається, що він не сильний, як побачить, що хлопець менше нього їсть. А як зосталось небагато, то він сів і собі посьорбав та й каже:– Мало.– Ну,- каже змій,- то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.– А як іти, то йти,- каже хлопець, а сам думає: «Тепер пропав».От як почали їсти,- а вареників стоїть бочок двадцять,- то змій все їсть та їсть, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подали, а він одно ховає. Як поїли, то змій і каже:– Ходім на камінь крутитись.– А як іти, то йти,- каже хлопець.Змій як крутнувсь – аж огонь пішов.– Дурниця,- каже хлопець,- ти так крутнись, щоб юшка потекла.- Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них так юшка і бризнула.- Отак,- каже,- крутись.- Та ще, та ще: – От як дави!Ну, змій вже вкрай злякавсь Івана-Побивана. Але ще каже:– Ану, давай, хто сильніше засвище.Змій як свисне, аж дерева пригнулись.«Ну,- думає Іван-Побиван,- що його робити?» А тут лежала одна залізяка. Глянув Іван на неї та до змія:– Зажмур очі, бо я як свистатиму, то тобі можуть очі повилазити. Змій зажмурив, а Іван-Побиван як огріє змія залізякою, то той аж здригнувсь.– Правду кажеш,- каже змій,- ледве справді очі не повискакували! – Та вже щоб хоч не бути з Іваном укупі, то побудував йому хату на одшибі; а сам давай з матір’ю радитись, як би їм його звести зі світу.– Давай,- кажуть,- його спалим.А хлопець підслухав це та десь і сховавсь. От як спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується.Приходить змій.– Що ти, хлопче, хіба ще живші?– Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила.«Ну,- думає змій,- од такого треба подалі!» Та як дременув з тих країв, то тільки його й бачили.

Колись давно жив бідний чоловік, який не мав змоги більше годувати свого єдиного сина. Одного дня син сказав йому:— Любий батьку, вам і так важко, а зі мною ще важче. Краще я піду у світ і сам зароблятиму собі на хліб.Батько благословив його та з сумом попрощався. Того ж часу король могутньої країни вів війну. Юнак найнявся до королівського війська та вирушив на фронт.Під час битви ворог наступав, навколо свистіли кулі, багато його товаришів загинули, а коли було вбито воєначальника, солдати, що залишилися живими, вирішили тікати. Але юнак сміливо виступив уперед, підбадьорив їх і вигукнув:— Ми не можемо допустити загибелі нашої батьківщини!Його слова додали відваги іншим воїнам. Вони рушили за ним у наступ і розгромили ворога.Дізнавшись, що саме завдяки юнакові здобуто перемогу, король нагородив його великими багатствами й призначив своїм першим радником.У одного короля була донька — надзвичайна красуня, але неймовірно примхлива. Вона дала слово, що вийде заміж лише за того, хто пообіцяє після її смерті поховати себе живцем разом із нею.— Якщо він справді кохає мене від щирого серця, — говорила вона, — то для чого йому жити після моєї смерті?Вона також вирішила, що зробить те саме, якщо її чоловік помре раніше за неї, і піде з ним у могилу. Через цю дивну обіцянку всі наречені боялися свататися до неї. Проте одного дня з’явився юнак, зачарований її красою настільки, що він зовсім не злякався цієї умови й попросив у короля її руки.— Чи знаєш ти, — запитав король, — яку обіцянку ти маєш дати?— Так, якщо вона помре раніше за мене, я маю бути похований разом із нею, — відповів юнак. — Моє кохання настільки велике, що я не боюся цієї небезпеки.Король погодився, і відгуляли розкішне весілля. Жили вони деякий час щасливо та без бід, але ось якось сталося, що молода королева захворіла на тяжку хворобу, і ані один лікар не міг їй допомогти. І коли вона лежала вже мертва, згадав молодий король, що пообіцяв він, і стало йому страшно лягати живим у могилу, але іншого виходу не було: король наказав виставити біля всіх воріт варту, і врятуватися від долі не було можливості.Коли прийшов день і тіло її винесли у королівську гробницю, привели і його туди, зачинили на засув ворота і заперли їх на замок.Поряд із труною стояв стіл, а на ньому чотири свічки, чотири хліби й чотири пляшки вина. Але ось стали припаси закінчуватися, і молодий король повинен був померти повільною смертю. Сповнений горя та суму, він сидів там і кожного дня з’їдав по маленькому шматочку хліба, випивав тільки один ковток вина і бачив, що смерть підходить все ближче і ближче.Він сидів і дивився пильно у кут, раптом бачить: виповзає звідти змія і наближається до померлої. Він подумав, що змія з’явилася, щоб гризти труп, вихопив свій меч і сказав:– Доки я живий, ти не посмієш до неї доторкнутися! – і розрубав змію на три шматки.Невдовзі виповзла з кута друга змія, але, побачивши, що перша лежить убита та порубана на шматки, вона уповзла, однак невдовзі повернулася назад, тримаючи в роті три зелених листочки. Потім взяла вона три розрубаних шматки тієї змії, склала їх разом і на кожну рану поклала по листочку. І миттю шматки зрослись, змія почала рухатися, ожила знов, і вони обидві уповзли геть, а листочки залишились лежати на землі. І нещасливцю, який усе це бачив, спало на думку: чи не зможе чарівна сила листочків, яка оживила змію, допомогти й людині. Він підняв листки, приклав один із них до вуст померлої, а два інших – на очі. І тільки він це зробив, як зарухалася у неї кров у жилах, прилила до блідого обличчя, і воно знов стало рожевим. Потім зітхнула вона, відкрила очі і спитала:– Ах, Господи, де це я?– Ти зі мною, моя мила дружино, – відповів молодий король і розповів їй, як усе сталося і як він повернув її знов до життя.Він подав їй трохи вина і хліба, і повернулися до неї сили, вона підвелася, вони підійшли до дверей, постукали і стали кричати так голосно, що почула варта й доповіла про це королю.Король спустився сам у гробницю, відчинив у неї вхід і побачив їх обох бадьорими і здоровими, і радів разом із ними, що всі прикрості минулися. А три зміїних листки молодий король взяв із собою, дав їх прислужнику й сказав:– Бережи мені їх добре і завжди носи при собі. Хто знає, з якої біди вони ще зможуть нас виручити.Але з королевою, після того як її знов повернули до життя, відбулася зміна: здавалось, що все кохання до чоловіка у неї із серця зникло. Коли він задумав вирушати за море в мандрівку, до свого старого батька, і зійшов на корабель разом із дружиною, вона забула про його велике кохання й вірність, які він їй довів, врятувавши її від смерті, і нею оволоділа недобра пристрасть до корабельника.Коли одного разу молодий король ліг і заснув, вона підізвала до себе корабельника, схопила сплячого за голову й наказала корабельнику взяти його за ноги, і вони скинули його в море. Коли вони здійснили злочин, королева сказала корабельнику:– А тепер давай повернемося додому і скажемо, що він по дорозі помер. А я вже так тебе розхвалю і так змалюю перед своїм батьком, що він нас обручить і назначить тебе спадкоємцем своєї корони.Але вірний слуга все це бачив; він непомітно відв’язав від корабля човен, сів у нього і поплив рятувати свого пана, а зрадники вирушили далі. Вірний слуга витяг мертвого з води, дістав три зміїних листочки, що були завжди при ньому, поклав їх йому на очі і рот і повернув його знов до життя.День і ніч вони обидва гребли що було сили, і човник їх мчав так швидко, що вони прибули до старого короля раніше великого корабля. Король здивувався, побачивши, що вони прибули самі, і спитав, що з ними сталося. Дізнавшись про злочин своєї доньки, він сказав:– Я не можу повірити, щоб вона вчинила так мерзотно, але правду ми скоро дізнаємося, – і він наказав їм обом заховатися в таємній кімнаті і знаходитися там таємно від усіх.Невдовзі до берега прибув великий корабель, і зла королева постала перед своїм батьком із сумним виразом обличчя. Король запитав її:— Чому ти повернулася одна? Де твій чоловік?— Ах, любий батьку, — відповіла вона, — я повернулася з великим горем. Мій чоловік захворів у дорозі й помер. Якби не добрий капітан корабля, мені було б непереливки. Він був свідком його смерті й може все розповісти.Тоді король сказав:— Я оживлю померлого.Він відчинив таємну кімнату й наказав молодому королю та його вірному слузі вийти.Побачивши свого чоловіка живим, королева була приголомшена. Вона впала на коліна й почала благати про пощаду. Але король відповів:— Пощади не буде. Твій чоловік був готовий померти заради тебе й врятував твоє життя, а ти підступно вбила його уві сні. За цей злочин ти отримаєш заслужену кару.Королеву разом із її спільником посадили в дірявий човен і пустили в море, де їх поглинули хвилі.

Народження Жабеня в джунгляхУ серці індійських джунглів, де гілки спліталися в густі зелені штори, а нічний вітер шепотів таємниці, вовча зграя почула незвичайний звук — тоненький плач. Мати-Вовчиця, чиї очі світилися, мов два теплі ліхтарики, насторожила вуха. Вона кинулася до печери, де на м’якій землі лежало людське дитинча. Його маленькі рученята тремтіли, а очі блищали, наче зірки. — Яке ж воно миле й беззахисне! — вигукнула Мати-Вовчиця. — Я залишу його з нами. Назвемо його Мауглі, Жабеня, бо шкіра в нього гладенька, як у жабки. Раптом темряву розірвав грізний рик. То був Шер-Хан, кульгавий тигр зі шрамами, чиї очі палали злобою. — Це моє дитинча! — прогарчав він, клацаючи зубами. — Віддай його, або я знищу всю зграю!Батько-Вовк ступив уперед, його шерсть настовбурчилася: — Мауглі — наш! Його долю вирішить Рада Вовчої Зграї, а не ти, Шер-Хане!На Раді, під величезним Каменем Ради, де місячне світло малювало сріблясті візерунки, зібралися вовки. Їхні тіні гойдалися, мов живі. Ведмідь Балу, великий і добродушний, із медовим голосом, підвівся: — Я навчу Мауглі Закону Джунглів! Він буде слухняним і сильним, як справжній вовк.Чорна пантера Багіра, граційна, мов тінь, що ковзає між деревами, додала: — Я віддам за нього буйвола, щоб зграя була сита. Прийміть Мауглі, він вартий цього!Вовки загуділи, дехто сумнівався, але голос Балу й мудрість Багіри переконали їх. Мауглі залишився в печері, де Мати-Вовчиця гріла його своїм теплом і співала тихі колискові, а брати-вовченята ганялися за його ногами, сміючись.Життя серед зеленого світуМауглі ріс, наче молоде деревце, міцним і швидким. Джунглі стали його домом: він гойдався на ліанах, пірнав у прохолодні річки й слухав, як гудуть бджоли в кронах дерев. Балу вчив його Закону Джунглів, сидячи на теплій скелі: — Поважай джунглі, Мауглі. Кожна тварина має своє місце, і ти мусиш знати своє. Багіра, чиї очі блищали, мов смарагди, вчила його крастися безшумно й полювати. Вона казала: — Твоя сила в розумі, Жабеня. Будь хитрішим за всіх.Але Шер-Хан не забув про хлопчика. Він ховався в заростях, і його низький рик лунав уночі: — Мауглі мій. Я дочекаюся, коли зграя відвернеться від нього.Одного спекотного дня, коли сонце пекло, мов вогняна куля, мавпи-бандар-лог раптово налетіли на Мауглі. Вони реготали, стрибаючи з гілки на гілку, і кричали: — Ходи з нами, хлопчику! Ми — королі джунглів! Тобі буде весело!Мауглі намагався вирватися, але мавпи були швидшими. Вони схопили його й понесли через верхівки дерев до старого покинутого міста, де жили серед зруйнованих храмів. Там вони танцювали, кидалися камінням і верещали, не слухаючи нікого. Мауглі кричав: — Балу! Багіро! Рятуйте мене!Балу й Багіра, почувши його голос, кинулися навздогін. З ними був пітон Каа, довгий і блискучий, мов річка в місячному світлі. Його очі загорілися, коли він зашипів: — С-с-спіть, дурні мавпи! С-с-спіть! Мавпи, зачаровані його поглядом, попадали з дерев, наче стиглі плоди. Мауглі кинувся до друзів, його серце калатало від радості: — Дякую, Каа! Дякую, Балу й Багіро! Ви мої справжні брати!Балу обійняв його, буркочучи: — Не лізь до мавп, Жабеня. Вони не знають Закону й не мають честі.Багіра ледь посміхнулася: — Але ти молодець, що не злякався.Виклик Шер-ХануМауглі подорослішав. Його руки стали сильними, як гілки дуба, а очі — пильними, як у яструба. Але молоді вовки, підмовлені Шер-Ханом, почали ворогувати проти нього. На Раді вони гавкали: — Він не вовк! Він людина! Проженіть його з джунглів!Мати-Вовчиця дивилася на Мауглі зі сльозами в очах, а Балу тихо бурчав: — Він наш, хоч і людина.Мауглі відчув, як біль стискає його серце. Він любив зграю, але розумів, що не може залишитися. — Я доведу, що я гідний джунглів, — сказав він Багірі, стискаючи кулаки.Він побіг до села людей, де вогонь горів у їхніх оселях, як маленькі сонця. Мауглі взяв палаючу гілку, червону й гарячу, і повернувся до Каменя Ради. Вовки замовкли, коли він увійшов, тримаючи вогонь, що танцював у його руках. Шер-Хан заревів, але Мауглі ступив до нього: — Ти боявся мене, коли я був малим, Шер-Хане. А тепер бійся цього! Полум’я освітило джунглі, і Шер-Хан, злякавшись, відступив, скиглячи, як побитий пес. Мауглі повернувся до зграї, його голос тремтів, але був твердий: — Я люблю вас, моя зграя. Ви виростили мене, але я мушу піти до людей. Та я завжди буду вашим братом, де б я не був.Мати-Вовчиця лизнула його руку, а Балу важко зітхнув: — Не забувай нас, Жабеня. Джунглі завжди будуть твоїм домом.Новий дім і поклик джунглівМауглі прийшов до села, де пахло димом, свіжим хлібом і квітами. Жінка, на ім’я Мессуа побачила його й заплакала, обіймаючи: — Ти мій син, якого забрали джунглі! Залишайся з нами, мій хлопчику! Мауглі жив із людьми, вчився їхніх звичаїв, носив одяг і слухав їхні історії. Але щоночі, коли місяць сріблив джунглі, він чув поклик лісу. Балу, Багіра й Каа приходили до нього, ховаючись у тінях. Багіра шепотіла, її голос був м’яким, як оксамит: — Ти наш, Мауглі. Джунглі чекають тебе.Каа обвивав його своїм хвостом, додаючи: — С-с-серце джунглів б’ється в тобі.Балу, похитуючи головою, бурчав: — Ти сильний, Жабеня. Ти можеш бути і з людьми, і з нами. Тільки не забувай Закону.Мауглі посміхався, дивлячись на зірки, що мерехтіли над лісом: — Мій дім — там, де моє серце. Я належу і джунглям, і людям. Я повертатимусь до вас, мої друзі.Він заснув під шепіт листя, мріючи про нові пригоди, де вовки, пантери й пітони завжди будуть його родиною. Джунглі співали йому колискову, а зірки над головою обіцяли, що його шлях тільки починається.

У тридев’ятому царстві, в далекому селі, жив страшний змій. Щороку він вимагав від селян данину: хтось віддавав їй пожитки, хтось — дітей. Та не знаходилося сміливця, який міг би протистояти йому, і люди змушені були терпіти його жорстокість.Одного року настала черга ще однієї бідної сім’ї сплачувати подать. Батьки були у розпачі — їм ледь вистачало на прожиття. Та в родині був єдиний син, добрий, турботливий і співчутливий. Вони не хотіли віддавати його, адже життя без нього здавалося неможливим. Та коли чутка дійшла до злого змія, він розгнівався: ніхто ще не відмовлявся платити йому данину. Він прокричав:— Я проклинаю матір цього хлопця! Відтепер вона більше не зможе плакати, а замість сліз з її очей падатимуть діаманти!І сталося так, як він сказав. Кожного разу, коли мати опинялася у розпачі, її сльози перетворювалися на дорогоцінні камені. Син побачив це і змінився — став черствим, грубим і байдужим. Він змушував матір плакати, а сам жадібно збираючи діаманти, радів багатству. Так тривало багато років. Хлопець став ще жадібнішим, а його матір усе одно любила його, піклувалася, хоча нічого не отримувала натомість. Згодом син назбирав стільки діамантів, що вирішив збудувати палац. Палац вийшов розкішним: стіни та підлога були оздоблені коштовним камінням, кімнат було понад тисячу. Але для матері він спорудив маленьку темницю без вікон і поселив у ній свою бідну, нещасну матусю. Щодня приносив їй їжу, а натомість забираючи діаманти. Минуло ще кілька років. Син одружився і в нього народився власний син — розумний, добрий, скромний. Бабуся, яка сиділа у темниці, дізналася про онука і ще більше заплакала, адже не могла його побачити, приголубити, обійняти. Та в душі вона вірила у зустріч із ним.Одного разу хлопчина помітив, що батько постійно відвідує темницю й нікому не дозволяє заходити. Він вирішив розкрити таємницю. Коли батько відпочивав, хлопчик проник у палац і вкрав ключі. Відчинив двері — і застиг від здивування. Там сиділа стара, сивочола бабуся, гірко ридаючи, а навколо лежали діаманти.Хлопчина обійняв бабусю і заспокоїв її, дізнавшись жахливу таємницю. У цей момент зайшов батько:— Що ти тут робиш? Геть звідси! — вигукнув він.Та хлопчик міцно обійняв бабусю і відповів:— Тепер я залишуся з нею і не дозволю тобі знущатися над нею.Слова онука розчулили батька. Він упав на коліна перед матір’ю, плакав і просив пробачення. Мати посміхнулася, обняла його і пробачила.Вони залишили палац і збудували невеликий затишний дім, де зажила щасливою вся родина. Син більше ніколи не ображав матір, не змушував її плакати. А лихий Змій, дізнавшись про це, безслідно зник. Його чари виявилися безсилі перед любов’ю, радістю і щастям. І всі полонені повернулися до своїх домівок, де панували мир і злагода.

Колись дуже давно у Києві княжив мудрий правитель – князь Володимир. Та біля самого Києва оселився страшний змій, який вимагав щороку данину — молодого парубка або дівчину. Ніхто не міг відмовитися: давали всі. І от настала черга йти до змія князевій доньці. Що мав робити князь? Закони були однакові для всіх.Послав він свою красуню-доньку у данину. А вона була така вродлива, що й не переказати. Змій, побачивши її, одразу полюбив. Одного разу дівчина, вдаючи покірність, обережно запитала змія:— Змію, скажи… чи є на всьому білому світі такий чоловік, що міг би тебе подолати? — Є, — відповів він, — у Києві над самим Дніпром. Коли топить хату, дим аж до небес здіймається. А коли виходить до Дніпра мочити кожі (шкури тварин) (бо він Кожум’яка), не одну несе — одразу дванадцять! А коли вони водою наллються, я вчеплюсь у них — чи витягне? А він бере та й витягує, та ще й мене мало не висмикує на берег. От тільки його одного я й боюся.Князівна слухала уважно, кожне слово в пам’яті тримала. Вона стала думати, як би батькові звістку передати, бо під охороною змія нікого біля неї не було — тільки голуб, якого вона колись удома вигодовувала. Довго думала, а тоді написала листа.«Дорогий батьку, — писала вона. — У вас у Києві є чоловік, якого звали Кирило, прізвище Кожум’яка. Попросіть його, через старих та мудрих людей, щоб він побився зі змієм і визволив мене з неволі. Умилостивить його і словом, і дарунками, щоб не образився за щось випадкове та не відмовив!»Прив’язала вона листа голубові під крильце і випустила. Голуб піднявся високо і полетів просто до княжого двору. Молодші князі бігали на подвір’ї — вони першими й побачили пташину.— Таточку, поглянь! — кричать. — Голубок від сестрички прилетів!Князь зрадів, а потім похмурнів:— Боюсь, той нечистий уже згубив мою дитину…Та, взявши голуба, він побачив записку. Прочитав — і негайно покликав старшину:— Чи є в нас чоловік на ім’я Кирило Кожум’яка?— Є, — кажуть, — живе над самим Дніпром.— Як же з ним говорити, щоб не образити і на поміч схилити?Порадились і послали до нього найстарших. Прийшли ті до хати, заглянули — й злякались: сидить Кожум’яка спиною до дверей, мнеться у його руках дванадцять товстих кож, а біла борода аж ходором ходить. Тоді один тихенько: «Кахи!»Кожум’яка здригнувся — і всі дванадцять кож трісь-трісь! потріскали. Він обернувся, а старці йому в пояс кланяються:— Прислав нас до тебе князь із проханням…А Кирило й слухати не хоче — розсердився на них за зіпсовані кожі. Старці просили та благали, навіть навколішки стали, але дарма. Повернулися похилені й засмучені.Князь журився, журилась і старшина. Вирішили послати молодших — але й вони нічого не добились. Так видко образився Кирило на порвані кожі, що навіть словом не обізвався.Довго думав князь і послав до нього маленьких дітей. Ті стали перед Кирилом, просили, плакали. І серце Кожум’яки не витримало — й сам із ними розплакався.— Гаразд, — каже, — заради вас піду й битимусь зі змієм.Кирило прийшов до князя:— Дайте мені дванадцять возів конопель та дванадцять бочок смоли. Обмотався він коноплями, обсмолився смолою, узяв важезну булаву — більше десяти пудів — і вирушив до змія.Змій зустрічає:— Що, Кириле, прийшов битися чи миритися?— Та яке з тобою миритися! Битися будемо, нечистий ти іроду!І почався бій — земля гуде, гори стогнуть. Змій розженеться, ухопить зубами — шмат смоли відірве. Розженеться ще — кігтями коноплі видере. А Кирило булавою як ударить — так змія в землю вганяє. Змієві гаряче, він горить, біжить до Дніпра охолодитися, а Кирило знов обмотується коноплями та обсмолюється.Вискочить змій із води — і знову на Кирила. А той не відступає: булавою раз, другий — і аж іскри летять. Так розпалив Кожум’яка змія, наче коваль у горні розпікає залізо до червоного. Змій аж захлинається, земля під ним гуде. А навколо на пагорбах стоїть народ. Люди тремтять, за голови хапаються — чекають, чим скінчиться. І раптом змій — гуп! Так упав, що земля затряслася. Люди в долоні плеснули:— От так Кирило! От так Кожум’яка!Переміг Кирило змія, визволив князівну й повернув її батькові. Князь не знав, як дякувати героєві. А місце, де жив Кирило, з того часу стали називати Кожум’яками.